Пада з неба дощ, потемнів бетон.

Йobar твій до школи пре тебе в BMW.

Вчителько моя, з камінцем кулон!

Як така паскуда в світі цім живе?

 

У твоїх очах - завжди тільки гнів.

Учні - це не люди, а осли геть тупі.

Криком вічним б'єш, нагаєм злих слів.

Принцип: "Я цариця - бійтесь і терпіть".

 

Ти ще в перші дні поділила клас

На ізгоїв, масу й дітвору "золоту".

І товчуть, товчуть "паханята" нас.

Школа, мов тюряга - видно за версту.

 

В'язнів стереже старший твій бульдог.

Менший син-любимчик поступив на дурфак.

Цей бездушний кат - справжній педагог -

Учнів мордувати буде ще не так.

 

Школа в нас давно гірша за тюрму.

Змін не буде, бо при владі теж лиш кати.

Вчителька моя - дорога кому?

Не зоря ніяка і не рідна ти.

 

Джерело: ВЧИТЕЛЬКО МОЯ

Початковий текст замітки: Отдайте мне мою колею!

О, ці блискучі, дивовижні, ні з чим не порівнянні проблеми то з доступом у Всесвітню Мережу взагалі, то з додаванням публікацій зокрема!

Які емоції, які переживання дарують мені вони - проблеми ці!

Напевне без них було б нудно жити, га?

Втім, в оффлайні в Олександра Некрота проблеми ще серйозніші. На жаль, зараз - у даний момент - я не готовий робити набутком громадськості жодну з них. А більшість так і залишаться моєю таємницею.

І взагалі - що там радять не лише псих-олухи, а й Психологи?

Завжди і всім кажи, що в тебе все ОК!

Оточення не любить плаксіїв!

Людина є те, що вона про себе думає - з усіма наслідками, які звідси випливають!

Та інше та інше.

М-да-а...

Невже все через те, що я погано про себе думаю?

Та не може бути ні на підсвідомому, ані на безсвідомому рівні, не кажучи вже про свідомий, ТАКОГО, що відповідало б тому, що коїться нині зі мною!

Річ в іншому.

Найімовірніше, я навіть готовий назвати свої проблеми поіменно.

А це вже перший крок до їх вирішення.

Робитиму другий, третій і всі подальші, хоч би скільки їх знадобилося.

Тому що якщо вже не вдалося не створювати собі проблем або уникнути їх якось інакше, то доведеться їх вирішувати. Нікуди теперка від цього не дінешся.

І хай поможе мені Бог по веліцей милості Його.

Уже хотів ставити крапку, аж раптом згадав про заголовок цього поста.

(Ілюстрація - www.marshruty.ru)

Чому "Віддайте мені мою колію!"?

Тому що випав я зі своєї колії за останні кілька днів через усе те, про що вважаю за потрібне поки що або назавжди промовчувати!

Хочу назад.

У свою колію.

Буду туди повертатися. Іншого не дано (сподіваюсь)...

Отак-то, дорогі браття і сестри.

Джерело: Віддайте мені мою колію!

Сьогодні вирішив просто опублікувати свій новий віршований твір.

Чотири рядочки.

***

Будь я хоть "свидомитом" изрядных годов,

С Колымы в "перестройку" отпущенным,

Я забыл украинский бы только за то,

Что на нем говорит Виктор Ющенко.

 

Можете звірити з оригіналом (Будь я хоть "свидомитом" изрядных годов) і/або прочитати пост на цю тему в моєму онлайн-дневнике.

Дякую за увагу.

Вибачайте, коли щось не так.

Учора була Прощена неділя.

Сьома за ліком відтоді, як автор цих рядків прийняв Хрещення. (Так, так, це було вже у зрілому віці.)

І лише вчора мені нарешті вдалося простити всіх (!), хто будь-коли завдавав мені болю, горя, збитків, хто з мене знущався, мене бив, ображав, обманював тощо.

Як це сталося?

Я сидів, читав церковні книги і статті на православних сайтах. Цитати зі Священного Писанія, в тому числі слова молитви "Отче наш" ("...и остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим"), проповіді священиків, сповіді воцерковленних мирян...

А потім Некрот раптом поставив самому собі питання:

- Уяви собі, що ти потрапив до раю. Кого з багатьох-пребагатьох людей, які заподіяли тобі зло, ти не хотів би там бачити?

І почав раб Божий Олександр перебирати в пам'яті всіх своїх кривдників, катів, "кидал", начальників-самодурів, колег-заздрісників (останні, зазначу, не в кожному колективі траплялися)...

І не знайшов жодної людини, з якою не хотів би зустрітись у Царстві Небесному і розділити радість Спасіння.

Чи здивувався я цьому відкриттю?

Скоріше ні, аніж так.

Сам Господь Бог любить усіх людей і всім бажає спастися.

Він не бажає тільки силою тягти в рай грішників. Адже "почему Господь благ? Потому что ад сотворил" (детальніше - за посиланням). Кожна людина протягом земного життя сама обирає, з ким їй бути - з Богом у Царстві Його чи з ворогом лукавим у пеклі; у вічному блаженстві, радості і веселощах чи у вічних муках, плачі та скрежеті зубовному.

Пробачте за невеликий відступ.

Отже, якщо Господь бажає, щоби спаслися всі, - як же я, грішний і недостойний раб Його, можу бути проти?

І простив я всіх - і як же добре на душі стало! Наче справді в раю опинився...

Такий от епізод із життя, браття і сестри.

Цими вихідними я зайнявся оптимізацією своєї присутності у Всесвітній Мережі.
Річ у тім, що в мене зареєстровано багатенько акаунтів на масових блог-платформах (блог-сервісах) - ЖЖ, Блоги Mail.Ru, Блог.ру, Я.ру.
Але вести таку кількість блогів часу немає. Це раз.
Друге - треба розрізняти поняття "блог" і "онлайн-щоденник". Останній російською мовою ще називають "лытдыбр", а українською буде "ойлтиибр". І якщо блогів можна мати хоч десять, аби на них часу вистачало, то онлайн-щоденника цілком вистачить одного.
...Словом, я вирішив налагодити кроспостинг.
Спочатку новий щоденниковий ("лытдыбрный") запис з'являтиметься в дневнике на Сайте злого Некрота (на русском языке).
Потім той самий пост публікується в моєму ЖЖ Live.Некрот.net.
Записи з цього журналу автоматично транслюються в "Журнал Александра Некрота" на Блог.ру.
Потім цей самий матеріал залишається розмістити в Журнале Некрота на Mail.Ru - і звідти він, також шляхом трансляції, сам потрапить на Я.ру.
А далі пост або дослівно, або не зовсім перекладається українською мовою і розміщається у щоденнику на Сайті злого Некрота (українською мовою) та на I.UA.
І ці нескладні дії позбавлятимуть мене від внутрішнього дискомфорту, який виникає тоді, коли тривалий час не оновлюються мої інтернет-сторінки.

Всі пам'ятають анекдот: "Чукча не читатель, чукча писатель!"?
Добре.
А чому я його згадав?
Подумалось: хто використовує Блоги тільки для того, аби щось шкрябати у свій щоденничок, а нічиїх записів, окрім власних, не читає, - той і є чукча.
Адже такі масові блог-платформи, як оця, де ми всі знаходимось, - це не те місце, де можна писати. Писати краще на власному сайті або працюючи журналістом чи копірайтером на хазяїна чи як фрілансер.
Спільний сервіс - це насамперед ком'юніті. Місце для спілкування!
Хочеш гарно проводити тут час - читай записи членів товариства.
Чим я зараз і займуся.

Тим часом двійко посилань на сторонні ресурси дозвольте підкинути:
Standalone блоги против бесплатных блогохостингов
7 ННЦ (нетоварно-нематериальных ценностей) блога на бесплатном веб-сервисе

Впізнали?
Це Васнецов.
Звісно, не той, що головний герой серіалу "Татусеві дочки" . А художник був такий.
Нащо я цю репродукцію ниньки у свій блог впер? На живопис потягло (нестерпно)?
Ні, ясна річ.
Просто сьогодні я самому собі нагадую витязя на роздоріжжі.
Тільки в нього була проблема, куди їхати - вбитим бути, женитися чи багатим стати. А я не можу знайти дорогу до багатства! Точніше - до статків людини середнього класу (їх би з мене отако-о вистачило)...
"Дурня вопрос". Знайду.
А теперка трохи змінюю тему. Окрім вибору, вбитим, жонатим чи багатим бути, існує в казках та билинах дещо інший варіант: їхати прямо - одружуватися, наліво - загинути, направо - коня втратити. Адже так?
Ну так от вам - анекдот в тему.
Приїхав Ілля Муромець до роздоріжжя - там, звичайно, камінь лежить, а на камені написано: "Поїдеш направо - коня втратиш, поїдеш наліво - сам загинеш, поїдеш прямо - гнидою будеш".
І поїхав Ілля Муромець... куди б ви думали? Прямо.
Скаче (на коні) день, скаче другий, а на третій дивиться - летить назустріч трьохголовий Змій Горинич!
Ех, увійшов Ілюша в бойовий транс, вихопив богатирський меч-кладенець, я-ак розмахнеться та я-ак дасть! Одним ударом дві голови Змію відтяв. А третя голова запитує:
- Ну і хто ти після цього?

А той другий праздник -
Святого Василя,
Радуйся,
Ой, радуйся, земле...

Угу.
Звичаї колядувати, щедрувати, перебиратися залишилися з язичеських часів. Святі угодники Божі (приміром, святитель Феофан Затворник) цього не схвалювали...
То по-перше.
А що по-друге?

Сію-вію-посіваю...
Дайте грошей, більш не знаю!

Отакий буває рівень колядників та щедрувальників. Співати не вміють, слів не знають - а ходять по квартирах, "віншують", і давай їм за це грошей та ще й якнайбільше!
А даси хлопчикам яблук чи пряників, потім спускатимешся сходами - на сходах ті пряники або яблука побачиш.
Читайте на цю тему вірш МОДЕРНІЗОВАНА КОЛЯДКА.

І по-третє. Є ще один народний звичай: у селі, як хто не пустить колядників, треба тій людині якусь шкоду зробити. Наприклад, хвіртку поламати.
Що теж дуже по-християнськи. Аж далі нема куди.

Не сподобався цей запис? У мене є інший - російською мовою, але це ж для нормальних користувачів I.UA не страшно:
Есть Новый год в духовной жизни.

І - мало не забув! - я ще анекдот "трьохпраздничний" знаю. Може, ви ще не чули...
Жили-були в одному селі на Галичині росіяни, що приїхали туди після Другої світової "на укрепление кадров". Прийшли три праздники. Корінні жителі напекли, насмажили, салатів наробили, горілочки нагнали, в них столи ламаються - а русскіє сидять, слинку ковтають. Каже Ванька своїй Манькє:
- Пойду-ка я поздравлю наших соседей - может, за стол нас позовут?
Сказано-зроблено. Пішов - за кілька хвилин повертається бігцем, геть захеканий і переляканий вельми.
- Ваня, что с тобой, что там случилось?!
- Представляешь, захожу к ним в хату, а там людей - уйма! Я говорю: "Хрыстос рождается!" А они - хором: "Славимо Його!" Ну, думаю, ХРЕН ВЫ МЕНЯ СЛОВИТЕ!

А на цьому слові
Бувайте здорові!

Фото із сайту kleo.ru

У ніч на 1 січня я чудово... ба навіть супергіперчудово зустрів Новий рік. Удень того ж числа відбулося не менш вдале продовження банкету. Другого прокинувся при доброму здоров'ї і радісно поїхав на роботу, позаяк на моєму підприємстві робочі дні нікуди і ніяк не переносилися, про що нітрішки не шкодую.

І лише вчора, себто 4-го, згадав страшну річ :

А МАНДАРИНИ?

Вони ж для мене як для всіх (ну... принаймні, для абсолютної більшості!) пострадянських людей у дитинстві були символом Нового року! А зі здобуттям Ненькою незалежності успішно ним залишалися весь цей період!

У ніч на 1 січня 2009-го мандаринів на столі, за яким я сидів, не було.

І ввечері 31 грудня 2008-го - теж!

Ні, Ви тільки уявіть собі: і я, і кохана дружина, і ще енна кількість екс-радянських людей про них забули!

Проте Новий рік, повторюю, вдався на славу.

От як буває!

Якби ж то всі стереотипи так легко ламалися...

P.S. А тим часом на моєму сайті Некрот.net - блог Мужчины, который пишет викладено ще один новорічний пост, здатний зацікавити:

Спасибо Деду Морозу... и Господу, ибо есть за что.

Ну от, наразі, й усе.

Дякую за увагу.

На випадок, якщо до Різдва тут не з'явлюся - вітаю всіх православних людей із цим святом!