Осінній дощ журби налив
І холодом у вікна дише,
Та для тепла не треба слів,
Достатньо коцику і тиші.
Думки одвічні та ясні
Нехай лежать між подушками,
Хай тішить пляцок запашний
Із соковитими грушками.
Хай тихо серце дріботить,
Нехай вода на підвіконнях,
Якщо є життєдайна мить
І філіжанка у долонях.
Ну от і осінь. Порожньо мені.
Минуле загубилося у датах.
Неначе я живу на чужині,
Затиснутий в невидимих лещатах.
Жовтіє світ, загорнутий в туман,
Думки тікають дикими стадами,
І десь в душі ще теплий океан
Не хоче покриватися льодами.
Але і він втече від метушні,
Допоки ще зима не йде сурова.
Ну от і осінь. Порожньо мені.
Ані мелодій тихих, ані слова.
У цих лісах жили колись дуліби,
Свободу цінували над усе,
Ростили хліб і мали ще й до хліба
З того, що Бог в долонях принесе.
А заздрощів із пихою не знали,
Шляхетських не любили батогів,
Гостей та рідних радо зустрічали,
Й залізом зустрічали ворогів.
Пройшли віки, поділися заброди,
Стекли, немов вода у білий рінь,
Та зайдеш в ліс і вигукнеш: Свобода!
І відгукнуться сотні поколінь.
Ми рушили до краю, у якому
Як не крути, нас досі не було,
Побитість ніг патякала про втому,
І вітер піднімався на крило.
Гуляв пісок у зморшках одежини,
Ревіли в небо вперті віслюки,
Ховалися обличчя у хустини,
Та в доганялки гралися думки.
У м’язах причаїлися скрижалі,
Ніхто не знав, чи змилується час,
Та ми ішли, і днів не помічали,
Бо рабство не влаштовувало нас.
Роняло сонце з подиву корону,
Вночі кривилось місячне більмо,
І навздогін кричали фараони,
Що ми назад захочемо в ярмо.
Закриваю тривозі очі.
Все, відмучилась. Більш нема.
Тиха ніч погуляти хоче
(хай іде, я хіба трима?)
Місяць в небі скарби шукає
І примножує сум собак.
Може кави? Не варто? Знаю,
Та без неї усе не так.
Пам'ять, нащо слова пророчі?
Ти притримай оті слова…
Закриваю тривозі очі,
Бо раненько буде нова.
Все відбувається востаннє:
Світанок, вечір, сміх та гнів,
Відверта ненависть, кохання,
І теплий дотик літніх днів,
Багряно-жовті падолисти,
Морозні вікна, довгий сон,
Години без людей і змісту,
Розмови доброї полон.
Приходять хмари, сяють грози,
За горло спекою бере,
Наївна щирість сіє сльози,
Поваги вимага старе,
Душа лікується вустами,
Ламає між людьми стіну…
Все відбувається востаннє
Й життю підвищує ціну.
Я в землю вріс, маленький пагінець
Людського нестаріючого дуба,
Зубами смерть скрегоче білочуба
І хитро мружить очі Праотець.
Збігають сни з небесної гори,
Течуть неквапно судження і соки,
Свої навперегін рахують кроки
Непосидючі дні та вечори.
А я гадаю, може є мета
У тому, що встромляю в небо віти?
Чи стану я опорою для світу,
Чи просто з мене витешуть хреста?
А вчора обіцяли прохолоду,
Красивий сніг на заспанім гіллі,
Якусь неординарну насолоду,
Крихкі морозні дотики на склі,
Кришталь калюж, великі кучугури,
Небесний синій погляд вдалині,
Та інші чудеса температури,
А зустрічались люди крижані…
Між прокльонами
І подяками,
Між ненавистю
Й розумінням,
Рукотворний існує
Вакуум,
І зоветься він
Онімінням.
Я ріжу слова,
Розбиваю на пари,
Ще трохи емоцій –
І страва буде,
У небі застигла
Хмаринок отара,
А пастись за обрій
Чомусь не іде.
Великі, малі,
Та усі безіменні
Скуйовджені вівці
З краплинок води,
Вже досить в гордині
Дивитись на мене,
Полили б якісь
Почорнілі сади.
А може нап’ються?
А може розквітнуть?
А може засяють
Плодами не раз?
Я ріжу слова,
Розкладаю на блюдцях,
І ходить довкола
Збентежений час.
