Скребётся в двери ночь и плачет,

И просит снова рифмовать,

Но я молчу, хотя не значит,

Что мне ей нечего сказать.

Есть у меня и слов в достатке,

И жизнь невидимая в них,

И в звонкой тишине, украдкой,

Ища ответы на загадки,

Что на меня, как прежде, падки,

Я вызываю новый стих.

Как духа из небытия.

Вмирала вічність неохоче,

Сховавши тіло у зіниці,

І я скрізь них торкався ночі

Й шукав незнані таємниці,

Та ніч відповіла моя,

Що таємницею є я.

Я говорю,

Но не взываю,

Нет оправдания

Влеченью,

Но звуки новые

Сплетаю,

Мои ж слова

Не убивают,

А лишь рождают.

Впечатленья.

Нема тепер аристократів.

За жменьку б’ючись голосів,

Із передвиборчих плакатів

У мозок лізе примітив.

Радійте, тіштесь, забаганки,

Настав ваш нетривалий час,

Пустопорожні обіцянки

Лунають виключно для вас.

Мед перетвориться, чекайте,

Вже завтра в соляну ропу,

Сьогодні ж ви слова ковтайте,

Торгуйте гідність за крупу.

Не буде вас ніхто плекати,

Коли рахують бариші,

Бо вже нема аристократів

У крові, вчинках та душі.

Блестела полночь лунною дырой,

Был выведен итогов знаменатель:

Я сам себе лирический герой,

И сам себе писатель и читатель.

Рвали капризы едкие проблем

И обнимала вечная забота –

Быть самому себе не знамо кем,

Хоть и хотелось кем-то для кого-то.

Щезає світ відвертих мрій?

В долонях ночі в’януть квіти?

Душа болить? Не плач – радій,

Що є іще чому боліти.

Слова порожні, як кліше,

І час відведений минає?

Душа болить? Жива іще.

Цінуй. Її не кожен має.

Ответьте, Вы же точно знаете

Загадок суть, что день таит,

Кого мне Вы напоминаете?

То небо смотрит на меня

Сквозь Вас? Точней, из Вас.

Конечно! Как мог попутать я?

Простите недотёпу.

Могу ли я исправить хоть чуть-чуть

Свою ошибку? Да, я весь истрёпан

В своих метаниях.

Только хочется вдохнуть

Тепло, рождённое словами.

Лунає зоряний концерт

Та місяць вирвався за грати,

Я свій встановлюю мольберт

І буду знову малювати.

Він не такий, як у митців,

Прозорістю – подібний вітру,

Немає навіть олівців,

Я не кажу вже про палітру.

На ньому хочу я світи

Намалювати віковічні,

Але виходиш тільки ти

Та мої мрії утопічні.

Идёт рассвет, собой довольный,

Порвав ночной тревоги нить,

И звон с ближайшей колокольни

Ему пытается вторить.

Вторит и ветер, заплетаясь

Струёй в засохший лес травы,

Лишь я вторить и не пытаюсь.

Самодостаточен. Увы.

В колючках власти лихолетья,

Смакуя первородный страх,

Гремела слава грязной медью

И танцевала на гробах.

Рисуя контуры умело

Убитых самомненьем душ,

Сдувала с пальцев пудру мела,

Играя инфернальный туш.

Казалось, славы неуемность

Могла заполонить простор,

Но только серенькую скромность

Она боится до сих пор.