Ранок осінній. Слизько.
Заспані мерзнуть кури.
Кіт заглянув до миски,
Мовчки пішов похмурий.
Гупає десь сокира,
Бризкає світло в шибку,
Хмарка жовтаво-сіра
Сонця ховає скибку.
У горобців інтрижка
Сварить маленьку зграю…
Світ – неповторна книжка.
Тихо дивлюсь. Читаю.
Блукає пам’ять у тумані…
А де ж та слава, що була?
Куди її поділи, пане?
Чого вона від Вас пішла?
Де Ваш палац? Де пані Ваша,
Така ж шляхетна, як і Ви?
Чом чоботи благають каші,
І бруд в копиці голови?
Де гоноровість, пиха, сила?
Де той азарт кривавих мрій?
Де загубились Ваші крила,
З якими Ви летіли в бій?..
Біжіть тепер, мов антилопа,
Просіть для себе в Бога див,
Бо зневажали надто хлопа,
І він ганьбою відплатив.
Який у жовтня бізнес-план?
Побільше золота і туги,
На ранок – затишний туман,
Під вечір – знов туман, вже вдруге.
Незвичний спокій у лісах,
Похмуре небо в сірій масці,
В очах волога, у словах,
І чай – гарячий рай у чашці.
Куди не підеш, все таке
Доречне, миле і ошатне,
Хороше, добре та п’янке,
Безцінне й зовсім безоплатне.
В подих туману
Утік виднокіл,
Колір у неба –
Землистий,
Дивиться осінь на мене
В приціл,
Скручений з жовтого
Листя.
Влучить у серце моє,
Або ні
(хтось розумів ту натуру?)
Може, блукати буде
Уві сні,
Рим розливати
Мікстуру.
Може, в мені заховалась
Вина,
Солодко й тихо
Дрімає?
Дивиться осінь на мене,
Вона
Мабуть, таємне щось
Знає.
Природа зачаровує красою,
Коли, над смутком втративши контроль,
Вірші про осінь падають росою
На жовте листя заспаних тополь.
У них, мабуть, одна небесна мати,
Яка дає розраду тисячам,
Із тих віршів букети б назбирати
Та дарувати чуйним читачам.
Трудяги дня до ранку гуркіт вщух
І тіні мовчки тішаться імлою,
Вдягнувши жовте, місячний пастух
Веде гурти зірок до водопою.
Мороз цілує ковзанки калюж,
Розтануть потім – він змайструє нові,
І тихо ходить хмарка гонорова
Над вибухом волосся диких груш.
Горить у вікнах жовтий мармелад,
Смакує небо зоряні цукерки,
Приносить вітер свіжий аромат
Та ніч в озерне дивиться люстерко.
Солодким медом лляється ліхтар,
Готують сни чергову колискову.
Осіння мить – як дамський будуар,
Красива, тиха й трішки загадкова.
Збирала намисто
З глоду,
Вогнем прикрашала
Листя,
Студила в озерах
Воду,
Пташині ховала
Свисти,
На клапті рвала
Тумани,
Шуміла верхів’ям
Сосен
Струнка і красива
Панна,
Що звалася просто –
Осінь.
Сонце мов у хмарному мішку,
Вітерець на градуси злиденний,
Дівчина в червонім кожушку –
Пляма літа в сірості буденній.
Скоро снігом вкриється трава,
І калюжі будуть склом залиті,
Захолонуть навіть ті слова,
Що щодня потрібно говорити.
Почуття у когось замете,
А у когось збільшаться печалі…
Дякую Вам, дівчино, за те,
Що тепла і кольору додали.
Ясне небо в хмарнім пледі,
Ясний погляд, добра мить,
Їде вечір на мопеді
І нещадно торохтить.
Б’ють морзянку світлофори,
І, не знаючи перерв,
Облітає жовте море
Із утомлених дерев.
Сонні мандри недалеко,
До ранкової зорі,
Скоро зоряного глека
Перехилять угорі.
