Світова громадськість негативно сприйняла арешт Тимошенко.

Світова громадськість обурена рішенням суду щодо арешту екс-прем'єра Юлії Тимошенко. Про це повідомляє німецьке видання Der Spiegel.

   Так, Президент Європарламенту Єжи Бузек зазначив, що процес проти Тимошенко є чітко політичним.У свою чергу державний міністр в Міністерстві закордонних справ Німеччини Вернер Хойер зазначив, що уряд Німеччини детально спостерігає за судовим процесом в Києві і сумнівається, що дії суду є об’єктивними.

Як додає видання The Washington Post, США та ЄС неодноразово характеризували судовий процес проти Тимошенко як «вибірковий процес» проти політичної опозиції. Видання також зауважує, що міжнародні експерти переконані у тому, що судовий процес проти Тимошенко та її ув’язнення, зокрема, є кроком для усунення кандидатури екс-прем’єра з майбутніх президентських виборів.

  У той же час видання The New York Times ще раз наголосило на тому, що після приходу до влади Віктора Януковича за рейтингом Freedom House рейтинг України знизився із «демократичної» до «частково демократичної».

   Водночас, Репортери без кордонів знизили рейтинг країни за нового президента з 42 до 131 (з 178 країн) місця за рівнем свободи слова.

   Експерт Brookings Institution та колишній посол США в Україні Стівен Пайфер нещодавно зазначив, що «з точки зору Заходу процес є нічим іншим,як політично вмотивованою спробою вивести з боротьби кандидата від опозиції».

Тиждень

Томенко: влада спонукає опозицію до об’єднання.

Заступник голови Верховної Ради України Микола ТОМЕНКО заявляє, що сьогоднішні дії влади щодо арешту Юлії ТИМОШЕНКО мають об’єднати опозиційні сили.

Про це М.ТОМЕНКО заявив сьогодні кореспонденту УНІАН. «Діївлади вимагають від опозиції об’єднання. Влада сама спонукає опозицію припинити дискусію, хто старший і хто впливовіший», - сказав М.ТОМЕНКО.

За його словами, як і прогнозувалося, арешт Ю.ТИМОШЕНКО став «подарунком» Президенту України Віктору ЯНУКОВИЧУ до Дня Незалежності.

«Це Піррова перемога для ЯНУКОВИЧА і для його команди. Але це рішення влади безглузде», - сказав він.

За словами М.ТОМЕНКА, всі опозиційні демократичні сили мають забути про внутрішній розбрат та створити спільний комітет захисту України.

 

Вузи Європи з радістю приймають українських студентів.

Польські, чеські, угорські та прибалтійські вузи полюють на українських абітурієнтів. Так "нова" Європа намагається уникнути дефіциту висококваліфікованих трудових ресурсів.

На сьогодні 30 тис. українських студентів вирушили здобувати вищу освіту за межі батьківщини. Із них, наприклад в Польщі, навчаються 2,5 тис. студентів, пише видання "Корреспондент". Базу для цього зростання кількості українських студентів за кордоном даєвсе зростаючий інтерес до юних уродженців Україні з боку університетів нової Європи - Польщі, Чехії, Угорщини та країн Балтії.

Так, за останні три роки Польща щорічно приваблювала в свої вузи по 300-400 нових студентів-українців. В вузах інших країн вихідців з берегів Дніпра також стає все більше.На думку експертів, вузи найближчих західних сусідів доброзичливо налаштовані по відношенню до студентів зі сходу по ряду причин.

По-перше, українські абітурієнти відомі своєю хорошою базовою підготовкою, особливо з точних предметів.
По-друге, в українців з'явилися кошти і бажання вчити своїх дітей за кордоном, а ближній закордон хоче отримати ці гроші, тим більше що платаза навчання там невисока - близько 2 тис. євро на рік, що раз на п'ять-вісім менше, ніж розцінки визнаних світових лідерів, британських вузів.

Президент Європейської народної партії – Януковичу.

Терпіння Європи досягло своєї межіПрезидент Європейської народної партії (ЄНП) Вільфред Мартенс заявляє, що арешт Тимошенко свідчить про повернення до радянського авторитаризму. Про це йдеться в його заяві, поширеній прес-службою ЄНП.

"Я не здивований, що сьогодні суд арештував Юлію Тимошенко. Протягом останніх місяців було абсолютно очевидно, що режим Януковича готує політично мотивоване рішення суду", - заявив він.

"Мотив ясний - усунення основних перешкод для повернення до радянського стилю авторитаризму. Сьогодні Україна стала до нього на один крок ближче ", підкреслив президент ЄНП.

"Я звертаюся до Віктора Януковичу, щоб негайно покласти край цьому фарсу - терпіння Європи досягло своєї межі", - звернувся Мартенс до Януковича.

Україна не Росія, Москва не Рим.

Як послухати агента Кремля патріарха Кирила, то може скластися враження, що він і є російське божество.
Але таке відчуття може виникнути тільки в того невігласа, котрий не
знає, що Росія хрещення не мала, а просто перетягла силою окупанта з
Києва до Росії не тільки християнські атрибути, але й християнських
очільників.
Ось один приклад. Феофан Прокопович (1681-1736)
церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист; 1698 р.
закінчив Києво-Могилянську академію; викладав піїтику, риторику й
філософію в Київській академії, з 1711 р. її ректор. 1716 р. він в
Петербурзі, радник царя Петра І в питаннях церковної реформи і державної
політики; єпископ Псковський, пізніше Новгородський.


Тож не маючи факту вихрещення, але маючи імперський диктат, Москва звеліла відзначити 1000-ліття хрещення Київської Русі не в Києві, а у себе,в метрополії російської імперії, в Москві. Однак розпад російської імперії, створеної силою зброї, розпочався після Другої світової війни. Розпалися «Соцлагєрь» і сам його творець, Радянський Союз. У хазяїв Кремля голова болить, як продовжити бодай віртуальну велич своєї імперії, яку знов і знов потрясають акти
визвольної боротьби народів Кавказу.
Як станом на тепер (2010 р.), то Москва з Берліном знову намагаються ділити європейські інтереси. А тим часом наші владні демократи-перевертні продовжують панувати, отримавши з рук «донецьких хазяїн» своє… Духовність наша застигла на рівні будівництва церков і ні слова про духовне наближення до Європи. Але ж приїзд до нас Папи Римського Івана Павла ІІ-го засвідчив, що всі ми щиро любимо Папу. І любов ця була обопільною, це викликало у Папи такі глибокі почуття, що він у Львові навіть згадав і заспівав пісні свого юнацтва.
Нам мило сприймати величні святкування у Римі і Великодних, і Різдвяних свят, і вже традиційно очікуємо папського благословення українською мовою. І якщо це так, то чому ми святкуємо християнські свята не водночас з Папою, не разом з європейськими народами?
Чому ми так тупо і затято тримаємося допотопного, недолугого календаря, запровадженого ще до Різдва Христового царем Юлієм Цезарем, коли знань про світобудову не було ніяких. Але кожен з нас знає, що час – це прогрес.
І саме так думали святий синод і тодішній Папа Римський  Григорій ХІІІ івизнали за доцільне через 1600 років (1582 р.) залишити в минулому календар Юлія Цезаря і перейти на новий, науково-обгрунтований і знаний до тепер у світі як Григоріанський. Прогресивність Григоріанського календаря зрозуміли навіть затяті більшовики і запровадили його в Росії уже в 1918 році.
Є в цьому переході на Григоріанський календар і суто релігійний інтерес,бо, зустрічаючи Новий рік, ми робимо з цього приводу гощення, їмо і п’ємо по повній, незважаючи на те, що у нас піст, який належить заховувати до 7-го січня. Тож ми всі – і православні, і греко-католики – дуже сильно і повально грішимо і в новорічну ніч, і на самий Новий рік. Тому ми перед християнським світом виглядаємо досить недолугими, слабовірними, а як сказати прямо, то дикуватими.
І знову ж питання: чому? Це ж грошей не потребує. Сказали і зробили. І давайте перейдемо на Григоріанський календар, будемо як європейці.
   Я розумію, що догматичний Кирило буде зі своєї Москви слати нам анафему. Але хто для  нас Кирило? Очевидно, що агент Кремля і не більше.
Тепер нам належить, здолавши штучні перепони, поєднати потребу народу і зрілість церковних ієрархів української православної і греко-католицької церков та найближчим часом усунути цю календарну розбіжність між нами і
цивілізованою Європою та дорівнятися до неї спочатку цим кроком.

Степан Воляр.

Як російський орел з українським тризубом.

4 серпня, 2011    Юрій Луканов.

Навіть безкоштовний концерт групи «Океан Ельзи» не сподобався голові Координаційної ради російських організацій Таврії і Севастополя Володимиру Тюніну. Він заявив, що група Станіслава Вакарчука є «рупором українських націоналістів». Ось так. Не більше і не менше. На цю дурість не варто було б звертати увагу. Але біда в тому, що саме таким чином формується громадська думка не тільки в Криму, але і в Росії. Мовляв, тут скрізь нацики воюють з москалями

Одного разу я з чималим здивуванням прочитав у книжечці, яка випадково трапилася мені до рук, пропозиції для Росії заїхати в Україну на танках. Називався цей виданий кілька років тому в Москві опус «Держава чи революція?». А іронія полягала в тому, що автор згаданого творіння якась політолог Олена Афанасьєва не знаю як зараз, але тоді працювала в  Центрі сприяння стабільності. Уявляєте? Стабільності! Після прочитання мені подумалося: непорушну стабільність забезпечила б двом країнам така авантюра - з морями крові і ріками сліз.
 
Передмову до цього опусу написав  авторитетний у Москві
політолог Сергій Марков, нині депутат Державної думи Росії. Своїм ім'ям він ніби  підтверджував, що цей твір претендував на роль серйозного політологічного аналізу.
 
Але найбільш  приголомшливе: шановна авторка висловлювала переконаність в тому, що значна частина населення східної України зустріла б російські танки з квітами, як їх зустрічали в 1944 році. Я в черговий раз переконався, що у росіян є певні стереотипні уявлення про Україну, які з дійсністю схожі так само, як російський двоголовий орел з українським тризубом.
 
Якось по одному з російських телеканалів бачив репортаж, де згадувалося, що роботяги з західної України, що підробляли у Севастополі, побили офіцера російського флоту. Цей прикрий епізод подавався як розправа злісних націоналістів над російським патріотом. Ніяких доказів того, що це конфлікт міжнаціональний, а не побутовий наведено не було. Сама приналежність до Західної України вже давала автору підстави стверджувати, що ці люди ненавидять москалів і бажають попити їх крові. Версія про те, що роботяги могли побитися просто по п'яні або з інших «не ідейних» мотивів не розглядалася.
 
Моїм знайомим киянам, вихідцям з Росії, після чергового політичного катаклізму надзвонюють родичі з Батьківщини і наполегливо умовляють тікати  якомога швидше. Інформацію про Україну вони черпають, судячи з усього, з вищеописаних репортажів, які сформували в їхній уяві образ України, якою з налитими кров'ю очима ганяють бандерівці і полюють на нещасних москалів. Тут  нібито при владі перебувають націоналісти з Галичини, які проводять насильницьку українізацію і пригнічують нещасних етнічних росіян і російськомовних українців. А пригноблені тільки тим і зайняті, що сидять і мріють побачити політолога Олену Афанасьєву верхи на танку, що звільняє їх з-під гніту бандерівської орди і повертає назад  під крило Росії-матінки.

 
 Мабуть, така телевізійна картинка сприяє тому, що
Росіяни мало не всі події, що відбуваються там, вони сприймають або як анти-, або як проросійські. Думка про те, що Україна, хоч і пов'язана з Росією, але живе своїм власним життям, - не вкладається в багатьох їхніх  головах. Так само як не уявляють  вони, що російськомовні українці - це не якісь трохи ущербні брати росіяни, а все таки представники іншої нації.

 Під час війни в Грузії 2008 року я розговорився з російським офіцером на блок-посту. Дізнавшись, що я з України, повідомив, що відпочивав у Криму. І поскаржився на тамтешнього мешканця, який зігнав його з лавки біля власного будинку, де той офіцер присів відпочити. На питання “Чому?” офіцер відповів, що там не люблять росіян. Уявляєте? Це в проросійськи налаштованому Криму ніби не люблять. Просто надивився той офіцер російський телеканалів і навіть побутове хамство сприймає як неприязнь до нації.

 Певна річ, така картинка не просто так вкладається в голови. Десь в кінці 2007 року я побачив на якомусь російському телеканалі передачу про кавказьку злочинність у Росії. Тоді здивувався, що розповідали винятково про грузинів. А у серпні 2008 року, коли Росія напала на Грузію,  зрозумів чому. Саме для таких випадків і створюють стереотипи у головах власних співвітчизників російські ЗМІ.

Cтара Cамар.

Олег Репан, Ірина Рева.

   На околицях Дніпропетровська збереглися рештки фортеці, збудованої Іваном Мазепою на місці давнішого
козацького поселення.
 

Із козацтвом в уяві українців пов’язана красива мрія про волю. Ось тільки поринути в неї ніде. Більшість Січей

пішли під води Дніпра, колишні паланкові центри запорозьких вольностей укриті сучасною забудовою. А наша

розповідь – про пам’ятку, водночас і унікальну, й типову для степового українського порубіжжя XVI–XVIII століть.

 Ідеться про Стару Самар і Богородицьку фортецю, неушкоджені вали якої досі височіють на околиці

Дніпропетровська. Степове містечко відрізнялося від більшості йому подібних тим, що від кінця XVII-го й

упродовж значної частини XVIII століття тут стояла російська залога. Втім, як і в козацьких поселеннях

(Новому чи Старому Кодаках, Самарчику чи Кальміусі), тут жили українці.

КОЗАЦЬКЕ МІСТЕЧКО

Донедавна ми взагалі не знали, де було те легендарне «старовинне запорозьке містечко Самар із перевозом»

(XVI–XVII століття), згадане в не менш легендарній грамоті польського короля Стефана Баторія. Істину було

встановлено за допомогою лопати. Археологи Дніпропетровського національного університету, не встрягаючи

у схоластичні дискусії, довели, що вже від 1520-х років Самар існувала, залишивши по собі серйозний культурний

шар.

МІСТО БОГОРОДИЧНЕ. Вигляд кінця XVII – початку XVIII ст. Реконструкція Олександра Харлана

Перенесімося ненадовго на півтисячі років углиб історії.

– Агов, хлопці, приймай! – гукає чоловік, веслуючи до берега, де в затінку, попихкуючи люльками, сидять двоє

кремезних молодиків.

Ті схоплюються, хутко прив’язують човна, заходяться вивантажувати товар. Один клунок зненацька рветься, а

з нього сувій тканини розкішної, заморської пташкою випурхує. Не встигає господар озирнутись, як той крам уже

запхнули назад, а лантух закинули коневі на круп та й повезли до торгу… Ніхто й не помітив, що випала дорогою

з дірявого лантуха товарна пломба, котра через сотні років розповість нащадкам про «штуку» іноземного сукна,

проданого в Старій Самарі.

Про це давнє козацьке місто знаємо небагато. Виникає воно на початку XVI століття в пониззі річки Самари.

Розміщення  дуже зручне. Іще за часів Золотої Орди там діяв перевіз через річку, бо ж проходив торговельний

шлях на Крим. Місто мало невелику чотирикутну дерев’яно-земляну фортецю із двома кутовими вежами на

дальшому від водойми боці.

Виявлені товарні пломби (найранішу датовано 1524 роком) засвідчують: Стара Самар була потужним

центром комерції. Цікаво, що майже всі ці знахідки європейського походження. Скажімо, напис «GEL» на пломбі

ідентичний позначенню міста Гельдерн на золотих та срібних монетах Голландської республіки початку

XVII століття. Іншу товарну пломбу прикрашають герб Гданська та гордий напис «BESTE SORTE».

Про жваву комерцію свідчать і збережені монети – західноєвропейські, російські (як-то дротяні московські копійки

Міхаіла Фьодоровіча), польські (півгріш Сиґізмунда І, датований 1509 роком, або соліди Сигізмунда ІІІ) тощо. До речі,

 півтораки Сиґізмунда ІІІ там-таки й фальшували. Не зовсім звичною для наших місць є велика шведська монета

(половина ере Ґустава Адольфа), але і її занесло до Самарі з якимось купцем (чи козаком, котрий повоював у Європі)

. Що в жителів давнього міста водилися грошенята, підказують «монетки» із загостреним краєм та специфічною

 заглибиною під палець – знаряддя для зрізання гаманців. Злодійський інструмент археологи знайшли на території

шинку, який пропонував свої послуги й подорожнім, і місцевим.

Дещо можемо сказати про житла того часу. Археологи дослідили один із будинків середини XVII століття. Стіни

з глини та соломи, трохи заглиблені в землю, були 8 м завдовжки й 4 м завширшки. Долівка – земляна, тепло

давала гарна піч, облицьована кахлями. Шомпол, картеч, закаблуки від чобіт підказують, що тут жив козак.

Загалом у колекції археологів зберігається чимало «уламків життя» старосамарців: фрагменти зброї, натільні

хрести, люльки, застібки від одягу, прикраси. Печатка купця зі скромним написом «ПЕЧАТЬ ДОБРА ЧЕЛОВЕКА».

Цікавою знахідкою є перстень-печатка (ймовірно, адміністративного призначення), де зображено фортецю з двома

 вежами, над якими розгорнув крила одноголовий орел, увінчаний короною.

ФОРТЕЦЯ ІВАНА МАЗЕПИ ТА ПЕТРА І

Богородицька фортеця, спроектована голландським інженером Фонзаліном, була збудована 1688 року під

керівництвом гетьмана Івана Мазепи на території Старої Самарі. Відтак місто отримало й нову назву –

Богородицьк (український варіант – Богородичне). Його, тодішнє, можна не лише уявити, а й побачити, завітавши

до селища Шевченка в Дніпропетровську. Фортеця навіть сьогодні вражає розмірами (загальна площа близько

10 га) та обсягами робіт. Особливо коли пам’ятати, що тракторів і бульдозерів у XVII столітті не було, н

асипання навколо неї валів (заввишки 4 м та понад кілометр завдовжки) і прокопування ровів (близько 6 м у ширину

й понад 3 м завглибшки) стало тяжким випробуванням для будівельників. До речі, споруджував місто Іван Мазепа

(за наказом російського уряду) не лише для звітності, адже просив у Петра І його собі у власність і на короткий

час справді став тут господарем.

Дерев’яно-земляне Богородичне складалося з надійного замку (власне фортеці) для військових та цивільної

житлової частини – посаду. З висоти пташиного польоту цитадель нагадує зірку чи квітку. Однак у тодішнього

пішого чи вершника шпилясті кути бастіонів, дерев’яні вежі, рови з гострими палями та високі вали фортеці

навряд чи викликали приємні асоціації. Запорожці не любили агресивних «квітів» у своїх степах і поглядали на замок

недобрим оком. Ні для кого не було секретом, що царський уряд зводив такі укріплення не так заради війни, як для

обмеження козацьких вольностей.

Якщо ж гість був немісцевим, мав важливу справу, яка змушувала охоронців люб’язно перекинути міст через рів,

 то він міг і помилуватися краєвидом, що відкривався з південної брами замку, – добре спланованим соборним

майданом із дерев’яною церквою в ім’я Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці (звідси й назва міста) та

дзвіницею.

Далі розміщені були 260 просторих хат, двір воєводи, 7 обійсть на 6 помешкань – для старшини й гетьмана.

Житла рядових мешканців фортеці здаються нині занадто скромними. Часто це були землянки близько 5 м

завдовжки та 4,7 м завширшки з кахляною піччю й ліжком із дощок. Вхід – дерев’яна драбина, яка спускалася вниз

приблизно на 2 м. Стіни каркасно-мазані, обшиті дошками. Дах – із дерну та очерету. Заможніші «апартаменти»

могли мати кілька приміщень, велику піч, зручне ложе, шафку з дорогою порцеляною тощо.

Нелюбов запорожців таки окошилася на Богородичному. Більшість жителів Самарі не захотіли жити поруч із

новими господарями й розійшлися. Уже 1690 року майже весь гарнізон фортеці вимер від чуми, а половина міста

згоріла. Долю своїх підлеглих розділив навіть воєвода Алєксєй Ржевскій. 1692 року до замку приходив ватажок

повстання проти Івана Мазепи Петрик із козаками й татарами. Посад йому вдалося здобути, а цитадель насилу

відбилася. Від нападників, які зуміли атакувати раптово, відстрілювалися чим могли. У пригоді стали навіть

кніпелі, які взагалі-то мають ламати корабельні щогли. Зрештою, запорожці домоглися свого, і 1711 року

укріплення було зруйновано згідно з умовами Прутського миру між Туреччиною та Росією.

СТАРОСАМАРСЬКИЙ РЕТРАНШЕМЕНТ

Однак місту на Самарі судився шлях фенікса. 1736 року зусиллями фельдмаршала російської армії Бурхарда

(Хрістофора) Мініха Богородицька фортеця була відновлена з незначними змінами. Відтоді її називали

«Старосамарський ретраншемент». Там знову заквартирувала російська залога, а також окрема кінна команда

козаків із Гетьманщини. У посаді з’явились українські поселенці.

Низовики-запорожці прагнули заволодіти якщо не фортецею, то принаймні містом. Цивільне населення посаду було

 організоване в Старосамарську сотню Полтавського полку, яку січовики 1761 року таки собі підпорядкували. Для

цього вони обрали простий метод – зробити життя місцевого люду нестерпним, а то й неможливим. Запорожці

не дозволяли ані орати, ані випасати худобу. Місцевий сотник Іван Березан був так само затятий, як і січовики,

й намагався протистояти їм силою. Та де там! І Стара Самар поволі хиріла, а мешканці переселялися до

запорозьких слобід. А щойно тут утвердилася влада Коша, то й місто відразу залюдніло.

Центром життя залишалася церква з торговельним майданом. На ньому обслуговували клієнтів крамниці й шинки.

Значну частину власне фортеці займали склади  заліза, ядер, харчів, пороху. Трохи осторонь стояв шпиталь для

залоги з невеликою лазнею, для якої московити постійно просили в Самарської паланки березові дрова.

Для війни місто придалося під час російсько-турецьких протистоянь 1735–1739-го й 1768–1774 років. Решту часу

старосамарська залога та її керівництво (очолював Стару Самар комендант, якому підпорядковувалися також

 гарнізони кількох сусідніх укріплень) байдикували. Про бажання згаяти час свідчить величезна кількість зібраних

археологами гральних фішок, виточених із битого посуду – матеріалу, якого там ніколи не бракувало.

ОСОБЛИВОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ

Документи зберегли чимало згадок про конфлікти у фортеці й навколо неї. Наприклад, 1749 року кілька запорожців

почали розговлятися в Самарчику й вирішили продовжити в Новому Кодаку. Попри невелику відстань між цими

містами, січовиків змучила спрага, тож вони завернули з «інспекцією» до старосамарських шинків. Схоже, оковита

була тут непогана – козаки влаштували салют, побили солдатів гарнізону й погрожували спалити фортецю.

Коменданта, майора Ковальова, це так вразило, що він наказав витягнути гармати, які стояли законсервовані з

часів останньої війни.

Типовою є й історія про походеньки вояків старосамарської залоги Міхаіла Найдьонова та Філіппа Чєрнікова. Одного

чудового січневого дня 1762 року солдати вирішили розважитися риболовлею. Ловити пішли на Самару, яка саме

взялася міцною кригою, продовжили в шинку сусідньої слободи, а потім подалися до загороди з худобою місцевого

мешканця Сидора Самоткана. Господар, побачивши некликаних гостей, гукнув на допомогу сусідів і разом із ними

добряче почастував крадіїв батогами.

Риба зазвичай псується з голови, тож не дивно, що збереглося чимало справ про злочинну діяльність високих чинів.

 Старосамарський комендант секунд-майор Щєтінін уславився як ватажок, кажучи мовою міліцейських протоколів,

«організованої злочинної групи», що крала й переховувала коней, яких потім продавали на ярмарках. Інший

комендант, прем’єр-майор Рязанцев, за користування сіножатями брав із місцевих жителів хабарі худобою та

харчами. Ясно, що стосунки січової адміністрації з такою «військовою елітою» були складні. Тож зрозумілий був

подив запорожців, коли один із новопризначених начальників фортеці почав налагоджувати з їхніми представниками

нормальні робочі стосунки. Кіш одразу наказав підтримувати притомного офіцера, а для сприяння роботі негайно

вислав до Старої Самарі «дві діжки вина простого та діжку мушкателю».

Свідчення джерел про моральний стан командного складу підтверджують археологи. В одній із землянок знайдено

останки молодого чоловіка, який загинув через пожежу, а поруч із ним гарний кухоль. Знаменитий Шерлок Холмс

знічев’я вистрілював пістолетом на стіні своєї кімнати вензель королеви Вікторії. А от хаотично застряглі кулі в

стіні офіцерського житла, найімовірніше, з’явилися не від нудьги, а від великої кількості оковитої. Два поховання

молоденьких (років 16–18) дівчат, облаштовані під підлогою помешкань, не спонукають до іронії. Вочевидь, це були

наложниці, доля яких склалася ось так трагічно.

Закономірно, що знищення Січі призвело до занепаду ретраншементу, – тепер він був не потрібен. Поселення біля

закинутої фортеці також поступово занепало, причому частина люду, не схотівши сусідувати з німецькими

колоністами та поміщиками, яким щедро роздавав козацьку землю царський уряд, перебралася на Кубань, мріючи

про волю для себе і своїх дітей на чужій землі. Але сам витвір людських рук залишився і дає нам змогу уявити

життя тих, кого вже давно немає.

На Європу впливає кремлівська параноя.

На Європу впливає кремлівська параноя. Таку думку в інтерв’ю «Українському тижню» висловила колишня заступниця голови Ліберальної групи в ПАРЄ та колишня співдоповідачка Моніторингового комітету ПАРЄ щодо України Ганне Северінсен.

На запитання, які інструменти впливу на європейську політику має зараз Росія, вона відповіла:

«Основний інструмент очевидний – газ. Але на Європу впливає і якась кремлівська параноя. Владімір Путін, коли був президентом, стверджував, що Росія зазнала приниження у 1990-х. Я не думаю, що ми принижували РФ. Але Путін наполягав, що Європа не повинна втручатися у «сферу інтересів Росії», він створив ситуацію, в якій усім довелося розмовляти з ним тільки гарно. Як бачите, Рада Європи дуже мало обговорює ситуацію в Росії, хоча мусить більше критикувати, наприклад, відсутність свободи ЗМІ».

Повну версію інтерв'ю читайте у №32 «Українського тижня».  

Или народ, или падишах.

Krynica
То один, то другой депутат украинской Верховной Рады настаивает на том, что выборы в парламент могут быть перенесены с 2012 года на 2015 год. Стоит напомнить, что и 2012 год - дата, ради которой парламентарии пошли на очередное изменение Конституции. Все дело в том, что избирали их еще по старой - вернее, новой редакции, которая была отменена в одночасье решением Конституционого суда страны. И оказалась, что «вернувшаяся» Конституция уменьшила полномочия парламента. Но в Верховной раде рассудили, что Основной закон хорош только тогда, когда он продлевает полномочия…

Поэтому выборы президента остались по вернувшейся редакции, а выборы парламента перенесли, найдя в Верховной раде конституционное большинство - то самое большинство, которое никак не находится, когда нужно выполнить какие-нибудь предвыборные обещания Виктора Януковича, вроде придания русскому языку статуса государственному. Впрочем, это я лишку хватил: что значат предвыборные обещания, когда речь идет о возможности лишний год посидеть в депутатском кресле? Тут и немой проголосует! Но 2015 год - это уж слишком. Поверить в такие намерения «регионалов» непросто. Но на самом деле возможно. Ведь ситуация в стране развивается отнюдь не по праздничному сценарию, запланированному Партией Регионов после победы ее лидера на президентских выборах. Да, было ясно, что рейтинг победителей снижается, но мало кто представлял себе, что он будет падать такими головокружительными темпами. А ведь еще не наступила осень, которая может стать для украинцев временем самых непростых экономических испытаний.

Поэтому выборы 2012 года можно выиграть только при условии тотальной фальсификации их результатов - и с помощью изменения избирательного закона, которое даст возможность избирать половину депутатов по мажоритарным округам. Но и тут в победе нет особой уверенности - власть на Украине не раз сталкивалась с ситуацией, когда верный ей депутат-мажоритарщик менял позицию под воздействием обстоятельств. Причем сделать это ему гораздо проще, чем избранному по партийному списку. Поэтому полной уверенности в том, что система сработает, все же нет. Да и тотальная фальсификация выборов опасна: один раз такое презрение к волеизъявлению уже привело к Майдану - и нет никаких гарантий, что на этот раз оно не станет спусковым механизмом для новых массовых волнений. При этом в условиях социальной нестабильности фальсифицированные выборы могут стать не причиной волнений - но важным поводом.

Так может, и в самом деле лучше не проводить никаких выборов? Да, в этом случае рейтинг Партии регионов опустится ниже плинтуса, но зато у ее выдвиженцев будет еще несколько лет нахождения у ресурса. А за четыре года, согласно старой пословице, либо народ перемрет, либо падишах насытится. Или последнее в постсоветских условиях все же невозможно?

Янукович понарошку.

Krynica
Высший административный суд Украины отказался удовлетворить иск, предъявитель которого обвинял действующего президента страны Виктора Януковича в невыполнении предвыборных обещаний. Иск был составлен вполне конкретно - в нем говорилось не об обещаниях вообще, а о том, что до сих пор не введены налоговые каникулы для малого бизнеса сроком на пять лет, не произведено снижение НДС до 17% и не осуществлен переход на контрактную службу в армии. В соответствии с программой кандидата в президенты Виктора Януковича «Украина для людей» во время выборов 2010 года, все эти пункты должны были быть выполнены до 1 января 2011 года.

Впрочем, уже тогда было ясно, что обещания эти носят популисткий характер и никогда не смогут быть осуществлены. И что избиратель голосует за Януковича не потому, что бывший премьерт обещает что-то конкретное, а потому, что видит в нем «крепкого хозяйственника» и альтернативу «оранжевой власти». И ждет от Януковича наведения порядка в стране - а значит, улучшения жизни. Вряд ли избиратель Януковича в день выборов мог перечислить какие- то конкретные пункты его программы. Вот порядок - это да! Тут Федорыч специалист!

Порядок как будто наведен - но жизнь лучше не стала. Зато стало ясно другое: украинские политики не несут никакой ответственности за свои слова. Высший административный суд страны охарактерзовал президентскую предвыборную программу как средство агитации - и напомнил истцу, что Высший админсуд «может признать действия или бездействие соответствующего субъекта властных полномочий противоправными только если им допущено нарушение положений Конституции или законов Украины», так что оснований для признания противоправной бездеятельности президента нет. На этом рассмотрение делa и закончилось.

С юридической логикой судей трудно не согласиться. Но политических проблем с обещаниями от этого меньше не становится. Ведь ответственным политикам свойственно с большим интересом относиться к тому, что они предлагают избирателю. В украинских же условиях все происходит с точностью до наоборот - считается, что нужно предложить самую невыполнимую, но самую яркую «обманку» - и избиратель обязательно клюнет. Так что любая предвыборная кампания проходит как бы понарошку и зависит не столько от политических планов претендента на высокую должность, сколько от его личной популярности и мастерства технологов, вылепливающих образ из подручного материала. Ну и, конечно же, от доступа к СМИ, от возможности провозглашать все эти обманки бесчисленное количество раз. Впрочем, бывают ситуации, когда и это необязательно - тот же Виктор Янукович демонстративно отказывался от дебатов с Юлией Тимошенко, что не помешало ему выиграть президентские выборы и благополучно забыть про свои обещания согражданам.
www.politcom.ru