А на вулиці – сиро,

І нікого не чути,

Всі сидять по квартирах,

До комфорту прикуті.

Хтось на кухні пиячить,

Хтось втопився в екрані,

Хтось кохає, неначе

То кохання останнє.

Вітер тихо дрімає,

Жовтнем тішиться ліра,

І… нікого немає,

Бо на вулиці сиро.

У гарячій Кастилії,

Шовк піднявши вітрил,

Ходять хмарні флотилії

І вітри носять пил.

Вік блукає стежинами,

Просять губи води,

І пахтять апельсинами

Акуратні сади.

Там, під впливами готики,

Велич пестить думки,

Та чекають на подвиги

Престарі вітряки.

Із дерева злітав пожовклий лист

Маленьким літачком (модель кленова),

На вулиці гудів саксофоніст,

В моєму горлі застрягала мова.

Кахикав десь невидимий мотор,

Дзвенів велосипед – собача втіха,

Мінялись звички, цілі і декор,

Ховалася пекуча літня пиха.

Новий природа бігла марафон,

Миттєвості змішавши та епохи,

А я стояв і слухав саксофон,

І бігти не збирався анітрохи.

За монету купую сон,

Та дзвенить на небесній таці,

Ходить вітер, чудний гарсон,

Вимага чайові за працю.

Що ти хочеш, нудьга старий?

Я уже розплатився, годі!

Бачиш місяць? То грошик твій

На жаданій блука свободі.

Краще дай-но від сну ключі,

Поки я не зламав ворота,

Я уже все почув, мовчи,     

Я уже не твоя турбота.

Як ви там,

Люди із іншого світу?

Все у вас добре?

Робота й забави?

Хочете грошей,

Чекаєте літа,

Марите дотиком

Щастя і слави?

Прагнете всього,

Одразу й багато?

Не догодив вам

Небесний Отець?

Їдьте до нас,

Тут щодня справжнє свято –

Під фейерверки

Літає свинець.

Погода на завтра: дощі і нудьга,

Світанок, загорнутий в холод,

Думки, що зірвались чомусь з ланцюга,

До слова хорошого голод,

Такого, що світ цікавішим стає,

Та світиться небо прозоре,

І слово це буде. Можливо, твоє,

А може відлуння. Як вчора.

Ця осінь – остання спокуса,

Колиска рожевих снів,

Я нею ніяк не нап’юся,

Я не підбираю слів.

Я криком кричу у простір,

Я радість в руках несу.

Заходьте до мене, гості,

Хіба вам шкода часу?

Місто. Дерева. Мости.

Іскрами сиплють трамваї,

Осінь не хоче іти,

Міцно за серце тримає.

Пестить туманом вуста,

Перебирає волосся,

В очі мої загляда,

Ніби пробачення просить.

Ніби не верне вона,

Ніби ця осінь остання…

Смута жовтіє земна,

Вуха заклало мовчання…

Я ставлю місяць на ребро,

Не для забави – інтересу,

Ніч розклада своє таро,

І так лікується від стресу.

Кричав в під’їзді домофон,

Тепер замовк. Не сталось чуда.

Можливо то приходив сон,

А може був якийсь заблуда.

Сідає промінь на плече,

Думки несуться в хороводі,

А місяць… Місяць не пече,

Він просто світиться – і годі.

Похмурий ліс розлігся навкруги,

Застигло в хмарах небо невисоке,

Мовчать в гіллях крилаті хижаки

І Одін погляда кривавим оком.

Десь простором заманюють степи,

І кличе море хвилями крутими,

А тут лежать пожовклі черепи,

І посмішками шкіряться пустими.

Ідуть літа, будуються міста,

Загублені народи йдуть в минуле,

Одного хлопця зняли вже з хреста,

Але того у лісі ще не чули.

Ялини тихо доживають вік,

Потроху розкида на землю хвою,

Та жадібно чека на новий крик,

Як принесе хтось півня під пахвою.