Як добре, що придумали сніги,

Морозне небо, спогади про літо,

Повітря невідчутної ваги,

І враження, смачні та соковиті,

Дзвінкий, напівпрозоро-синій лід,

Вогонь у грубці і вечірню втому…

Як добре, що придумали цей світ,

Та ще й мене придумали у ньому.

Далеко-далеко, за краєм Землі,

Де ранки ростуть цікаві,

Де тіні вітрил підніма кораблі,

І враження є яскраві,

Де небо народжує сонячний диск,

Та інші космічні творіння,

Де вчинками рухає зовсім не зиск –

Звичайне людське розуміння.

Там хочеться жити, там зовсім не зле,

Немає постійного бігу,

Там солодко, тепло, чудово, але…

Ніколи не бачили снігу.

Стою один

В обіймах сьогодення,

Стою, не йду –

Усе довкруж іде,

І кожен вірш

Неначе одкровення,

І мовчки небо тішиться

Святе.

Кажуть, буде весна,

Кажуть, що незабаром,

Заховає сніги

До майбутніх часів,

В синє поле небес

Вийдуть пастися хмари,

Заголосять птахи

У мовчанні лісів.

Кажуть, все зацвіте,

Не одразу, потроху,

Перших райдуг розквітнуть

Крихкі вітражі…

Кажуть, буде весна –

Незамінна епоха

Для замерзлої взимку

Живої душі.

Із того сну, в якому є надія,

Із тих думок, яких не знає яв,

Я виганяв учора лиходія,

Який мене підступно обікрав.

А він не хтів, а він ішов поволі,

Дивився гордовито, мов нарцис,

І звався лиходій незвично – Доля,

І теревенів щось собі під ніс.

Я відправляю пошту голубину,

Накручую на лапку папірець,

Якійсь сновида йде до магазину,

Пожований та синій, наче мрець.

Йому аби омріяна чекушка,

А там летить нехай до пекла світ,

І день оцей, і жінка-попелюшка,

І нею приготовлений обід.

Нехай усе у тому тоне вирі,

Як у душі немає висоти…

А я тримаю голуба і вірю,

Що Бог читає всі мої листи.

Сьогодні буде не до снігу,

І не до вуличної ласки,

Я помандрую в давню книгу,

В якій ніхто не носить маски,

В якій реальне нереальне,

В якій омріяне – здійсненне,

І не виношують брутальне,

І не примножують буденне.

Я снігу взяв маленьку грудку,

Блукали хмари кочові,

Бадьорий півень грав побудку

У ще зачиненім хліві.

На сході бавилось червоне,

Гуляв слабенький морозець,

Якась замріяна ворона

Молилась на черствий хлібець.

В думках ішли до немовляти

Непосидючі мудреці,

А я продовжував стояти,

І грудка танула в руці.

Життя потроху змінювало моди,

Безсмертний час від стомленості млів,

Дивилися з минулого народи

Зіницями пожовклих черепів,

Старе рипіло колесо сансари

(комусь не пощастить – ото печаль…)

Сліпців духовних бігали отари,

Через святих Господь читав мораль,

З натхненням розкидалося каміння,

Весна сади топила у красі,

І знов у двері стукало Спасіння,

Та надто тихо – чули не усі…

Ідуть роки – затяті людолови,

Старіє світ і молиться богам,

Та сподіваюсь, все у Вас чудово,

І сонце добре й досі світить Вам,

Що небо Вам сміється яснооке,

Життя та сни негоди обмина,

Й на те, що Ваша тінь не одинока

І з нею завжди поруч ще одна.