Як тішать погляд сині хризантеми,
Осінній подих падає туманом,
Стоять дерева – велетні-тотеми,
І вечір почуває себе паном.
Он ніч уже телепає старенька,
По жовтих листях шурхає клюкою,
І легкокрилий сон уже близенько,
І скоро буду я його слугою.
Трусила осінь ліхтарями,
І осідав на листях жар,
Я щедру ніч хапав губами
Та забував про календар.
Чумак вимощував дорогу
(кометна тішилась рідня),
Хвилини терлися об ногу,
Мов заблукале кошеня.
Якась невидима покора
Мого торкалася чола,
Я був таким, яким і вчора,
А осінь – древньою була.
Дорожній пил. Старенькі хатки.
Вапняні світлі кольори.
Тут край життєвого початку,
Музей минулої пори.
Він знав усе – добро і лихо,
Тепер самотність на лиці,
Лише вовтузяться у стріхах
Непосидючі горобці.
Тут у часу немає плину,
Тут спокій ходить по дворах,
І запах сивого полину,
І спогадів нетлінний прах.
Бальна зала. Луна. Паркет.
Притомивсь клавесин в кутку.
Витанцьовує згад балет,
Обіймаючи тінь крихку.
Промінь сів на квадрат стіни,
Залишивши в думках сліди.
Чути шерех. То просто сни,
Що не хочуть нікуди йти.
Десь подівся вантаж годин,
І пророчиться мед утіх,
Та навіщо, як я – один,
І повітря в руках моїх?
І немає кому тепер
Прочитати якийсь сонет,
Непосидливий світ завмер.
Бальна зала. Луна. Паркет.
Хоча пора не вірити очам,
Хоча пора вернутися в реальність,
Я буду залишатись дитинчам,
І пробувати день на ідеальність.
Ходити містом, начебто воно
Про щось уперше може розповісти,
Чи ввечері дивитись у вікно
Та тішитись вогнями падолисту.
Тримати свіжість вітру на губі,
Що прилетів з країв ще не відкритих,
І, як учора, вірити тобі,
Та в силу слів, від щирості пролитих.
Я почув у мовчанні Бога,
Шепотів Він неначе вітер,
Щось читала вікну волога,
Сенс ховався десь поміж літер.
Холодила печаль осіння,
День на кінчику жив свічі,
Це, напевне, й було спасіння,
Що наснилось мені вночі.
(Тільки від Бога чекай у мовчанні, о душе моя, від Нього спасіння моє! (Псалми 61:2))
У глухої стіни,
Підім’явши перину,
Я дивлюся у сни,
Наче в Рай скрізь шпарину.
Може, янголи там,
Може, спогади давні,
Лупить Місяць в тамтам,
Притчі каже забавні,
Крутить зоряний вир,
Сіє світло в народах,
І чека поводир,
Той, що ходить по водах.
Я вірю в день,
Я вірю в труд,
Я вірю в давні таємниці,
І у зруйновані в’язниці,
У слів змальований етюд.
В свободу
Та відсутність меж,
І сенс у цьому дивнім мирі,
І навіть якщо ти не віриш,
Чомусь у тебе вірю теж.
І ніч пішла, і день сміявся славно,
І сон короткий, врешті, відпустив.
У тому сні були Ви нещодавно
Така як є. Не дарували слів.
Я теж мовчав. Навіщо звуки зайві,
Якщо уже все сказано до них?
Підбілювало небо сніжним сяйвом
І погляд був неначе оберіг.
Як напишу я сотні тисяч слів,
Коли між ними сядуть сотні крапок,
Апострофи підкинуть сотні шапок
Та коми лишать цяточки слідів,
Коли слова ці в людях задзвенять,
Насипавши і посмішок, і солі,
Тоді, напевне, я скажу: «Доволі!
Пора чорнила іншому віддать».
