Я знаю, що моє місто лише одне з таких самих міст, яке  постійно обстрілюють з артилерії. Я просто розказую, як це - жити в такому місті.

Знаєте, як це жити в місті під постійними обстрілами? Я вам розповім.

Усе почалося так раптово, як і усі війни. Наше місто з початку війни спокійно прожило п'ять місяців. Це від початку повномасштабного вторгнення і до першого обстрілу. Обстрілювати моє місто почали через два дні після мого дня народження. (Аж не віриться, що колись я свій день народження вважала мирним днем.)

У ніч з 12 на 13 липня, коли ми вже вклалися у ліжка, почалося страшне. Один за одним чули постріли. Ми швидко схопилися і побігли у коридор. Я тримала свою донечку, яка спала, і тремтіла усім тілом, кожним м'язом, кожною клітинкою. Лише коли усе скінчилося, ми повернулися до ліжка. І заснули. С тих пір стелилися у коридорі.

Вони не кожної ночі стріляли. Якось була перерва у день чи два. Проте, коли ми лягали спати, я не могла заснути. Добре, що доня спала і не чула. А я лежала в коридорі між чоловіком і дитиною, обіймаючи її, і чекала. Чекала, коли почнеться жахіття під назвою "Гради". І от починалося. І кожною клітинкою завмирала, а кожним нервом здригалася, чекаючи, куди воно прилетить. Але здебільшого чекала, коли воно замовкне. І лише потім, як стихали постріли - засинала. Та ми не довго жили під обстрілами. Свекруха наполягла поїхати з міста. Ми так і зробили. Залишився вдома лише чоловік. Ми розраховували повернутися через місяць, але затрималися на довгих дев'ять місяці. І через дев'ять місяців ми повернулися. Повернулися додому, у рідне місто, до рідних людей. Хоча місто все одно обстрілювали, проте, це вже не були "Гради". Хоча і артилерія теж страшна.

Я не пам'ятаю, скільки часу мені знадобилося, щоб адаптуватися і навчитися жити в місті, яке цілодобово під обстрілами. Довго не могла пересуватися по місту сама, лише з чоловіком. Проте, якось та й адаптувалася. Ні, не звикла. Хоча, зі сторони може здатися, що звикла до такого життя, проте... ні, це не так. Кожного разу, коли чула виходи, у мене всередині завмирало, здається, геть усе. Мабуть і серце завмирало. І я слухала. Чула свист, а опісля прильот. І знову здригалася. І так кожного разу. Коли десь далеко прилітало, трохи розслаблялася. Та було таке, що прилітало поруч.

До кінця днів пам'ятатиму ті звуки. Вихід, свист і прильот, такий сильний і гучний, що навіть стіни дрижать. Потім другий вихід, свист, прильот і дзвін скла, яке сиплеться знадвору додолу. В момент прильоту в голові страшна думка "Це у наш будинок". А потім усе стихає. А я сиджу і чекаю, що буде ще один вихід, свист і прильот. Та минають хвилини, а й досі тиша. І через якийсь час чую голоси на дворі, стук дверей у під'їзді. Все, закінчилося. Принаймні на найближчий час. І усі виходять з дому, щоб оглянути свої вікна, стіни будинку. Потім починається метушня по прибиранню уламків скла, фотографування усього, що було пошкоджено. Та найприємніша новина в тому, що під час цього обстрілу ніхто не постраждав і не загинув. Принаймні у сусідньому і нашому будинку.

І так кожного дня в усіх районах мого міста. Так ми живемо. А ще, над нами часто-густо кружляють в небі нові "птахи". Вони як стерв'ятники - літають над містом і видивляють собі найзручнішу і найкращу здобич. Ці "птахи" мають певний звук і назва їм fpv. Страшні вони, бо не від природи.

Повірте, до такого неможливо звикнути. Бо звук дрона чи вихід снаряду вмить повертає тебе з країни мрій до реального життя.

І це лише невеличка частина, про яку я розповіла...