Як покине космос
Торгувати зоряним крамом,
Як втратять сенс
Довідники та карти,
Остання людина зватиметься, певне,
Адамом
(історія полюбляє подібні жарти)
Людина навіть не буде мандрувати
Світ за очі
(що Адам там не бачив, як скрізь –
однаково?)
Його лякатимуть
Неосвітлені ночі
Та й мандрувати самому
Трохи ніяково.
Він пам’ятатиме що таке добро,
Але творитиме його
Хіба що для себе
І скаже одного разу: «Небо, поверни ребро,
Як не маєш більше потреби».
Чого, васале, кинув ти сеньйора?
Чого утік від вихору мечів?
Чи ти забув, у чому клявся вчора,
Бо до життя раптово зголоднів?
Скажи, чом обладунок твій охайний?
Чом червоніє в келиху вино?
Чого твій кінь стоїть тепер у стайні,
А не товче копитами багно?
Даремно ти не думаєш про кару,
Даремно у очах ховаєш блуд,
Збирайся-но, васале, до тартару,
Бо там і не таких приймали юд.
Летіла колісниця Аполлона,
Несла у вирій залишки доби,
Дзвенів вокзал залізним камертоном,
Ходили гордовито голуби.
Сміялась радість, плакали печалі,
Ображені розлукою навік,
Забронзовілий хлоп на п’єдесталі
Дивився не стуляючи повік.
Якійсь бродяга дудлив мінералку,
На шиї воло відбивало такт,
Крутилася захекана гадалка
(вистави грався завершальний акт).
Рекламували постери кумира,
Заляпавши красивий камінь стін,
І я чекав, як Бога, пасажира,
Та вірив, що нагодиться і він.
Я знову загубив від сну відмичку,
Шукав її на ліжку, та дарма,
За вікнами дзвеніла електричка,
І місяць сіяв зорі жартома.
У голові тлумилися без крику,
Під тупотіння витончених ніг,
Кудлаті вівці, що не знали ліку
Та випасались на думках моїх.
Одна, маленька, лізла межі очі,
Компанію хотіла говірку,
І я лежав, і намагався ночі
Придумати причину хоч яку.
Без біганини. Без епох.
Без стресів в боротьбі за істинне
Рости тихенько, наче мох,
Допоки серця жар не вистигне,
Не зазнавати впливу зваб,
В житті не тішитись хлібиною,
І не кохати раз хоча б –
Не називатися людиною.
Холодні вечері. Загублені дати,
І ліжко порожнє немов сирота,
І начебто є ще про що розказати,
Та слухати буде лише висота.
А там, угорі, утомились, напевне,
Сховались подалі у райські сади,
Лишилися зорі, великі і древні,
Бо зорям подітись немає куди.
Я буду знову грати джаз,
Синкопи смикати руками,
Та хай він ніби не про Вас,
Ви прослизнете між рядками,
Накреслите луною слід,
Холодний вітер смикне щоку,
І буде день, і буде лід
У нескінченну пору року.
Запотілим вікном
Ніч малює хреста
На старенькій дубовій
Підлозі,
Кофеїну бадьорість
Смакують вуста,
І думки розчиняються
В прозі.
За краєчком уваги
Живе відкриття,
А яке – червоніє,
Не каже,
Може, щось про зірки,
Може, щось про життя,
Чи небачених снів
Вернісажі.
Десь лопочать гаї,
Десь вирують міста,
Десь жалю не було
І немає,
А у мене вікном
Ніч малює хреста,
І межу з потойбічним
Стирає.
Небо ковдрою сірою,
Без звичайних вагань
Я мандрую за вірою
По пустелі бажань.
Хай усе буде прощене
І торкнеться зірок,
Хай цвіте камінь трощений
І холодний пісок,
Все напишеться набіло,
Згине пекло і гріх,
І злетять чисті янголи,
Та врятують усіх.
Вийшли зорі
в далекий путь,
Небо місяця ріже
ніж,
Я у всьому шукаю
суть,
Навіть там, де її
на гріш,
Навіть там,
де шукать дарма,
Й загадковості чути
сміх.
Тільки розум уже
дріма,
І думки замітає
сніг.
