Осіннє небо в сірім оксамиті,
Вологою тече вечірня мить,
Цей дощ такий, що хочеться любити
Усе, що він у вікна шепотить,
Усе, що світом сховано у ньому,
Заплетено в прозорі ручаї,
А може, він розкаже невідоме
Про ту, що сни відвідує мої?
Помовч, мій день, у тебе є цей хист.
Навіщо ти приховуєш відоме?
Нехай тепер говорить падолист
Про затишок чудовий та про втому.
Про сине небо з клаптями хмарин
Та несміливий приморозок ранній,
Про сіро-голубий аквамарин
У ідеально круглій калабані.
Не треба знов осіннього плачу,
Для цього знайдемо ми інші дати.
Помовч, мій день. І я теж помовчу.
За нас сьогодні є кому сказати.
Торкається осінь воріт,
Не хоче, красива, розлуки,
І вечір приходить мов кіт
Та проситься мило на руки.
Тече із думок потічок,
Слабенький, та вистачить нині,
Я душу закрив на гачок,
Нехай хоч тепер відпочине.
А у неба очі – сині,
Сонце сили береже,
Й журавлине голосіння
Не голоситься уже.
Осінь пише заповіти,
Рве на листя золоте,
Струменіє свіжий вітер
Та про щось своє гуде.
Почорніли в тузі ниви –
До весни ще днів та днів,
І хитає ліс журливий
На гілках уривки снів.
Крапає дощ.
Осінь.
Вітер в трубі
Виє.
Неба нема
Зовсім,
Тільки одна
Мрія.
Мрія про щось
Інше,
Може й ковток
Раю,
Але буде
Тиша.
Ти не гукнеш.
Знаю.
Парк осінній в пару акрів,
Дике бігає маля,
Я – спокійний. Чищу чакри,
Небу носа підставля.
Десь вистукують вагони
(хтось кудись і щось везе),
Сонце котиться червоне
По захмарному шосе.
Тішить ясністю погода,
Сяють вікон вітражі,
І торкається свобода
До схололої душі.
Спіймали хмари сонце в сіті
І вітер дмухає невлад,
Застигло небо у граніті
Невелелюдних еспланад.
Палають сальвії червоні,
Жебрак канючить мідяка,
Куняє голуб на долоні
Кафешантанного дашка.
Нема осіннього прозріння,
До невідомого стремлінь,
І я в компанії із тінню
Нудьгу вигулюю і лінь.
Пора душі. Пора осіння.
Пора думок та каяття.
Пора збирати все каміння,
Що розкидалось за життя.
Пора свою трусити пам'ять,
Складати з підсумків есе,
Бо буде світ, де тіні навіть
Про тебе знають, мабуть, все.
За секунду до осені,
Що закохана в ніч,
Що жене листя росяні
На пустелях узбіч,
Де не мучишся спрагою
У чеканні дощів,
Тиша тішить увагою
Й загадковістю снів.
