Майже чотири сотні документів про польську-українську війну 1942—1947 років уперше виклали в Електронний архів в Інтернеті

В Електронний архів українського визвольного руху avr.org.ua виклали у відкритий доступ колекцію документів про польсько-український конфлікт часів Другої світової війни та після неї. Вона складається з матеріалів ОУН та УПА 1942—1947 років. Польський електронний проект, присвячений темі протистояння, зокрема Волині, документів досі не публікує, — зазначають українські дослідники.

Документи колекції відтворюють атмосферу поступового наростання польсько-українського конфлікту протягом 1941—1942 та його швидкого розгоряння у 1943—1944 роках. Тут можна віднайти інформацію про суспільні настрої, окупаційну адміністрацію, діяльність українського, польського та радянського підпілля. Надзвичайно точно описано суспільно-політичне тло, на якому розростався конфлікт і починалася війна.

Безпосередньо про перебіг військових дій розповідають як звіти відділів УПА з Холмщини, Волині, Галичини, так і територіальних ланок ОУН. Ці дані доповнюють інструкції та накази, що регламентували ті чи інші дії визвольного руху, звернення, відозви та комунікати, які подавали офіційні роз’яснення для населення.

«Корисним для дослідників джерелом є відтворені підпільниками списки жертв та записи свідчень уцілілих очевидців. Надзвичайно цікавим є також комплекс протоколів показів жертв і свідків так званої "Грубешівської революції" весни 1944 року, який по гарячих слідах відтворює деталі нападів польських формувань на українські села Холмщини. Звіти також подають інформацію про антипольські акції, проведені як українськими повстанцями, так і цивільними селянами», — зазначив дослідник цієї теми старший науковий співробітник Києво-Могилянської академії к.і.н. Володимир В’ятрович.

Керівник проекту «Електронний архів українського визвольного руху» Андрій Когут вважає, що поява таких документів у мережі є важливим кроком до розуміння трагічних подій польсько-українського конфлікту. «Зараз ми бачимо дуже багато дискусій довкола цієї проблеми, часто надто далеких від історії. Впевнені, що публікація первісних джерел сприятиме наповненню професійного діалогу важливим фактажем. На жаль, з польського боку поки бракує таких проектів. До прикладу, цього року запущено інтернет-портал zbrodniawolynska.pl, на якому можна знайти свідчення, записані в останні роки, статті науковців. Натомість там немає документів із того часу, особливо матеріалів польського підпілля».

На думку Володимира В’ятровича, дані документи однієї з воюючих сторін надзвичайно важливі для розуміння суті всього конфлікту. «Якщо зіставляти оприлюднені в Електронному архіві документи з матеріалами польського підпілля, то отримаємо унікальну можливість побачити польсько-українську війну з "окопів" кожної воюючої сторони і, таким чином, наблизитися до розуміння цих подій, мотивів їх учасників».

Загалом у новій колекції Електронного архіву представлено 380 документів зі Збірки документів Миколи Лебедя архіву Центру досліджень визвольного руху, а також електронні копії документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Документи можна переглянути за посиланням.

Довідка:

У 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.

Електронний архів визвольного руху avr.org.ua — спільний проект Центру досліджень визвольного руху, Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею «Тюрма на Лонцького» — працює від березня цього року. Сьогодні в Е-архіві доступні копії 10 552 документів.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B6%D0%B5-%D1%87%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B8-%D1%81%D0%BE%D1%82%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%83-1942%E2%80%941947-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D1%83%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D0%B2-%D0%B2-%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5

Колесниченко признал поляков виновниками Волынской резни.

Народный депутат от фракции Партии регионов Вадим Колесниченко, требуя признать Волынскую резню геноцидом, утверждает, что в трагедии виноваты преимущественно поляки.

За життя автора, совіцького поета Давида Самойлова - (фронтовика, ветерана війни) - цей вірш не друкувався, хоча публічно був прочитаний ним на вечорі в МДУ в 1946-му.

ДАВИД САМОЙЛОВ

БАНДИТКА

Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».
И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.

сентябрь 1944-1946

Комуністи і ПР просять поляків назвати Волинську трагедію геноцидом

Гиблая пустыня - ни конца, ни кpая.
Общая святыня - мать-земля сыpая.
Топи да болота, степи да чащобы,
Хpамов позолота, а вокpуг - тpущобы,
Завывает вьюга, гонит снег по кpугу...
Коpотка кольчуга на спине у дpуга!
Глушь да буеpаки, воpовство да дpаки,
Да сpамные вpаки вечеpом в баpаке.

Пpём с мольбой о чуде пpямиком в тpясину.
Каждому Иуде - личную осину!
Каждому кумиpу возжигаем свечки,
Да гpозимся миpу встать с холодной печки:
Вот подымем знамя да пpойдем с боями,
Тем же, кто не с нами, гнить в зловонной яме!
Вытопчем доpогу к вашему поpогу,
Пусть идем не в ногу, но зато нас много.

Пыл наш не умерить, рвемся в бой отважно,
Главное - чтоб верить, а во что, неважно.
Не считаем трупы, не боимся мести,
Ничего, что глупо, главное, что вместе!
Пить - так до упаду, мордой в грязь с размаху,
Нету с нами сладу, во нагнали страху!
Все кругом поруша, перед образами
Изливаем душу пьяными слезами.

Нас видать по pоже, выpосших без нянек,
Нам свой кнут доpоже, чем замоpский пpяник.
Мы в гробу видали ихние конфетки!
Будем жить и дале в клетке, как и предки.
Нам все пеpемены - как седло коpове,
Гpязи по колено, да по пояс кpови.
Завывает вьюга, свиpипеет стужа,
Ничего, что туго - может быть и хуже.

На таком морозе к черту все приличья!
По уши в навозе веруем в величье.
Кто кого замучит на лесоповале?
Нас ничто не учит, мы на всех плевали.
Нас любая гадость может распотешить,
В нас - добро и святость! Тех, кто спорит - вешать!
Нищая лачуга стынет под сугробом,
Завывает вьюга, как вдова над гробом...
Юрий Леонидович Нестеренко
1995

Для ув’язнення політичних противників уряд Польської народної республіки використовував колишні нацистські "табори смерті". У 1944–1947 рр. в Польщі було утворено 1 255 концтаборів і 227 в’язниць, в яких утримувалось майже 200 тисяч осіб [1]. Одним із таких таборів був концтабір у місті Явожно, який до 19 січня 1945 р. існував як філія нацистського концентраційного табору Аушвіц. У лютому цього ж року цей «табір праці» перейшов у підпорядкування відділення в'язниць і таборів воєводського відділу громадської безпеки в Кракові, яким спочатку керував поручик Якуб  Хаммершмідт, а згодом – Якуб Халіцкі.

Історія створення

Важиве значення у розбудові мережі «таборів праці» мали економічні чинники. Зокрема, найбільша кількість таких таборів, в тому числі і Явожно, розміщувалась у південно-східній частині країни на території  Шльонсько-Домбровсього і Краківського воєводств, що було зумовлене потребою у робочій силі в металургійній та вугледобувній промисловості. На відміну від нацистських концтаборів, які були утворені, головним чином, для тотального фізичного знищення окремих етнічних груп, основним призначенням «таборів праці» у повоєнній Польщі була ізоляція активних і потенційних противників режиму та їх економічна експлуатація.

Відповідно до розпорядження Міністерства громадської безпеки (МГБ) від 6 квітня 1945 р. на всій території Польської народної республіки почали функціонувати централізовані «табори праці», зокрема у Варшаві, Понятові, Кресимові, Потулиці і Явожно. Ув’язнення в таборах здійснювалось на підставі  постанови від 4 листопада 1944 р. «Про заходи щодо зрадників польського народу» і закону від 6 травня 1945 р. «Про очищення польського суспільства від «ворожих елементів» [2]. Концтабір в Явожно належав до 1-ї категорії таборів, де утримували найбільш небезпечних для існуючого режиму злочинців. Тут могло перебувати до 4,5 тис. осіб.

30 березня 1947 р. члени воєводського комітету уряду безпеки в Ряшеві (Rzeszw) у таємному рапорті до Державної комісії безпеки вказували на необхідність організації концентраційних таборів для українців, «які шкодять державі» [3]. У зв’язку з цим 23 квітня 1947 р. керівництво Політбюро ЦК Польської робітничої партії офіційно прийняло рішення про утворення транзитного табору Явожно для депортованих українців, запідозрених у зв’язках з ОУН–УПА.

Концтабір Явожно складався із 15 дерев'яних бараків і мурованих об'єктів (шпиталю, кухні, лазні, комунікацій, складів та майстерень), був обведений подвійним рядом колючого дроту, а в огорожі було 12 цегляних охоронних веж з кулеметами та прожекторами. У бараках містилися триярусні дощані лежаки. Площа "табору праці"  становила 6,6 га. Північна частина концтабору була відгороджена від дороги Краків-Катовіце п'ятиметровою стіною, яку спорудили в'язні. Комендантами в Явожно були капітан Станіслав Квятковський (до квітня 1948 р.) і Теофіль Газельмаєр (до лютого 1949 р.). Охорона концтабору налічувала 300 солдат і 18 офіцерів Відділу внутрішньої безпеки.

Категорії в’язнів-українців

24 квітня 1947 р. у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти інтелігенції, священиків та селян, запідозрених в нелояльності до польської влади. Накази про скерування у «табір праці» Явожно видавали управління МДБ Польщі у Влодаві, Кросні, Любачеві, Сяноку, Перемишлі, Ярославі, Жешуві, Горліцах, Томашові-Любельськім.

Майже щоденно в Явожно прибувало від декількох до кількох десятків осіб. Перші в'язні-українці почали з'являтися в Явожно ще в 1945 р. У травні 1945 р. їх кількість становила 43 особи. Хоча найбільш масово українців до цього концтабору почали завозити в рамках операції "Вісла". Перший транспорт із 16 в'язнями-українцями з Ліського та Сяноцького повітів прибув сюди 4 травня 1947 р. із Сянока. За іншими даними, 5 травня 1947 р. першими прибули 280 в’язнів із Сянока [4]. В’язнем №1 стала 18-річна Марія Баран, дочка Петра і Анни, із с. Лукова Ліського повіту.

За даними Українського архіву у Варшаві, в концтаборі Явожно в 1947 р. було ув’язнено 3 873 особи,з них – 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків). Першою жертвою Явожно став в’язень №343 Михайло Огарек із с. Чашин Ліського повіту, який помер 14 червня 1947 р.

У 1947–1948 рр. найбільше в’язнів (2 610 осіб) походило з Ряшівського, Люблінського та Краківського воєводств. Майже 50 осіб із Лодзького, Катовіцького, Варшавського воєводств прибули до Явожно в рамках заходів щодо «очищення» цих теренів від українців.

За весь період перебування українців, у Явожно знаходилося 85 представників інтелігенції. Це були священики, вчителі, урядовці, інженери, діячі культури [5]. Тут також опинилися українці-вояки з польської армії, учасники війни 1939 р. проти Німеччини та деякі колишні в’язні нацистських концтаборів. Сюди відправляли українців, запідозрених у зв’язках з ОУН, яких умовно зарахували до однієї з трьох категорій: категорія «А» – зафіксовані управлінням безпеки, категорія «Б» – зафіксовані військовою розвідкою, категорія «В» – зафіксовані командиром підрозділу або інформатором під  час виселення. У серпні-грудні 1947 р. більшість серед в’язнів концтабору Явожно становили українські селяни, яких заарештували в рамках операції «Вісла». Перебували тут також особи, яких затримали під час депортації на Західні землі (території вздовж рік Одри і Ниси Лужицької з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецин, Кошалін) на підставі попередньо підготовлених місцевими  посадовими особами відомостей про співпрацю чи симпатії до УПА.

Неповний перелік ув’язнених священиків Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги П. Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)

Отець митрат Степан Дзюбина, в’язень концтабору Явожно

Отець Ярослав Гребеняк, в’язень концтабору Явожно

Окрім українців, в'язнями концтабору були німці, фольксдойчі (німецькі національні меншини в Європі), а також представники тих етнічних груп, які були звинувачені у співпраці з нацистами. Значну частину серед них становили сілезійці, які в роки Другої світової війни підписали гітлерівську анкету про німецьке арійське походження.

Найбільшу групу становили в'язні різних національностей, які потрапили до концтабору після кількаденного перебування у повітових арештантських камерах.

Умови утримання

Українців у «таборів праці» Явожно утримували в бараках №8-15, ізольовано від  решти в’язнів. Чоловіки перебували у п’яти бараках, жінки – у двох.

Піднімали в’язнів о 6-й ранку. Добовий раціон харчування складався із четвертинки хліба, сирої немитої картоплі, буряку та моркви. На вечерю давали юшку, що називалася "кавою". Після "сніданку" всі йшли працювати: жінки шили одяг для потреб Міністерства громадської безпеки Польщі, чоловіки будували електростанцію в Явожно та працювали в майстерні, де виготовляли обмундирування, взуття та меблі.

Води для вмивання не було. Про особливості табірної гігієни згадував Василь Кулешак, мешканець с. Річиці Томашів-Любельського повіту: "В’язнів, голісінських, весь час б’ючи і знущаючись, гнали до лазні. На вході один стояв з милом, а інший з "гарапою". Наказали намилитися, а  потім "гарапою" куди попало, і гнали під холодну воду. У бараку били, надворі били" [6]. Вже у листопаді 1947 р. у таборі спалахнула епідемія черевного тифу.

Як згадує мешканка с. Кобильниця-Волоська (тепер Любачівщина, Польща), в’язнів у Явожно били "весь час гумою по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові" [7].

22 травня 1948 р. до Явожно прибув транспорт з 112-ма вояками УПА, заарештованими на території Чехословаччини під час спроби втекти на Захід. Через два дні їх перевезли до Кракова у в’язницю Монтелюпіх. Більшість з них була страчена. 

З травня по грудень 1947 р. у Явожно перебувала спеціальна слідча група під керівництвом майора Йозефа Біка, яка за допомогою тортур, таких як  побої, електрострум, вливання води в рот чи ніс, втикання шпильок у тіло, тривале сидіння на ніжці перевернутого столика домагалася зізнання українців у їх  причетності до УПА.

Під час українських релігійних свят (наприклад, 12 липня на свято св. Петра і Павла) табірна адміністрація влаштовувала «українські процесії», коли в’язнів проганяли між двома рядами наглядачів, які били їх прикладами автоматів чи дерев’яними палками.

Серед інших покарань поширеними були тривалі забіги, повзання, виснажливі стійки, часто з триманням над головою рук із цеглинами, карцер.

Наприкінці грудня 1947 р. розпочався процес скерування в’язнів-українців у воєводства, де мешкали їхні сім’ї. Тоді на волю вийшло майже 400 осіб.

Свідоцтво Максима Гамбаля про звільнення з концтабору в Явожно, січень 1948 р.

Свідоцтво Євгенії Терлецької про звільнення з концтабору в Явожно, 1948 р.

До березня 1948 р. табір залишило 3 тис. осіб. З весни 1948 р. розпочалось звільнення в'язнів, за винятком українського духовенства. У середині серпня 1948 р. до концтабору прибув представник Департаменту МДБ Польщі, який проводив допити священиків. Священнослужителів утримували в концтаборі до 15 лютого 1949 р., а потім  вивезли  до в'язниці в м. Грудзьондз. Остання група греко-католицьких священиків залишила Явожно 8 березня 1949 р. 

За 1947–1949 рр., внаслідок важкої праці, голоду, хвороб, тортур з боку табірної охорони та функціонерів МДБ Польщі, в концтаборі померло понад 160 в’язнів-українців. Померлих ховали в лісі між обозом та містечком Щакова на відстані 0,5-1 км від концтабору. Поховання відбувалось без священика. На могилі не встановлювали хрестів. Тіла присипали невеликим шаром піску, який через сильний вітер швидко роздувався так, що  виднілись кінцівки померлих.

Офіційно «табір праці» Явожно був ліквідований 7 січня 1949 р., але остаточно припинив своє існування лише у серпні 1956 р. Пізніше тут діяла в'язниця для неповнолітніх (Progresywne Wizienie dla Modocianych w Jaworznie).

Концтабір в Явожно був місцем утримання під час слідства української інтелігенції, греко-католицьких священиків, селян та інших осіб, заарештованих під час акції «Вісла» та запідозрених у зв’язках з ОУН-УПА. На відміну від фольксдойчів, німців, сілезійців та інших етнічних груп в’язнів, українці потрапили в Явожно виключно на підставі політичного рішення Політбюро ЦК Польської робітничої партії без жодних правових підстав. Арешти і допити відбувались задовго до початку акції «Вісла» відповідно до заздалегідь складених списків «підозрілих» осіб. Керівництво концтабору часто застосовувало психологічний і фізичний тиск на в'язнів.  Дотепер українці, колишні в’язні концтабору Явожно, не отримали правової та моральної реабілітації та визнання їх жертвами репресій.

Богдан Зрайко, науковий співробітник Музею

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=346