Блестит асфальт, как будто лаковый,

Осенне – холодно и дождь,

Минуты слишком одинаковы,

Что где какая – не поймёшь.

Вторичен день, хотя и знаковый,

Вторит себе осенний арт,

И только я неодинаковый,

Чужой и лишний. Нестандарт. 

Незнаних почуттів бажаєш вволю?

Забути про рутину вічних справ?

Кохання хочеш справжнього? Ти болю

Ніколи у житті не куштував.

Не мають сенсу сліз прозорих ріки,

Очікування, віра – все дарма.

Від мук тілесних вигадали ліки,

Від мук сердечних – пігулок нема.

Кохаючи, забудеш ти про міру,

І всесвіт понесеться шкереберть…

Що, вже ідеш? То не забуть про ліру,

Вона печаль вгамовує. На чверть.

В холоднім світлі осені пожеж

Я гріюсь тільки думкою єдиною:

У добрих почуттів – немає меж,

Погані – помирають із людиною.

І у моїх, на ласку бідних, снах

Живуть надії, програшом нескорені,

У добрих почуттів терновий шлях,

Тому їх небагато попід зорями.

Тому вони дорожчі за життя,

Хоча за нього море крові пролито,

Цінуйте, люди, добрі почуття,

Їх не придбати і за щире золото.

Життя – неголена стерня

Та забаганок мішанина,

Щось кожен хоче без упину,

І зовні – нібито людина,

По справах дивишся – свиня.

І небо не дає поблажку,

Знайти людину – дуже важко.

Мечта должна быть истинно большая,

А мелочи – не стоят суеты,

И что ты есть – я это точно знаю,

И что я есть, надеюсь, помнишь ты.

А если понапрасну я надеюсь,

А если, вдруг, на самом деле нет,

Тогда я с тихой горечью развеюсь,

Лишь зря увидев этот странный свет.

Холодный день, дрожанье век,

И время в замкнутом кольце,

Кружится тихо первый снег,

Да умирает на лице.

И незнакомый имярек

Упрямо шепчет лишь одно,

Что я – не первый человек,

Но мне, по правде, всё равно.

День осень вышила на пяльцах

И астры под заборы мечет,

И лепестки считают пальцы,

Пускай сегодня будет нечет.

Пускай сегодня будет ветер.

Несильный, тихий, как дыханье,

Пускай добро царит на свете

И очищается сознанье.

Пусть будут ценными уроки,

Огонь полезен Прометея,

И, вместо листьев, кружат строки

Над недоступностью твоею.

Пусть успокоятся страдальцы,

Пусть насладятся чудесами,

И видят жёлтый день на пяльцах,

Что вышит тонкими стежками.

Год расставанием пропах,

Померкли солнечные звуки,

Застыло небо в двух шагах

И пустоту хватают руки.

Не состоялось. Не срослось.

Не загорелось почему-то,

Идут минуты вкривь и вкось,

Не отклоняясь от маршрута.

Метаний взломана печать,

Стучится сердце гулким громом,

И голос силится позвать,

Да застывает едким комом.

Моє кохання, мила та незвична,

Ти – подих вітру свіжого в душі,

Твоє життя в мені, багаторічне,

Народжує непрохані вірші.

Ти більш реальна, аніж Дульсінея,

Не в змозі роз’єднати нас судьба,

Твої ідеї – то мої ідеї,

Твої печалі – то моя журба.

Нехай в цім світі не панує тиша,

Та добра доля оминає дім,

Тебе кохаю, хто ж іще напише

Мені світанок поглядом своїм?

Я не из этого столетия,

И мира вроде бы не этого,

Но распускать могу соцветия

Чудес, со вкусом разодетые.

Я не из этого желания

И не из этого сочувствия,

Я мелкий камень, начинание,

И к шагу первому напутствие.