В цей день раділа вся земля:
Ісус  в Єрусалим в'їжджав.
Стелив народ до ніг Йому гілля
Й "Осанна!"  Господу кричав.

"Ісус Христос, - лунало всюди, -
Месія і Пророк!" І Він прорік:
"Тут Дім Молитви має бути", -
Й ступив до храму на поріг.

До Нього так і потягнулись люди,
Чудес воліли  в день  пророчий.
Текли вони до Нього звідусюди,
А він вдивлявся в їхні страдні очі.

О, скільки в цих очах таїлось муки
Людей сліпих,  нещасних, і кривих...
Вони  торкались одягу, ловили руки...
І Він нужденних всіх  З Ц І Л И В!

Смерть переміг!  Його  вітали
Як переможця і Землі, і пекла.
Знамена Світла Божого тримали -
Із пальми гілля у долонях теплих.

...А через кілька днів якийсь Іуда
Продасть Його за жменьку срібняків...
То буде потім... І про це не будем...
Христа ж упустим в душі навіки!


З Вербною неділенькою будьте здорові,
чесне християнське товариство!
Не я б'ю - верба б'є,
Через тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!

   

У друга моего сегодня Д. р-ния!                                
Меня же целый день на сайте не было...
После ремонта нас залил
Сосед наш - наркоман-дебил!
Но к вечеру мне все уж фиолет:
У Байка Д. р-ния! Ему респект!
                         (И уважуха!)


Пусть Золотая рыбка исполняет его желания!        Пусть он издаст свои стихи в этом году!

Пишу про янголів... О, Боже...
Не знаю я , у чому суть...
Але в ці дні, ясні, погожі,
В душі янголики живуть.

Пухнасті щічки, очі сургучеві,
Такі красиві, милі янголята...
Тендітні ручки, п'яточки рожеві
І сніжно-білі, наче пух, крилята.

Вони тріпочуть ними, наче бабки,
І усміхаються мені з небес.
Нашіптують химерні казки
І славлять, Господи, Тебе.

- Усе гаразд? Стомилась, може? -
На мене ближні поглядають.
І що мені робити, милий Боже,
Якщо в віршах янголики витають?

Мій друже любий, я не ангел:
Вони на грішнім світі не живуть.
Не зразу мене в натовпі впізнаєш,
Творю в житті звичайну путь.

Ти поміж хмарами витаєш,
Будуєш в мріях обриси химерні.
А я звичайна жінка і  земна я.
Тож опусти мене на землю.

І вже коли мій образ розвінчаєш,
Побачиш жінку з плоті й крові,
Тобі скажу: "Я та, яку чекаєш", -
І руки простягну з любов'ю.

Коли ти руки опускав,

Він підіймав їх вище неба.

Коли боротись перестав, Він шепотів: «Боротись треба!»

 Коли в тобі селився смуток,

Не дозволяв він сумувати.

Впускав у душу сонця жмуток – Й тобі  хотілося співати!

 І знову дасть тобі надію,

Навіть коли  задзвонять дзвони… Він захистить тебе, я вірю, Твій добрий Янгол-охоронець.

 А это вам всем от меня - ко Дню смеха, позитива и не только! - http://priroda.inc.ru/ulybka/zaichik.html

Вечір стомлений  так поспішає
В сиві трави скоріш відпочити...
Я ж білесенькі крильця вдягаю
І лечу свою юність зустріти.

Вранці співом пташина розбудить,
Мов поливою вкритий, світанок.
А твій профіль, зі сну призабутий,
Постає серед слів-обіцянок.

Усміхнуся  я , свіжа й  щаслива,
Бо ти знову тягнувся до мене.
Тільки  чом квилить пташка тужливо?
Та про що свідчить сонце черлене?

В один голос (ти бач, зговорились!)
Вони твердять: "Любов не вернути.
Не вдягай ти білесеньких крилець,
Образ твій ним давно позабутий..."

Як цілюще намисто з бурштину,
Так розсипались мрії на попіл.
По щоці покотилась сльозина -
Зник,  нарешті,  розмивчатий профіль.

Тарас закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та  не про себе думав мужній  чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.

О, як боявся, що одурять і  покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.

Подумать тільки:  довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."

Як він любив...Він так любив Вкраїну,
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.

Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!

Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі,  Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!

Мой дорогой, далась вам та корона,
Которая у женщины на голове!
Ведь главное, что едем мы в одном вагоне.
Живем мы с вами на одной земле.

Мужчина - женщина... Все что-то делим
(Напоминает мне мышиную возню).
Мы одинаковы на самом деле,
Из теста одного готовил Бог стряпню.

Мы одинаково и плачем, и смеемся,
И любим солнце, море , вечер...
Грустим, когда мы с вами расстаемся,
И рады очень, если выпадает встреча.

Конечно, мы хотим, чтоб нас боготворили,
Цветы дарили, ласку и тепло.
Чтоб на руках мужчины нас носили,
Возили на машинах в норковых манто.

Все это так прекрасно, так маняще,
Мы за мужчиной, он и МУЖ, и ЧИН...
А мы наивны, тонки и дразнящи,
Поверьте, мы ведь тоже этого хотим!

Но надоело столько притворяться:
Мужчину ублажать - работать до упаду,
Умнее быть - и глупою казаться,
Сильнее быть - казаться слабой!

Красивой быть для всех - но недотрогой,
В постели кошкой быть - а в церкви мышкой.
Жить жизнью мужа - и идти своей дорогой,
Быть сильной, но не так, чтоб слишком....

Играть на людях роль жены примерной,
Жить с подлецом - и не набраться скверны!.
Так много вы от нас хотите - ого-го!
А соответствовать такой жене - СЛАБО?