О сообществе

Для всіх, хто цікавиться історією України, а також задумується над її майбутнім, яке не можна уявити без свободи і справедливості.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Свобода і справедливість

Анти-суд зробив присуд Дубневичу в 100 міл. грн. застави

Антикорупційний суд визначив заставу Дубневичу
Антикорупційний суд визначив заставу Дубневичу

Ярослав Дубневич

ФОТОГАЛЕРЕЯ

  • Антикорупційний суд визначив заставу Дубневичу - фото 1

КИЇВ. 2 листопада УНН. Вищий антикорупційний суд визначив народному депутату Ярославу Дубневичу, якого підозрюють у заволодінні державними коштами на суму у понад 93 млн грн, запобіжний захід у вигляді застави у розмірі 100 млн грн, передає кореспондент УНН.

Так, слідчий суддя постановив у задоволенні клопотання Генерального прокурора України Руслана Рябошапки відмовити та застосувати стосовно Дубневича запобіжний захід у вигляді застави у вигляді 100 млн грн.

Нагадаємо, нардеп підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем).

За версією слідства, повідомили у САП, вказаний народний депутат лобіював виділення грошових коштів з бюджету ПАТ "Укрзалізниця" на закупівлю товарів у підконтрольних йому підприємств. Фінансові втрати від реалізації схеми проведення процедур відкритих торгів стрілочних переводів, запасних частин до них та комплектів роздільного скріплення, згідно з матеріалами експертизи, становили понад 93 млн грн.

Нагадаємо, 31 жовтня Рада зняла недоторканність з Дубневича і дала дозвіл на його арешт.

Джерело: УНН

Світова економіка потребує значного оновлення

Американський мільярдер з українським походженням заявив, що «капіталізм мертвий»Економічна система накопичення капіталу призвела до «жахливої нерівності»
1595ПЕРЕГЛЯДІВ
16 ЖОВТНЯ 2019, 18:45
Американський мільярдер з українським походженням заявив, що «капіталізм мертвий»
Twitter @Benioff

Капіталізм «мертвий», а найбагатшим людям світу потрібно створювати нову економічну систему. Так вважає співзасновник компанії Salesforce мільярдер Марк Беніофф, який займає 93 місце в списку найбагатших американців за версією Forbes. Про це він написав у колонці для газети The New York Times.

«Капіталізм, я визнаю, був до мене добрий», – зазначив підприємець, чиї статки складають $6,4 млрд. Він написав, що «живе життям, яке перевершує всі найбожевільніші очікування» його прапрадіда, який іммігрував в Сан-Франциско з Києва на початку XIX століття.

«Але, будучи капіталістом, я вірю, що прийшов час голосно сказати те, про що ми всі знаємо. Капіталізм, такий, яким ми його знаємо, мертвий», – написав Беніофф.

В останні роки капіталізм сконцентрувався на прагненні максимально збільшити доходи акціонерів і привів до «жахливої нерівності», заявив він. Беніофф підкреслив, що «26 найбагатших людей світу володіють такими ж статками, що й найбідніші 3,8 млрд людей».

У колонці він звернувся до інших мільярдерів і бізнес-лідерів:

«Я вважаю, що ми більше не можемо ігнорувати відповідальність за те, що люди роблять з нашими продуктами. Так, доходи – це важливо, але важливим є і суспільство».

«Яким може бути новий капіталізм? По-перше, лідери бізнесу повинні прийняти ширше бачення своїх обов'язків», – вказує Беніофф. Йдеться про те, що вони повинні працювати не тільки на користь акціонерів, а й для своїх «співробітників, споживачів, суспільства і планети».

Наступний крок – держава повинна офіційно зобов'язати публічні компанії розкривати інформацію про те, як їх діяльність впливає на згадані вище сторони. Глави корпорацій повинні домагатися рівної оплати праці для чоловіків і жінок, боротися зі зміною клімату і бідністю, підкреслив мільярдер.

Беніофф нагадав, що в серпні керівники понад 180 американських компаній, в числі яких була і Salesforce, підписали спільну «заяву про призначення корпорацій». Його основна ідея в тому, що компанії повинні не тільки задовольняти інтереси своїх інвесторів, але й працювати над створенням «економіки, що служить усім американцям». Документ підписали, зокрема, глава Amazon і найбагатша людина планети Джефф Безос, виконавчий директор найбільшої в світі авіакомпанії American Airlines Даг Паркер і керівник найбільшого банку США JPMorgan Chase Джеймс Даймон.

Беня всеодно під "ковпаком" і без грошей

Світлина від Людмили Прокопович.
Людмила ПрокоповичСтежити

Украина победила. Не только в футбол.
В суде. Коломойского. В Суде Лондона.
Большая победа для Украины, иллюстрирующая и силу Британского права, и сюрреалистичность украинской судебной системы. Украина победила в апелляции в Высоком Суде Лондона Коломойского. Адвокаты олигарха пытались доказать, что у Лондонского Суда нет права рассматривать дело Приватбанка, а значит надо разморозить активы и отпустить его домой. Ключевая проблема Игоря Коломойского – все его активы заморожены. Потому что позиция Украины в этом суде – налогоплательщики вынуждены были заплатить 5,5 млрд долларов для спасения банка и теперь олигарх должен расплатиться с ними. И самый простой путь – конфискация активов олигархов и их последующая продажа.
При этом, в суде адвокаты олигарха не оспаривали факт вывода денег из банка. Они настаивали, что это не дело лондонского суда. Простой украинский междуусобчик, к чему тут британского правосудие. Но, к счастью, деньги из банка выводились через британские оффшорки, а значит британская система правосудия тут причем. И значит есть шанс на справедливый вердикт.Теперь тройка апелляционных судей решили, что и в юрисдикции не стоит сомневаться. Полностью поддержав позицию Украины (которую отстаивает государственный Приватбанк). По всем пунктам.
Лондонский суд выступил на стороне Украины абсолютно по всем пунктам.. Активы Коломойского остаются заморожены. А судебный процесс против бывших собственников Приватбанка не должен задерживаться. Вплоть до предсказуемого теперь результата. Ибо после такого решения апелляции ждать иного вердикта просто невероятно глупо. Это та самая безоговорочная победа.

Что теперь? Теперь нет помех для того, чтобы рассматривать дело по сути. Это, конечно, долгий процесс. Высокий Суд Лондона, в отличии от Печерского суда, окружного административного суда и особенного гордого барышевского суда, никуда не торопится. Но и решение при этом принимает правовое. А значит высока вероятность того, что в результате мы получим вердикт по британскому праву, которым будет предписано продать замороженные активы бывших собственников банка. И передать деньги в бюджет Украины. В той или иной форме. Фактически Суд Лондона назвал Коломойского преступником. И стыдно, что в Украине он позиционируется по-другому.
Единственный путь для Коломойского теперь – получить контроль над Приватбанком и отозвать иск.

А теперь еще интереснее послушать о том, что у Украины слабая юридическая позиция. И о том, что надо искать компромисс с олигархом и прощать ему 5,5 млрд долларов, которые налогоплательщики влили в Приватбанк, чтобы спасти его от банкротства, а финансовую систему Украины от коллапса. Этот суд дает для украинской власти четкий ориентир. Ориентир правосудия. И любые решения украинских судов, которые будут противоречить Суду Лондона, всегда и везде б цивилизованном обществе будут восприниматься однозначно. Как факт того, что украинскую власть контролирует олигарх
Если украинская власть будет говорить, что в вопросе Привата все решает украинский суд, то она уже играет на стороне Коломойского. Суды в Украине не принимают правовые решения. Это знают и в кабинете министров. Коломойский имеет влияние на суды. И власть это знает. Власть обязана вмешаться.. Если лидер государства не играет на стороне государства - то это игра в поддавки. Потому что никто другой не может помешать олигарху изнасиловать страну. И это видят все. И лицемерно говорить о независимом суде. И сегодня Верховный Суд Лондона подчеркнул, что любые компромиссы с Коломойским - суть предательство. И преступление. И любой, кто помогает теперь Коломойскому – его сообщник.
Sergey Fursa

Україна перемогла. Не просто футбол.
В суді. Коломойского. У суді Лондона.
Велика перемога для України, демонструючи як силу британського права, так і сюрреалістичним українську судову систему. Україна виграла звернення у високому суді Лондона Коломойского. Адвокати Олімп намагалися довести, що Лондонський суд не має права розглянути справу Приватбанку, а значить, необхідно заморозити активи і дозволити йому піти додому. Ключові проблеми Ігоря Коломойского - всі його активи заморожені. Тому що позиція України в цьому суді - платників податків довелося заплатити $ 5,5 млрд, щоб врятувати банк і тепер Олімп має заплатити їм. І найпростіший спосіб - конфіскувати активи Олімп та їх подальший продаж.
В той же час, в суді, адвокати Олімп не виклик факт зняття грошей з банку. Вони наполягали на тому, що це не справа в лондонському суді. Простий український meduusobik, що тут британська справедливість. Але на щастя, гроші з банку забрали через британські офшори, а це означає, що британська система правосуддя тут. А потім є шанс на справедливий вирок. Тепер три апеляційних судді вирішили, що юрисдикція не повинна бути поставлене. Повністю підтримую позицію України (яку захищав державний приватбанк). Всі очки.
Лондонський суд говорив на стороні України абсолютно по всіх пунктах.. активи Коломойского залишаються заморожені. А судовий суд проти колишніх власників Приватбанку не варто зволікати. До передбачувано результату. Бо після такого рішення звернення неймовірно тупо чекати ще однієї інстанції. Це абсолютна перемога.

Що тепер? Тепер немає перешкод, щоб розібратися з справою по суті. Це, безумовно, довгий процес. Високий суд Лондона, на відміну від Печерську суду, районний адміністративний суд і особливий гордий суд baryevskogo, не в ' яжеться. Але й рішення здійснюється за законно рішенням. А це означає, що ми отримаємо вердикт про британський закон, який буде потрібен для продажу заморожена активів колишніх власників банку. І здати гроші до бюджету України. В якійсь формі чи іншій. Насправді, суд Лондона звертаєшся до Коломойского злочинця. І соромно, що в Україні воно розташовані по-іншому.
Єдиний спосіб для Коломойского зараз - отримати контроль над Приватбанку і зняти позов.

А тепер ще цікавіше слухати те, що Україна має слабку юридичну позицію. А про те, що треба шукати компроміс з олігархами і пробачити йому 5,5 мільярдів доларів, яких платників податків влили в Приватбанку, щоб врятувати його від банкрутства, і фінансову систему України від руйнування. Цей суд дає чітку пам ' ятку для української влади. Пам ' ятка справедливості. І будь-які рішення українських судів, які будуть суперечать суді Лондона, завжди і всюди б цивілізованому суспільстві буде сприйняти чітко. Як факт, що українська влада контролюється Олімп
Якщо українська влада скаже, що в питанні привату все вирішує український суд, то вже грає на стороні Коломойского. Суди в Україні не приймають правових рішень. Вони знають, що в кабінеті міністрів. Коломойский має вплив на суди. І влада це знає. Влада зобов ' язана втрутитися.. Якщо лідер держави не грає на стороні держави - то це гра на підмогу. Тому що більше ніхто не може запобігти оливкова від зґвалтування країни. І всі це бачать. І лицемірні говорити про незалежний суд. А сьогодні Верховний суд Лондона наголосив, що будь-який компроміс з Коломойський - суть зради. І злочин. І будь-хто, хто допомагає Коломойський зараз - це його спільники.
Sergey Fursa

До держкорита нові свої поросята Зе-кодло долучає

Б.Г. -Я не пригадую подібного указу у Порошенка про державну годівницю для обраних поросяток від мистецтва, але мене, як представника саме цієї сфери, дуже обурює подібна практика сегригації митців на "обраних" і всіх інших нікчем. Чому хтось з держчиновників включно з Президентом України дозволяє собі звеличувати одних і принижувати інших митців, роздаючи за власним уподобанням гроші з державного бюджету,  не питаючись на то згоди платників податків. Дуже сподіваюся, що скоро всі ці метастази радянщини-"Совка" розваляться і щезнуть разом з цією новоявленою владою Зе-кодла. І чому в Указі не вказана грошова сума стипендій?

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №661/2019
Про призначення стипендій Президента України для молодих письменників і митців у сфері музичного, театрального, образотворчого, хореографічного, естрадно-циркового мистецтва та кіномистецтва

Відповідно до Указу Президента України від 23 січня 2018 року № 13 «Про стипендії Президента України для молодих письменників і митців у сфері музичного, театрального, образотворчого, хореографічного, естрадно-циркового мистецтва та кіномистецтва» постановляю:

1. Призначити стипендії Президента України молодим письменникам і митцям у сфері музичного, театрального, образотворчого, хореографічного, естрадно-циркового мистецтва та кіномистецтва:

1) письменникам:

АБЛАЄВУ Бекіру Абкерімовичу, 1999 року народження

БАЗІ Юлії Сергіївні, 1990 року народження

БАЗЬ Любові Олександрівні, 1991 року народження

БУКАТЮКУ Олександру Миколайовичу, 1985 року народження

ВАСИЛЬЧЕНКО Альоні Валеріївні, 1987 року народження

ВЕРТОЛІ Світлані Андріївні, 1997 року народження

ГЛАДУН Дарині Валеріївні, 1993 року народження

ГРИГОРОВУ Микиті Анатолійовичу, 1994 року народження

ДЯДЧЕНКО Людмилі Сергіївні, 1988 року народження

ЗВОНОК Ганні Михайлівні, 1994 року народження

ІГНАТЬЄВІЙ Наталії Миколаївні, 1985 року народження

КОЗУЛІНІЙ Мар’яні Сергіївні, 1987 року народження

КОМАР Надії Олександрівні, 1985 року народження

ЛОМОНОСОВУ Михайлу Володимировичу, 1995 року народження

ЛУК’ЯНЕНКО Катерині Олександрівні, 1988 року народження

МАЙБОРОДІ Дар’ї Валеріївні, 1991 року народження

МАКСИМ’ЯК Мар’яні Богданівні, 1986 року народження

МИХАЛЬОНОК Ярині Сергіївні, 1985 року народження

МОСТЕПАН Ірині Сергіївні, 1987 року народження

ОЛІЩУК Вікторії Олександрівні, 1994 року народження

ПАНАСЮКУ Олексію Геннадійовичу, 1991 року народження

РАЧКОВСЬКІЙ Ірині Володимирівні, 1985 року народження

САЖИНСЬКІЙ Ірині Віталіївні, 1994 року народження

СІВАЧЕНКУ Сергію Миколайовичу, 1984 року народження

СОКОЛЮКУ Остапу Володимировичу, 1986 року народження

СТРИЖАЧЕНКО Ользі Вікторівні, 1988 року народження

ФЕДОРОВІЙ Сніжані Василівні, 2002 року народження

ЦИГАНЧУК Ксенії Анатоліївні, 1986 року народження

ЧЕРВОТКІНІЙ Ілоні Олександрівні, 1996 року народження

ШТІЛЬГОЙЗУ Олександру Леонідовичу, 2004 року народження

2) митцям у сфері музичного мистецтва

БЄГЛЄЦОВУ Олексію Іллічу, 1984 року народження

БИСТРЕВСЬКОМУ Кирилу Ігоровичу, 1995 року народження

БИЦУЛІ Анастасії Сергіївні, 1999 року народження

БІЛІНЦЮ Тарасу Юрійовичу, 1996 року народження

БРИЛЮ Артему Сергійовичу, 1998 року народження

БУЛИЗІ Стефану Вікторовичу, 2000 року народження

БУРНОС Дарині Вадимівні, 1996 року народження

ВИНОГРАДОВІЙ Валерії Володимирівні, 1998 року народження

ВОДОВОЗОВУ Ярославу Євгеновичу, 2004 року народження

ВОРОБЕЦЬ Інні Станіславівні, 1991 року народження

ГАЙ Анастасії Вадимівні, 2001 року народження

ГАЙВОРОНСЬКІЙ Анні Тарасівні, 2004 року народження

ГАЛАДЖУН Марті Богданівні, 1994 року народження

ГЛОДУНОВІЙ Маргариті Андріївні, 1999 року народження

ГРИВУЛ Катерині Петрівні, 1993 року народження

ГУСАРОВІЙ Надії Вікторівні, 2003 року народження

ДАНИЛЕЙКУ Данилу Володимировичу, 1985 року народження

ДОВБИШ Галині Сергіївні, 1985 року народження

ЖУКОВІЙ Софії Володимирівні, 2003 року народження

ЖУКОВСЬКІЙ Крістіні Олександрівні, 2002 року народження

ЖУРБІ Альоні Валентинівні, 2003 року народження

ЖУРКІНУ Євгенію Костянтиновичу, 1998 року народження

ЗАЛЕВСЬКОМУ Назару Миколайовичу, 2005 року народження

ІВАНЧЕНКО Надії Костянтинівні, 2000 року народження

ІВАСИКУ Богдану Васильовичу, 1994 року народження

КАЛИНИЧ Євгенії Михайлівні, 1998 року народження

КАРАЧЕВСЬКОМУ Данилу Руслановичу, 1998 року народження

КЛЮЧЦІ Оксані Ігорівні, 1999 року народження

КОЗАК Анастасії Сергіївні, 1995 року народження

КОЗИРЯЦЬКОМУ Михайлу Сергійовичу, 1994 року народження

КОПЕЛЮКУ Олегу Олексійовичу, 1988 року народження

КРАВЧУКУ Едварду Вікторовичу, 1994 року народження

КУРМАЧОВІЙ Юлії Віталіївні, 1998 року народження

КУШНІРЕНКУ Миколі Олександровичу, 1992 року народження

ЛЕБЕДЄВІЙ Даяні Олександрівні, 2003 року народження

ЛЕОНТЬЄВУ Сергію Анатолійовичу, 1991 року народження

ЛЕХУ Назару Павловичу, 1999 року народження

ЛОЦМАН Руслані Олександрівні, 1988 року народження

МАКАРЕНКО Орині Олександрівні, 1999 року народження

МАЛІНОВСЬКІЙ Тетяні Володимирівні, 1987 року народження

МАНОКІНІЙ Ганні Вікторівні, 1988 року народження

МЕНЦІНСЬКОМУ Модесту Тарасовичу, 1996 року народження

МЕРХЕЛЮ Андрію Андрійовичу, 1986 року народження

МИХАЙЛЕНКО Тетяні Володимирівні, 1999 року народження

МОРОЗОВУ Даніелю Альбертовичу, 2003 року народження

НАГІРНІЙ Лесі Анатоліївні, 1986 року народження

ОНОФРІЙЧУКУ Олександру Михайловичу, 1987 року народження

ПАВЛЕЧКУ Олексію Романовичу, 2001 року народження

ПАЛАЧОВІЙ Катерині Володимирівні, 1987 року народження

ПОПОВИЧУ Емериху Федоровичу, 1986 року народження

ПОПОВИЧУ Томасу Федоровичу, 1986 року народження

ПОТАРИКІНІЙ Олені Володимирівні, 2003 року народження

ПРИЙМАК Анні Сергіївні, 1997 року народження

РАХМАНІНУ Євгену Володимировичу, 1993 року народження

РУДЕНКО Аліні Павлівні, 1989 року народження

САВАРИНІЙ Анастасії Анатоліївні, 2002 року народження

САВОНУ Дмитру Івановичу, 1990 року народження

САВЧЕНКУ Віталію Сергійовичу, 2000 року народження

САЄНКО Вікторії Олександрівні, 2004 року народження

САМОЛЮК Олені Віталіївні, 1991 року народження

САМОЛЮКУ Віталію Ігоровичу, 1985 року народження

СЕДЮКУ Ігорю Олеговичу, 1988 року народження

СКРИПНИКУ Назару Степановичу, 1992 року народження

СТУКУ Антону Володимировичу, 1992 року народження

ТОМНИЦЬКОМУ Костянтину Геннадійовичу, 1995 року народження

ТОПЧІЮ Марку Юрійовичу, 1991 року народження

ФЕДОРЯЦІ Владиславу Юрійовичу, 2001 року народження

ХЛЕБАНУ Миколі Миколайовичу, 1994 року народження

ХОДІ Тетяні Іванівні, 1993 року народження

ХОЛОДКОВУ Андрію Сергійовичу, 2004 року народження

ХОПТИНЕЦЬ Альоні Русланівні, 1996 року народження

ХОРОШУН Тетяні Сергіївні, 1996 року народження

ХШАНОВСЬКОМУ Миколі Ігоровичу, 1991 року народження

ЧЕДРИКУ Михайлу Васильовичу, 1997 року народження

ШАДЬКУ Максиму Олександровичу, 1993 року народження

ШИНКАРЕНКО Вікторії Сергіївні, 1992 року народження

ШЛЯБАНСЬКІЙ Яні Анатоліївні, 1994 року народження

ШУСТОВІЙ Ользі Юріївні, 1993 року народження

ШУТКО Дар’ї Олегівні, 1991 року народження

ШУШВАРУ Роману Анатолійовичу, 1993 року народження

ЩУРУ Володимиру Вікторовичу, 2001 року народження

ЮРЧЕНКУ Андрію Анатолійовичу, 1987 року народження

ЯКОВЕНКО Тетяні Георгіївні, 1992 року народження

3) митцям у сфері театрального мистецтва:

БОРТНИК-ГУЛЕВАТІЙ Марині Володимирівні, 1989 року народження

ЖУРАВКОВІЙ Юлії Олександрівні, 1986 року народження

ЗОЗУЛІ Олександру Олексійовичу, 1987 року народження

ІВАНОВІЙ-ГОЛОЛОБОВІЙ Дар’ї Олексіївні, 1989 року народження

КРАСІЛЬНІК Юлії Володимирівні, 1989 року народження

НЕЧАЙ Юлії  Василівні, 1986 року народження

ПАЛІЙ Оксані Сергіївні, 1985 року народження

ПЕТРЕНКО Оксані Володимирівні, 1995 року народження

ПОЛЯНОВСЬКІЙ Людмилі Олександрівні, 1986 року народження

РЕЗНІЧЕНКУ Євгенію Олександровичу, 1998 року народження

САРКІСЯН Розі Володимирівні, 1987 року народження

СУХОРУКОВІЙ Наталії Михайлівні, 1986 року народження

ЧУЄШОВІЙ Аліні Олександрівні, 1990 року народження

ШЕРЕМЕТ Дарині Сергіївні, 1990 року народження

4) митцям у сфері образотворчого мистецтва:

АВГУСТИНСЬКІЙ Інні Сергіївні, 2002 року народження

АНДРІЄНКО Алітті Віталіївні, 1984 року народження

АНТОНЮКУ Олександру Леонідовичу, 1994 року народження

БАЛТАЗЮКУ Павлу Валерійовичу, 1986 року народження

БЕЖЕНАР Альоні Іванівні, 1989 року народження

БЕНЕДЮКУ Павлу Олександровичу, 1984 року народження

БЄРО Валентині Георгіївні, 1987 року народження

БОРИСОВІЙ Катерині Володимирівні, 1988 року народження

ВОРОНІНІЙ Олександрі Вікторівні, 1990 року народження

ГОЛУБ Марії Валеріївні, 1990 року народження

ГОСТІЛОВІЙ Олені Вікторівні, 1994 року народження

ГРАНОВСЬКІЙ Владиславі Олександрівні, 1997 року народження

ГРОНСЬКОМУ Петру Володимировичу, 1989 року народження

ДВІРНІЙ Оксані Михайлівні, 1992 року народження

ДУДЦІ Світлані-Роксолані Олександрівні, 1990 року народження

ДУШИНІЙ Анні Сергіївні, 1990 року народження

ЖУРУНОВІЙ Маргариті Ігорівні, 1994 року народження

ЗАСТУПУ Олександру Володимировичу, 1985 року народження

ЗЛОБІНІЙ Євгенії Юріївні, 2003 року народження

ЙОНАШ Ельвірі Тиберіївні, 2001 року народження

КАРПОВУ Михайлу Євгеновичу, 2003 року народження

КАЦАН Ладі Денисівні, 2004 року народження

КОЗЕЛЕЦЬКІЙ Ганні Сергіївні, 1987 року народження

КРАВЦЮ Дмитру Михайловичу, 1989 року народження

КУЛЬЧИЦЬКІЙ Уляні Юріївні, 1992 року народження

КУЧЕРЕНКО Карині Євгеніївні, 1998 року народження

ЛЕОНЦЮ Ярославу Валерійовичу, 1994 року народження

ЛИМАР Тетяні Вікторівні, 1991 року народження

ЛИПОВЦІ Катерині Вікторівні, 1995 року народження

ЛОКАТИРЮ Богдану Івановичу, 1993 року народження

ЛУГОВСЬКІЙ Анні Едуардівні, 1996 року народження

МЕЛЬНИЧУК Аліні Ігорівні, 1993 року народження

МОРГУНОВІЙ Олені Ігорівні, 1984 року народження

МОСТОВЩИКОВІЙ Дар’ї Олегівні, 1995 року народження

НИКИФОРОВУ Антону Михайловичу, 1992 року народження

ОДРЕХІВСЬКОМУ Василю Володимировичу, 1989 року народження

ОСАДЧУК Анні Олександрівні, 1993 року народження

ПАШКОВІЙ Альоні Володимирівні, 2002 року народження

ПЕРЕСТІ Анастасії Володимирівні, 2004 року народження

РАХІМОВІЙ Марії Дмитрівні, 1993 року народження

СКИЦЬКІЙ Анні Андріївні, 2002 року народження

СУШАРНИК-КРАВЕЦЬ Анні Олександрівні, 1988 року народження

ТАРАНУСІ Наталії Петрівні, 1984 року народження

ТИМКІВУ Михайлу Олеговичу, 2002 року народження

ТОЛОШНЯК Ірині Андріївні, 1992 року народження

5) митцям у сфері хореографічного мистецтва:

БАШКІРОВІЙ Вікторії Валеріївні, 1993 року народження

БОЙЧЕНКО Уляні Сергіївні, 1993 року народження

БОНДАРЮ Владиславу Володимировичу, 1998 року народження

БОНДАРЮ Олегу Олександровичу, 2001 року народження

БОРОДІНІЙ Олександрі Валентинівні, 2001 року народження

ВЕРОВЦІ Дар’ї Олександрівні, 1999 року народження

ГОЛУБЦОВІЙ Альоні Михайлівні, 2004 року народження

ІВАНЧЕНКО Діані Владиславівні, 2000 року народження

КОЛОМІЙЦЮ Дмитру Євгенійовичу, 2001 року народження

САМОЙЛЕНКО Руслані Ігорівні, 1984 року народження

СЕМЕНЕНКУ Роману Вікторовичу, 2000 року народження

СОЛОВКО Єві Вадимівні, 2001 року народження

ЧЕКМАРЬОВІЙ Анні Ігорівні, 2001 року народження

6) митцям у сфері естрадно-циркового мистецтва:

АНТОНОВУ Микиті Ростиславовичу, 1995 року народження

БІДНІЙ Вікторії Вікторівні, 1997 року народження

ГРИБАЧОВІЙ Марії Романівні, 1991 року народження

ДОЦЕНКО Валерії Юріївні, 1994 року народження

ЕБРАЛІДЗЕ Ірині Олександрівні, 1998 року народження

ІГНАТОВУ Анатолію Юрійовичу, 1995 року народження

ЛИЗОГУБ Валерії Максимівні, 2003 року народження

ЛИТВИНЕНКУ Максиму Володимировичу, 1995 року народження

ПАЛІЙЧУК Анні Вікторівні, 1985 року народження

ПОЗДНЯКОВІЙ Євгенії Вікторівні, 1991 року народження

РОДІНІЙ Вікторії Сергіївні, 1999 року народження

ТЕРЕХОВІЙ Поліні Ігорівні, 2002 року народження

ШКЛЯР Надії Іванівні, 1984 року народження

7) митцям у сфері кіномистецтва:

БАБАК Ользі Анатоліївні, 1991 року народження

БАКУМУ Володимиру Вікторовичу, 1990 року народження

ВОЗНЯК Софії Олександрівні, 1997 року народження

ВОЙТЕНКО Оксані Володимирівні, 1989 року народження

ГАЛОШИНІЙ Олександрі Олексіївні, 1997 року народження

ГРАНОВСЬКІЙ Ярославі Олександрівні, 1995 року народження

ДЕХТЯРУК Марії Георгіївні, 1996 року народження

ЗОРІ Лілії Олегівні, 1991 року народження

ІВАНЮК Анастасії Віталіївні, 1997 року народження

ІГНАТЕНКУ Дмитру Юрійовичу, 1988 року народження

КІРШИНУ Андрію Юрійовичу, 1993 року народження

ЛЕСИК Катерині Валентинівні, 1996 року народження

ЛИЧКОВСЬКІЙ Наталії Романівні, 1996 року народження

МИТРОФАНОВУ Антону Олександровичу, 1998 року народження

МІРОШНИЧЕНКУ Маркіяну Олександровичу, 1996 року народження

НОСЕНКУ Назарію Руслановичу, 1996 року народження

ПАСІЧНИКУ Артему Юрійовичу, 1986 року народження

ПАТРОН Ірині Василівні, 1987 року народження

ПРАВИЛО Ірині Олександрівні, 1987 року народження

ПРИХОДЬКУ Богдану Дмитровичу, 2001 року народження

РОМАНЧЕНКУ Нікону Сергійовичу, 1991 року народження

СИДОРЧУК Тетяні Анатоліївні, 1990 року народження

ТИХІЙ Анастасії Анатоліївні, 1992 року народження

ШОСІ Івану Ігоровичу, 1997 року народження.

2. Цей Указ набирає чинності з 1 грудня 2019 року.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

5 вересня 2019 року

Справа Гримчака: не вийшло "хабар" - стало "шахрайство"

Заступник глави МінТОТ ЮріЙ Гримчак. Фото: Вести
Заступник глави МінТОТ ЮріЙ Гримчак. Фото: Вести
Справа Гримчака: потерпілий доносив на суддів та 100 разів телефонував з СБУ
16 сер 2019, 16:25

Потерпілим у справі заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій Юрія Гримчака проходить співвласник компанії «ЮрЖитло» Максим Святненко.

Свого часу він був кандидатом на посаду в Антикорупційне бюро, претендував на крісло начальника відділу по роботі зі свідками та заявниками. Свого часу Святненко заклав двох суддів та зробив 100 дзвінків з Служби безпеки України. Про це 16 серпня повідомляє «Судовий репортер» із посиланням на коментар колишнього заступника голови Адміністрації екс-президента Віктора Януковича Андрія Портнова в ефірі «112 Україна».

Зазначається, що Гримчак та його помічник Овдієнко 8 серпня взяли гроші у Святненка й пообіцяли вплинути на суддів Верховного суду щодо винесення рішення, в якому був зацікавлений Святненко. Компанія «ЮрЖитло» судиться про стягнення боргу з іншого підприємства.

Крім того, потерпілий у справі про шахрайство Гримчака свого часу був заявником у справі проти судді Подільського суду Києва Тетяни Войтенко, яку НАБУ підозрює в отриманні хабара у розмірі 10 тис. дол. Нещодавно Вища рада правосуддя відсторонила Войтенко від посади. Адвокат судді з’ясував, що за півтора місяці до відкриття провадження Святненко близько 100 разів телефонував із території, де розташована Служба безпеки України.

Також Святненко є заявником по справі судді Баришівського суду Київської області Олександра Лисюка, якому у вересні 2017 року начебто передали 2 тис. 500 дол.

Нагадаємо, 14 серпня правоохоронці затримали заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Юрія Гримчака, а також його помічника Ігоря Овдієнка. Напередодні Антикорупційне бюро оголосило обом підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 (шахрайство) Кримінального кодексу України.

Затримання Гримчака: в НАБУ розповіли подробиці

Затримання Гримчака: в НАБУ розповіли подробиці (ІНФОГРАФІКА)
15 сер 2019, 16:48

Обставини затримання заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України (МінТОТ) Юрія Гримчака та його «помічника» розповіли в Національному антикорупційному бюро (НАБУ).

За даними слідства, вони шляхом обману заволоділи чужим майном — грошовими коштами в особливо великому розмірі, зазначає прес-служба НАБУ.

Так, за інформацією слідства, представник інтересів однієї з приватних компаній під час спілкування з заступником очільника МінТОТ повідомив про проблему, вирішення якої належить до сфери компетенції судової гілки влади, а саме — консультацій з приводу стягнення боргу з іншої компанії на свою користь.

У відповідь на це заступник міністра нібито заявив, що зможе використати свої зв’язки для ухвалення потрібного компанії судового рішення за винагороду в сумі 100 тис. дол.

У НАБУ зазначають, що чиновник нібито пообіцяв звернутися до заступника Генпрокурора, щоб вона вплинула на голову Касаційного цивільного суду, котрий, у свою чергу, може вплинути на суддів цього ж суду.

У подальшому сума неправомірної вигоди була зменшена до 80 тис. дол. США. Після одержання першої частини неправомірної вигоди в сумі 50 тис. дол. США заступник міністра та його «помічник» розподілили кошти між собою. Другу частину у сумі 30 тис. дол. США їм було передано 14 серпня 2019 року, — зазначають у НАБУ.

Крім того, в одній із розмов із заступником міністра представник компанії розповів про проходження складної процедури погодження дозвільних документів на здійснення будівельних робіт на ділянках у Києві, які належать до пам’яток культурної спадщини. Дізнавшись про це, заступник міністра нібито запропонував свої «послуги» із забезпечення погодження проектної документації й оцінив їх у 1 млн дол., зазначають в НАБУ.

Як запевняли учасники корупційної схеми, вказана сума начебто мала бути розподілена між керівниками та службовими особами виконавчих органів влади, серед яких: Міністерство культури України, Міністерство юстиції України, Український державний інститут культурної спадщини, Київська міська державна адміністрація та інші, — наголошують в антикорупційному відомстві.

Заступника міністра та його «помічника» було затримано після одержання частини грошових коштів у сумі 450 тис. дол. США та 30 тис. дол. США.

За результатами здійснених обшуків виявлено та вилучено всю суму неправомірної вигоди, одержаної 14 серпня 2019 року, а також частину одержаної раніше, — зазначають у НАБУ.

Інфографіка: НАБУ

Інфографіка: НАБУ

Нагадаємо, Служба безпеки України сьогодні оприлюднилафото та відео слідчих дій під час затримання Гримчака.

Звільнити Віталія Марківа. Справа честі

Звільнити Віталія Марківа. Справа честі
Вирок італійського суду нацгвардійцю Віталієві Марківу створює небезпечний прецедент для всіх українських військових
Матеріал друкованого видання
№ 31 (611) 
від 1 серпня

Вирок українському солдатові Віталієві Марківу шокує невідповідностями. Суд італійського міста Павія звинуватив бійця у вбивстві італійського журналіста Андреа Роккеллі, якого він не знав особисто й до якого не міг мати жодних образ, претензій чи ворожості. 24 травня 2014 року, у день загибелі Роккеллі на околицях Слов’янська, Марків охороняв телевежу на горі Карачун — за 2 км від смертоносних для італійського журналіста та його перекладача, росіянина Андрєя Міронова, обстрілів. Навіть якби хотів, із такої відстані він ніяк не роздивився б, хто саме їде в бік фабрики «Зевс Кераміка» у звичайній цивільній автівці без позначки «Преса». Ще важливіше інше: у нього не було підстав вишукувати конкретних іноземних журналістів, щоб вкоротити їм віку. Ані Марків проти преси жодних упереджень не мав, ані українська армія своїм солдатам завдання знищувати журналістів не ставила.

 Читайте також: Справа Марківа: війна репутацій та її заручники

 Брак доказів

Навмисне, свідоме вбивство — це передовсім мотивація та докази. Повний текст судового рішення включно з мотивувальною частиною ще не оприлюднено. Проте згідно з відкритими джерелами та репортажами із судових слухань ані мотиву вбивства, ані конкретних доказів його спланованої організації італійське обвинувачення не виявило. «Протягом 17 судових засідань сторона обвинувачення не навела жодного доказу, який підтвердив би, що Віталій Марків чи будь-який інший український військовий 24 травня 2014 року виявив групу журналістів, стріляв по ній чи давав комусь координати або наказ для обстрілу», — свідчить Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, який був присутній на всіх судових засіданнях у справі Марківа.

 «Обурення міжнародної журналістської спільноти зростає, — написав на своїй сторінці у Facebook італійський журналіст Крістіано Тіназзі, який працює над документальним фільмом про справу Марківа — Роккеллі. — Для більшості з нас вирок солдатові за те, що він стріляв, здається приголомшливим, тим більше коли немає доказів, що стріляв або давав накази стріляти в журналістів у зоні боїв саме він. З відстані 2 км. По машині без ідентифікаційних знаків із невідомими особами всередині. У зоні, де озброєні бойовики та проросійські сепаратисти пересувалися саме в таких машинах. У гарячій зоні, про яку чимало колег говорило як про небезпечну. Загиблі припустилися легковажності й поплатилися за це життям. Багато хто з нас втратив на війні друзів або колег, але ніхто ніколи й не думав шукати винних. На війні свої правила. Ти працюєш під бомбардуванням і відповідаєш за себе. Я не знаю, винним чи безвинним є солдат Марків. Проте знаю, що не можна засуджувати людей за необґрунтованими свідченнями та непрямими доказами. Не можна відправляти людину за ґрати, посилаючись на бездоказову публікацію в пресі. Не було засідки. Це війна. Крапка. Подібне трапилося зі мною в Лівії та в Сирії. Це сталося з багатьма колегами, як-от Франческа Манноччі або Алессіо Ромензі. Журналісти гинули в Лівії та в Іраку, у Південному Судані та Сирії, у Сомалі та Афганістані, а хтось скалічився. На війні як на війні. Це лайно, звичайно, проте ніхто не змушував нас туди їхати».

 Массіміліано Міллей, інший італійський журналіст, розповів у репортажі для часопису Milano Today: «Знаходилися люди, які намагалися влаштувати тертя з українцями після засідань суду в цій справі». Аплодисменти адвокатові Марківа Раффаеле делла Валле називали «провокаційними», вітання «Слава Україні» — обурливим, групові фото українців біля залу суду — «неприпустимими». «Деяких учасників слухань назвали «бритоголовими» з «круглими обличчями», ображаючи коротко підстрижених людей, які не мали жодного стосунку до ультраправих, — зазначив у статті Міллей. — Правда ж полягає в тому, що в Україні, мабуть, набагато менше нацистів, ніж у самій Італії».

 Попри відсутність доказів, суд міста Павія, де народився загиблий журналіст Андреа Роккеллі, засудив українського бійця Віталія Марківа до 24 років в’язниці. «Ганебний вирок, аналогів якого я не бачив у своїй 56-річній кар’єрі», — сказав Раффаеле делла Валле, котрий уже працює над апеляцією, яку планує подати до розгляду в листопаді. Як же сталося, що італійське судочинство дійшло таких суперечливих висновків? Спробуємо розібратися.

 Дивіться також: "Свободу Марківу!" Протест проти суду над українським військовим в Італії

 Брак свідків

Насамперед є серйозні зауваження до якості слідства. Попри запрошення української сторони, італійські слідчі не побажали їхати на місце події, щоб подивитися своїми очима, де загинув Роккеллі, а де на той час перебував Марків, і поспілкуватися з очевидцями подій. Єдиним безпосереднім свідком з боку обвинувачення виступив французький фотограф Вільям Роґелон, який їхав у бік фабрики «Зевс Кераміка» в одній автівці з Роккеллі та Міроновим. Слідство також спирається на свідчення двох італійських журналістів: Ілларії Морані та Марчелло Фаучі. Останній спілкувався по телефону з Марківим після загибелі Роккеллі, а Морані, за її словами, лише чула розмову по гучному зв’язку та використала її для короткої публікації в газеті Corriere della Serra. Тоді як адвокат Марківа до Слов’янська приїздив. Працював із документами, людьми, побував на місці подій, піднявся на Карачун і спустився до яру, де ховалися від обстрілу журналісти. Проте слідство його доробок до справи не долучило. Чому? Було б добре, якби апеляційний суд відповів на це запитання.

 Дуже схоже, що Віталій Марків став зручною фігурою для суду Павії передовсім через своє подвійне громадянство — українське та італійське. «Віталій жив в Італії з 15 років, — розповіла Тижню мати засудженого Оксана Максимчук. — Він поїхав на Майдан, там познайомився з майбутньою дружиною Діаною. Звідти пішов захищати Україну на Схід за контрактом із Національною гвардією. Італійські журналісти зверталися до нього по інформацію, бо він знав мову. З Марчелло Фаучі він познайомився в Києві. Він зателефонував Віталію після загибелі Роккеллі. Від нього син дізнався про цю смерть та про самого фотожурналіста. З Роккеллі Віталій знайомий не був, з Ілларією Морані, авторкою статті в Corriere della Serra, також. А от Фаучі навіть навідував його в лікарні, син подарував йому бронежилет. Це було майже через півроку після загибелі Роккеллі. Якщо Фаучі вважав Віталія вбивцею свого колеги, хіба він так поводився б?».

 Згідно з репортажами радіо «Свобода» із судових засідань Фаучі та Морані не здавалися переконливими свідками. Перший не згадав місця й точного змісту розмови, до якої не було магнітофонного запису. Друга не змогла пригадати, якою мовою відбувалося спілкування: італійською, англійською чи сумішшю обох. У публікації Морані Марків зі звичайного солдата «перетворився» на капітана. Певне, щоб текст сприймався вагомішим. «Заголовок не мій», — уточнила в суді Ілларія, яка відмовляється спілкуватися на тему Марківа з українськими колегами. І додала, що «впізнати» в Марківі керівника на підставі виразу «мої люди», який той буцімто вживав.

 Переказ відповіді Марківа в публікації Corriere della Serra звучав так: «Тут не жартують, не потрібно наближатися, це стратегічне місце для нас. Як правило, ми не стріляємо в бік міста й по цивільних, але, тільки-но бачимо якийсь рух, заряджаємо важку артилерію. Так і сталося з машиною двох журналістів та перекладача. Ми звідси стріляємо в радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткого фронту. Це не війна, як у Лівії. Є дії, розкидані по всьому місту, чекаємо лише наказу для фінальної атаки».

 «Цей довільний виклад відповідей «капітана» став підставою для того, щоб висловити «підозру» Марківу, — розповів Тижню Олесь Городецький. — Прокуратура побачила в тексті, який опублікувала Морані, «миттєве й спонтанне визнання себе відповідальним за вбивство італійського фотографа» з боку Віталія».

 Свідчення Вільяма Роґелона не викликають цілковитої довіри вже тому, що впродовж трьох років вони зазнали суттєвих змін. Після повернення до Франції Роґелон звернувся до французької прокуратури з метою, як він пояснив, домогтися справедливості щодо загиблих колег, а також відшкодувати витрати на лікування травми. Якщо в жовтні 2014-го він казав французьким прокурорам, що не певен, звідки лунали постріли, то в італійському суді в нього вже з’явилася впевненість, ніби стріляли з українського боку. Траєкторії пострілів італійське слідство на місці подій не досліджувало, слідчого експерименту не проводило. Проте навіть якби виявилося, що постріли йшли з українських позицій, це ніяк не доводить навмисної причетності до них солдата Марківа.

 Вільям Роґелон, як і Ілларія Морані, не поспішають відповідати на запитання української преси. Проте спогадами про ті гарячі дні поділився з «Громадським» французький журналіст Поль Ґоґо. Він теж був у Слов’янську, і Роґелон саме йому телефонував у день обстрілу. «Я жив із ним три чи чотири дні в Донецьку. Він прийшов жити з нами, і від самого початку ми зрозуміли, що це був один із перших таких його досвідів», — розповів Ґоґо. Роґелон, згадують й інші французькі журналісти, поводився легковажно та самовпевнено, зовсім не орієнтувався в тому, що відбувається на Донбасі, запитував у колег, «хто поганий, а хто хороший», де чиї позиції. Також Поль Ґоґо розказав, що вранці, коли загинули Міронов і Роккеллі, Роґелон підбивав інших фрилансерів поїхати до Слов’янська, бо в Донецьку стало нудно. А після загибелі колег у паніці телефонував до Ґоґо. «Він не казав мені про обстріл з боку військових або сепаратистів, він просто не знав, що сталося. Він не знав, де він», — засвідчив Поль.

 Читайте також: Що писали італійські ЗМІ про вирок Віталію Марківу

 Брак справедливості

 Перекручені шматки чужого інтерв’ю, розмиті спогади, неточні свідчення, а головне — жодного доказу безпосередньої причетності конкретного солдата Марківа до трагічних подій, що сталися на околицях Слов’янська в травні 2014-го. Навіть якщо Роккеллі та Міронов, як і Роґелон, заїхали на територію України з акредитацією від сепаратистів, українська армія не мала ані підстав, ані наказу вести саме по них вогонь на знищення. Ні Роккеллі, ні Міронов не були прокремлівськими пропагандистами. Очевидно, вони просто не встигли оформити українську акредитацію. Та факт є факт: про присутність іноземних репортерів у зоні боїв Україна не знала.

 Вирок солдатові Марківу — це не тільки зламана доля хлопця, який став на захист своєї Батьківщини й опинився в недоброму місці в недобрий час. Судове рішення є дуже небезпечним прецедентом, що запроваджує колективну відповідальність воюючих армій за цивільні втрати. Суд Павії вперше в Європі присудив компенсації за смерть Роккеллі двом журналістським структурам: асоціації фотографів CesuraLab, яку заснував загиблий, на суму €10 тис., і Національній федерації італійської преси на суму €5 тис. Вільям Роґелон у своєму Twitter хвалиться «здобутком на захист свободи міжнародної преси» й також сподівається на подальші компенсації. Проте чи готовий світ садити на лаву підсудних цілі армії, коли знову, під час потужного обстрілу, загине журналіст? Хай там як жорстко це пролунає, але кожен сам відповідає за той ризик, який бере на себе, коли йде на війну з рушницею чи з фотокамерою. Про навмисне вбивство журналіста на війні можна казати, коли доведене свідоме полювання за ним. Інакше це трагічний випадок.

 Журналістська солідарність — це добра справа, але не тоді, коли вона стає об’єктом зовнішніх маніпуляцій з боку корисливих авантюристів, політично зацікавлених кіл або бюрократів від правозахисту в пошуках слави. Справедливий суд для солдата Марківа мав би стати справою честі для європейської преси. Хоча б тому, що в ній забагато саме журналістської непрофесійності та безвідповідальності. Свобода слова та свобода маніпуляцій — різні речі. Як і фахова робота в гарячих точках та військовий туризм.

 «Віталій тримається добре, по-бойовому, — сказала мама бійця в розмові з Тижнем. — Він вважає себе солдатом, якому випало важке випробування. Чи вірить у справедливість італійського суду? Намагається вірити. А що залишається?».

Пройдемо з відти туди і повернемося

Останні роки Україна розвивається за "правилом буравчика". Хто вивчав фізику і механіку, має його знати. У "Вікіпедії" можна прочитати, що під ним маються на увазі правила для визначення "направлення таких важливих у фізиці… векторів, як вектор кутової швидкості". "Правило" допомагає визначити напрямок векторного руху, включаючи "орієнтацію базису". Не вважайте за безглуздя, але це важливо для розуміння того факту, що понад 40 млн осіб (або скільки нас ще залишилося) перебувають усередині політико-економічного "буравчика", який уперто рухається вниз до повної амортизації людського інфраструктурного та економічного потенціалу країни. Разом із загальним "обозом", туди, вниз, рухається і влада в особі "політичних еліт". Вони також сточуються в тесачці корупції, як олівець до розміру "огризка". Рівень суб'єктності країни девальвує зі швидкістю, аналогічною прискореній амортизації її економічного потенціалу. Щодня пробивається чергове дно. Як кажуть, дійшли до граніту і почали "бурити". Те, що стає буденним сьогодні, було неможливим ще вчора. На зустрічі "двадцятки" в Осаці Трамп і Меркель "обговорили перспективу реформ в Україні"… Причому без самої України. Десять років тому це визнали б поганим політичним жартом. Як казали герої "Щасливого числа Слевіна": "Був час. - 4:35. - Ти мене не зрозумів. Я не запитував, скільки часу, я сказав "був час". - "Був час"? - Угу. Візьми, наприклад, он ту шоколадку. Дуже апетитна, правда? - Їй років сімдесят. - Сьогодні так. Але був час...".


ООН підготувала демографічний звіт World Population Prospects. Основний виклик світової економіки – зростання кількості населення і необхідність його постійно соціалізувати, враховуючи кількість людей, яка зростає, з вищою освітою, котрі вже не хочуть працювати "кайлом". Ключовий виклик розвинутих країн – трудова імміграція і криза на внутрішніх ринках праці. Але це і можливість подолати старіння населення і підвищити конкурентоспроможність економіки завдяки більш дешевій робочій силі.

Україна має зовсім інші виклики. Ми перебуваємо в стані гібридного третього демографічного переходу. Чому гібридного? У класичному варіанті на цій стадії зростає тривалість життя і зменшується народжуваність. Перший фактор компенсує другий і скорочує динаміку від'ємного природного приросту населення: воно просто старіє. В Україні дійсно зменшується народжуваність, але при цьому тривалість життя є значно нижчою, ніж у розвинутих країнах, особливо серед чоловіків. Українці мало народжують і помирають, не доживши до 70 років (чоловіки).

Ця гібридність позначається і на економіці. Глобальний світ балансує між багатими, технологічно розвинутими і державами, що старіють, з одного боку, і бідними, такими, що технологічно розвиваються, але при цьому молодими країнами - з іншого. Україна – бідна, технологічно деградує,  при цьому ще й з економікою, що старіє. І на відміну від розвинутих сусідів ми не можемо перекрити ці дефіцити інвестиціями, трудовими мігрантами або високою динамікою розвитку. До нас ніхто не їде, оскільки зарплата в країнах Азії та Африки вже порівнянна з нашою, а витрати на проживання у вигляді тих самих тарифів в Україні є незрівнянно вищими. Така парадигма не вирок, а дзвін, точніше набат, який звучить не по комусь абстрактному, а по кожному з нас. Україна має потенціал розвитку і "зародок зростання", просто ці внутрішні "насіння" необхідно посадити в родючий ґрунт. А для цього важливо хоч трохи думати на виборах.

Але повернемося до звіту ООН. За даними міжнародних аналітиків, у 2050 році населення нашої країни скоротиться до 35,2 млн (при аналізі цього показника слід врахувати, що в ООН переконані, що українців досі майже 44 млн). А до 2100 року процес депопуляції призведе до скорочення кількості до 24 млн осіб.

Спробуємо перевірити ці дані за допомогою простих лінійних функцій. Візьмемо скорочення кількості населення протягом останніх трьох років, виведемо середнє арифметичне і закладемо в розрахунок гіпотезу, що до 2050 року ці темпи спаду будуть константою.

112.ua

До 2050 року населення України скоротиться до 36 млн, що приблизно відповідає даним ООН (з нинішніх 42,4 млн). У 1990 році нас було 51,5 млн. Глибина депопуляції становитиме понад 15 млн осіб, або 30% від базового рівня. Важко в сучасній історії знайти подібні жахливі приклади.

112.ua

Водночас навіть з урахуванням токсичності медичної реформи тривалість життя повільно, але все ж буде підвищуватися. У такій моделі кількість населення старше 65 років до 2050 року перевищить 10 млн осіб і складе 28% населення порівняно з нинішніми 16%, тобто соціальне навантаження на бюджет (навіть у контексті виплати мінімальних пенсій і субсидій) зросте приблизно вдвічі порівняно із сьогоднішнім рівнем. Це якраз "ідеальні" умови для адаптації лібертаріанських моделей розвитку, про які кажуть ідеологи, котрі прийшли до влади, але нічого не розуміють у пропонованих ідеологемах.

112.ua

Демографічну ситуацію в Україні доволі наочно ілюструє графік природного приросту/убутку населення в розрахунку на 1000 жителів. Це перевищення народжуваності над смертністю. У 1990 році такий показник був позитивним і становив 0,5. Мінімум було досягнуто в 2002-му – мінус 7,7. Потім завдяки державним програмам стимулювання народжуваності та зростання рівня і якості життя показник природного приросту дещо покращився і досяг -3,1 у 2012 році. Але з 2013-го почалося подальше падіння, що посилилося останніми роками: мінус 5,1 за підсумками 2017-го.

За прогнозами ООН, у двох третинах із 235 країн і районів проживання кількість населення збільшиться, причому в 40 темпи зростання становитимуть 50% і більше, а 19 держав подвоять своє населення. У 55 державах цей показник або зменшиться, або буде балансувати на точці "замерзання". Найвищий рівень депопуляції (мінус 20% і більше) відбудеться лише в Болгарії, Латвії, Литві, Україні та на островах Волліс і Футуна. Проблеми трьох європейських "карликів" будуть мінімізовані спільним з ЄС ринком праці та можливістю залучати трудових мігрантів. Україна — по суті, єдина велика країна у світі, яка в подальшому зазнає катастрофічного скорочення кількості населення. Ключові чинники демографічної кризи: низька народжуваність і високі темпи трудової міграції за кордон.

Оцінюючи чистий приплив мігрантів до України, ООН враховувала офіційні дані, згідно з якими такий показник для нас поки ще є позитивним. Що, на думку авторів доповіді, частково компенсує дефіцит населення (аналогічно з Сербією і РФ). На жаль, в ООН не врахували нашу специфіку: мільйони мігрантів, які навіть перебувають за кордоном понад рік, зберігають український паспорт, хоча з точки зору виконання цивільних обов'язків, зокрема щодо сплати податків, вони нічим не відрізняються від тих, хто офіційно змінив місце проживання. Зважаючи, що в майбутньому всі вони будуть претендувати на субсидії, пенсії і пільги, такий формат для країни ще гірший, і реальну картину може встановити тільки всеукраїнський перепис населення.

112.ua

Хоча, враховуючи загальний тренд на спрощення і сплощення профілю української економіки, все логічно. Останніми роками частка сільського господарства і добувної промисловості в структурі ВВП збільшилася з 13 до 16-17% або на 4%. З такою динамікою цей показник до 2050 року цілком може збільшитися ще в 1,5-2 рази. За такої структури економіки численне населення, так би мовити, є зайвим. Частину треба "утилізувати" за допомогою трудової міграції, підвищуючи темпи економічного розвитку в Польщі та компенсуючи в країнах Центральної Європи демографічну прогалину, що утворилася після виїзду "місцевих" до Німеччини і далі.

Наступний етап – це обезземелення селян унаслідок "земельної реформи" і подальше розчинення – спочатку у великих українських мегаполісах, а потім "за рознарядкою" на захід. У підсумку, через тридцять років в Україні має залишитися приблизно 25-30 млн осіб, третина з яких будуть люди старші 65 років, для виплати мінімальних пенсій яким цілком вистачить сировинної ренти, яку погодяться виплачувати 4-5 ФПГ.

Враховуючи соціальну вразливість пенсійної групи населення, не важко буле сформувати на цій електоральній базі довгогральну клептократичну систему влади і політичну модель охлократії. За великим рахунком, місцевим "елітам" залишилося потерпіти кілька бурхливих політичних циклів. А потім "мертві з косами стоять, і тиша"…

Олексій Кущ 

Знак біди ч. 2

"Дружба дорожча за все"

18 серпня 1940 року урочисто відзначили річницю радянсько-німецького договору, а за півтора місяця газети публікують великі матеріяли про перебування Молотова в Берліні.

"Відвідування Молотовим рейхсмаршала Герінга і заступника Гітлера Гесса".

"Прийом Гітлера на честь Молотова".

"Друга розмова між Гітлером і Молотовим, яка тривала понад три години". На фото — усміхнені обличчя й підпис: "Молотов і Гітлер у новій імперській канцелярії".

"Телеграма: Рейхсканцлеру Німеччини пану Гітлеру. Берлін. Залишаючи кордони Німеччини, прошу Вас, пане Рейхсканцлер, прийняти слова подяки за теплий прийом, влаштований мені в Німеччині. Молотов".

Зрозуміло, читачі тих газет не могли не помітити, що відносини з Німеччиною стають дедалі теплішими.

І справді, з осені 1939 року в СРСР було повністю припинено антифашистську пропаганду. Радянські керівники майже беззастережно виправдовували дії гітлерівської Німеччини як країни, яка нібито зазнала агресії з боку Англії і Франції. Виступаючи на п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, Молотов казав: "Відомо, що за останні кілька місяців такі поняття, як "агресія", "агресор", набули нового конкретного змісту. Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина перебуває в становищі держави, що прагне якнайшвидшого закінчення війни та миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру. Ролі, як бачите, міняються… Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну "за знищення гітлеризму", прикриваючись фальшивим прапором боротьби за "демократію".

Після цієї доповіді Берія навіть дав розпорядження адміністрації ГУЛАГу, яке забороняло охороні таборів називати політичних в'язнів "фашистами". Це розпорядження було скасоване тільки після 22 червня 1941 року. Усім комуністичним партіям розіслали директиву з вимогою згортати боротьбу проти німецьких фашистів (насправді — нацистів). 

У той час у радянській пресі часто публікуються виступи Гітлера. Так, 27 лютого 1940 року в "Радянській Україні" і "Сталинском племени" було опубліковано велику промову Гітлера, присвячену 20-й річниці націонал-соціялістичної партії Німеччини.

Улітку 1940 року надруковано повідомлення: "Закінчено встановлення прикордонних знаків на всій протяжності близько 1500 км радянсько-німецького кордону. Усього встановлено 2820 прикордонних стовпів".

22 июня_3

"Дружба дорожча за все. Згідно з договором про Дружбу та Співробітництво між СРСР і Німеччиною, а також взаємовигідною Торговельною угодою між двома країнами, Радянський Союз у січні—березні 1941 р. відправив у дружню Німеччину півмільйона пудів зерна, 16 тисяч тонн м'яса…"

Сліпота Сталіна та його оточення була безпрецедентною. Якщо німецьке посольство в Москві систематично скорочувало кількість своїх співробітників, то в радянське посольство в Берліні прибували нові співробітники з сім'ями.

20 червня в Одеському порту шістнадцять німецьких суден раптом вирішили знятися з якоря, чотири з них навіть не почали розвантажуватися. Начальник порту наклав заборону на вихід суден у море і доповів про це в Москву. Наркомзовнішторг доповів Сталіну, Сталін розпорядився зняти заборону, а начальника порту розстріляти. У той самий час радянські кораблі продовжували розвантажуватися в німецьких портах і 22 червня були захоплені як воєнний трофей.

"Киев бомбили, нам объявили, что началася война…"

Газета "Сталинское племя" від 22 червня 1941 року була звичайним недільним випуском — літературна сторінка, клуб вихідного дня, поради рибалкам, шахи, кросворд, рецензія на оперу ("головними дійовими особами опери молодого композитора Бориса Мокроусова є сам Василь Іванович, його сподвижник Фурманов, ординарець Петька і чудова кулеметниця Анка"). Є в номері передова стаття "У праці на благо Батьківщини провести літні канікули!". І повідомлення: "Сьогодні відкриття Республіканського стадіону ім. М.С.Хрущова. Розмова з головним інженером будівництва".

Усе в номері було звичайним (він верстався і друкувався напередодні), незвичайними були його читачі. Вони вже стали учасниками ВІЙНИ.

Війна — трагедія народу (ця фраза якихось 30–40 років тому викреслювалася цензурою). Спільне лихо, трагічна раптовість нападу й визначили норму моральної поведінки мільйонів і мільйонів людей. Цю норму не вигадували в урядових верхах і не спускали вниз як наказ. Вона складалася і діяла стихійно, знизу. Насамперед там, де в народній масі, багато разів обдуреній і приниженій, але яка ще вповні не усвідомила державного обману, зберігалися (не були до кінця розтоптані) свої, традиційно народні уявлення про життя — про правду і кривду, про лихо ворожої навали і подвиг, про солдатський обов'язок і військову честь.

Газети почали друкувати повідомлення з фронту.

"Указ про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення… За пораженські чутки і розмови про те, що Червона Армія відступає, — від 2 до 5 років в'язниці з конфіскацією майна та позбавлення всіх громадянських прав".

22 июня_7
Радянські військовополонені, 1941 рік

Замість швидких перемог, до яких народ був підготовлений і привчений довоєнним вихованням, на нього впало щось неймовірне. І він мав не просто спостерігати, він мав безпосередньо брати участь у війні, знайти в ній своє місце. Звичайно, і в найтяжчі часи народ вірив у перемогу. Але вища доблесть полягає не в тому, щоб у трагічних обставинах зберегти віру в перемогу, а в тому, щоб побороти себе, подолати розпач, страх і чесно робити свою справу. Відома безліч ситуацій, коли, здавалося, усі надії були вичерпані, але люди мужньо й чесно виконували свій обов'язок. 

Письменник Іван Стаднюк, описуючи у своїх книжках цей страшний перший рік війни, розповів мені епізод, свідком якого він був особисто: "Сталося це в Західній Україні 16 липня. Німецькі танки відрізали нам відступ, і наша частина зайняла кругову оборону. Раптом на дорозі з'явилася вантажівка. Вона їхала у наш бік, петляючи, обережно об'їжджаючи ями й вирви. За кермом сидів червоноармієць. Був він без пілотки, марлева пов'язка закривала півголови й обидва ока. У кабіні поруч з ним сидів молодший політрук, синьоокий і чубатий хлопець, майже хлопчисько, руки якого були так щільно забинтовані, що здавалися величезними білими куксами. Молодший політрук кричав, нахилившись до забинтованої голови: "Трохи правіше… Прямо… Так тримати! Ще правіше…" А червоноармієць керував машиною. У кузові сиділи, пригорнувшись до виховательки, дітлахи років семи—десяти. Це були діти з піонерського табору, вивезені з-під носа ворога. Коли машина дісталася, нарешті, наших окопів, перше, що зробив молодший політрук, запитав у виховательки — чи всі діти цілі, а потім… заплакав. Водій з машини не вийшов. Він сказав: "Знайдіть мого тата і скажіть йому, що я не схибив". І знепритомнів. Так він і помер, не опритомнівши, зробивши все, що було в його силах, змусивши своє серце битися доти, доки треба було вести машину. Цим хлопцям не виповнилося й дев'ятнадцяти".

22 июня_10
Підбитий радянський танк Т-34, 1941 рік

Читаю останні номери "Радянської України" і "Сталинского племени" за 1941 рік. 

"17 серпня. Після запеклих боїв наші війська залишили міста Миколаїв і Кривій Ріг".

"20 серпня. Наші війська залишили місто Житомир".

Війна наближалася до Києва. 23 серпня газети вже не вийшли. 

Щоденник

З перших днів війни Олександр Довженко був на фронті. І в записники занотовував думки й спостереження про страшне лихо, що спіткало український народ. У записниках є навіть убивча іронія на адресу "батька народів". Про все це безоглядно, відкритим текстом. Неважко уявити долю митця, якби опинився цей "компромат" на столі із зеленим сукном. Адже люди безвісти зникали за безневинний анекдот, необережно кинуту фразу. А на всесвітню популярність сподіватися не доводилося — що більша мішень, то легше в неї влучити. Зрозуміло, чому цей щоденник справді великого сина українського народу побачив світ тільки в незалежній Україні.

От лише деякі записи Олександра Петровича.

"21.VI.1942. Народ мій український чесний, тихий і роботящий, який ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, понівечений, знедолений в арійських катівнях. Болить у мене серце день і ніч".

"12. VII.1942. Розгром Південно-Західного фронту, тобто шостої, двадцять першої, двадцять восьмої і сорокової армій, є одним з найтяжчих ударів по Україні. Тут загинула безліч українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні. Боровся чесно, відкрито, безоглядно.

22 июня_8
Після бою, 1941 рік

Бідні мої, рідні люди… Честь вам і слава. Краще загинути в бою, ніж агонізувати у жалюгідному животінні другорядного пасинка історії".

"22. VII.1942. Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда. Залишили великі й дорогі укріплення, відновлені шахти, які ми не раз уже руйнували з переляку, хлібні ниви, запаси харчів і майна й надії на повернення наших товстих незграбних наркомів. 

Був у Ворошиловграді інститут імені Тараса Шевченка. Звичайно, з викладанням російською мовою, інститут, у якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Інших таких не було й немає у всій Європі".

"14.VIII.1942. Мине ще рік війни. Найстрашніший, найкривавіший і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, до самого Кавказу. 

Світ буде здивований нашою силою і міццю, і звитягою.

І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне й огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж бо самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне... Але народ наш витримає, усіх, абсолютно всіх ворогів своїх переможе, я знаю, я вірю…"

22 июня_2
Підірвана відступаючими радянськими військами гребля "Дніпрогес"

Треба, обов'язково треба щоразу збиратися 22 червня, у цей день спільної біди, на згадку про багато мільйонів жертв, які врятували нас від жахіття фашизму, і перед лицем іще живих героїв зсунути столи і голосно крикнути: "Ура!". І випити чарку, а хто хоче — і другу, і третю. Треба! Розумієте, усе це треба, інакше не будемо людьми. Бо головне, що після смерті лишається від людини, від її справ і подвигів, — пам'ять прийдешніх поколінь. Тобто наша з вами пам'ять.


Знак біди

Гортаючи старі підшивки українських газет.

Давно, у перші мої журналістські роки, довелося почути, як працівник обкому партії, зайшовши до редакції напередодні 22 червня, бовкнув: країна, мовляв, на порозі святкування стільки-то-річчя початку війни... 

Тоді ми похихикали над недолугим партійцем, а ось тепер (я, напевно, скажу жахливу річ) ця дата великої біди є нині чи не єдиним, що об'єднує пострадянські народи…

Так, не лишилося в нас сьогодні спільних дат, у кожного народу — свої. Розділені політичними переконаннями, національними героями, а тепер, після анексії Криму й агресії Росії, ми вже ніколи, здається, не зберемося за спільним столом. А проте нас досі ще об'єднує день біди! Біди, якої ми за сімдесят вісім років так до кінця й не усвідомили. Соромно, але ж ми навіть не знаємо, скільки тоді втратили. Усе порахувати не спроможемося. Страшно, але досі ще не зібралися поховати їх, полеглих. Скільки ще непохованих лежить по лісах, горах і болотах — від Заполяр'я до Кавказу й Криму, від Долини смерті в М'ясному Бору до Полісся!

Війна не тільки в трагедії останніх її ветеранів, які під кінець життя стали жебраками. Війна в кожному з нас. У нашому вмінні (або невмінні) постійно пам'ятати про той страшній, потворний, протиприродний час, коли рвалися живі зв'язки між людьми, коли людина переставала належати собі, коли вона назавжди прощалася з близькими, коли не встигали ховати вбитих, коли люди пухли від голоду, а діти лишалися сиротами, коли в повітрі чигала смерть і людина ходила по землі, втягнувши від страху голову в плечі… Адже кожен має право прожити стільки, скільки йому відпущено, і ніхто не сміє відмовляти йому в цьому праві — живе народжується, щоб жити. 

22 июня_12

Гортаю підшивки головної партійної газети республіки "Радянська Україна" і головної комсомольської газети — "Сталинское племя".

Змова

Ця доба сформувала особливий тип виконавців — енергійних, дисциплінованих, чесних і позбавлених непотрібної інформації. "Залізна завіса", що відокремила шосту частину суші від решти цивілізації, якраз і давала ідеальну можливість брехати й доводити, що ідеї Леніна—Сталіна перемагають в усьому світі, що зовнішня політика радянської держави — най-наймиролюбніша.

"Радянська Україна", 
17 серпня 1939 року. "Становище трудящих у країнах капіталу. В Англії близько трьох мільйонів безробітних. Їм доводиться працювати, інакше голодна смерть. У США економічна криза продовжує поглиблюватися. Кількість безробітних сягає 18 мільйонів, що разом з їхніми сім'ями становить 60–70 мільйонів людей".

"20 серпня. На кордоні з Польщею сконцентровано понад два мільйони фашистських солдатів".

"22 серпня. Запровадження німецької мови в Чехії і Моравії як обов'язкової".

22 июня_5
Підписання Пакту Ріббентропа-Молотова. 24 серпня 1939 року

"23 серпня о першій годині дня до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. 23 серпня о 3 годині 
30 хв. по полудні відбулася перша розмова голови Раднаркому й Наркомзаксправ СРСР тов. Молотова з міністром закордонних справ Німеччини паном фон Ріббентропом з питання про укладання пакту про ненапад. Розмова проходила в присутности товариша Сталіна й німецького посла пана Шуленбурга і тривала близько трьох годин. Після перерви о 10 годині вечора розмова поновилася і закінчилася підписанням договору".

"Радянська Україна" від 25 серпня передрукувала статтю з "Правды". "Десятирічний строк договору свідчить про те, що обидві країни виявляють прагнення закріпити мирні відносини між обома країнами на тривалий період часу… Ворожнечі між Німеччиною і СРСР покладено кінець. Братня дружба народів СРСР і Німеччини віднині повинна отримати необхідні умови для свого розвитку й розквіту".

Позачергова четверта сесія Верховної Ради 29 серпня ратифікувала радянсько-німецький договір.

22 июня_9

"Берлін. 8 вересня. Щойно отримано повідомлення про те, що доблесні німецькі бронетанкові частини сьогодні об 11 годині 11 хв. увійшли до Варшави".

17 вересня з промовою по радіо виступив Молотов. Він казав про те, що "радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії".

"18 вересня командуючий Українським фронтом командарм 1 рангу Тимошенко і член Військової Ради Українського фронту Хрущов відвідали міста Тернопіль, Теребовля, Підволочиськ. Скрізь їх вітав радісний народ, звільнений від кабали польської шляхти доблесною Червоною Армією і великим Сталіним".

"У всіх містах і селах Західної України, де проходять частини Червоної Армії, населення просить у політруків і червоноармійців портрети вождя трудящих усього світу товариша Сталіна, голови Радянського уряду тов. Молотова і наркома оборони тов. Ворошилова. "Книгокульторг" м. Києва днями відправив на Західну Україну першу партію — один мільйон портретів керівників партії та уряду".

22 июня_13
Німецькі солдати 689-ї роти пропаганди розмовляють з командирами 29-ї танкової бригади Червоної Армії в Брест-Литовську.

Газета "Радянська Україна" від 6 жовтня 1939 р. На другій шпальті надруковано велику рецензію на книжку Л.Фейхтвангера "Москва, 1937", видану українською і російською мовами. Видатного письменника, історика і філософа Ліона Фейхтвангера запросив особисто Сталін "побачити на власні очі, як проходять процеси над "ворогами народу", і написати про це". Тепер, коли ми знаємо про звірства сталінської репресивної машини, дивують слова письменника, що піддався чарам вождя. Газета наводить рясні цитати з книжки: "Сталін — тип російського селянина і робітника, що піднявся до геніяльности… Сталін — плоть від плоті народу, зберіг зв'язок з робітниками й селянами… Говорить мовою народу. Надзвичайно щирий і скромний, не присвоїв собі ніякого титулу, бере близько до серця долю кожної окремої людини, не дозволяє публічно святкувати день свого народження, близько знає потреби своїх селян і робітників, він сам належить до них…" 

Якої ж неймовірної сили набрала тоді влада слів! Слів, які розпоряджалися долями цілих народів, керували життям і смертю… Пам'ятаєте, як на початку перебудови партноменклатура нападала на тих, хто казав про злочинну змову Сталіна з Гітлером. Мовляв, якщо не виявлений секретний протокол — додаток до договору, то змови між ними не було, як не було й поділу Європи. Але ж варто було будь-якій неупередженій людині зазирнути в будь-яку радянську тогочасну газету (усі вони друкували повідомлення ТАРС), щоб побачити, як після підписання договору змінилася сама тональність пропаганди. Не можна було зрозуміти, хто на кого напав — Німеччина на Польщу, чи навпаки. І вже 24 серпня, у день від'їзду Ріббентропа з Москви, газети почали розповідати про тяжке становище трудящих Західної України і Західної Білорусії…

22 июня_1

Так, писати правду було не можна. Читаєш газети тих років і щиро жалієш колег, які вважали тоді, як і ми сьогодні, газету — своєю газетою і теж вірили в значущість журналістської роботи, у вагомість друкованого слова. Вони були високими професіоналами, може, навіть більшими, ніж ми. І не їхня провина, що жили в той час і разом з країною зобов'язані були виводити: "Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи…" І кували. Не так ключі, як кайдани. І для тіла, і для духу.

Мирні дні

Потім, у період воєнного лихоліття, радянські люди, які кров'ю своєю і горбом здобували перемогу, будуть з особливою теплотою згадувати ці передвоєнні роки, мирне життя з його радощами, трудовими буднями, пам'ятними датами, звершеннями…

"Доповідь тов. М.С.Хрущова на республіканській нараді передовиків сільського господарства УРСР 8 лютого 1940 року".

П'ятдесятиріччя Молотова. Указ про перейменування міста Перм на місто Молотов. Стаття Вишинського про Молотова: "Улюбленець партії і народу".

"24 березня — вибори депутатів до Верховної Ради СРСР від Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей".

"Присвоїти Всесоюзному піонерському табору "Артек" ім'я тов. Молотова".

"Великий Сталін у гостях у червонофлотців крейсера "Червона Україна"… Товариш Сталін підвівся, ласкавим поглядом обвів червонофлотців, які оточували його з усіх боків. М'яка усмішка трохи прорізала його рот. Повільно, ніби в розмові сам на сам з близьким своїм другом, почав говорити товариш Сталін, і кожне його слово глибоко проникало в серце. Якась особлива простота була в цих мудрих словах…"

"Указ про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР".

"Рада Народних Комісарів СРСР прийняла пропозицію Раднаркому УРСР про спорудження у Львові пам'ятника В.І.Леніну. Закладку пам'ятника вирішено приурочити до річниці визволення трудящих Західної України з польського ярма — 17 вересня цього року. Будівництво пам'ятника має бути закінчене 1942 року".

"Наркомат Оборони СРСР повідомляє: усі 100 відсотків призовників 1940 року вчасно й організовано з'явилися на призовні пункти. Призов пройшов як усенародне свято. Порівняно з минулим роком, радянська молодь стала ще здоровішою, фізично міцнішою".

"За 12 годин нового 1941 року у пологових будинках Києва народилося 26 дівчаток і 20 хлопчиків — нових громадян нашої великої країни".

"Указ про присвоєння Донецькому індустріальному інституту імені Хрущова".

3 лютого 1941 року — 60 років Ворошилову. Віднині шістнадцять міст і селищ, три інститути й Академія Генштабу носитимуть ім'я Ворошилова.

"Про використання курей у боротьбі з буряковим довгоносиком. Постанова ЦК КП(б)У від 1 березня 1941 р.".

"Про випуск Державної позики третьої п'ятирічки. Постанова Раднаркому СРСР від 2 червня 1941 р.".

22 июня_4
Карта переділу Польщі від 28.09.1939 р. Газета «Правда», 29 вересня 1939 року
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
15
предыдущая
следующая