Мабуть, поки допишу замітку, мені вже стукне 32. А поки тривають останні хвилини мого 31-річчя.
Взагалі, не дуже люблю це свято... і не тому, що старішаю з кожним роком :) може це все осінь, якась хандра. Взагалі думала, як би це краще відсвяткувати. Думала, може понагліти трошки, сказати чоловікові, щоб оплатив мені якусь кафешку, залишився з 3 нашими дітьми, а я б щ подругами відсвяткувала б. Та потім, передумала. Осінь, хандра, нічого не хочу... рішила зробити іншим чином. Нікого не запрошувати, адже 3 дітей, найменшій ще двох років немає... це готовити, не спати, а про прибирання я взагалі мовчу, адже малеча, як той тайфун.
Отак і святкую. Чоловік увесь день на роботі, я з дітьми. Ніби все норм, як завжди. Ну думаю, увесь час готую, якась замухришка... рішила навести марахфет, накрасилась, особо з готовкою не напрягаюсь...нікого не звала, думаю буду гарною сьогодні. Ввечері приїхав чоловік з роботи, привіз торт. Зайшов тато, привітав, повечеряли... тато довго не затримався. Думаю вечір, свято. Проведу цей вечір в колі родини, з коханим чоловіком, вся гарна... Та кульмінація цього дійства мене сразила на повал. Не встигла я прибрати зі столу, чую: " НУ ЛАДНО, ТО Я ПІШОВ" і пішов бухати із своїми друзями. Кароч, з днем народження мене!

Чому в нашій країні так багато невігластва? Переглядаючи стрічки в соцмережах, різні там пости у групах просто очі на лоб лізуть. Таке враження, що у кожного п'ятого коментатора є метою облити брудом оповідача, або ж іншу людину яка коментує. Невже українці такі злі? Часто, просто йдучи вулицею, мимохідь чуєш, як деякі люди зневажливо ставляться до інших. Прийшовши до лікаря, ще нічого поганого не зробивши, почуєш до себе грубість. Ніби я винна, що у них зарплата мала чи їм важко (не кажу, що всі такі, але з власного досвіду бувало)... семе тому я надаю перевагу приватним лікарням і лікарям, та зараз не про це.
Дивлюсь на оточуючих людей і іноді... бракує слів
Невже не можна бути трішки добрішими, лояльнішими... хоч, мабуть, більшість моїх проблем чирез мою надмірну лояльність. Та зараз не про це, швидше про ввічливість.
Якось, в одній із своїх заміток, я писала про те, як мріяла стати вчителем і в решті стала... Це був початок 2015-го. Щойно після революції, анексії Криму, якого мені досі шкода... згадую, як тільки прийшла. Вся сповнена ентузіазму, окрилена мрією, що здатна змінити цей світ на краще. І що я побачила? Весь педагогічний "дружній" колектив ладний перегристи один одному горло, ніби поділився на два воюючих табора. У мене просто виникало відчуття, ніби я на полі бою. Хоч і досі не розумію, що вони там не поділили... Був випадок, ведучи урок в 9 класі... я ще тоді навіть всіх учнів у класі не знала, адже тільки прийшла. Так от, під час уроку, між учнем і ученицею стався конфлікт, можливо стався ще на перерві, а на уроці його вирішили продовжити. В якийсь момент хтось із них схопив стілець і почав погрожувати іншому розправою. Звичайно, на мої прохання і намагання якось врегулювати конфлікт ніхо не звертав увагу. Та мене в цій ситуації більше обурила реакція решти класу. В класі більше 20 учнів. І жоден з них не намагався мені допомогти залагодити конфлікт, якось розняти забіяк, засудити їх дії... всі просто вболівали за учасників "бою", як ніби на рингу. І ніби їм не було важливо хто кому "вмаже", я чула лише вигуки, "а ну, давай!"...
Після цих подій зробила висновок: "Тепер розумію, чому в Україні війна". Поки ми не почнемо поважати один одного, не залежно від статусу, не залежно від того, що в когось може бути інша думка... не буде миру. Якою б не була ворожа країна, але не забрали б у нас Крим, якби всі кримчани любили свою країну. Не було б війни в Донбасі... та навіть останні президенські вибори виграв Зеленський не за якісь свої заслуги, а в наслідок того, що добряче "засадили" Порошенка перед виборами. Та й наша країна почала об'єднуватись не за Україну, а проти Росії!
Коли ми вже почнемо цінувати те що маємо? Коли почнемо ділитись позитивом і старатимемось зробити хоч трішки щасливішими оточуючих, а не лише вказувати на їх помилки, при чому в грубій формі. Адже те, що ми випромінюємо, те і множимо.
P.S. Ось за що я люблю I.ua - це те, що тут дуже багато позитивних людей. Не одноразово, занепадаючи духом, заходила у якусь із заміток на даному сайті і просто піднімався настрій за лічені секунди.

Може хто розповість що цікаве, чи підкине ідейку що робити завтра. Не соромимся, коментуємо.

Іноді думаю: а чому люди такі різні? Різні, не за зовнішністю чи характером, а за своєю якоюсь енергетикою. Одні просто "світяться" теплом, а від інших - мороз по шкірі. І це не пов'язано з їх відношенням до нас чи якимось подіями. А просто, людина просто стоїть поряд, а вже не приємно, хоч ви навіть не знайомі.
Чому в одній компанії відчуваєш себе комфортно, проводячи час разом, відпочиваєш душею. А в іншій, помираєш з нудьги або ж просто відчуваєш себе не в своїй тарілці?
Хочеться завжди оточувати себе цими "світлими" людьми, але ж так не буває. На роботі чи просто в черзі у магазині, чи в маршрутці.... усі різні і з усіма потрібно якось співіснувати.

Потрібно мати велику силу волі, щоб піднятись і добиватись своєї цілі; коли в очах оточуючих бачиш лише слова "ти невдаха", або ж співчуття. І моментами не знаєш що гірше? 

Коли хочеш себе відчувати людиною, якою пишаються і захоплюються... яку цінують і поважають. Де знайти сили, щоб повірити в себе і полюбити себе?

По справжньому сильні люди, це ті, які не дивлячись на всі невдачі, знов і знову намагаються бути щасливими, і зрештою в них це вдається. Коли ти розгублений, а поряд немає жодної людини, яка б просто обняла і вселила віру в те, що усе в тебе вийде.

Мабуть в усіх в житті бувають складні моменти, коли просто опускаються руки. Важливо в цей момент не зламатись. Але як? Якось в одній із соцмереж взломали мою сторінку, і що дивно, там не напартачили, а лише змінили статус. Статус став таким «Для того, щоб чогось досягнути не варто сидіти і чекати, що тобі скажуть, що ти чогось вартий». Ці слова глибоко закарбувались в моїй пам’яті і я їх собі часто повторюю…

 

Здається не мала дитина, та все не визначусь, чи правильний шлях обираю. Чи варто робити те що роблю? А може спробувати щось нове? Можливо саме в тій справі я зможу досягнути успіху?
Чи жалкую я про свій вибір, який зробила раніше? Ні. Адже я прожила цікавий період, взнала багато хороших людей і врешті здобула безцінний досвід. Але чи правильним буде йти в цьому ж напрямку? У мене якась дилема... чи йти далі до своєї мрії чи взяти і змінити усе, поки не затягло в це болото остаточно; адже з рештою я мріяла зовсім не про це. Можливо, просто це не для мене, адже є безліч занять, які приноситимуть задоволення і дохід, просто варто спробувати?
А може й ні... можливо я доклала не надто багато зусиль для досягнення мети і просто покинути все зазнавши якихось труднощів буде безглуздо?

Здається не мала дитина, та все не визначусь, чи правильний шлях обираю. Чи варто робити те що роблю? А може спробувати щось нове? Можливо саме в тій справі я зможу досягнути успіху?
Чи жалкую я про свій вибір, який зробила раніше? Ні. Адже я прожила цікавий період, взнала багато хороших людей і врешті здобула безцінний досвід. Але чи правильним буде йти в цьому ж напрямку? У мене якась дилема... чи йти далі до своєї мрії чи взяти і змінити усе, поки не затягло в це болото остаточно; адже з рештою я мріяла зовсім не про це. Можливо, просто це не для мене, адже є безліч занять, які приноситимуть задоволення і дохід, просто варто спробувати?
А може й ні... можливо я доклала не надто багато зусиль для досягнення мети і просто покинути все зазнавши якихось труднощів буде безглуздо?

В мене в холодильнику є морозиво (моє) і пиво (чоловіка). Хочу пива, що робити?

Щось робила на кухні, та краєм вуха почула одну телепередачу, яку дивився мій чоловік. Щось типу про передбачення, які описані в творах письменників.
Часом вони правдивіші за передбачення ясновидців.
Зразу згадала "молодість", раніше я бавилась картами "Таро" і взагалі мене цікавило усе паранормальне. Не те, щоб до фанатизму... та передбачення майбутнього цікавило особливо.
Я ще з 1999 року вела особисті щоденники до того часу, поки не з'явився цей сайт. І замітила тенденцію, що як я опишу якісь майбутні події (те, як я думаю все може бути) стосовно себе, найближчого оточення... все здійснювалось на відсодків 80. Можливо справа в психології, адже знаючи людину можна розрахувати, як вона вчинить у тій чи іншій ситуації, а може й ні? Може кожне сказане, а тим більше написане слово має якусь силу. Тим більше були орисані події, які не завжди залежали від мене чи знайомих. Пам'ятаю, писала навіть якісь абсурдні речі, чисто, щоб перевірити чи буде. І знаєте, було. Досить часто писала "листи в майбутнє". Приміром в кінці року старого описувала свої надії, сподівання, думки на Новий рік. І відкривала рівно за рік, тоді коли вже зовсім забула, що писала і про кого.
Часто, коли складна ситуація в країні і світі, починають по ТВ цитувати Вангу, Біблію, Шевченка. І що цікаво, слова які цитують, можна трактувати по різному. А трактують їх проектуїчи саме на ці події. І все підходить.
Так от про містику. А ви вірите у всякі там передбачення, ворожіння, віщі сни і всіляке таке? Чи думаєте все співпадіння? Може справа у подачі інформації? Адже одну і ту ж інфу можна спийняти порізному.

Багато писати не буду. Проведу невеличке опитування.