Продана честь держави

ЗА СКІЛЬКИ УКРАЇНСЬКІ БІАТЛОНІСТКИ ПРОДАЛИСЯ МОСКОВІЇ?

Збірна США ще 24 лютого ц.р. заявила про те, що вона бойкотуватиме Кубок світу з біатлону в Росії. У Тюмені. І це рішення остаточне.

Що, можливо, між цими двома державами триває війна? Ні. Там гинуть американці? Теж ні. Просто у США, і на це нам молитися треба, нарешті зрозуміли, що таке кремлівська РФ і не бажають туди ступати ногою, аби не влаштовувати для Путін-плебс свято. Їм достатньо розуміння того, що Росія агресор щодо України. А Україна партнер США. Що Московія веде проти нашої держави повномасштабну криваву війну, і не зважаючи на всі дипломатичні зусилля Вашингтона покидати цю страшну роботу свою зовсім не збирається. Цим одним-єниним і викликаний спортивний бойкот агресора з боку США.

Приємно, що до американок приєдналися чеські спортсменки. 26 лютого вони заявили, що російський етап Кубку світу ігнорують так само, як і американки. Президент Союзу біатлоністів Чехії Іржі Хамза зазначив: «Підтримуємо американок. Ми готові піти на жертви і втратити щось у плані результатів, але ми знаємо, що робимо це заради підтримки чистого спорту та забезпечення своєї безпеки. Ми не повинні відступати від своєї позиції."

Найцікавіше криється тут, пані й панове: а що ж збірна України? Яка позиція її спортсменок? Адже наші біатлоністки це сестри тих юнаків і дочки старших чоловіків-воїнів, котрі віч-на-віч щомиті не на життя, а на смерть ведуть кровопролитну війну з російськими окупаційними військами на Сході Донбасу? У тій московітській бойні вже загинуло понад 11 000 українців, і кінця-краю цьому стрільбищу не видно. Що підказують нашим юнкам серця і розум: їхати на змагання з біатлону 22-25 березня в Тюмень на дев’ятий етап Кубку світу, чи ні? Безапеляційно підтримати бойкот американок та чеських спортсменок, чи знайти якісь власні шкурні інтересні, аби і підзаробити, можливо, і нібито «підтримати власну спортивну форму» на належному рівні?

Хоча, якщо по великому рахунку, такого питання у високо патріотичній державі і не повинно було б ставитися взагалі. Все зрозуміло саме собою. Але ж ми живемо у Петро-Руїні…

І ось наше спортивно-біатлонне , даруйте, би**о, бо іншої оцінки воно не заслуговує у даній ситуації, відповідає:

«…Звичайно ж, братимемо участь у біатлоні на Тюменській лижні. Чому ми повинні позбавляти себе змагань? У нас навіть не обговорювалося, щоб не поїхати до Росії. Бували там не раз, і жодних проблем у нас не виникало. Впевнені, не виникне і тепер на Кубку світу".

А ось і офіційне повідомлення:

«…збірна України з біатлону стала однією з дев'яти команд, які подали заявки на участь в етапі Кубка світу в Тюмені».

Який великий, безпардонний успіх мудрості спорстсменок воюючої держави… Звичайно ж поїдемо каатися на ворожу територію. Чи не так?


Президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак, звичайно ж, говорить про гроші. Його цікавлять тільки гроші і лише гроші. Запевняє, що на поїздку кошти з бюджету України не будуть використовуватись, тому ми всі, напевне, очікує той-таки пан Бринзак, повинні з радошів танцювати, вважати його рятівником і благодіником. Каже: мовляв, постараємось "бабло" віднайти «на стороні». Ви не здогадутесь, друзі, на чиїй стороні... І в чиїх кишенях він їх шукатиме?

Та хіба ж у цьому справа? Допускаю, що на участь українок в російському етапі Кубку світу з біатлону, що, погодьтесь, має вкрай важливе, принципове світове значення нині, можуть бути використанні навіть гроші з кремлівського підкилимного кошторису. Для цього й існує у них цей триклятий «Газпром», який день і ніч "клепає" мільярди рублів… Вони, відомо, насиплять кошти не лише на прямі затрати для прийому офіційної делегації українців. Адже, коли у Тюмені будуть українки, чому туди не їхати, скажімо, чешкам? Та й американкам також. Проти чого їм бойкотувати, якщо в наших спорстменок немає голови на в'язах? Був би я приміром, при владі в Україні, я б давно уже пов'язав, як ворога, як сепаратиста цих хитро викоханих бринзаків...

Сподіваюся, всі розуміють про що йдеться. Росія все і всіх у світі купляє. Але лише тих, звісно, хто продається…

Яким же ж треба бути лай**м, щоб тоді, коли американці бойкотують «гостинні» тюменські задвірки лише через фактично щодобові українські жертви на війні і через гібридну войовничість московітства саме щодо нас на десятках інших фронтах, а великі наші «антипатріотки», на напівзігнутих лапках, підібгавши свої погані хвости, побігли за стіл московітів. Яке ж плюгавство!

Не можу зрозуміти, чи є в цій державі хоч будь-яка влада. Одначе української точно немає.

Куди костоломам з київського "Динамо" до Європи?

Після блискучого, феєричного другого тайму донецького "Шахтаря" у Харкові 21 лютого ц.р. проти справді грізної "Роми", київський матч "Динамо" із грецьким клубом наступної доби створює такий дискомфорт у душі, наче після крупної п'янки - хочеться піти і скупатися, старанно вимити руки з милом. На зеленому у снігу полі перед нами постало брудне і огидне дійство впродовж двох годин. Після зими перед Україною з'явився не козирний столичний, спортивний колектив, а явне недорозуміння. І справді було б правильно, сповна заслужено, якби в наступний руанд Ліги Європи вийшов сильніший, достойніший суперник киян - клуб АЕК із Афін.


Понад пів віку вболіваю за клуб "Динамо", але вперше за цю історію футбольних змагань значно вище, після перегляду зустрічі, ставлю суперника. Можливо, що з образи за такий жахливий рівень спортивної, виконавської майтерності футблістів "Динамо" на полі, за бездарність тренерів і виконавців їх волі. А ось уже хто справжні льви, борці за перемогу були на газоні, так це футболісти, які грали у жовто-чорній формі. Нинішнє ж "Динамо", як мені видається, - це якесь справжнє недорозуміння на полях Ліги Європи. Київські футболісти забули про техніку володіння м'ячем, комбінаційність гри... Та все забули краще, що завжди нам несло колишнє зіркове "Динамо"...

Тепер, що не пас, то в ноги супернику. Наче вони їздіть по закордонах і тільки цій бездарній справі й навчаються...

Іноді складалося враження, що футболістів у жовто-чорній формі на полі знаходилося значно більше. Всі підбори м'ячів у них... Вони рухливіші, активніші, агресивніші. Постійно в атаці. А білі - розгублені, перелякані хлоп'ята, котрі не знають, що потрібно робити з м'ячем...

Рівень же підготовки наших спортсменів, їй-право, дорівню плінтусу районної команди з якогось там Крижополя. Один-єдиний гравець високого рівня був на полі - Микола Морозюк.

Ну погодьтесь, що найгірше враження постійно справляє жахливий костолом, психопат - Денис Гармаш. Його і минулої гри в Афінах, і вчоа увечері потрібно було нагороджувати червоною карткою, просто видаляти з поля і це булоб цілком законно і логічно, а головне - справедливо. Він грає надзвичайно небезпечно, просто таки страшно для суперників - Мабуть, випадково нікого не покалічив, нікому не завдав переломів. Програючи в усьому - техніці, швидкості, він "гасить" супреників силовими, больовими прийомами, хватаючи за футболки, руки, шию, підставляючи ноги суперникам. Все це варте лише одного - повної дискваліфікації. І найголовніше - він, наскільки відомо, не піддається ніяким вихованням-перевихованням, така тупа і бездарна манера гри. Як і поведінки також...

Я просто дивуюся, як головний тренер виставляє таке недорозуміння на вельми відповідальну гру. Тим паче, якщо у нього, А. Гармаша, ще з попереднього матчу є жовта картка. Він же ж лишень забачить м'яч у ногах суперника, кидається на спортсмена, як бик на червону ганчірку, не володіючи технікою відбору круглого за правилами гри, голодним крокодилом стрибає на футболіста. Я ні скільки тут не перебільшую, придивіться за грою цього "великого і хваленого майстра". Минулого вечора він неодноразово ставив усю команду на грань повного провалу, надаючи право судді матчу його банально видалити з поля за грубість, за хуліганство. Це не футболіст високорангового футбольного клуба, а банальний садист із підворотні. Невже комусь цікаво дивитися на "фінти" такого?

Манера гри супреників обох українських команд (і в Харкові, і в Києві) була фактично одна й та ж сама, від першої ж хвилини йти в атаки, з усіх сил тиснути на суперника, не давати йому опам'ятатися. Відтак, у цій дрімучій суматосі забивати переможні голи. Але як же ж тонко, у другому таймі, все розставили по своїх місцях донетчани, додавши у швидкості, агресивності, техніці володіння круглим, розклавши, у підсумку, на лопатки гонорових римлян. А в киян - два бездарних, валідольних тайми. Один гірший іншого. Було схоже на те, що тренер у перерві забув провести настанови, здійснити перестановки модуля гри.

Справді, згадаймо й про тренера. Що це наставник такий, якщо головним своїм завданням він вважає (сам же ж заявив про це якось) - провести турнір динамівських команд - Москви, Києва, Тбілісі, Кутаїсі, мабуть, ще й Конотопа... Білорус, друзі - це совковий діагноз навічно... Цією мрією він довів свою повну ущербність. Добре хоч не заявив, що все це має відбутися під патронатом Путлєра чи Лукашенка...

Прикро й образливо, навіть тоді, коли "Динамо", начебто, й виграло за сумую двох матчів. Адже сезон лише розпочинається. Далі точно буде повний ступор...

Хто влаштував сафарі на Майдані?

Поминуло чотири календарних роки після кривавої бойні на Майдані. Хто там стріляв у беззбройних людей, у дітей, як 19-літній стедент-філософ Роман Гурик? Хто запустив над Україною жалібний плач пісні "Пливе кача...", котрий не змовкає над нами й по нині? Чиїх це підлих рук злочинна справа - формування Небесної Сотні?

Як журналіст і письменник я не можу ні собі, ні іншим сказати нині, а хто ж вони, ці нещадні убивці. Назвати їх диявольські імена і прізвища. Щоб знала, проклинала вся Україна. Хто конкретно команди віддавав, хто цілився у людей, у дітей, хто тиснув на спусковий гачок. Усе, як бачимо, зашито в оболонку секретності буцімто безконечного слідства. Таке враження, що ті, хто мовбито встановлює істину з усіх сил затирають сліди кривавої банди. Будь-яка інша версію сюди просто не підходить...

ТОМУ ВСІ ЗМІ УКРАЇНИ, ВВАЖАЮ, ПОВИННІ ЩОДНЯ ВИХОДИТИ З ЗАГОЛОВКАМИ У ШПІГЕЛІ (над, поруч з заголовками видань): ХТО СТРІЛЯВ У ЛЮДЕЙ НА МАЙДАНІ?

Україні потрібен образ матері-захисниці

 

За останній час я, як і ви, мабуть, знайомі – незнайомі мої друзі, надзвичайно розчарувався в Україні (через владу ж бариг, зрозуміло, недоумків, злодюг, рвачів, крадіїв, брехунів) і в українцях почасти також. Ви, сподіваюся, знаєте чому. Я б, напевне, вернув цю віру в наш величний дух і в нашу незламну силу аж до загину, якби ви, люди добрі, поставили в центрі столиці, а хочете, то на найвищій горі в Україні, пам’ятник ось цій красивій жінці, фото якої представляю. Це мати Героя Небесної Сотні, наймолодшого з наших захисників-майданівців Романа Гурика, вічно 19-літнього (1994 року народження!) студента-філософа з Івана-Франківська. Думаю, що пані Ірина найяскравіший прообраз того, якою є жива сучасна МАТІР, образ справжньої БЕРЕГИНІ незламних нинішніх захисників Вітчизни. Жінка, перед якою ми всі маємо стати навколішки…


 

ВОНА МОЖЕ СТАТИ БЕРЕГИНЕЮ ВСЬОГО НАШОГО БЕЗСМЕРТНОГО УКРАЇНСЬКОГО РОДУ! КРАСИВА І ЧАРІВНА В СВОЄМУ ЖИВОМУ ОБРАЗІ МАТЕРІ УКРАЇНСЬКОГО НАШОГО СОКРАТА ЧИ ПІФАГОРА, ЯКИЙ, НА ЖАЛЬ, ТАКИМ УЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ...

 

Не забуваймо також, що не вирішено питання (ось уже пятий рік – від 8 грудня 2013 року!), чий образ має стояти на постаменті у центрі столиці – на початку Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка, навпроти Бессарабки! От би туди поставити образ Матері синів і дочок, безстрашних захисників Вітчизни, котрих так багато уже полягло…

Скільки ж нам спотикатись об мовну меншовартість?

  • 29.09.17, 18:37

Із «Спогадів» незабутнього великого патріота України Євгена Чикаленка врізалася в пам'ять одна важлива оповідь. Автор повістує про те, як у його рідних краях (нині це Одещина), у кінці дев’ятнадцятого століття активісти організовували просування української мови в маси. Селяни з того начебто й раділи, бо вертається до вжитку мова їхніх пращурів, але, коли приходило до діла, то своїх дітей все-таки прагнули віддавати на великоруське навчання. Мовляв, нехай іде вчитись по-рузьки на начальника, а не на селянина в українську школу. Бо сюди, на хутори, у села крутити хвости бикам і коням, завжди встигнуть наші діти…


У нинішньої української мови, слава Богу, є власний дім: своя держава, свої школи, виші. Під неї розширюється повсякчас законодавство, але "росязичної" облуди все ніяк не позбудимось. Ліпиться вона до нас, як реп`яхи до кожуха...


До Києва з села дістаюся електричкою. У переповнених вагонах майже не чую ординської мови. Всі мило спілкуються рідномовно. Аж серцю радо з того благодатного видовища. А заходжу до тролейбуса, (о, Боже!), начебто потрапив до Костроми чи В’ятки, п’яного їхнього Воткінська. На проході навпроти мого крісла (а сиджу я в задній частині транспорту, спиною до руху машини) спинився голосистий контролер, сивий, літнього віку дядько і так несамовито репетує, аж вухам болісно: «Кто не взял білєтікі?! Пріобрєтайтє! Нє забівайтє. За беєбілєтний проєзд штраф 80 грівєн…» І так разів із п`ять. Очманіти можна...


І давить на мізки цим окупаційним лементом без зупину. Я не витримав, і в тон йому голосисто кажу, що чути, мабуть, на весь салон тролейбуса:


-Ніхто не купляйте талонів, аж поки не перейде на державну мову… Бо гроші, напевне, йдуть до Москви…


Чоловічок аж підскочив. І через хвильку аж немовби заспівав українською до мене:


-Та я вмію по-нашому… Але ж при ісполнєнії…


-Ось саме тому і потрібно вам, як кондуктору столичного муніципального автотранспорту оголошувати все державною мовою. А скините після зміни куртку касира-контролера, розмовляйте хоч і мовою гінді чи унду…


Тут поруч зі мною, як зашипить стара, геть вицвіла, намазюкана всіма фарбами «рузька інтєлігєнтка», мабуть же, з числа тих, кого заслані «на Україну» десь з-під Вязьми чи Пітєра батьки в часи жорстоких сталінських репресій проти українців привезли сюди ще в пеленках. Вони, бачите, відтоді «корєнниє кієвляні», і «єто іхній рускій уголок в стАліце Украіни, а ви хохли, пАнімаєш, пАнаєхалі»:


-Какоє вашє дело, как чєловєк рАзговаріваєт? Развє нє пАнятно сказано ім?


На мене повернулося з п’ять перекошених від злоби, злоби обличь. Гнівні погляди, здається, просвердлювали наскрізь. Ох, якби їм воля...


-РАзвелось… І діктуют нам, как жіть, как гАвАріть… - Ветха дамочка не вгавала.


- Бабусю! – кажу. – Чемніше, будь ласка, чемніше. Досить створювати комфорт мові окупантів. Так і знайте: не буде більше цього… Не буде. Тому краще всього й ви переходьте на вкраїнську…


-Ви чєго Абіжаєте жєнщину! – аж підскочив маленький молодик на сусідньому сидінні навпроти, вороже поблискуючи очима.


-Нікого я не ображаю. Просто кондуктору нагадую, що в Україні функціонує державна мова, і його обов’язок оголошення проводити відповідно да законів і Конституції. Годі годувати нас московітською фєнєю…


-І шо нам дєлать, єслі ми нє знаєм вашєй мови? Застрєліца? - зло шипить бабуся.


-Йти до школи. Сідати за парти. Слова вивчати, правильну вимову. Пісні українські співати…


Усі, бачу, задумались. Мовчать. Злі, насуплені. На закінчення додаю:


-Спуску більше не буде. Годі загравати з окупантами, мову будемо утверджувати вперто і наполегливо…


Через декілька зупинок учасники невеличкого попутного «шкандалю» повиходили, я їхав до кінця маршруту, але більше не чув, аби контролер бодай якось озвався до пасажирів. На «язике» йому, напевне, заважав мовити я, українською, - швидше за все йому говорити ще не звично, а, можливо, й соромно, чи незручно. Нічого, нехай звикає і вчиться до кінця бути українцем, якщо хоче працювати в столичному муніципальному транспорті…

Учня І. Рєпіна закатували, бо відрікся малювати «вождів України»

Якби ви знали, любі й милі мої друзі-читачі, яке це неймовірно високе, п’янке щастя відсвіжувати в пам’яті нашого рідного народу позабуті імена синів та дочок, котрі свого часу всі свої сили, знання, розум, віддавали Україні, але під силою обставин, насамперед рукотворних, в образі комуно-фашистських сталіністів, невиправдано опинилися в бетоні забуття. Приміром, нещодавно  вдалося повернути з непритомності постать доктора права зі Львівщини, поліглота, борця за правове торжество української мови на нашій землі невиправдано забутого на Батьківщині  Романа Йосифовича Домбчевського  та його дружини, львівської, за тим нью-йоркської  журналістки Ірини/Ірени . Про них та їхні неймовірно складні людські долі, загублені історією на різних берегах світового океану, можна тепер прочитати і в Вікіпедії, і в новій моїй книзі « Постаті з вирію », яка блискавично розійшлася поміж людей.

                Тепер ось хочу значно розширити знання українців про славетного нашого земляка, художника, учня Валентина Сєрова та Іллі Рєпіна, селянського сина з-під Золотоноші, що на Черкащенні Іллі Шульги.

                За моїм розумінням Ілля Максимович Шульга справжній геній землі української, художник найвищого світового рівня, але потрапив у немилість до радянської влади за те, що свого часу  навчався своєму мистецтву у російських Москві і Петербурзі, а ось усе своє життя розмовляв виключно мовою Тараса Шевченка. Тому, що був його земляком. Митець викладав у Київському мистецькому інституті тільки українською, малював виключно лише українців, героїв козаччини, гайдамацьких повстань. А ще навідріз відмовився довести до творчого фіналу картину, замовлену владою про приїзд до Києва «визначних діячів» того часу Петровського і Косіора, котрих буцімто бурхливо зустрічає люд Києва. За все це був знищений – спершу як митець, за тим і фізично. Величезну колекцію його картин сліпі послушники влади розпорошили.

                Від тих варварських подій поминуло майже вісімдесят літ, але ім’я Іллі Шульги тільки маленьким краєчком повернулося до свого народу. Історія його життя та творчості фактично викреслена з історії України. Бо ще передвоєнні «вожді» заповіли йому творче забуття. І, на превеликий жаль треба визнати, що ті самодурні настанови запеклих ворогів української нації чомусь сліпо виконуються й по нині. Ось заради цікавості загляньте до Інтернету, що ви там дізнаєтесь про художника? Образливо куценька статейка лише у Вікіпедії, а більше майже нічого. Мало що відомо, де навчався, як виходив на творчу дорогу, які відомі картини створив, чим вони знамениті. Де знаходиться його творча спадщина. Більше того, згадується, що художник замолоду закінчив Київську малювальну школу Миколи Мурашка, а ось серед знаменитих випускників цього закладу прізвища Шульги якраз і  немає. Не відомо, де навіть помер художник та коли саме це сталося. Тому я вирішив заповнити цю інформаційну прогалину в ніші славних митців нашого великого народу. Мені довелося перекидати гори архівів преси української діаспори. Ось що з цього вийшло.

                Мистецька школа Мурашка

                Ілля Шульга народився посередині літа 1878 року в убогій бідняцькій родині села Кропивна під Золотоношею, що належало тоді до Полтавської губернії, тепер воно входить до складу Черкаської області.

Хист маляра в допитливому хлопчині яскраво проявився на одинадцятому році життя. Спочатку він здивував усіх здатністю в точності передати зображення з картин, малюнків, а згодом  витончені дива природи в реальності відтворити на папері і полотні. Друзі батька, розуміючи, що це може бути Божим даром, допомогли хлопчину віддати до художньої майстерні в Києві. Одначе, замість навчання, Ілля виконував різноманітну чорнову роботу: тер фарбу, розносив виготовлені замовлення. Таке становище не приносило хлопчині задоволення, бо він прагне день при дні малювати, створювати свої картини, - пейзажі, або ж портрети, і тому наймається на роботу підмайстром до австрійського митця Де-Ольма, котрий якраз практикував тоді у Києві. Роботи для нього на новому місці було небагато, і підліток, маючи певні заробітки і вільний час, влаштовується  на навчання до мистецької (її ще називають малювальною) школи Миколи Мурашка. Вона стала його справжньою професійною академією.

В учнях Сєрова і Коровіна

За два роки І. Шульга закінчив навчання в школі Мурашка, і на зароблені гроші, 1899 року, відправився до Москви. Там успішно склав іспити і вступив на навчання до мистецької школи під назвою «Живопису, архітектури та будівництва» (ЖАБ). Навчався винятково добре. З предметів рисунку і живопису був першим учнем школи, через це незабаром позбавлений потреби оплачувати за навчання до кінця учбового процесу. В школі ЖАБ викладали знамениті художники Серов, Касаткін, Пастернак, Коровін, Архіпов. Усі вони часто хвалили роботи молодого Іллі Шульги, водночас і вказували на неточності, ділилися секретами майстерності щодо передачі тонів і напівтонів, проекції світла, техніки відтворення тих, чи інших предметів на полотні. Молодий митець був винятково послушним учнем, йому не потрібно було нагадувати про якісь там хиби чи упущення в роботі.

Наука від Іллі Рєпіна

Шко­лу живопису закінчив Ілля Шуль­га 1903 р. з відзнакою і двома срібними медалями. В тому ж році почав учитися у Петербурзькій Ім­ператорській Академії Мис­тецтв, у майстерні славетного художника Іллі Рєпіна. Підбадьорюючи молодого майстра, знаменитий художник, траплялося, жартома казав: «Не забувай, що у художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я, і ти…» Напевне, то були пророчі слова для українця.

За блискуче виконану дипломну роботу, картину „Козаки пішли", Шульга 1909 року з рук земляка-українця Іллі Рєпіна одержав звання „вільного митця".

Подільський цикл творчості

З 1910 року дипломований художник Ілля Шульга поселився у Вінниці. Сюди він прибув з дружиною та дочкою. Тут уперше серйозно почав захоплюватися світло­вими зображальними ефектами в мистецтві написання картин.  Сонце, світло, тіні, так і переливаються в його художніх полотнах того часу, додаючи колориту, реальності зображуваному світові: „Зелене свято", „Подруги в хаті", „Рідна , хата", „Водяний млин", „Вінницька Старогородська церква", „Малі хутори", „Старовинна жидівська Єрусалинка" й інших. Характерні глибоко історичні та соціально-побутові деталі, додатково і характерно вирізняють українську історичну тематику. В своїх творах він широко змальовував і героїчне українське минуле, як: „В'їзд Хмельницького до Киє­ва", „Козаки пішли", „Переїзд полков­ника Джеджелія через село Кропивну". „Дорошенко в засланні", „Козача розвідка", „Мазепа" та інші. Частина цих праць виставлялися на виставках у Києві, Вінниці, Харкові, Москві.

1919 року Ілля Шульга переїздить до Золотоноші. Наполегливо працюючи над технікою зображення, до тонкощів відпрацьовує малю­вання портретів та пейзажів, в яких переважали світлові контрасти. В Золотоноші І. Шульга написав картини: „Шевченко на етю­дах", „Мати". „Діти на перелазі". 1928 року художник переїхав до Києва, до якого рвалася його душа, як до знаменитого мистецького центру.

Професор Київського мистецького інституту

1934 року в Києві відбулася чергова виставка художніх робіт Іллі Шульги. Відвідувачі, начальство були в захопленні. Особливо від портретних робіт митця: «П.К. Саксаганський», «М.К. Зеров», «Автопортрет», «Пані з трояндою». Високо були оцінені також картини «Діти», «Хлопчик над водою», «На капусті», «Діди». Преса відмічає особливий талант художника до реального зображення дійсності, вміння віднайти найяскравіші деталі, котрі найбільше характеризують час, місце дії, особистість героїв. Як ось, скажімо, сцену в його рідному селі Кропивна. Вулицею біля стародавньої церкви їдуть верхи на конях коза­ки. Це вертається з походу кропнвнянський полковник Джеджелій, котрий народився і виріс у цьо­му селі за часів гетьмана Богдана Хмельницького. Весь сільський люд зустрічає героїв. Малий хлопчина подає одному з козаків кухоль води. Усе настільки природно зображено, що ті, хто бачив цю картину, довго не міг відірвати очей від неї. Позаяк тут, що називається, «грає» кожна деталь, кожен штрих, несучи певне смислове навантаження.

rewq

Одне з художніх полотен Іллі Шульги, яке залишилося в Україні: "Дівчина з кошиком яблук"

Іллі Шульзі пропонують посаду професора в Київському мистецькому інституті. Йому є ще передати учням. Він з головою поринув у роботу з підготовки молодих митців.

Смерть у пересильній тюрмі

1937 року художник Шульга зі своїми полотнами займає чільне місце на виставці робіт під гаслом «Квітуча Україна». Про нього знову співають дифірамби творці партійної преси. Щонайбільше його розхвалюють за картину «Перший трактор на селі», вона й нині зберігається в Національному художньому музеї. Ще столичні партійні газети писали, що з «великим натхненням відомий художник, учень В. Сєрова та І. Рєпіна працює над картиною про радісну зустріч українських вождів Г. Петровського та С. Косіора з трудовим народом Радянської України…»

Прочитавши цей газетний єлой, художник назавжди відклав пензлі від цієї роботи. Його єство перечило проти партійно-чиновницької замовності в мистецтві, ще більшу відразу викликала нездорова публічність його творчості. Він заявив, що такої картини, яку йому наказали виготовити, не буде: вона померла.  Шульзі кілька разів нагадували про те, що народ начебто чекає на його шедевр. Він просто посилав гінців з високих кабінетів подалі, твердо казав, що немає натхнення малювати партійних бонз. Це противно його духу вільного митця.

vftyu

Ще одна відома картина знаменитого митця

Терпець влади обірвався занадто швидко.  1 березня 1938-го Іллю Максимовича зненацька заарештовують. Йому НКВС «шиє» традиційне для тієї пори - український буржуазний націоналізм, поклоніння перед закордонним мистецтвом, шпигунство і тому подібне. В кримінальній справі його постійно називають «мазепівцем», тому, що розмовляє лише українською, в своїх картинах зображає лише українців, героїзує козаччину та гетьманівщину, коліївщину. А ще – відмовляється співробітничати з органами радянської влади…

Вирок був швидким і таким же бездарно недолугим: за три місяці після затримання його вже засудили на сім літ таборів. На початку 1939 року дружина Іллі Максимовича Лідія Шульга отримала повідомлення, що її чоловік помер у пересильній тюрмі  Петропавловська  19 грудня 1938 року.

Подвиг дружини художника Лідії Шульги

На початку вересня 1941 року, коли німці жорстоко й немилосердно бомбили Київ, готуючись його остаточно захопити, дружина покійного вже художника Іллі Шульги Лідія, з допомогою двох музейних робітників завершувала ревізію робіт чоловіка. На обліку виявилося 564 роботи. Вона відібрала з них близько сотні найцінніших полотен. Їх запакували за всіма вимогами пересилки. Лідія Шульга вирішила вивезти їх. Але, зверніть увагу, не в радянський тил, як робили те всі, а назустріч німецькій армаді, на Захід. Вона була, як і її талановитий чоловік, реалістка і добре розуміла, що таке радянська влада і її репресивний апарат. Як він гнобить і розправляється з неугодними. Прикладом жорстокості було саме безпричинне знищення самого художника, який знаходився в повному розквіті творчих сил.

Уже ніхто не дослідить, як вона з цією величезною поклажею через декілька років дісталася аж за океан, в далеке містечко США у Північній Америці, - Боулдер.  Лідія Шульга довезла туди трохи більше шістдесяти картин. За доставку поклажі змушена була розплачуватися художніми шедеврами. Іншими словами, шлях із Києва до містечка у штаті Колорадо вона, образно кажучи, застелила картинами свого чоловіка. Але врятувала найцінніше з доробку Іллі Шульги. Вважається, що майже тисячу картин художника тоді залишилося в СРСР, розійшлося поміж людьми. Але де вони, хто їх де бачив останнім часом? Напевне, все-так би сталося й з усією рештою мистецьких витворів цієї рідкісної колекції, яку Л. Шульга вивезла з України. Тому подвиг Лідії Шульги, можливо, не менш вартісний за талановиту працю самого художника. Українська діаспора США зуміла зберегти для світу, для людей виняткові твори геніального українця Іллі Шульги – учня Валентина Сєрова, Костянтина Коровіна, Абрама Архіпова, Леоніда Пастернака і, звичайно ж, самого Іллі Рєпіна.

Діаспора береже пам`ять художника, чому ж осторонь Україна?

Яким був українець Ілля Шульга? У жовтні 1955 року щоденна україномовна газета «Свобода», яка з 1893 року безперервно видається в США, подала репортаж Ст. Левченко з квартири, де жила вдова Лідія Шульга і де зберігалися вивезені з України полотна художника. В ньому, зокрема, говорилося: «Я підійшла ближче і стада оглядати   портрет гарного чоловіка в чорному одязі. Шля­хетні риси обличчя, темні очі, буйне сиваве волосся, витончені пальці рук. Палітра в лівій руці, чорний одяг, все це творило незвичайну, гар­монійну цілість. І здавалося мені, що немов живий пан, з глибоким, розумним поглядом, начебто по­блажливо підсміхнувся під вусом з мого здивування, ко­ли ввічлива пані Шульга по­яснила: „Це автопортрет мого чоловіка". Ще один автопортрет художника у шапці і свиті, висів на протилежній стіні…»    

Тут же знаходився і портрет самої Лідії Шульги. Датований він 1906 роком, себто написаний ще під час навчання Іллі Шульги в художній академії І. Рєпіна. Читаємо: «… портрет витрима­ний в ніжному, пастилевому кольорнті. Молода- жінка ди­виться на світ поважно, дещо сумо­вито, великими сірими очима. Якась ніби грайлива усмішка застигла на устах, у рухах невеличка китиця цільних, привабних квітів. І усміх жінки і бліді кольори квітів, овіяні ледве помітною мелянхолією, чимсь нерозгаданим…»

Після цієї публікації газети «Свобода», де розповідалося про нужденну історію спадщини знаменитого українського художника, котра з такими труднощами, під бомбами і обстрілами вивезена з Києва, тепер її фактично ніхто не бачить, вона пилиться в тісному схроні, американська діаспора почала збирати кошти на відкриття галереї Іллі Шульги. І така згодом була відкрита в містечку, де мешкає понад сто тисяч американців, переважно молодого віку. Тут третина мешканців – студенти. А саме місто визнано одним із найкращих місць для мешкання в США.

Ілля Шульга це ще одна яскрава постать із вирію, яка загубилася там з вини жахливого московітського і комуністичних режимів, які несамовито гнобили українців століттями на Богом даній нашій землі. Не забуваймо цього.  

Лист до співробітників посольства України в США

         Пишу листа до працівників посольства України в США. Звертаюся з проханням, посилаючись на публікацію газети «Свобода» за жовтень 1955 року, відшукати картини Іллі Шульги в американському містечку Боулдер, вияснити, де знаходяться роботи знаменитого майстра пензля, учня Сєрова, Коровіна і персонально геніального українця Іллі Рєпіна. Побачимо чим це завершиться. 

Історія старої світлини

  • 18.08.17, 13:36

Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуці, чи Інтернет-блозі

Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…

Нарешті привели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застиланий стіл, а на ньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати, ще гарячий хліб з сусіднього підприємства.

-Хлопці! – каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той Київ… Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…

З рукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І далі пішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується. Керівник каже:

-А оце нещодавно ввели в дію нову лазню…

-І вона працює нині? – швидко знайшовся з запитанням наш фотомайстер.

-Працює, - відповідає директор. –Тільки попаритись вам нині не вдасться, у нашій сауні, так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат, йдуть у сауну. Там душ, є басейн…

Петро вскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головного інженера:

-Покажите, куди пройти?

Коли за ними зачиняються двері, директор мовить:

-І що він у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на Заході України? Це ж не десь у безсоромному Криму, чи в богохульній, безбожній Одесі…

-Ой не поспішайте, - відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, він будь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто таки дар до цього Він як задумає певну композицію відзняти, не відступиться від цього…

-Не вірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, - зациклився на своєму директор підприємства. – Б’юся з вами на заклад – п’ять пляшок коньяку, що він повернеться ні з чим…

Що мені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось там розбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, який проводив до сауни фотокора.

-Ну, як там? Як? Буде знімок?

Інженер стенає плечима.

-Переконувати він уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він так мило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки… мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…

-Не вірю, - роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся…

Одне слово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зі знімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованим органом республіки, постали питання: як «вламати» на публікацію «саунної крамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко був ще тим парійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківці його призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статут КПРС, як казали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що досить швидко доріс до керівника головного видання УРСР.

-Знаєш, - казав він мені колись, - я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконувати лінію партію в газеті. І я це вмію робити…

Але надворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собі дозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…

-Ви хочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – запитував мене і Приходька роздратований редактор. Нервово вимірював кроками кабінет узад-уперед…

-Так це ж дуже людяно буде виглядати, - переконував його П. Приходько. – Сан Санич красивий текст туди написав. Якраз у дусі вимог часу щодо поліпшення умов праці робітників. Почитайте… Підприємство краще в області. А тут якраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні число наших читачів у Дубному точно виросте…

Зоненко спересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днів два-три.

-Ви мені лиш правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістедясят…

Ми попадали зі сміху під стіл…

-Майте на увазі, - заявив Андрій Тимофійович, - якщо Кравчук мене «розплете» за цю публікацію, я вас обох також звільню з роботи…

***

РС. Я публікую ці історію з фотознімком і для тих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні, паняночки, отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітям й онукам…

А ще цікаво було б дізнатися, що сталося в житті з цими людьми через десятиліття...

Погляд на Олімпіаду зсередини

          У попередній статті про Олімпійські Ігри, озаглавленій «Чому Ріо ігнорує український гімн?», я мимоволі обмовився про те, що у мене є свої люди на Олімпійських Іграх, і тому про сало без чорного хліба не вигадка. 

Історія тут така. Є двоє гарних людей: дочка Наталка і її мати Регіна Миколаївна. Наташа мешкає в Ріо, у неї маленький син та чоловік бразилець.  Українка поліглот – володіє багатьма мовами світу. Мені відомо, що знає англійську, німецьку, французьку, іспанську, португальську, володіє ідіш та івритом. Здається, володіє ще якоюсь європеською мовою, боюся називати, аби не помилитись. Про це звідкілясь дізналися, звичайно ж, у Москві. Запропонували їй стати офіційним перекладачем за великі гроші пана Жукова – голови Олімпійського комітету РФ на ОІ в Ріо-де-Жанейро. Той, хто з московітів збирав про нашу Наталю Вікторівну інформацію, явно вчинив непрофесійно, тому, що наша землячка відповідає означенню ще одного «П» (окрім поліглот) - Патріот з великої літери. Навіть «ВП» - Великий Патріот рідної України. Всі головні маніфестації на підтримку України і українців у Ріо не обходяться без участі моєї знайомої. А статті у Фейсбуці. Це лише потрібно почитати - Наталя Лозицька наш надзвичайно потужний український форпост у Бразилії.

 На нинішній Олімпіада пані Наталя, як волонтер, підкреслю, перекладач офіційної делегації України в Ріо. Жодні перемовини там не обходяться без неї – Наталі Лозицької.

А мати її – Регіна Миколаївна, кандидат наук, колишній викладач Одеського  державного університету, полишивши всі домашні справи поїхала до Ріо, аби у відсутність мами посидіти з онуком, нагодувати зятя. Ми домовились, що вона писатиме мені про свої враження. Сьогодні отримав чергового листа від РМ, на моє переконання вельми цікавого, давайте разом прочитаємо:    

            
> > Сьогодні перший і, напевне, останній раз у Ріо наживо спостерігала баталії на Олімпійському стадіоні. Запрошення Наталочка випросила для мене в оргструктурах перепустку, щоб моє перебування в Олімпійському Ріо було виправданим. Їхати довелось так далеко, як напевно з Одеси до Умані…

Проїжджали олімпійський комплекс, що включає з десяток споруд на різноманітні види спорту. Це все знаходиться в прекрасному місці над океаном. Правда щоб створити цю красу треба було вести будівництво, відвойовуючи у джунглів територію. Ще залишилися де-не-де хащі непролазні. Незважаючи на величезну віддаль, вподовж чудової швидкісної траси обабіч в'ється, споруджена на сваях, огороджена решіткою і перилом велосипедно-пішохідна доріжка з чудовим видом на океан. От по такій чудо-трасі ми домчали ще до слідуючого комплексу олімпійських об'єктів.

Їх теж велика кількість, але ми поспішали туди, де змагання з боксу. Пройшли перевірку на вміст торбинок, детектор і далі ще перевірки так званих "аусвайсів". Правда все дуже організовано, скрізь в формах співробітники готові вирішити всі твої проблеми. Багато військових, щоб ніяка нечисть не нашкодила. Зайшли ми в споруду (залом не назвеш), завбільшки в футбольне поле. В центрі місце, де вже йдуть баталії. А над ним з чотирьох сторін висять монітори, де бій показують . І ловлю себе на тому, що дивишся на екран, а не живу картинку. ????

Цікава реакція глядачів. Вони сидять групами. Бій був між мароканцем і узбеком. Мароканці, осіб 50, усі в червоних майках під колір свого! розмахують прапором, підбадьорюють криками, а узбеки (їх менше) сидять поряд в сусідній ложі, як на важливій нараді, рівненькі, чинно так. Було б далі на що подивиться, а ж тут Наталочка виявила пропажу-кишені від олімпійської сумки з мобільними телефонами, і ми щодуху рвонули в кілометровий шлях нишпорити, де вона могла відвалитись. І вже на самому виході побачили сервіс «загублених речай», де й була наша рідна кишеня з засобами зв'язку Наталі.

Приємно, що є чесні люди, яким ми дуже вдячні. А то інформаційні сторінки новин з Олімпіади заповнюються тільки негативом - пограбували, вода позеленіла, камера впала... І всяка інша ахінея. А ніхто не пише, скільки сил докладається, щоб працював цей складний механізм організації дійства, скільки працює волонтерами бразильців і іноземців, скільки дарують посмішок і намагаються вирішити всі питання гостей...

Напевно чесна самовіддана праця не має такого запиту, як то кажуть "клуб нічка", яка так користується попитом, а жаль... Змагання проходять практично цілодобово і потреба бути в тому чи іншому місці волонтерам також цілодобова. Бачу це по Наталочці: приходить іноді і о другій годині ночі, а зранку вже дзвінки – треба сюди, треба туди, і все треба, і треба...

> >Увечері на фіналі греко-римської боротьби Наталочка вболівала разом з нашими земляками за Беленюка, який отримав срібло, можливо, через не зовсім коректне судійство (грузин суддя допоміг отримати перемогу грузину росіянину). Так коли виконували гімн Росіі, Наташа на весь голос співала гімн Украйни, що вважала більш справедливим. Потім підходили до неї НАШІ і дякували за громадянську позицію.  
> > Ось так і завершилось моє "хрещення" з Олімпіадою. 

Страшно бути українським народом

Якби я мав великі гроші, був багатою людиною, то неодмінно написав би сценарій і зняв кіноепопею під сакральною назвою «Страшно бути українським народом». Думаю, що вона мала б не меншій успіх, ніж екранізація відомого твору американської письменниці Маргарет Мітччел «Звіяні вітром». Тут же, що важливо насамперед? Життєва історія, захоплююча фабула. А вона, знаєте, якраз і є.

            Я випадково знайшов її, доторкнувся до неї понад пів року тому, випадково прочитавши в щоденній україномовній газеті «Свобода», яка видається в цьому форматі безперервно з 1893 року, замітку про те, що в травні 1984 року, в Нью-Йорку українська діаспора відзначила 100-річчя з дня народження доктора права зі Львова, гуцула Романа Домбчевського. Я здивувався, що нічого не знаю, ніколи не чув про таку людину.  Почалися пошуки, струшування пилу з архівних полок. І переді мною відкрилася нечувана історія родини, яка неймовірно постраждала від «торжества» комуністичного режиму. Мені довелося написати статтю про поліглота Домбчевського (володів вісьмома мовами світу) статтю до «Вікіпедії», розмістити публікацію в газеті «Просвіта», видати в Інтернеті ще ряд публікацій, відтак, ім’я воістину великого українця повернулося до пам’яті нашої нації. З архівів піднято головну працю Романа Домбчевського – книгу «За право мови», видану автором 1934 року. Її ви можете читати тут. Спасибі керівництву юридичного факультету Львівського національного університету, воно  запевнило мене, що тепер за цим трактатом студенти та викладачі, громадяни зможуть захищати дипломні роботи, наукові звання.

            Нинішньої ночі я виставив на сайт «Вікіпедії», так би сказати, жіночу історію сім’ї Домбчевських – розповідь про дружину пана Романа – Ірину/Ірену Рибчак-Домбчевську, активну громадську діячку довоєнної Галичини, журналістку, яка після арешту доктора права енкеведистами восени 1939-го зуміла зберегти код родини – втекла з дочкою до Мюнхена, за тим до США. Якщо ви прочитаєте цю статтю, ви зрозумієте, чому я фільм назвав би «Страшно бути українським народом».   

            А тепер розповідь про жіночу долю Домбчевських:

    http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/23226.aspx



 

Москва готує новий "казус беллі"

 За начебто потішною боротьбою з корупцією, за яку, зверніть увагу, немає жодного (!) судового вироку, з несанкціонованими розкопками бурштину на Поліссі, за картинними обніманнями П. Порошенка з Обамою та Меркель і мсьє Олландом, який, до речі, в усі голоси останнім часом, начебто, вибачаючись перед Кремлем, трубить про те, що він бачить Росію лише партнером Франції, за підпільним проштовхуванням керівництвом нашої держави в український парламент, на догоду теперішній адміністрації США, яка покидає олімп влади за океаном зрадницького закону про вибори, амністію бойовиків, продажні поправки до Конституції про перенесення агресії Рашен Федерейшен до рангу буцімто внутрідержавного конфлікту, ніхто чомусь не згадує про нову загрозу «руського міра», яка на очах усіх розгортається в самому центрі України. Все це додатково розбавляється коктейлем брехні Заходу про близьке (ось-ось!) впровадження безвізового для українців, котре, як бачимо, переноситься роками далі і далі. Безвіз стає своєрідною морквиною для тупоголових кроликів, яких заманюють на м'ясо…

Росія тим часом планомірне і впевнено готує новий реванш «руського міра». І вже не на окраїнах нашої держави, а в самому її серці – Києві. Час ікс – 27 липня ц.р., у День Хрещення Руси, або й напередодні цієї доби.

Так, мова про відвертий шабаш антиукраїнських сил в расі московітського патріархату, який зібравши «вірян», в особі, зокрема, і бойовиків з територій ДНР та ЛНР, другий тиждень (від 3 липня ц.р.) рухається на Київ від Свято-Успенської Лаври, що під Слов’янськом. У колоні тисячі й тисячі рашенмовних, серед яких, погодьтесь, без проблем можна провести в лігво «укропів» дивізію убивць, мародерів, добре підготовлених російських диверсантів. Гляньте лишень на цих накачаних на тренувннях «прочан» в одностроях, з військовою виправкою, рюкзаками (не гнилими від Авакова) за спиною. Зверніть же увагу, яка вони непомірно важка ноша, як вона тягне лямки "прочан". Скільки бойових, як на підбір молодиків в цьому поході. І жодної побожної бабусі, дідуся, малолітка. Все відбірний контенгент. Ви після цієї картинки "хрестового походу" московитян вірите в те, що це глибоко віруючі рускоговорящіє? Що їм потрібно лише благочестиво помолитися на Аскольдовій могилі, помочити ноги в Дніпрі?

Справжній "троянський кінь" рухається на Київ... Придивіться:

ждлгн

 Ця колона страшніша за армаду рашівських танків...

Більше того, інша подібна колона засліплених ненавистю до української незалежності, європейського курсу держави рухається до столиці з Почаївської лаври (Тернопільська область), де облаштовано ще один розсадник московського патріархату. 

Не можна не подивуватися: як усе гарно продумано. Зовні начебто схід і захід об’єднуються разом. Всі сходяться до Печерської лаври. Але не забуваймо, що це самий, що не є центр Києва, фактично зона урядового кварталу, де розташовані всі центральні органи української влади. Варто бойовикам, котрі, як пише народний депутат України Дмитро Тимчук, керівник аналітичного центру з попередження екстремальних ситуацій "Інформаційний спротив", як сигналізують тисячі українців в соціальних мережах, є, точно є в рядах прочан, витягнути свої ножі, пустити кров з двох-трьох безневинних бабусь, з якими вони крокували сотні кілометрів, як весь світ здригнеться від кремлівського ґвалту: «Бандерівська хунта руських ріже!» Пригадайте недавнє попередження (думаю, що зумисне кинуте в ефір) біснуватого кремлефюрера, що вони підуть на виручку кожному руському в будь-якому куточку планети. Варто йому заблеяти. Ось це вже може бути справжній громадянський конфлікт всередині України, чого так давно прагне Москва. Піди ж відокрем рашемовного киянина від засланого до Києва московітського убивцю, які словесно "какают" однаково. Не можуть зрозуміти, второпати наші маргінали, що чим швидше вони перейдетуть на рятівну українську, тим швидше ми поборемо людиноненависницький путінізм.

На подібних провокаціях «руській мір» добряче набив руку. І своїх їм абсолютно не шкода заради «казусу беллі» - так мовою дипломатів називається спровокований привід для війни. Що буде далі – домалюйте самі.

Окупанти одразу дадуть чітку і конкретну відповідь на дивні і наївні питання наших громадян про те, навіщо московіти зосередили на кордонах з Україною відбірні військові частини, чому, тренуючи м’язи, все агресивніше здійснюють безпрецедентні обстріли українських територій практично з щоденними жертвами наших вояків і цивільного населення. Нарешті, стане зрозуміло, чому таким урожайним виявився нинішній рік для СБУ по ліквідації закладок зброї російських зразків під Києвом і в самій столиці нашої держави. Але хто, скажіть, може гарантувати, що спецслужбою ліквідовані всі підпільні бази, чи бодай половина з них. Усі нині діючі схрони людиновбивчих знарядь, будь те певні, відомі цим скромним начебто молодикам, які під мошкарою вірян московітського патріархату ховаються в хмарі натовпу під хоругвами?

Яке загалом погрозливе, страхітливе богохульство. І все воно освячене головним рашівським попом Гундяєвим, таємним співробітником ФСБ, пролонговане його київським намісником Онуфрієм, який, пам’ятаєте, вчинив антилюдське в українському парламенті, протестно й картинно відмовившись підняти свій срамний зад з крісла, коли вся Верховна Рада підвелася, публічно вшановуючи пам'ять загиблих наших героїв, які обороняють землі держави від російських окупантів. Дивно, чому не виштовхали в шию з українського парламенту цих відвертих ворогів нашої держави за богохульство щодо душ тисяч вояків українських, котрі полягли за свій народ, і за свою рідну землю? І це, їй-право, було б чесно, по-людськи, по-хрестиянськи, бо не можна давати собі сідати на голову, ворогам своїм, хоч вони й досі всі вважать себе нашими "старшими братами". А ще, то, будьте певні, був сигнал, що їм (московським попам) мало української крові. Вони готові до нових смертей українців…

Кому відтак не зрозуміло, що Кремль зробив цього разу ставку в боротьбі за оноворосієння України на спровокування нового конфлікту в нашій державі на релігійній основі? А ще точніше – під маскою релігійності. Позаяк вся ця військова мішура, провокативні процесії зі сходу й заходу в вигляді «троянських коней» насправді не мають нічого спільного ні з вірою в Бога, ні з церквою. Це безпосередній вступ московського богохульницького патріархату РПЦ (може, все-таки московського ЗРАДОАРХАТУ) у відверту війну на боці російського агресора проти української незалежності, проти інтеграції України в Європу.

Що робити? Звичайно ж, нехай думає РНБОУ. Але треба справедливо визнати, загроза надзвичайно велика. Навіть жахлива. Особливо ж тоді, якщо нічого не робити, сидіти й чекати, поки московітські вівці-віряни в одну мить у Києві перекинуться у диких озброєних вовків на столичних вулицях і при штурмі державних об’єктів, це смерті подібно. Найкраще, мабуть, було б спрямувати ці розбурхані потоки на береги... Каховського моря. Ці люди прийшли купатися в Дніпрі з нагоди хрещення Руси, чи не так? Там також Дніпро, і глибокий, і широкий, отож, святкуйте, панове…