Обірваний кайф

         Так уже повелося, що  другої половини дня ми з Яною пірнаємо в дитинство. Після обіду повертаємося до моря, ще трішки купаємося й засмагаємо, тоді забираємо свої м’якенькі рушнички та йдемо до аквапарку, що притулився біля одного із входів готелю. Величезний клоун, заввишки зо 3 чи й більше метрів, звабливо зове нас скуштувати екстриму. Пластмасовий, щоправда, але яка різниця. І ми, дві дорослі істоти – чималенька жінка літнього віку й велике дівулисько 28 років,  - мчимо до сходів, що ведуть уверх, а там чи уклендюємося  в трубу, закручену в спіраль, чи  плюхаємося  на круту гірку яскраво-помаранчевого кольору – і мчимо зі швидкістю цунамі униз, голосно при цьому репетуючи, як недорізані поросята: «Ааа-а-а-а-а!!!»

         Мене не бентежить, що вода з дитячого басейну (до речі, з підігрівом!) виходить з берегів й розлітається увсебіч величезними струменями, наче з хобота індійського слона, коли він вельми вдоволений. Також совість «не жметь» від того, що двом засмаглим до чорноти прибиральникам приходиться її потім за нами прибирати (зрештою, що кому: нам відпочивати, їм – працювати; може,  колись і вони будуть відриватися на відпочинку, а хтось прибиратиме уже за ними, хтозна…). Навіть дитячі захоплені крики «кошмар!» не виводять із себе. Тут я ловлю кайф. І хай «весь світ відпочине..!»

         На атракціонах нас обслуговує чорношкірий Атеф, чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти,  що доволі колоритно виглядає у сніжно-білому костюмі й купальних капцях. Це його царство – він водночас і рятівник, і тренер, і прибиральник тут, на землі. А зверху панує його товариш, теж араб, юнак  із чудовою білозубою посмішкою. Швидко роззнайомившись,  місцеві доволі невимушено з нами говорять  про те-се... Як і сьогодні.

         - Яна, а где мама? – запитує білозубий.       

         - Там, унизу, - відмовляє Яна.

         - Твоя мама – звєзда! – дарує посмішку.

         - Я знаю! – сміється вона й мчить униз  солдатиком.

         Потім на горизонті з’являюся я, і він припрошує:

         - Давай сюда, на етот горка, оранжевій!

         Набігавшись, мов угодовані пінгвіни, сходами  знизу вверх і спустившись чи то сідницями, чи животами зверху вниз ( а потім: чому купальники зносили на гноття?),  ми відсиджуємося в  підігрітому для малих дітей басейні. Тоді на арені з’являється Атеф.

         - Как тебя зовут? – завчено запитує, мабуть, як і всіх туристок.

         - Лариса.

         - А мєня – Юра. Шатунов.

         Чому Юра та ще й Шатунов? Та ви, певно, уже здогадалися – щоб легше було запам’ятати!

         Щодня Юра «підпливає» до мене все ближче й ближче:

         - Ларіса, я нє спаль всю ночь, Ларі-і-са… - романтично починає він.

         - Я, сміючись, підхоплюю гру:

         - Чому, Юрочко?

         - Я нє спаль всю ночь… Пиль чай, потом кофе… Куриль…

         - Та чому ж?

         - Потому што с тех пор,  когда увидель тебя, серце мойо болит… Ларіса… Я скучаю!

         - Не може бути!

         Ми з Яною качаємося від сміху. А Юрочці цього й треба:

         - Можеть, Ларіса… Сколько дать за тебя верблюдов? Два? Трі?

         - Щось мало, - буркочу я й усно намагаюся щось підрахувати ( що ж поробиш, базарна душа).

         - Янцю, а кинь-но на калькулятор, скільки це в доларовому еквіваленті?

         - Яна підпливає до речей й бере до рук мобільний:

         - Один верблюд коштує десь приблизно 2 тисячі, тому за тебе, мамо, Юра готовий дати 6 тис. доларів.

         - Малувато, - відповідаю. – А за Баранку скільки давали?

         - 80!

         - Ого! – і до Юрочки: - Мало!

         - Ти што, за ніх і золото, і квартіру купить можно!

         - Щось дешеві у вас квартири!

          Яна перебиває:

         -  Шатунов, а чому б тобі  з арабкою не одружитися? Дешевше буде!

         - Нє, я нє хочу арабський жена, хочу украінский, рускій, белорускій!

Я хочу твой мама, Яна! – і до мене:

         - Ларіса, когда я увідель тебя, серце мойо остановілось!

         Через декілька днів з’ясувалася й причина такого обходження:

         - Пріході ко мне в 8 вечера!

         - Куди, Юро?

         - В мой магазин! Я відель тебя в городе позавчера! - й додав: - Купишь у мєня туніка!

         - Та не хочу я купувати в тебе туніку (настрій в мене погіршується від такої меркантильності, а ще «піль, куріль..!»)

         - Тогда купи шарф ілі пашміну!

         - Юро, у нас в Україні сніг випав, а ти туніку, пашміну…  А валянці в тебе є?

         - Нєт, валенок нет.., -  Шатунов починає розуміти, що з мене нічого не візьмеш, і відходить у справах. Через кілька хвилин уже чую:

         - Ларіса… Ето твой обувь?

         - Де?

         - Да вот, бєлій?

         - Мій! – сміюся.

          Давай меняцца, как раз мой размер (у нього 43-й)!

         Другого дня знову тягуче, як пастила:

         - Ларі-і-іса… Какоє красівоє імя! Знаєш, что оно у нас означаєт?

         Ми з Яною – уся увага.

         - «Маленькая, вкусная»!

         - Вкусняшка-мілашка! – римує, гигочучи Яна.

         Слова улесливого араба пестять мої вуха, і вони розквітають магноліями:

         - Когда моя мама будєт мне что-то готовить і спросит, чего би мнє хотєлось, знаєш, што я ей скажу?

         - Що?

         - Я скажу: «Ларі-і-іса»  - і буду думать о тібє!

         … - Мамо, каже увечері мені Яна, - а три верблюди це все-таки за тебе мало.

         - Ти ще мені поговори, - погрожую я, - візьму та й  залишуся в Єгипті!

         - Ну, ну, - відповідає доня, - будеш тут швабру тягати й палубу мити, замість Шатунова. А молодий екзотичний чоловік чекатиме на тебе вдома  з мамою, трьома  примхливими  дружинами й десятком голодних арабчат!

         Обірвала весь кайф.

 На полі німім ні билинки,  

Самотньо видзвонює двір.

Лягають біленькі сніжинки

На чорного  поля папір.

Запалює зимна ніч свічі –

Іскриться земля, мов нова.

Римує сніжиноньки січень,

У ямби вплітає слова.

Він творить таємний зимопис,

Змітаючи будні крильми.

Калину впокорену просить

Прикрасити сніг ягідьми.

А потім такий відчуває

Енергії сплеск і кураж,

Бо кращого в світі немає

За світлий зимовий пейзаж!

III. ТОЖ ДОБРОГО РАНКУ, ЄГИПЕТ!

        Учора ми з донею захотіли  подивитися, як сходить в Єгипті сонце, тому запланувати прокинутися десь о п’ятій чи хоча б о шостій – хто зна, о котрій воно тут сходить…  Але ми  з тих дівчаток, що люблять гарненько поспати, бо вдома звикли лягати за північ. Щільні портьєри вірно охороняли наш відпочинок, тому після восьмої я збагнула, що сонце сьогодні встало й без нас.

         - Мала, підривайся, наш ждуть великі справи! -  почала тягнути Янку за ногу.

         - Мам, дай мені хоч тут виспатися,  удома чоловік та кішка не дають, а тут ти…        

         - Спи, дочечко, у нас ще попереду 5 днів, один ми профукали в Борисполі, другий адаптувалися. Ми ж сюди спати приїхали, - пробубоніла я й вийшла на балкон забрати купальники.

         - Мамо, скільки  на тебе можна чекати,  уже півгодини тут стою? – за декілька хвилин моя донька зібралася й кривлялася в дзеркало.

         І ми попрямували звичним маршрутом – ресторан – рушнички – пляж. Нам дуже пощастило з готелем: перша лінія, море – рукою подати; два пляжі з світло-жовтим, аж білим піском; людей мало, простору багато; не чути галасу дітлахів (листопад усе-таки); тихо, спокійно -  як у Бога за пазухою. А для мене тиша,  та ще й вкупі з морем та літом, – це справжнісінький рай!  Уклендавшись на лежачки,  ми дивилися, як море грає хвилечками, жене свою отару – білопінних баранців – до берега, а баранці – воно й є баранці, знову розбігаються, хто куди. А водиця, така прозора, така чиста, що хоч бери та й дивись у неї, як у дзеркало. А в тім свічаді й рибки плавають, і сонечко виблискує та ділить море на нерівні геометричні фігури, як у калейдоскопі. Білі пароплави доставляють туристів, куди їм заманеться; то там, то там з яскравих парашутів, схожих на медуз чорнильного та синього кольорів,  разом з інструкторами спускаються на водяне плесо любителі екстриму… Романтика. Як мені цього хотілося удома, де на градуснику +1, щодня пере сіру землю неприємний, сирий, холодний  дощ і вкупі з туманом наводить сон, проковтнувши надовго розгублене сонце. Мрії збуваються!

         Нас підкусують мухи, якісь вони тут маленькі, наче карликові, як і горобці. Дивно, адже на території пляжу – ресторан, де ми  щодня обідаємо. І тому птиці повинні бути відгодовані, як телята, а вони чомусь не ростуть. Маленькі тут і голубички чи горлички. Може, займаються аеробікою або дайвінгом, як Саша Пушкін. Який Пушкін в Єгипті, запитаєте ви? Справа в тому, що всі араби називають себе російськими іменами, бо хіба ж запам’ятаєш оті їхні Махамеди ти Мамеди?

         Та ось і Саша Пушкін.

         - Сашо, як справи? – запитую

         - Б…здець, - сумно відповідає той.

         - Саш, не можна матюкатися.

         - О, я люблю матюкаться, - жартує він. І вже серйозно: Разве можно не ругаться, если сегодня ничего нє впариль? Вчера 15 человєк заказаль дайвінг, а сегодня – б…здець!

         І він розповідає, що несолодко виживати в Єгипті: то масовиком працював, то зараз дайвінгом розважає туристів. У країні з жінок мало хто працює, а з чоловіків - половина.  

         - Сашо, а ти одружений?

         - Нєт, что ти, арабський жена говорит: «Деньги давай, золото давай!»

         І розповідає, як його знайомий одружився зі старою німкою, виїхав за кордон, поховав її, тепер має мережу готелів. «І де ж для всіх арабів старих німок знайти?» - переймаюся я проблемами Пушкіна.

         Ет, - махнув він рукою, і, схожий на віслючка як зовні, так і своєрідною ходою, повільно рушив у пошуках клієнтів з «бабками». Чи, німецьких бабок?  Хтозна…

         Я починаю потихеньку дрімати, як чую:

         - Яна, іди ко мне в салон работать!

         Це ще один місцевий, що пропонує тату, пірсинг, пілінг та інші принади.

         - А скільки ж ти будеш мені платити?

         - 50 процентов от бізнеса.

         - Половину? А скільки це реально?

         - Вчера заработаль ноль… (показує жестами).

         - Не густо.., - Яна.

         - А хочеш, я сделаю тебе епіляцію?

         - Та ні, у нас в Україні це не модно! – усміхається вона.

         - Тогда педікюр!

         - Та ні, у нас в Україні…, - підхоплюю я.

          - Хітрий ти, Яна…

         - Чому?

         - Два мужа імєєшь! – показує на обручки на її  обох руках.

         - У нас в Україні це  модно! – тут ми уже в унісон.

         Так за жартами й проходить час. А десь чуємо:

         - Добрий утро!

         - Добрий!

         - Ві откуда?

         - З України!

         А, с Украіни? Тогда спокойной ночи! – пішов.

         Немає з нашого брата українця чого взяти… «Бєдній какой-то туріст пошоль»… Воно, звичайно, може, в українця вони і є, ті грошенята, але вдома дешевше… То навіщо ж переплачувати? Так думають мої співвітчизники. І то правда.

         Накупавшись та засмагнувши, ми спостерігаємо, як люди поволі розсмоктуються, хто куди. Темний, мов чорнозем, прибиральник у білій футболці та чорних штанах залізною мітлою розрівнює пісочок, у пакет збирає шматочки  розм’яклого лаваша (туристи підгодовували риб із пароплава), зносить шезлонги і ставить на місця біля грибків-навісів, що покірно чекатимуть нас завтра, і післязавтра, і ще декілька щасливих днів.

         Дорогою нам весело підморгує ситий, розцяцькований, мов дівка на виданні, верблюд, який має катати туристів, а охочих мало, тож він вдоволений, що не перетрудився за день. Невдоволений хіба що хазяїн. Але верблюду що до того?

         До речі, ці горбаті – розмінна монета за наречених. Чим краща наречена, тим більше верблюдів за неї дають. Яна тішиться: за неї мені пропонували аж 100 верблюдів! Чого б не радіти! Переплюнула і Ярославку (97 верблюдів), а мене й поготів – за мене давали тільки три…

         Але то вже інша історія. Завтра, мої любі, завтра вам про це розповім.