Ховала доля істину в долонях,

Шифруючи уміло візерунки,

Вік малював сріблинкою по скронях,

І не було від цього порятунку.

Був кожен подих новим одкровенням,

Був кожен погляд альфою святого,

І я кипів коханням нескінченним

І порятунку не бажав від нього.

Життя – безмежний простір океану,

Куди не подивись – вода довкруж,

Та прийде час, і я минулим стану,

М’яким словесним дотиком до душ.

Без підлості отрути, без обману,

Без солі під розмахом довгих вій,

Настане час і спогадом я стану,

Живим та теплим в пам’яті твоїй.

- Де світло

Погляду

Живого?

Чому в очах

Одна печаль?

Скажи, що трапилось?

- Нічого.

Я просто трапився.

Нажаль…

Луноликая,

Лунобликая,

Как ещё мне тебя назвать?

Лунно-звёздная,

Лунно-поздняя,

Не достичь мне тебя, не обнять.

Лунно-вешняя,

Лунно-прежняя,

И подобна, всё также, лучу,

Лунно-мягкая, 

Лунно… всякая,

Я замены тебе не хочу.

Души словесный капитал

И средоточие печали,

Не я всё это сочинял –

Мне это всё надиктовали.

Догнали, вбили впопыхах

Всё, что хотелось, и не очень,

И я теперь в одних словах,

Что не светлее чёрной ночи.

У відлунні зажурених слів

В’януть серця палаючі квіти,

Я би небо тобі прихилив,

Аби ти не боялась злетіти.

Я би повінню вимив цей світ,

Я добро би, нарешті, прославив,

Я жбурнув би надію у цвіт,

Я би долю на місце поставив.

Розтопив би бездушності сніг,

У жорстокості вирвав би жало,

Я зумів би усе, що не міг,

Якби ти цього трохи бажала.

Несплетене не може розплітатись,

Не може бути волею тюрма,

Як я не можу сам собі зізнатись,

Що все, що наробив – усе дарма.

Підвладний нерозгаданій химері

Продовжую я прагнути мети,

Малюючи червоним на папері

Знайомих слів небачені сліди. 

Ховав даремно здогадку блискучу

Від себе, від допитливих людей,

Та ти була для мене неминуча,

Світанком після мороку ночей.

Моїм гірким й непроханим уроком,

Єдиним куснем хліба на столі,

Була ти одкровенням, я – пророком,

Останньою Кассандрою Землі.

Желтела по-осеннему трава,

И яблоки стучались в землю глухо,

И отлетали в прошлое слова,

Которым не хватило раньше духа.

И память за словами теми вслед

Отправиться всё время норовила,

Звенел хрустальным небом тихо свет

И солнца в нём пульсировала жила.

Надежды были слишком далеки,

Не покорившись силе заклинаний,

И плыли по течению реки

Венки несостоявшихся желаний.

Бежал октябрь занятой толпою,

Какой-то ею двигал интерес,

И музыкант, согнувшийся дугою,

Выпиливал на скрипке полонез.

Жгли уши неотточенные звуки,

Не тётка голод. Только всё равно

Пустыми были и глаза, и руки,

И в душах было пусто и темно.