Ви граєте «Зелені рукави»,

І настрій витинаєте струною,

Скажіть-но, менестрелю, хто є Ви?

Навіщо так Ви чините зі мною?

Чи я почую хоч колись одвіт,

Як догодили силам всемогутнім,

Що вмієте ховати цілий світ

У цій маленькій, невиразній лютні?

Як ні, то грайте, чорт Вас забирай!

Трощить мене на пил, на елементи!

Я вже готовий проміняти рай

Заради цього дивного моменту!

Із кожним кроком

Рухається далі

Та добра мить

Де світиться душа,

Де ще дитинство

Тисне на педалі

В своє майбутнє

Вперто поспіша.

Де сумнівам

Не видали ще волі,

Де кожен погляд

Це вже новина,

В словах немає

Гіркоти і солі

І голови боїться

Сивина.

Дрімає хутір схований в століттях,

І спогади, і люди тут чужі,

Лише старе опудало в лахміттях

Лякає мовчки пустку на межі.

Прозорий день, а ніби все в тумані –

Поля, садок, лісочок за горбком,

І вітер несміливий на паркані

Похитує надбитим баняком.

Колись життя тут тішилось вістями,

Ловило кожен погляд, кожну мить,

Тепер воно хіба що горобцями

У вишняку скуйовдженім кричить.

Вже небо з часом вище, вище, вище,

І не дарує радощів та лих,

Бо спогади і люди тут навіщо,

Як хутір призвичаївся без них?

У глибині першохаосу,

У нескінченній пустоті,

Сиділо Слово сивокосе

Та сумувало в самоті.

Ховався простір в оксамиті,

Було майбутнє нечітким,

Хотіло Слово говорити,

Але, нажаль, не було з ким.

Ну де ж ви, янголи та люди?

Ну де ж ти, грішне та святе?

Нема? Тоді най Всесвіт буде

І істина не пропаде.

А я сьогодні слухаю природу,

На відзимки новий шукаю натяк,

Від долі не чекаю нагороди,

А просто тішусь відблиском галактик.

Можливо в тих краях, які без краю,

Не відають журби, не носять сіре,

Там всі щасливі, та… мене немає,

Мого кохання щирого і віри.

Мені наснився край агави,

Земля сомбреро та гітар,

Тримали руки кухлик кави

І чорний дудлився нектар.

Про щось кричали маріачі,

Спідниці піднімали пил,

Блукали голоси дитячі

І додавали серцю крил.

Ховались хмари за крайсвітом,

На древній церкві бомкав дзвін,

І пахло днем, і пахло літом,

І не хотілось перемін.

Хіба що стати кабальєро,

Від світу відганяти зло,

І ще до’пяти десь сомбреро,

Бо надто сонце вже пекло.

Коли в мені моє переболить,

Кубельце тиша заплете з мовчань,

Стара на порох розітреться хіть,

Від гіркоти оклигає гортань,

Коли струна утомиться моя,

Коли у слові посиніє лід,

Мені не вірте. То не буду я,

А просто тіло, кинуте у світ.

Я сном розслабляю нерва,

Тамую Морфею хіть,

Якесь загуляле стерво

Внизу, на дворі кричить.

Йому б заповзти у ліжко,

Хильнувши іще стакан,

І дихати в стелю нишком,

Ловити химер дурман.

Чого ж воно ходить, хворе,

Й ляка перегаром двір?..

І кривляться тихо зорі,

І мій сатаніє звір.

Коли знаєш, що дні будуть віддані зливам,

Тим, що загадки пишуть кругами по сивій воді,

То хочеться бути хоч трохи щасливим,

Та не творити причин для таємної сповіді.

Бути людиною, в усіх її позитивних значеннях,

Тішитись хмарами, вітром і навіть калюжами,

І більш не просити в самого себе пробачення

(явна ознака охриплого серця одужання).

Погляди давні змінити, набридлі локації

(сенсу й нового у них вже нема ані крихти),

Вийти із тіні порожньої цивілізації,

Зменшити крок і нікуди ніколи не бігти.

Визнати долю із шармом її еклектичності,

Не воювати із тими, хто всівся на небі,

І залишити з минулого дрібку дотичності

До тихої осені слова і, неодмінно, до тебе.

Чи добре в тебе все? Не знаю.

І ти мовчиш, і я мовчу,

Щоночі в небо поглядаю,

Зірки рахую досхочу.

Збиваюся. Тамую подих.

Гарячим чаєм тішу кров.

І чую: Бог іде по водах,

Та гомін слухає дібров.