Ні, все-таки бидло безсмертне. Якщо народилося лисеньким, таким і помре…

Свого часу з усіх сил допомагав я одним людям вибратись з провінції на столичні асфальти. Із самого, що не є задрипаного закутку. І з роботою, і з житлом посприяв. Були начебто притомні українські люди. Навіть кепкували над почутим масним суржиком в електротранспорті....

Край, де я знайшовся і виріс вважається вишнево-яблуневим, сливовим раєм. Поділля, Вінниччина, вельми щедра, благодатна земля. У нашому районі за радянських часів було аж три радгоспи плодово-ягідного тресту, які вирощували відбірні фрукти для Москви та Ленінграда. Окремі сорти пакували в спеціальні серветки. Бо тільки там вони родили найкраще.

Іще у двох селах - Мурафі та Рахнах-Лісових віддавна працювали плодоконсервні заводи, які ще за комуністів на за кордон готували таке полуничне і малинове варення, - пальчики оближеш...

Одначе у нашому городі, в пору мого школярства, росла лише одна «папіровка». Якщо хтось, можливо, надумає, що я хибно так називаю відомий усім «білий налив», то він явно помиляється. Ні, це далеко не одне й те саме, з різними найменнями. Моя «папіровка» - яблуня давньої народної селекції, якої колись було багато на присадибних ділянках. Сорт найкраще прижився і був популярним найбільше у Лісостепу, себто, на моїй рідній Вінниччині, особливо ж на тверді поміж Південним Бугом і Дністром, де судилося мені зростати. А ось «білий налив», теж ранньоспілі яблука, але більш вибілені. Я б сказав, дещо інтелігентніші з вигляду, чи що… Вони розмножилися трохи пізніше за "папіровки"…

Я запитував у батьків, чому у нашому городі зростає лише одне плодове дерево, не рахуючи диких вишень і слив «угорок», які самі множилися на межі, поміж камінням. Пояснення було одне: ще недавно за кожне дерево доводилося платити штраф. Людей переслідував страх перед вирощуванням дерев, які були під опікою самого Сталіна...

«Хто знає, чи не повернуться ті лихі часи знову, - казала задумливо мати. - А посадиш у городі десяток дерев, якщо така пора оживиться, зрізати не дадуть, і сплатити податок не буде змоги. Тоді, хоч вішайся на тих деревах разом із голодними дітьми…»

Розжившись на садибу у селі, я, столичний мешканець, найперше вигнав з власного городу картоплю поспіль із колорадськими жуками, і заклав сад. Можливо, дещо завеликий і загущений, проте все це тихенько поправляється. Нинішньої весни, приміром, у догляді допомагали дочка із зятем, бо ж наросло, Слава Богу, понад сотню плодових дерев та кущів. А я такий садівник, що зрізати зайве деревце просто не можу...

Але кожного року сад щедро розніжує дорідними плодами всіх тих, хто заглядає під його гілля. Нинішної осені в ньому багато яблук. Дещо менше від торішнього груш. На жаль, не було жодної абрикоси. Ці дерева нинішньої весни зовсім не цвіли. І не лише у мене, в усьому регіоні...

Напевне, наступного року дерева будуть віддавати подвійну данину людям. Чекаю того часу уже з благоліпним нетерпінням. Можливо, саме в цьому якраз - (надіях, очікуваннях, насамперед!) і криється найбільша привабність приватного саду…

Ось такі маю крупні яблука, як ви їх бачите на цьому знімку. Десь у мене було записано, як їх звати-величати, але нічого про цей сорт до оказії публікації світлини, на жаль, ніякої помітки у своїх записах не знайшов. Шкода. Проте точно знаю, що сорт виведено науковцями Сумської обласної державної науково-дослідної станції. Спасибі їм за старання і вміння. До цих двох дерев і їх плодів у мене особлива увага. Дуже красиві і принадні яблука родять…

Ви можете, мабуть, запитати: а чому вони і червоні, і зелені! Не повірите, але все від сонячної засмаги. Ті частини тіла яблука, котрі червоні як раки постійно смажились на сонці. А ось білі і зелені боки знаходились у тіні листя. Така яблунева хитрість…

Одна з улюблених моїх яблунь домашнього саду родить через рік. Певної осені на ній небагато плодів, а ось іншої, як нинішньої, до прикладу, аж гілля гнеться і тріщить. Яблука красиві, вогнисті, запашні і на диво смачні, у перших днях жовтня будемо їх обривати…

Колись давненько уже, я виїхав із Києва у бік свого сільського дому, і буквально за містом побачив викладку дерев і кущів. Зупинився. Продавчиня повідомила, що це реалізується продукція з Донецької обласної державної науково-дослідної станції. Я прикупив дещо із зела, і, зокрема, вибрав дві смарагдові груші. Вони вже давно плодоносять і дивують всіх, хто б не завітав до мого рукотворного саду і своїм зовнішнім виглядом, і плодами також.

Ці дерева мають надиво густий листяний покрив, під яким вони, як гуси гусенят, неначебто приховують від світу свої пізньостиглі плоди. Їх можна розгледіти лише восени, коли груші перетворюються на тверді і великі кам’яні й зеленаві кулі, котрим тісно у материнському лоні.

Здається, із класу сьомого середньої школи стали мене відправляти на учнівські районні олімпіади. На них я неодмінно перемагав, і їздив на подібні змагання до Вінниці. Оскільки ті суперництва відбувалися чомусь саме весною, а нашу південну частину області річка Південний Буг, який в давнину називали, між іншим, не Буг, а Бог, котрий під селищем Тиврів неодмінно виходив із берегів, і зносив у далеке синє море всі тимчасові переправи, котрі споруджували за рік від весни до весни, бо капітального мосту, що намертво скував би береги тоді ще не було, то прорватися вдавалося не на всі олімпіади. Але на математичній був, і з фізики також. Це точно пригадую. Є навіть незаперечний факт тих моїх успіхів: тодішнє керівництво Вінницького педагогічного інституту прислало мені запрошення на зарахування без вступних іспитів на фізико-математичний факультет, за результатами перемог на олімпіадах. Одначе тією ласкою вченої братії я так і не скористався…

І по нині, хоч поминуло відтоді понад пів віку, жевріє у мені дух далекого гарячого суперництва з набутих у школі і в результаті самопідготовки з оволодіння академічними знанями. Саме тому учора потратив із пів дня, аби вияснити, хто із школяриків України виявив кращий рівень стаціонарних знань по завершенні навчань у школі. У так званому режимі ЗНО.

І ось, що виявилося?

Щоб хто не казав, а головою у розумовій енергетиці держави є все-таки благословенний наш Захід. Саме так, друзі. Ось уже котрий рік по оціночному рівню ЗНО всіх упевнено випереджує Львів.

Це коли говорити про ступінь показників обласних центрів. Середній бал оцінювання шкіл у нашої культурної столиці - 157, 02 бала. На другому місці цього року виявився завжди привітний Тернопіль – 155, 54. Третя сходинка за Києвом – 155 балів рівно. Четвертий, п’ятий, шостий щаблі посіли відповідно - Рівне, Івано-Франківськ, Луцьк.

Загалом нинішнього року в Україні атестувалося 117 тисяч школяриків. І коли підбили підсумки серед міських шкіл, бо вони є своєрідним авангардом знань, не залежно від того, які обсяги населеного пункту, то виявилося, що наш Західний регіон знову проявився попереду.

Справжнім освітнім Гарвардом для підростаючої молоді за рівнем оціночних знань в Україні стало нинішнього року містечко Борщів, що на Тернопільщині. Міститься воно на лівому березі річки Нічлава (довжина 83 км) – притоки Дністра. У райцентрі мешкає понад 11 тисяч громадян, 98 відсотків яких – українці. Тут працює три загальноосвітні школи. Учні Борщова набрали найбільше в Україні – 163, 52 бала на одну молоду душу. Цікаво, що й минулого року вони були також у першій десятці переможців серед 380 населених пунктів України включених до загального рейтингу – на шостому місці.

Отож, мабуть, успіх подолян не випадковий. Тут педагоги закладають у своїх вихованців переконливі, ґрунтовні знання. Правильно розставляють педагогічні акценти, і це вельми похвально…

А далі йдуть за рівнем показників знань у школах учні Добромля (містечко районного значення в Старосамбірському районі Львівської області); Угринова – найменшого містечка України, де мешкає менше 970 осіб і нинішнього року в школі атестувалися тільки12 осіб – це теж, до речі, Львівська область, але у Сокальському районі; учні Підгайєць – ще одного райцентру Тернопільської області; Бурштина – промислового центра Івано-Франківської області; Заліщиків – уже третього районного центру Тернопілля, які немовби Венеція омиваються Дністром на острові; випускники Судової Вишні – вельми оригінального західного нашого містечка. Це загадкове у всі часи містечко районного значення у Мостиському районі Львівщини. Розташоване на трасі Львів – Шеґені, що знаходяться на кордоні з Польщею. Від Судової Вишні до Львова 48 км, а до Перемишля, яке колись було майже головним містом Галичини – 44 км, нині це Польща. Тут нинішнього року випустилося зі шкіл населеного пункту 42 учні, і вони загалом набрали 159, 2 бала оціночних знань на одну школярську душу, що є сьомим результатом у загальнодержавному щаблі про ранги.

Решту місць у десятці посіли учні шкіл Сваляви (Закарпаття), Кам’янки-Буської (Львівщина), Рава-Руська – затишне місто районного значення у Жовківському районі Львівщини.

І лише на одинадцяту позицію в рейтингу зуміли пробитися школярі та викладачі, від яких, зрозуміло, залежить рівень знань вихованців шкіл Жовтих Вод Дніпропетровщини чи нарешті сказати, як повинно, нарешті бути, мабуть, - Січеславщини. Одне слово, представники Південно-Східної і Центральної, а ще точніще - Лівобережної України. Тут було 155 випускників і принесли вони загальний результат – 158.11 бала у середньому на одного учня.

Але ще раз підкреслю: західняки України добре таки втерли носа за рівнем знань випускників решти держави.

Немає в рейтингу показників моєї рідної Джуринської середньої школи Вінниччини, бо це, зрозуміло, сільський навчальний заклад, а їх до цього рейтингу не включали.. Зате школи Шаргорода, так би сказати, мого райцентру, я знайшов аж на 354 позиції із 380, включених до змагань. Дуже вже близько до кінця змагальної таблиці. Напевне, з випускників 2018-го навряд чи будуть Нобелівські лауреати у родинному Шаргороді...

Що ж, пані й панове, продовжимо щиру розмову про Албанію. Там на відпочинку перебувають мої добрі друзі, професори із Києва Анатолій Іванович Салюк та його дружина Олена Анатоліївна М’яловицька. Мандрівники-кочівники побували в багатьох країнах світу. Нинішнього літа вибралися до оригінального краю на Балканах – Албанії. Мій шкільний товариш продовжує розповідь з далекого узбережжя Іонічного моря:

-За неповний тиждень перебування на Балканах ми чітко і однозначно переконалися в тому, що це справді країна бункерів і «Мерседесів», «Мерседесів» та бункерів.

Бункери – це оборонні металево-бетонні об’єкти, вогневі укріплення, з важкими дверима, вогневими цілями в зоні можливого обстрілу, котрі зустрічаються буквально на кожному географічному півдвищені. На кожному кроці. Це масова сталінська шизофренія в усій своїй красі ісиіл. Це ущербний, хворобливий слід від минулої несамовитої соціалістичної тиранії правителя-параноїка Енвара Ходжі, котрий очолював Албанію з 1944 по 1985 рік. Себто, 41 рік! Цілу трагічну вічність.

За цей час у маленькій державі, котра займає 149 місце в світі за масштабами території, наплодили стільки цих бетонних мішків, що навіть важко уявити собі, як це було можливо створити таке безумство. За деякими даними бункерів споруджено, за пріоритетами державної політики, понад 700 000. (Уся економіка працювала на це!) З огляду на те, що за статистичними даними за 2017 рік в Албанії населення складає понад 2,8 мільйона осіб, це вийде фактично по бункеру на кожну сім’ю. Погодьтесь, що це справжнє безумство, і якого не так то просто тепер позбутися. Спробуйте знищити такий бетонно-металевий об’єкт.

Друга, але вже, напевне ж, приємна ознака сучасної Албанії – кількість авто класу «Мерседес». Скільки, куди не їдеш, йдеш – повсюдно припарковано, біжать назустріч різнокольорові жеребці з емблемами трипромінної у сталевому кільці марки «Мерседес». Літають тут, звичайно, і інші, доволі часто вельми «круті» «тачки», здебільшого європейського виробництва, зрідка – тихохідні та економні японці, корейці, але «Мерседеси» - це, як нашестя саранчі на шляхах і вулицях містечок і сіл. Тут вважається, що кжен більш-менш пристойний албанець повинен мати авто саме цієї показної, вишуканої марки.

Я читав десь перед приїздом сюди, на Балкани, що, мовляв, в Албанії багато старих, іржавих подібних транспортних засобів. І справді зрідка зустрічаються «Мерседесів» з десятилітніми власними історіями. Але нам чомусь здебільшого трапляються на очі дуже пристойні і навіть надзвичайно дорогі, сучасні машини. Переважно розкішні «Мерседеси» класу люкс і супер-люкс. Немовби з пропагандистської картинки. Так і хочеться прокататись у котромусь, бо й дороги, - підкреслює мій резидент на Іонічних пляжах, - тут також просто люксові на трасах.

Пильнуючи за цим, сказати б, мерседесним нашестям, можете лишень уявити, як оживилися, зраділі ми, - продовжує професор А.І. Салюк, - коли побачили, буквально наштовхнулися на авто з нашими рідними жовто-блакитними державними номерами. А поруч з ним стояли і весело розмовляли українською (!) четверо привітних та радісних людей – двоє чоловіків і двоє жінок. Дві гарні, привабні сім’ї, як виявилося з наших славних Чернівців. Як згодом повідомили вони, це вже їхня третя поспіль далека і захоплююча мандрівка своїм власним автотранспортним ходом по Албанії. Земляки такі задоволені, аж просто щасливі від згадки про свою чергову турпоїздку. Все їх влаштовує у дорозі.

Кажуть, що майже вже всюди побували, позаяк що тут насправді цієї середземноморської держави – вона один в один за територією як наша Полтавщина. Я, чесно кажучи, їм просто по-доброму позаздрив. Так би хотілося помандрувати за кермом, адже тут надзвичайно багато різноманітних фортець і музеїв…

Зробив Анатолій Іванович і декілька висновків за спостереженнями свого албанського турне.

-Загалом, - каже він, - місцеві мешканці акуратні люди. Вони не прийдуть на пляж, роздягнувшись, не ляжуть беззастережно не лежак. Завжди з собою мають простирадла чи підстилку. Мене приємно вразило те, що буваючи над морем з дітьми, тутешні відвідувачі не влаштовують гармидера. Я ніколи не чув, не бачив, щоб діти бігали, репетували, мами з криками воювали з вихованцями, як таке часто відбувається у нас. Відношу це все до певного елементу культури виховання тутшніх людей, які помітно переважають контингет відпочиваючих у нашій місцевості...

Кинулось у вічі й те, що албанці в різних кафе, ресторанах часто збираються сім’ями. (Таке ви побачите і на моїй світлині). За столом сидять великими гуртами – і малі, і літні громадяни. Розраховується завжди хтось один, хто, як правило, в розквіті сил, мабуть, із фінансовим достатком…
У меню переважають рибні страви

Я уже повідомляв, вельмишановне товариство, що нещодавно на відпочинок у світові простори вибрався мій побратим, професор одного з київських вишів Анатолій Салюк. І дістався він морських курортів мало нам відомої Албанії. Вирішив відпустку провести у цій, донедавна загадковій, для всіх закритій країні. Саме звідтіля я публікую для вас, друзі, добірку свіжих світлин Анатолія Івановича, надісланих любителем далеких мандрів та короткі пояснення до зображень. Насолоджуйтесь пейзажами далеко балканської сторони.

Є гарний індикатор руху України чи то взад, чи вперед – зовнішня реклама. Куди вона прямує не важко зрозуміти, проїхавшись по місту, оглянувши вивіски. Починаючи, звісно ж, із залізничного вокзалу.

За останній місяць я уже втретє (!) поспіль пишу і виставляю у соціальній мережі та на ресурсах Інтернет видань куток приміської столичної залізничної станції, куди прибувають електропоїзди, де щодоби вертиться десятки тисяч людей. Спершу тут з’явилася невеличка, скромна російськомовна вивіска-реклама, котра проголошувала, що тут, мовляв, і по всьому Києву запрацювала мережа кав’ярень «У ПЧЁЛКИ». Як на мене, зовсім таки придовбана, шалапутна, легковажна пропаганда перетинчастокрилих комах.

Далі її творці, відхопивши частину території касового залу вокзалу перетворили все на провакативне москомовне пристанище «руського духа» на залізничних воротах столиці. Виразно мазнувши медом для своїх «старшіх братьєв»: кривоязикий руській дух поселився на головних залізничних воротах укрїнської столиці.

Ось що вийшло зі скромної кав’ярні:

А тепер, дозвольте запитати, товариство: чи є десь у Києві притомна українська влада? Котра менше року тому вистраждала-прийняла нарешті постанову про те, що вся-вся без винятку реклама у столиці повинна бути виключно державомовна? Думаю, що ні. Вона явно приховалася десь під задрипаним віником, чи просто вивітрилася після очистного Майдану. І це просто страшно...

Якщо ви побачите таку рекламу, чи можете повірити, що це нинішній фронтовий Київ, який начебто воює з замало не щодобовими кривавими втратами на фронті, посилає на вірну смерть проти ненажерливого агресора своїх воїнів, а не якийсь там задрипаний руський Мухосранськ під Вологдою чи у Тамбов, або й п’яна В’ятка? А які почуття має викликати цей показний і виразистий кремлівський вулик у рідних 12 000 українських воїнів, котрі загинули в боях проти руськомовних убивць? Чи, можливо, для того, щоб привести до тями оглушених несусвітньою бідністю, розчаруваннями і постійними втратами українців на стінах цієї ворожої «У пчЁлки» вивішувати щодоби результати моніторингу війнив Донбасі - свіжу інформацію про те, скільки наших синів та дочок полягло смертю героїв під Луганськом та Донецьком? Можливо, аж тоді стане зрозуміло, що за мухи нахабно і самовпевнено обсідають нас у самому серці столиці? А ми не розгромимо цього ворожого вулика...

Нарешті, чи є, скажіть, клепка у очільників «Укрзалізниці», які здали під московітську кав’ярню таке лобне місце головного столичного вокзалу? Де депутати Київради, котрі приймали рішення про те, що реклама столиці повинна виконуватись лише україномовно? Хто отримує кошти, і від кого, за те, що московітська "пчЁлка" звела своє вороже кубельце на столичному вокзалі?

Ви думаєте, це єдиний такий виразисто нахабний московський публічний клин у нашу національну душу, який серед білого дня відверто забиває ворожа «п’ята колона» і нікого з них нічого не боїться? Якби ж то так…

Із Солом’янської площі міста виїжджаю на однойменну вулицю і на фронтоні велетенського будинку помічаю нову привабну рекламу, яка нещодавно з’явилася. Вона сповіщає: у столиці відкрилася ще одна мережа кав’ярень (тут – увага, вдумайтесь у назву!) – «Пироjok.kafe».

А тепер поясніть мені, будь ласка,пані й панове: це україно- чи руськомовна реклама?

Якби вона звучала для нас рідномовно, то мала б, напевне, ось такий варіант написання «Пиріjok.kafe». Чи не так? А ось той варіант, який зараз красується через вулицю навпроти Апеляційного суду м. Києва – явно російськомовний. Бо друга буква в написі назви закладу явно несе значення «і». На московітський копил. Заперечте, якщо хтось може...

Так маскуючись за частиною букв, які в топонімі торгівельного закладу виконані для відводу очей в англійській транскрипції, виразно вилазять ріжки ненависного Путлєра. Варто лише уважно приглянутися.

Усе це , вельмишановне товариство, явно вказує на те, що агресивне московітство, котре уподовж століть звикло безпардонно і по-хамськи створювати у київській стилістичній атмосфері мовний комфорт, відверту вигоду для себе, принижуючи, буквально притоптуючи м’якотілу, покладисту україномовну більшість. Воно не змирилося з необхідністю попрощатися зі своїми назвами місць загального користування. То на мордорський манер поманить пиріжком чи медом, то запустить за комір усім нам українцям кусючу осу.

Ця проблема, насамперед публічна боротьба з драною московською "пчЁлкою" для мене внесла ще одну ясність у трепетну проблему сьогодення. Стало відверто зрозуміло, що практично ніхто в Києві системно не займається розв’язанням питання українізації, позбавлення столиці символів тоталіризму і російськомовного верховенства. Перший переляк у представників москомовної "пятої колони" поминув, і намітився певний реваш.

Виявилося, що жодна з політичних сил, навіть з числа тих, хто буцімто називає себе націоналістами, не ставить перед собою завдання предметно і цілеспрямовано зайнятися цим. Самоусунувся від подібного і віце-прем’єр-міністр України Вячеслав Кириленко, котрому сам би Бог мав веліти не обходити даної теми в жодному з робочих днів. Чим насправді займається цей чиновник, який за статусом і рангом має сидіти на даній тематиці, просто не зрозуміло. Не кажучи вже про Міністерство культури України, в котрому є спеціальний департамент з розробки нововведень і контролю за українізацією суспільства. А про державне відомство, очолюване недолугим боксером (Київміськдержадміністрацію) і говорити не хочеться. То, за моїм приватним переконанням, явний і навіть мало прикритий заповідник русифікаторів, котрих потрібно не лише вичищати на рівні авгієвих конюшень, але й саджати на нари за корупцію, розвал міської системи житєдіяльності столиці і засилля москофільства. На жаль…

Хто ж очистить Київ від московського засилля і мовної окупації?

***
Фото автора

Проснувся вранці з почуттям свята у душі. І зрозуміло чого. 6 серпня – день народження мого друга – односельчанина, товариша з паралельного класу школи, професора одного із вишів Києва. Людини, котру в такий день ніколи не можу побачити наяву, привітати, позаяк він завжди зникає за межами моєї досяжності.

Раніше у цей день він обов’язково тікав на теплі води до Криму. Із деяких пір перетворив серпень, якраз напередодні дня народження, на щорічне зарубіжне турне. У такий спосіб Анатолій Іванович (так величають мого друга), уже звідав багато країн світу. (Нужда, либонь, жене подалі від необхідності вислуховувати нудні святкові привітання!). А ось учора ввечері я його провів… Куди б ви подумали? В загадкову і мало пізнану нашим людом… АЛБАНІЮ.

Це країна, котра лежить поміж Чорногорією, Сербією, Македонією і Грецією. Найдовша протяжність її 345 кілометрів з одного кінця території в інший, найвужча – лише 80 км. Береги її омиваються Адріатичним і Іонічним морями. В одному географічному місці від албанської території до кордону Італії – тільки 75 км.

Вечірній рейс учора з Борисполя доправив А. І. до Тірани. Так в Албанії з'явився мій персональний резидент.

Албанії ми з вами, друзі, практично не знаємо тому, що Радянський Союз тривалий час, починаючи від 1960 року фактично не мав ніяких, у тому числі і дипломатичних зносин з цією балканською країною. Після закінчення Другої світової війни в цій державі владу захопили комуністи. Але їх насамперед зовнішню політику було важко зрозуміти. Вони йшли на зближення то з Югославією, то з СРСР, то з Китаєм. Але згодом, за курсом, накресленим їхнім вождем Енварем Ходжаю, рвали всі стосунки з цими сателітами. З якогось часу країна опинилася в стані «фортеці в облозі». Майже порвала всі відносини з зовнішнім світом. Опинилася в самоізоляції.

Тільки після смерті дивного комуністичного правителя у 1985 року почалося поступове відновлення зносин Албанією з ближніми і дальніми країнами. Його почали знаєте з чого? З відновлення залізничного сполучення з сусідньою Югославією…

Тепер про масштаби цієї країни.

Я прочитав, що Албанія дещо менша за нашу… Дніпропетровську область… Обсяги республіки складають 28 748 квадратних кілометрів. Погортав географічні атласи, довідники і виявив, що точно таку саму площу, як мовиться, кілометр у кілометр має наша Полтавщина. Зверніть увагу - що називається – міліметр у міліметр. А Полтавська область, як відомо, займає 4,7 відсотка масштабів України. Ось вам і величина Албанії проти нашої країни. Що ж, внесу цю характерну поправку до Вікіпедії, де є посил на попереднє повідомлення про Дніпропетровщину, котра сягає, як там сказано, понад 29 тисяч квадратних кілометрів.

В Албанії 2,8 млн населення. Мешкають переважно албанці. За переписом 2011 року найбільше національна меншина складає тут лише 2.5 тисячі греків. Єдина державна мова – албанська. І що ще вельми цікаво. Свого часу Констанитнопольський патріархат визнав автокефалію Албанської православної церкви, де лише 700 000 вірних. Гадаю, зрозуміло чому про це я кажу.

29 квітня 2009 року Албанія офіційно звернулася до Європейського Союзу з проханням прийни її в члени цієї організації, у червні 2014 року країна визнана кандидатом на приєднання до Союзу, у листопаді 2016 року розпочаті переговори щодо уніфікації законодавств, відповідних реформ.

Звичайно, що по-білому заздрячи своєму другові у відкритті ним нової країни, водночас і засилаю нині зранку до Тирани найщиріші вітання з його Новоліттям. Бажаю кріпкого здоров’я на всі роки життя і успіхів в освоєнні географічного інкогніто - Албанії.

Перед відльотом ми з Анатолієм Івановичем домовились, що він зі свого десятиденного турне скидатиме мені фотознімки з тієї балканської країни і розповідатиме по Вайберу свої подорожні враження від поїздки. Я по можливості описуватиму те все, ілюструватиму його світлинами і виставлятиму у своїх постах на Інтернет ресурсах.