"Вона дійшла до нас незмінною ще з повстанських часів. Місцеві краєзнавці стверджують що в ній діяла друкарня УПА. Криївку витесано глибоко під землею в масиві пісковика", – написав у Facebook Андрій Риштун.

Вхід до криївки можливий лише через вертикальний отвір. Всередині є 5 кімнат, у яких можна стояти на повний зріст. Там виявили залишки давніх речей. Є колодязь для питної води.

"Складний доступ та глухе розташування вберегли криївку від спаплюження. А суцільний камінь – від руйнування. Зазвичай криївки будувалися в землі. Тому з часом вони згнили, і до наших днів мало що дійшло.

А цю витесано в суцільній скелі. Тож нам пощастило мати справжній символ тієї епохи, ще й зовсім недалеко від Львова", – повідомив Риштун.

"Ця криївка заслуговує стати відомою. Це наочний приклад, як тоді боролися з окупантом! В Україні насправді збереглося не так уже й багато автентичних криївок тих часів. Більшість, які ми бачимо, це реконструкція. А криївка коло Миколаєва унікальна, бо вона така ж, як і була тоді", – додав він

istpravda.com.ua/short/2020/03/25/157238/

Смертельний вал заввишки 14 метрів і шириною 20 метрів нісся зі швидкістю 5 метрів на секунду, знищуючи все на своєму шляху. Страшний потоп тривав півтори години. Проте влада негайно спробувала замовчати те, що трапилося. У Києві тоді ж було відключено міжміський телефонний зв’язок, а літакам “Аерофлоту” навіть заборонили літати над Куренівкою.

За деякий час, з’явилося офіційне повідомлення про “раптове зміщення значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву” і 145 загиблих. При цьому тіла загиблих витягували протягом місяця. Причому російська версія “Вікіпедії” досі стверджує, що кількість жертв була саме такою, хоча історики давно вже визначили справжню цифру – понад 1500.

Дамба почала плисти рано-вранці. О 6:45, через 3,5 години її остаточно прорвало. Вал важкого рідкого бруду висотою в 14 метрів (з 4-поверховий будинок) поплив по вулицях Куренівки, зносячи будівлі, людей, автомобілі.

Грязьовий вал шириною приблизно 20 метрів і висотою 14 метрів понісся вниз, з одного боку – по теперішній вулиці Олени Теліги, упершись у трамвайне депо, а з іншого боку – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир, повністю затопивши стадіон “Спартак” і частину Кирилівської вулиці (на той час – вулиця Фрунзе). Потік був такої сили, що зносив на своєму шляху будівлі, машини, 10-тонні трамваї, не кажучи вже про людей. Потоп тривав лише півтори години, але його наслідки були катастрофічними.

Причиною аварії стали помилки в конструкції греблі, яка не враховувала всіх важливих факторів і в певний момент не впоралася з навантаженням.

Все почалося у 1952 році, коли міськвиконком ухвалив рішення про створення звалища будівельних відходів у Бабиному Яру. Документ підписує голова виконкому Олексій Давидов. Саме його кияни звинувачували у трагедії. Звісно, до суду на видного партійного працівника ніхто подати не посмів, але засуджували його бездіяльність, оскільки неодноразово жалілися на дамбу.

Річ у тім, що Київ швидко розростався після війни, а будівельні відходи не було куди подіти . Тоді радянські керівники знайшли зручне місце для звалища – Бабин Яр.

Проєкт розробляють московські фахівці. Вони створюють спеціальну “дренажну систему”. Непотрібні породи змішують з водою і у вигляді пульпи перекачують по трубопроводах у відроги Бабиного Яру – просто на останки жертв Другої світової.

Розслідування причин трагедії доручили слідчому з особливо важливих справ прокуратури УРСР Степану Олійнику і старшому слідчому Київської міської прокуратури Леоніду Пінському. Воно проходило у суворій таємниці. Слідчий Пінський досі, пам’ятаючи про режим секретності справи, говорить мало.

Через кілька місяців після подій відбувся суд. Про нього не писала преса, засідання відбувалося в закритому режимі. Шестеро людей потрапили за ґрати. Матеріали кримінальної справи, заведеної за фактом випадку на Куренівці, були знищені після закінчення терміну давності. У висновку експертної комісії від 20 березня 1961 року, що дивом уцілів, причиною аварії названі помилки у проєкті гідровідвалів і дамби.

Згідно з офіційним звітом із позначкою “для службового користування”, в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Непридатними для житла виявилися 298 квартир і 163 приватні будинки, в яких проживало 353 сім’ї чисельністю 1 228 осіб.

Даних про загиблих і поранених у звіті немає. Пізніше було назване число – 150 загиблих. Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова це приблизно 1,5 тисячі осіб.

Владою було ухвалене рішення не афішувати масштаби трагедії. Того дня у Києві було відключено міжміський та міжнародний зв’язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передане по радіо лише 16 березня.

Інформація про Куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах і в написах на могилах різні дати та причини смерті. На ліквідацію наслідків катастрофи кинули війська.

Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань таємності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Незважаючи на секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де у клубному приміщенні складали рядами загиблих.

Деякі таємниці того, що трапилося, відкриває історик Олександр Анісімов.

“У мене таке враження, а проєктувала це Москва, що ці люди не приїздили до Києва. Тобто вони навіть не вивчили місцевість, на якій був створений цей проєкт. Все вирішувалося місцевими силами”, – цитує його сайт “Подробности”.

На території цього підприємства в 61-му році стояли два цегельні заводи. Від радянських господарів тут залишилися лише кам’яні терикони. На них і перетворилася пульпа, яка забрала сотні життів. Через неї працівники моргу кілька годин поспіль ножами зрізали одяг і шкіру з трупів людей, які загинули під час катастрофи. Пульпа нещадно впивалася в людські тіла.

“Бо після того, як пішла волога… Ось технологічно ця суміш, це ж там всякі шматочки глини, камінчиків, стеклярусів, вулканічних порід, ну, те, що не може використовуватися при виробництві цегли, у воді її не можна розчинити. Але щойно вода відходить, воно стає твердішим за цемент”, – каже історик.

Примножив кількість людських жертв і той факт, що керівництво Києва було не готове реагувати швидко на надзвичайну ситуацію.

Повідомлення відключити електроенергію надійшло в “Київенерго” занадто пізно. Величезна хвиля вже накривала Куренівку. Пульпа знесла високовольтні електричні стовпи. Контактна мережа впала на автобуси.

Голова київського міськвиконкому Олексій Давидов, який підписав наказ про будівництво смертоносної дамби, приїздив у морг і відвідував місце трагедії. Побачивши оголені трупи, він дав вказівку директору Київського універмагу виділити білизну та костюми для поховання.

Олександр Анісімов коментує це таким чином:

“Давидов приїхав сюди на місце аварії. На нього накинулася юрба, він швидко сів у Побєду чи в ЗІЛ і поїхав і більше сюди не приїздив. Бо його могли просто вбити”.

Джерело https://vgolos.com.ua/news/zhyvtsem-pohovalo-1500-lyudej-yak-radyanskyj-soyuz-zamovchuvav-strashnu-tragediyu-u-kyyevi-foto_1190444.html