Чому в нашій країні так багато невігластва? Переглядаючи стрічки в соцмережах, різні там пости у групах просто очі на лоб лізуть. Таке враження, що у кожного п'ятого коментатора є метою облити брудом оповідача, або ж іншу людину яка коментує. Невже українці такі злі? Часто, просто йдучи вулицею, мимохідь чуєш, як деякі люди зневажливо ставляться до інших. Прийшовши до лікаря, ще нічого поганого не зробивши, почуєш до себе грубість. Ніби я винна, що у них зарплата мала чи їм важко (не кажу, що всі такі, але з власного досвіду бувало)... семе тому я надаю перевагу приватним лікарням і лікарям, та зараз не про це.
Дивлюсь на оточуючих людей і іноді... бракує слів
Невже не можна бути трішки добрішими, лояльнішими... хоч, мабуть, більшість моїх проблем чирез мою надмірну лояльність. Та зараз не про це, швидше про ввічливість.
Якось, в одній із своїх заміток, я писала про те, як мріяла стати вчителем і в решті стала... Це був початок 2015-го. Щойно після революції, анексії Криму, якого мені досі шкода... згадую, як тільки прийшла. Вся сповнена ентузіазму, окрилена мрією, що здатна змінити цей світ на краще. І що я побачила? Весь педагогічний "дружній" колектив ладний перегристи один одному горло, ніби поділився на два воюючих табора. У мене просто виникало відчуття, ніби я на полі бою. Хоч і досі не розумію, що вони там не поділили... Був випадок, ведучи урок в 9 класі... я ще тоді навіть всіх учнів у класі не знала, адже тільки прийшла. Так от, під час уроку, між учнем і ученицею стався конфлікт, можливо стався ще на перерві, а на уроці його вирішили продовжити. В якийсь момент хтось із них схопив стілець і почав погрожувати іншому розправою. Звичайно, на мої прохання і намагання якось врегулювати конфлікт ніхо не звертав увагу. Та мене в цій ситуації більше обурила реакція решти класу. В класі більше 20 учнів. І жоден з них не намагався мені допомогти залагодити конфлікт, якось розняти забіяк, засудити їх дії... всі просто вболівали за учасників "бою", як ніби на рингу. І ніби їм не було важливо хто кому "вмаже", я чула лише вигуки, "а ну, давай!"...
Після цих подій зробила висновок: "Тепер розумію, чому в Україні війна". Поки ми не почнемо поважати один одного, не залежно від статусу, не залежно від того, що в когось може бути інша думка... не буде миру. Якою б не була ворожа країна, але не забрали б у нас Крим, якби всі кримчани любили свою країну. Не було б війни в Донбасі... та навіть останні президенські вибори виграв Зеленський не за якісь свої заслуги, а в наслідок того, що добряче "засадили" Порошенка перед виборами. Та й наша країна почала об'єднуватись не за Україну, а проти Росії!
Коли ми вже почнемо цінувати те що маємо? Коли почнемо ділитись позитивом і старатимемось зробити хоч трішки щасливішими оточуючих, а не лише вказувати на їх помилки, при чому в грубій формі. Адже те, що ми випромінюємо, те і множимо.
P.S. Ось за що я люблю I.ua - це те, що тут дуже багато позитивних людей. Не одноразово, занепадаючи духом, заходила у якусь із заміток на даному сайті і просто піднімався настрій за лічені секунди.