Далі мовою оригіналу:

Соціально-політичні реалії українського суспільства як чинник визначення стратегії і тактики діяльності національно-патріотичних сил

 

1. Актуальні соціально-політичні реалії українського суспільства

1.1. Соціально-політична сутність чинної влади

Президентські 2010 р. вибори в Україні привели до влади організоване злочинне угрупування, далі ОЗУ, яке в українській публіцистиці отримало назву «сім’я». Терміни «ОЗУ сім’я», «сім’я» будуть застосовуватися для позначення ними сутнісних характеристик чинної влади як влади злочинного угрупування. Кримінальний, злочинний характер влади ОЗУ виявляється у таких формах:

-        ОЗУ трансформувало судову систему із інституту правосуддя у інститут захисту інтересів сім’ї ;

-        ОЗУ узурпувало владу присвоївши собі повноваження яких йому не надавали виборці на виборах 2010р.;

-        ОЗУ у незаконний спосіб сконцентрувало у своїх руках законодавчу виконавчу і судову гілки влади чим зруйнувало підґрунтя демократії в Україні;

-        ОЗУ у незаконний спосіб створило парламентську більшість у ВР VI скликання;

-        ОЗУ у незаконний спосіб створило перший КМ;

-        ОЗУ у незаконний спосіб приймало закони (піаністи) у ВР VІ скликання;

-         ОЗУ у незаконний спосіб прийняло закони що мають відкрито антидержавний і антиукраїнський характер (Харківські угоди, закон про мови тощо);

-        ОЗУ у незаконний спосіб підпорядкувало собі прокуратуру, МВС і СБУ;

-        «сім’я» здійснює системне і систематичне розкрадання державного бюджету;

-        ОЗУ практикує політичні ув’язнення;

-        ОЗУ організовує застосування проти своїх опонентів кримінальні банди (18 червня у Києві, проти Корнацького у Миколаївські  й області тощо);

Соціально-політична природа парламентської опозиції

У протистоянні владі «ОЗУ сім’я» парламентська опозиція виявила свою політичну яловість та професійну непридатність. До такої оцінки діяльності ПО спонукають:

-        ні у ВР VI ні у ВР VII скликання ПО не спромоглася виробити політичної стратегії яка б ефективно протистояла діям ОЗУ;

-        ПО своїми недалекоглядними діями легітимізувала новий закон про вибори народних депутатів (змішана система, прийнятий напередодні самих виборів) чим забезпечила перемогу ОЗУ на парламентських виборах 2012 р.;

-        ПО не зупинила підписання Харківських угод;

-        ПО не зупинила підписання закону про нищення української мови в Україні;

-        ПО не виробила політичної стратегії спрямованої на нівелювання зусиль ОЗУ з розкрадання державного бюджету;

-        ПО продовжує приводити у ВР «тушок» і таким чином зміцнює ОЗУ;

-        ПО відкрито здає таких противників «сім’ї» як С.Власенко чим також зміцнює ОЗУ;

-        ПО не запропонувала суспільству глибокого сутнісного аналізу соціально-політичної природи «ОЗУ сім’я»;

-                 ПО не виробила ефективної технології протидії незаконним рішенням державних органів (фальсифікація результатів виборів як мінімум 5 мажоритарних округах тощо);

-        ПО повністю ігнорує позапарламентські форми і методи боротьби із «ОЗУ сім’я».

Стратегія політичної діяльності позапарламентської опозиції

 

Соціально-політичний аналіз «ОЗУ сім’я» визначає таку стратегію політичної діяльності ППО (позапарламентської опозиції):

-        у ППО мають об’єднатися усі, хто насправді прагне повалити владу «ОЗУ сім’я»;

-        консолідована ППО має запропонувати суспільству ґрунтовний науковий аналіз соціально-політичної природи «ОЗУ сім’я»;

-        одним із провідних моментів інформаційної діяльності ППО має стати донесення як до українського суспільства так і до Західної Європи та США об’єктивного факту того що «ОЗУ сім’я» є злочинною владою, владою узурпаторів яка готує кримінальні технології збереження своєї влади на виборах 2015р.;

-        ППО має виробити ефективні технології позапарламентського впливу на перебіг політичного процесу в Україні з тим щоб мінімізувати ефективність кримінальних технологій «ОЗУ сім’я» та повалити цю злочинну владу у будь-який досяжний для цього спосіб.

 

 

 

 

 

У Криму "виґаняють з хати" єдину україномовну газету.

ЧИ БУДЕ ХАТА У «СВІТЛИЦІ»?

Можливість розташуватися на території бази-готелю МДЦ «Артек» редакція «Кримської світлиці» отримала за особистого сприяння Президента України Л. Кучми і появи у березні 2002 року президентського Доручення про створення належних умов для функціонування в Автономній Республіці Крим україномовної державницької просвітницької газети.
Всі попередні роки редакція експлуатувала надані приміщення на умовах комерційної угоди, за якою розраховувалася з власником бази-готелю — МДЦ «Артек». Після перереєстрації газети у 2006 році і введення до складу співзасновників «Кримської світлиці» Міністерства культури і туризму України всі зобов’язання з утримання редакції були передані Державному підприємству «Газетно-журнальне видавництво Мінкультури і туризму України» (нині — ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»). І ось тут виникла правова колізія, через яку «Кримська світлиця» може опинитися на вулиці!
Річ у тім, що Видавництво не може продовжувати розраховуватися з власником бази-готелю, де розташовується «Кримська світлиця», за комерційною угодою — Держказначейство не дозволяє такі угоди між державними підприємствами. Тим часом, власник приміщення — Державне підприємство України МДЦ «Артек», яке належить до Державного управління справами, як нам пояснили, не має права укладати договори оренди.
Здавалося б, логічний вихід із цієї патової ситуації — підшукати нове приміщення і власника, який підпише необхідну угоду. Але поки що спроби редакції знайти такого власника успіхом не увінчалися. Зрештою, понад 10 років тому лише за сприяння вищого керівництва держави «Кримська світлиця» змогла знайти у Криму пристойний дах над головою.
Сподіваючись тоді, що ця проблема на державному рівні вирішена надовго, редакція свого часу вклала значні кошти в облаштування наданих приміщень і створення належних умов для повноцінного функціонування газети, яку вважають духовно-інформаційним «обличчям» держави у Кримській автономії. Зокрема, було зроблено ремонт у трьох редакційних кімнатах, настелено лінолеум, встановлено кондиціонери (з функцією обігріву), штори-жалюзі, підвісну стелю, металопластикові «євровікна» — на загальну суму понад 50 тисяч грн. До слова, ця сума за нинішніх цін покриває щонайменше річне перебування редакції на території бази-готелю, але власник приміщення, якому все це дістанеться, коли «Світлиця» змушена буде звільнити облаштовані за власний кошт кімнати, відмовляється навіть говорити на цю тему. «Підбити», викинути на вулицю «Світлицю» і заволодіти її добром?! Ніби й не війна, а хіба ж не відгонить все це мародерством?
Читачі «Кримської світлиці» звикли до нинішнього зручного розташування редакції, як, зрештою, й до того, що коли проблеми державницької газети вирішуються на державному рівні, то це справді «серйозно й надовго». Тому навряд чи додасть державним чиновникам авторитету зайвий ажіотаж довкола газети, що виник буквально на рівному місці через те, що дві державні структури ніяк не знайдуть спільної мови. На нашу думку, ДПУ МДЦ «Артек» міг би, як виняток, укласти тимчасову угоду оренди трьох кімнат для «Кримської світлиці» — в усякому випадку, до тих пір, поки для державної газети не буде знайдено пристойне і «довговічне» приміщення. Можливо, це буде у давно очікуваному Українському домі в Криму, де розмістилися б не лише «Кримська світлиця», але й ДО «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр», який нині тулиться в напівпідвалі, Товариство «Просвіта», ГО «Українська громада Криму», кримські філії Наукового товариства ім. Шевченка, Всеукраїнського об’єднання ветеранів та інших громадських, культурницьких організацій (і не лише національних українських!), які сприяють зміцненню та розбудові Української державності на теренах Криму. Невже до того часу, поки це станеться, не можна спокійно, цивілізовано, без опечатувань і блокад владнати ситуацію з газетою? Чи колективу «Кримської світлиці» треба знову звертатися до Глави держави з проханням продовжити дію Доручення, підписаного одним з його попередників?
Редакція вже офіційно звернулася до кримської влади, сподіваючись, що її мудре, авторитетне сприяння у вирішенні цієї проблеми зможе, зрештою, стати ще одним містком довіри й поваги громадян до влади взагалі.
Звертаємося також до вас, «світличан», наших читачів і щирих шанувальників: підкажіть, де могла б «Кримська світлиця» у Сімферополі знайти, нарешті, постійну, надійну, довговічну СВІТЛИЦЮ, яка світилася б вікнами для ваших душ, і щоб ніхто й ніколи не міг погасити в тих вікнах світло...

Від імені трудового колективу «Кримської світлиці» –
 Віктор КАЧУЛА,
головний редактор

ТИМ ЧАСОМ...

Днями, довідавшись про «квартирні» проблеми «Кримської світлиці», до редакції, на дверях якої ще видно сліди недавнього «опломбирования», завітали стривожені активісти кримської української громади. Голова ГО «Українська громада Криму» Владислав Хмеловський, голова Кримської філії Наукового товариства ім. Т. Шевченка Петро Вольвач, голова Кримського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Анатолій Іванов, голова Кримського центру ділового та культурного співробітництва «Український дім» Андрій Щекун, заступник голови Кримського відділення Міжнародного товариства зв’язків з українцями за кордоном Василь Стефанюк, голова Кримського відділення благодійного фонду ім. Свідерського Василь Овчарук, голова громадської організації «Фронт Змін» у Криму Анатолій Ковальський, голова Кримського республіканського осередку міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство» Іван Фролов вирішили негайно колективно звернутися до органів кримської і центральної влади з вимогою не допустити загострення ситуації в Криму, що може виникнути через блокування роботи єдиної україномовної кримської державницької газети. Настав час повернутися до питання про створення у Сімферополі Українського дому, де українські громадські, культурницькі організації не почувалися б вічними «квартирантами», говорилося, зокрема, на зустрічі в редакції.
Шановні читачі! Ви також можете долучити свої голоси до звернення Української громади! Конт. телефони: (067) 650-14-22, (050) 957-84-40, електронна адреса:[email protected]

P.S. Кримчани просять висловити свою підтримку на сайті газети у книзі відгуків а також на електронну пошту Ради Міністрів Криму  [email protected]

22 червня початок Радянсько - Німецької війни. Так історично склалося що тоді в лавах радянської армії воювали різні народи, й окуповані українці ( й мої діди з Полтавщини теж ). На мою думку то була безглузда м'ясорубка в якій гинули в основній масі кращий білий генофонд різних європейських країн...Переможців в тій війні не було, окрім американського транснаціонального капіталу та совітської тоталітарістичної бюрократії.

Крупнейшие западные масс-медиа CNN, ВВС, Рейте и пр., которые круглосуточно вещали о событиях в Турции на площади Таксим, «забыли» сообщить миру о происходившей у них под носом многотысячной акции протеста евреев против «Израиля».

 

Пока в Турции проходили раздутые просионистскими СМИ протесты в парке Гези, от мира была скрыта стотысячная акция протеста американских евреев.

 

«Израиль» был проклят в центре Нью-Йорка

 

Некоторые наблюдатели полагают, что одной из целей круглосуточных трансляций CNN, BBC и других мировых агентств из турецкого парка Гези, протесты в котором были организованы небольшим количеством секуляристов и левацкими марксистско-ленинскими группировками, было скрыть от мировой общественности акции протеста в Нью-Йорке, где от 20  до 100 тысяч евреев выступили против сионистского «Израиля».

 

Акция была организована силами сотен раввинов. 9 июня 2013 года по улицам Нью-Йорка под руководством сотен раввинов прошлись 100 тысяч евреев, скандируя: «Да будет проклят сионистский Израиль!»

***

 

К акции, которая проходила на площади Федерал Плаза в нижнем Манхэттене, присоединились многочисленные работники образования и бизнесмены еврейского происхождения.

 

Демонстранты протестовали против террора и насилия «израильского» государства.

 

Напомним, что крупнейшие западные СМИ более двух недель беспрерывно вещали из Турции, представляя ситуацию таким образом, что вот-вот начнется гражданская война. Более того, они полностью скрыли миллионные митинги в поддержку Эрдогана, а CNN и вовсе представил митинг в Стамбуле, на который собрались 1 млн. 300 тысяч сторонников правительства, как акцию… противников Эрдогана.

 

Отдел мониторинга

Кавказ-Центр

За спостереженнями доктора історичних наук, професора Львівського національного університету імені Івана Франка Богдана Гудя, нині, напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії обірвалась дискусія польських та українських істориків. Її замінив польський монолог, причому досить не тільки активний, але навіть агресивний.  

Що гірше, низка тих польських істориків, кого ще донедавна вважали незаангажованими, все більше схиляється до позиції крайніх правих і так званих кресових середовищ. Наприклад, Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш «пробандерівським», у своїх останніх працях, описуючи події на Волині 1942-1944 років, дуже часто безкритично посилається на не завжди достовірні дані з двотомника Владислава та Єви Семашків «Ludobjstwo dokonane przez nacjonalistw ukraiskich na ludnoci polskiej Woynia w 1939 – 1945» [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 роках]. Звідси й відповідна концепція розвитку волинських подій, яка, по-перше, вириває їх з історичного контексту, а по-друге, повністю перекладає відповідальність за те, що там сталося, на ОУН і УПА, ігноруючи або ж значно применшуючи відповідальність гітлерівців, радянських партизанів і самих поляків.

Під час презентації у столичній книгарні «Є» своєї книги «Від волинської різанини до операції «Вісла», яка за фінансової підтримки Посольства Польщі в Україні нещодавно побачила світ у видавництві «Дух і Літера», професор Гжегож Мотика зазначив, що свій обов’язок бачить лише в об’єктивному висвітленні історії, що не причетний ні до внесення на розгляд польського парламенту проекту постанови про визнання дій ОУН і УПА на Волині й Галичині актами геноциду, ні до тієї істерії, яка нині нагнітається у Польщі у зв’язку з 70-ю річницею Волинської трагедії. Хоча факти свідчать про інше. Наприклад, у фінальному тексті резолюції Cенату, як повідомляє «Жеч Посполіта», йдеться про те, що злочин на Волині «мав характер етнічної чистки, яка відповідає ознакам геноциду». «Це формулювання, – зазначає газета з посиланням на юридичне бюро Сенату, – пов’язане з науковими публікаціями історика Інституту політичних досліджень Польської академії наук професора Ґжеґожа Мотики». Але ми не будемо звинувачувати професора за те, що певні політичні сили Польщі скористалися його «об’єктивними науковими» висновками. Справа в тому, що ці висновки далекі від науковості й об’єктивності.

Щоб не бути голослівним, давайте разом розглянемо його аргументи, викладені у книзі «Від Волинської різанини до операції «Вісла», на підставі яких він доходить до думки, що на Волині ОУН і УПА вчинила геноцид над поляками у 1943-1944 роках.

Оскільки акти геноциду, за даними фахівців з цього питання, здійснюють державні органи, то, мабуть, треба сказати, хто був головним господарем у той час на Волині. ОУН і УПА? Професор Мотика на цьому моменті не загострює уваги. Але, зважаючи на його повідомлення, що у лютому 1943 року III конференція ОУН-Б схвалила концепцію повстання проти німців і звільнення України від окупації до приходу Червоної Армії, він чітко уявляє, чия влада тоді була на Волині.

Важливим моментом у здійсненні геноциду є підготовчий період – тривалий час ідеологічної обробки потенційних виконавців масового знищення певної групи людей. Таким підготовчим періодом Гжегож Мотика вважає передвоєнну і воєнну діяльність Організації українських націоналістів, яка полягала у поширенні ними програмової засади про «повне усунення всіх займанців з українських земель» під час національної революції, що мала перманентний характер. Але, як відомо, увесь цей час ОУН перебувала у підпіллі, зазнавала жорстоких репресій почергово від трьох окупаційних режимів: польського, радянського, німецького. Тож твердити, що виконавці були належним чином підготовлені до геноцидних акцій не випадає. Ба більше, у березні 1943 року, згідно з Г.Мотикою, ОУН-Б розпочинає повстання проти німців наказом українським поліцаям залишити службу в окупаційній владі і перейти до УПА. Польський професор зазначає, що під час дезертирства поліцаї забирали зброю, набої, ліквідовували німецьке керівництво, випускали заарештованих із в’язниць, а перебуваючи в УПА, нападали на «районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштовували так звані опорні пункти», «на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення».

Однак незабаром з’ясувалося, за його словами, «що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом», тому «бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній». Про що все це свідчить? ОУН-Б і УПА у березні 1943 року ідеологічно не підготували виконавців до масового знищення поляків на Волині. Вони відкрили зайвий для себе фронт. Для чого? Лише для того, що «польська людність була майже цілковито безборонна»? Чи, може, були на те інші причини? Низка українських істориків, посилаючись на архівні дані, зазначає, що до антипольських акцій поляки на Волині співпрацювали таки з німецькою адміністрацією на шкоду українцям, передавали червоним партизанам списки українських націоналістів, від яких треба було очищувати українські села, а на Закерзонні влаштували справжній терор проти мужів довір’я, війтів, учителів, священиків і навіть простих селян. Але все це Гжегож Мотика не вважає вагомою підставою для того, щоб починати антипольські збройні акції.

Відомо, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати злочин геноцидом, належить беззахисність жертв та суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі й організованості. Чи справді польська людність у березні 1943 року була, як каже Мотика, «майже цілковито безборонною», а бандерівська УПА мала суттєві переваги?

На 44-й сторінці своєї книги він зазначає: «В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна округа Армії Крайової (що прийшла на зміну ЗВЗ)». Польський дослідник самооборони на Волині Адам Перетяткович нарахував, що тут було близько 300 польських самооборонних осередків (пляцувок).(Ради справедливості треба зазначити, що не всі вони були сформовані до нападів і не всі одержали від німців зброю. Частина пляцувок буда слабкою. Низка з них розбіглася навіть не вступивши у бій, деякі були знищені разом із мешканцями сіл та колоній. Але 129 пляцувок, за даними дослідника, проіснувало до приходу радянських військ).

Якщо говорити про переваги Української Повстанської Армії над польськими збройними формуваннями, то не слід забувати, що проти повстанців у березні 1943 року, окрім німців, вели війну загони червоних партизанів, зокрема з’єднання Ковпака, з яким співпрацювали поляки. У квітні 1943 року проти повстанців розпочали каральні акції під німецьким керівництвом польські шуцмани, що замінили українських поліцаїв-дезертирів (за Г.Мотикою – до 2000 осіб), 202-й батальйон польської «гранатової» поліції (360 осіб), який прибув із Генерального губернаторства, і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. Кількості вояків УПА на початку антипольської акції Гжегож Мотика не називає, лише зазначає, що у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирувало близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилося в партизанських загонах. Як свідчить документ, знайдений у польовій сумці «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на час переходу фронту (счень-лютий 1944 року) УПА під його керівництвом налічувала 6920 осіб. Історики стверджують, що приблизно таку кількість повстанські відділи мали і на середину 1943 року. Тут треба зазначити, що на початку 1944 року 27-ма Волинська дивізія піхоти, створена на базі загонів самооборони та польських шуцманів-дезертирів складала також близько семи тисяч осіб.

Отже, якщо на початку антипольської акції на Волині УПА мала перевагу в особовому складі та у можливості мобілізації цивільного неозброєного населення, яке у п’ять разів перевищувало польське, то з розгортанням дій, вона зустрічала усе рішучіший опір польської самоборони, яка у вересні 1943 року перейняла ініціативу (жертви мирного українського населення стали переважати польські) і утримувала її до березня 1944 року.

Свідчення про жорстоку розправу польської самооборони над дітьми, жінками, стариками під час, як поляки кажуть, відплатних акцій, зібрані рівненським дослідником Олександром Денищуком і опубліковані 2003 року у книзі «Злочини польських шовіністів на Волині» та луцьким істориком Іваном Пущуком – у серії книг «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років», що побачили світ у 2008-2012 роках, професор ігнорує без пояснення причин.

Поза його увагою залишаються також дані українських архівів і навіть його колег-однодумців. Наприклад, професор Ігор Іллюшин, який написав післямову до вищеназваної книги Мотики, у низці своїх наукових розвідок оозповідає про напад поляків-самооборонців із Гути Степанської (Рівненська область- І.О.) разом із групою радянських партизанів із загону «Макса» на село Бутейки сьомого квітня 1943 року, де вбито кілька десятків українців.

У цьому ж місяці, за даними Олександра Денищука, банда поляків із сіл Левачі, Якубівка, Мочулянка (пляцувка самооборони –І.О.) Березнівського району напала на село Більчаки, частину якого спалили і закатували 27 осіб, а награбоване майно повезли до Мочулянки.

Розповідаючи про героїчну самооборону польського села Пшебраже Луцького повіту (тут було понад 30 самооборонних пляцувок, створених до нападів, в яких налічувалося від 12 до 130 осіб – І.О.) Гжегож Мотика зазначає: «12 липня (1943 року –І.О.) поляки ударили на Тростянець, розгромили в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі». Гадаю, допитливий читач, має право запитати «об’єктивного» професора: скільки ж курсантів було у підстаршинській школі? Хто ними командував? Яких втрат зазнали обидві сторони. У Гжегожа Мотики на ці питання відповіді не знайдете. Чому? Бо все це фантастика, за винятком того, що напад поляків на Тростянець справді був. Тільки не з метою знищення підстаршинської школи УПА, якої тут не було, а з метою покарати мешканців села за те, що тут напередодні було вбито польського шуцмана, який хотів знайти їздового для перевезення партії масла із фільварку, що містився у колишній рільничій школі, до Ківерців. Акція була успішною: вбито 18 місцевих мешканців відомих за прізвищами, та кілька жителів інших сіл. За довідкою місцевої сільради – тут загинуло 59 осіб. Решта людей розбіглися, хто куди. Їм не треба було «наказувати переселитися кудись подалі». Власних втрат пшебразька самооборона не зазнала. Усе це можна прочитати у вищеназваній серії книг Івана Пущука, присвяченій Ківерцівському району Волинської області. Слід сказати, що подібні акції самооборонців Пшебража були частенькими. На них виходило нерідко по 200 озброєних вояків з 500. Відтак, у Ківерцівському районі (а це лише частина колишнього Луцького повіту) пшебражці разом із такими ж самооборонцями з сусідніх пляцувок Рафалівки та Колошанки, за І.Пущуком, вбили та закатували близько 600 мирних українців. Найбільше постраждали села Омельно (62 особи), Клепачів (38), Гавчичі-Муравище (31), Домашів (30), Вінцентівка (25), Хопнів (20)Тростянець (18-59), Озеро (17), Бодячів (17), Борохів (16), Котів (15), Яромель (14). Гжегож Мотика пише лише про напади на Омельне 5 червня та 2 жовтня 1943 року, де, за його даними, було вбито 10 українців, а також на Гавчичі і Журавичі, не повідомляючи про жертв з українського боку.

Хоча Гжегож Мотика заявляє, що для кваліфікації злочину геноцидом не має вирішального значення кількість жертв, проте сам вдається до різних способів, аби серед поляків їх було побільше, а серед українців – поменше.

Так, у розділі «Хронологія та баланс жертв» він пише: «За даними Владислава та Єви Семашків в цьому регіоні (на Волині –І.О.) загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища 19 тисяч осіб (насправді, за даними Семашків, 18186 осіб –І.О.). Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб». Слід сказати, що серед 33 тисяч загиблих у 1943 році поляків, про яких пишуть Семашки, тисячі приписаних жертв, що можна довести, а припущення про 40-60 тисяч загиблих – із галузі історичної фантастики, яке ніхто ніколи не зможе перевірити.

Мені особисто довелося перевіряти кількість загиблих поляків у Турійському районі Волинської області, про які пишуть Семашки. Майже третина з них (1175 осіб) це ймовірні жертви, про які часто немає підстав говорити. Так, за даними польських дослідників, у селі Синявка, мало би загинути 20 поляків. Але там не проживав жоден. Семашки припускають загибель 30 поляків у селі Блаженику, однак там усі були попереджені про антипольську акцію і завчасно виїхали до міста Володимира-Волинського та у село Білин. Українсько-польську колонію Ясенівка, де більшість складали українці, Семашки зробили чисто польською, у якій, нібито загинули усі поляки (137 осіб). За підрахунками колишніх мешканців цієї колонії, там проживало максимум 40 поляків, а загинуло 13 відомих за прізвищами. Ще до одного фокусу вдалися Семашки з колонією, що мала подвійну назву Сорочин-Славікувка, де було близько 35 садиб, шістнадцять з яких належала українцям. Вони перетворили її на дві чисто польські колонії Сорочин і Славікувку та припустили, що у першій могло загинути 100 поляків, а у другій 140. Прізвища жертв колонії Славікувка, які називають польські дослідники, збігаються з прізвищами жертв Сорочина, які називають місцеві старожили. Родини Ліпертів та Роляків, які Семашки приписують до колонії Сорочин, за даними українських свідків, тут не проживали. Але навіть із ними кількість жертв Сорочина-Славікувки не перевищує 56 осіб. Припускати загибель тут ще 184 осіб немає ніяких підстав. Ні на село Перевали, ні на сусідню колонію Янівка нападу не було. Але Семашки припускають загибель тут 54 невідомих поляків. Подібні безпідставні припущення вони роблять, коли пишуть про колонію Вікторівка Ловищанська (100 осіб), села Кустичі (50 осіб), Ловища (20 осіб).

Слід сказати, що ще разючіші фальсифікації Семашків виявив краєзнавець з Володимира-Волинського Ярослав Царук. За його підрахунками, у Володимир-Волинському районі Семашки завищили кількість польських жертв на 1916 осіб або у 4,1 раза, а кількість вбитих українців занизили на 1184 особи або у 25 разів. Але його дані, які він збирав десятиліттями, опитуючи очевидців та звіряючи їхні свідчення з наявними архівними даними, Гжегож мотика відкидає. Бачте, на думку професора, «Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями». Правда, жодного очевидного факту приписування Царуком німецьких злочинів полякам Мотика не називає.

Про українські жертви професор пише так: «Від рук поляків на Волині, ймовірно загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією (цікаво, що Семашки, а за ними і Мотика до жертв українських націоналістів зараховують поляків, убитих українською поліцією на німецькій службі –І.О.)) від 2 до 3 тисяч українців». Порівняно, зі 115 осбами, про які пишуть Семашки, це явний прогрес. Однак на підставі чого зробив таке припущення професор, невідомо. Впевнено можна сказати, що не на підставі українських джерел. Згідно з дослідженнями Івана Пущука, які майже збігаються з даними інших краєзнавців та дослідників, лише у Волинській області польська самооборона та підрозділи АК знищили понад 5300 українських селян, ще понад 3300 жертв на рахунку польських шуцманів. Олександр Денищук на Рівненщині нарахував понад 2400 осіб, що загинули з рук польської самооборони та їхньої поліції на службі у німців. Але зазначає, що ці дані неповні.

Як бачимо, волинські події сімдесятирічної давнини свідчать про те, що тут була жахлива українсько-польська війна у війні з почерговою перевагою одних і інших сил, але аж ніяк не геноцид одного народу над іншим.

Гжегож Мотика, на завершення презентації своєї книги у Львові заявив, що совість його чиста, він сказав свою правду. З вищесказаного видно, що його правда часто-густо не має нічого спільного з нашою правдою. Відтак, він сам підтвердив, що про об’єктивність його дослідження говорити не можна.

Іван Ольховський

http://poliskasich.org.ua/?p=439