Ти привітався - тьохнуло незвично....
Здавалось би, всього лиш пару слів...
Та спраглі очі, злегка голос хриплий
Сказали більше, ніж словами не зумів.

Ти пам'яташ все... Ти пам'ятаєш...
Нехай не склалося.. Нехай не відбулось..
Але  любов у пам'яті  зосталась,
Але чуття в життя твоє вплелось...

Чи я  про те жалкую?  Що ти, любий,
Ти вкарбувався в мене назавжди.
Скупі слова... Але такі ласкаві губи...
Твій голос хриплий... Йди уже... Іди...

                                                 
        

    


                
                    

Я так боюсь розхлюпати, злякати
Цю тиху радість , що живе в мені.
Дві доні рідні, птахи дві крилаті,
Матусі радість принесли в ці дні.

Одна - з далеких і спекотних Еміратів,
А друга - з щирої полтавської землі.
І зразу сонцем заіскрилась хата,
І світлим щемом сповнився мій дім.

Бо знаю: скоро знову вам у вирій,
А я   так звикла в вирі почуттів...
Ви ж моє серце, доні, приручили,
Розлука ж стане дощиком рясним...

Тож в Бога я прошу в дорозі охоронця,
І захистити вас від бід земних молю...
Дві радості, дві квіточки, два сонця,
Якби ви знали, як я вас люблю!

Я, мов на допиті, дивилася на грати
Твоїх очей, заглиблених у душу.
Й була несила так тебе кохати,
Але й зізнатися не вистачало духу.

Вже не двобій, а допит перехресний
Вів погляд твій, щоб вибити зізнання.
Куйовдив почуття, а потім пестив,
Солоні щоки цілував, немов востаннє.

А потім - відпустив... Дивилась в спину,
Ти твердо йшов і не вернув назад.
Мов статуя Свободи, я на мить застигла
Й останки почуттів забрала в каземат.

Марять люди про гроші, машини і дачі,
Заздрять ближньому: більший  будинок,
Має кращу роботу і вищу зарплату,
І дітей розумніших, й молодшу дружину.

І частенько доходить уже до смішного:
Образ вкрали у друга носії плагіату!
- Ох, вони і потвори, недолугі нікчеми,
Як посміли вони про весну написати!

А весна поза часом цвіте і буяє,
І немає їй діла ні до яких поетів!
Смішні наші люди: вони і не знають:
Бог всі теми давно розсекретив!

(Після прочитання кіноповісті
О. Довженка "Україна в огні")

Про цю річку поети складали балади,
А тепер вороги сплюндрували...
Розривалися бомби і били снаряди -
І у річці вода стала мутна й кривава...

Дохла риба, смерділи від трупів останки -
Жертви смерті й нелюдського страху...
І лисиці, об'ївшись, дрижали до ранку
Й волочили тіла від пекельного жаху.

Марив вербами сонний вкраїнець,
Саклю й гори пригадував юний грузин.
А російський хлопчина, безвусий,наївний,
"Дайте пити..." - ледь чутно просив.

Сім атак було справді відбито,
За піхоту, за честь, за солдатський мундир.
 Поділили бійців на поранених й вбитих,
І тоді слово взяв  молодий командир.

- Ворог гине за фюрера, землю і гроші.
За що ж б''Ємося ми, побратими і друзі?
За Вкраїну б'ємОся, мої ви хороші,
Їй ціни ж не було і ніколи не буде!

І  в атаку пішли за Вітчизну і ввосьме!
Земле рідна, умножи наш праведний гнів!
"Бійтесь, гади! Тремтіть же, бо ось ми!
За коханих дружин, за дітей, матерів!

Свист, шипіння повітря роздерли,
Спалахнула у висі кривава імла.
І в агонії кодло німецьке померло,
В корчах землю чужий обіймав генерал.

...Після бою солдати звичайно вразливі.
   Так було і тоді:  у мовчанці  німій
Тут же падали в сон, і, безмірно щасливі,
І вві  сні догравали свій праведний  бій.

Білі коні на осонні
Били землю копитами.
Чи не диво - в місті коні
Щастя іскри розметали!

Білі  коні - диво дивне!
Люди ж - очі в землю грішну...
Чи ж хто бачив: буйні коні,
Крила білі, гриви пишні!

Чи ви з неба, білі коні,
Чи у небо, де Всевишній?
Білий сніг у день зимовий
Від копит лиш слід залишив...

                   Третья дорога-терном покрыта,                     Рытвинами, ухабами и ямами изрыта                     Хоромов нет, курортов тоже,                     Здесь одни лишения похоже,                     Это дорога честных людей....                                 KENT STAR
Бідність - не ключ від Небесних дверей, Багатство - іще не дорога до пекла. Було б  тоді просто ділити людей: Оцього - до світла, того - куди смеркло... В дитячих казках лише сталі герої: Бідняк - це розумний, багатий - потворний. В житті ми тримаємось правди старої, Де ікс - білий колір, а ігрек - то чорний. Я знаю немало заможних людей, Що стежку знайшли  до Господа Бога. І знаю таких, що останнє проп'є, Укравши у мами, бо він, бачте, вбогий. У нього немає на рідних грошей, Та він має кошти на "друзів" і пойло. Щодень вдома лайки і сльози дітей. Спитайте у нього, чи вірить він в Бога! "Я вірю, Бог є!" - відповість вам п'яниця, Гикне й перехрестить жлукто-кишківник. Наколки Христа у найближчій в'язниці Очікує злодій, крадій, гвалтівник... У храмах на свято придбали ікони, Християнами гордо себе іменуєм. За здравіє рідних б'ємо ми поклони, Ім'я свого Бога лиш  згадуєм всує... А хтось пригадає якусь добру справу, Коли й безкорисно й для кого зробив? Подав старцю гріш, втамував його спрагу, Чи може, слабкого від всіх захистив? Можливо, дитину узяв з дитбудинку, Навідав батьків і підтримав розмову? А може, як донор маленьку краплинку Людині чужій віддав кров позавчора? Я вже не про дерево, дім і про сина, Я просто за добрі, шляхетні діла... Щоб бути в раю, одна є причина: Добро на землі примножити в поті чола!

                  "Париж -- це все, що ти захочеш!"
                                                          Ф. Шопен

А у Парижі зараз  білих  голубів
З руки годують посивілі пари...
Студенти в джинсах під "бітлів"
Хриплять під супровід гітари.

Жінкам  субтильним ( плечі-кісточки, 
На підлітків у чомусь схожим )
Цілують руки пристрасні чоловіки,
Чим не здивуєш  пізніх перехожих.

Такі ж компактні легкові авто
Долають у минуле відстань.
У Луврі Мона Ліза через сфумато
Печально посміхається туристам.

Мене ж хвилює вже не  Бонапард
(Хоча за щось його ж кохала  Жозефіна!), 
А незрівнянний голос пташечки Піаф, 
Що ллється із нічного магазину.

Відома башта Ейфеля в уяві постає...
Бруківкою манливого старого міста, 
Де творить хід відомий  Депардьє,
Колись Шанель ступала звабна ніжка!

Французька мова  трепетно  звучить
В душі моїй  бентежним передзвоном...
О мила звабо! Мій   омріяний Париж!
О серце Франції!  Живу в твоїм полоні!