Інтронізація покійника

Інтронізація покійника
Такі ось справи з рашою-парашою
З одного боку мені байдуже все, що діється в рашці, зокрема і події 7 травня: була то інтронізація. інавгурація чи ексгумація нешанованого мною і багатьма В.В. Путина (далі: пукін), але є певний момент, який би хотілося дещо обговорити. Таке собі невеличке фентезі на тему: а якщо пукін мертвий? Що тоді?
Почнемо з простого: є вісточка і доволі достовірна, що після візиту пукіна до Китаю в жовтні 2023 р. його таки наздогнав якийсь мутант ковіда і забив там в бункері на Валдаї. І що? І нічого! Взагалі. Чому? А тому! Тому що багатьом, дуже багатьом смерть пукіна є не просто невигідною, а стає крахом всього! І навпаки: самий смак настає правити не боячись хазяїна, який лежить в морозильній камері. Пукін мертв, але справа його живе!
Почнемо з того, що оточення пукіна досить обмежене і дуже постійне через його параною замахів на життя. Будучи за фахом хіміком-кедебістом, пукін спеціалізувався на тихих вбивствах типу смертей Степана Банери та Лева Ребета ціанідом, які б ніколи не розкрили, якби не зрада агента-кедебіста Б. Стасишин, що особисто вчинив ті вбивства. Невідомо, скільки вбито людей самим пукіним чи за його керівництвом, але відомо про виживших Скрипалів та не вижившего А. Литвиненка. Усе через отруту. Тобто параноя в пукіна мала всі підстави і в останні часи він навіть зі соїми довіреними спілкувався на дуже значній відстані. Затворництво у бункері також показник, а також наявність двійників. Не одного - багато двійників. І я розумію іронію, коли хтось спостережливо підмітив, як на однму публічному заході пуків вітався і тис руку усім, включно своєму охоронцю. Тобто була наявною значна група фахівців, яку курували двійників пукіна "по образу й подобію". Саме тому смерть пукіна можна було спокійно переформатувати в живого і ділового.
Також легко зрозуміти, що без пукіна ні Шойгу, ні Лавров, ні Матвієнко, ні той же базіка Песков і ще купа мала мастодонтів при владі стають порожнім місцем, чого їм дуже не хочеться. Ця вся кліка робить продовження всього так би мовити "за замовчування" і пукін стає живіший всіх живих. Ось навіть вибори легко виграв, бо перед тим несподівано помер в колонії його головний опонент Навальний, що відомо на весь Світ, але мало кому відомо, що за нез'ясованих обставин знайшли повішеним в камері досить відомого Гіркіна-Стрелкова, що був на другому місці за популярністю після Пригожина, також знищеного за дивних обставин, але ще за життя пукіна. Чому це сталося? Банальна перестраховка: якби смерть пукіна набула публічного розголосу, то все одно конкурентів немає знаменитих на всю рефію і на крайняк свій Медведєв підійде. Хоча є досить бажаючих і посеред правлячої кліки, тому все йде тихо і не мирно. Потрібні значні успіхи, щоб потім заявити: надірвався і раптово помер! Дістаємо з морозильника як живого і в почестях та печалі ховаємо, а тоді когось нового обираємо, хто і без того вже усе тримає в своїх руках.
Не вигідно доводити смерть пукіна і закордонним правителям, тому що запитань і проблем постане неймовірна кількість, а так граємося в піддавки, щоб не отримати чогось ну дуже поганого. Сподіватися, що в сучасній рефії прийде до влади якийсь гуманіст і все владнає - шанси мінімальні. Навпаки: за твердою рукою має йти тверда голова.
Можна ще багато розписувати різного такого конспірологічного, але я зупинюсь на одній дрібниці: ставлення еліт світових до сучасного пукіна - воно кардинально змінилося. Та й в самій рефії є чимало документальних матеріалів того, як вигиналися й заглядали в очі пукіну присутні на зустрічах політичні бонзи, а як байдуже вони поводилися на отій інавгурації - вражаюча різниця. До того навіть голова МПЦ Кирил пукіну вклонявся, хоч мало бути навпаки. А тепер кланятися дублікату-двійнику - та ну. То ж клоун! Вражаюча переміна. З чим вас і вітаю. Інтронізація покійника відбулася. Що далі - то деталі.

Богдан Гордасевич
9 травня 2024 р.

Пояснення:
Ексгумація (лат. exhumation, від латинського ex — із і humus — земля, ґрунт) — вилучення трупа з місця поховання, при необхідності його огляду,

Інавгурація — церемонія вступу на посаду голови держави або на високий духовний сан. «Інавгурація» є словом давньоримського походження, коли чиновників посвячували на їхні посади авгури, трактуючи волю богів.

Інтронізація — офіційний цивільний чи церковний акт посвячення на найвищу посаду в державі або церкві (нім. Inthronisation; нім. Enthronement; лат. Inthronizatio)
13:28 09.05.2024

Про війну дронів від Тетяни Чорновіл

Про зброю «задротів»
Я пілот FPV.  І хочу тут викласти деякі свої думки про таку зараз модну тему малих дронів-камікадзе, поки не стала профі. Бо, вважаю, думки початківця об’єктивніші. 
 Коли весною минулого року я тільки мріяла освоїти дрон-камікадзе, я думала, що варто мені навчитися літати - всі цілі будуть мої. Виявилося так було на початку ери фпвдронів. Скільки БМП у нас стояло у посадках через кожних 50 метрів на відстані «Стугни», але недосяжні для ПТРК через дерева , і такі легкі цілі для ФПВ…
Зараз, на тих ділянках фронту, де ворог не наступає на глибину 15 км не має нічого цікавого. Доводиться літати в якусь дрібноту: легкові авто, бліндажі і блокпости. «Урал» або Муром  або антена ворожого ФПВішника вже щастя!
Отож ФПВ-дрони не панацея. Насправді: дрони камікадзе це повинна бути  недорога масова зброя для всіх цілей підряд, навіть не значних, щоб тримати основні сили ворога на відстані,  руйнувати логістику і проріджувати атаки. У мене наприклад 30 дронів на місяць. Це ніщо. Це не робота. Робочі ефективні екіпажі мають по 300 дронів на місяць. Але і вони не заміняють артилерію і більш серйозні дорогі безпілотні системи, жодним чином! Так що почуєте від політика або експерта, що всі гроші оборонки треба спрямувати на дрони камікадзе знайте він просто на цьому заробляє.
Однак не зважаючи на незначні цілі, я сама собі, як пілоту дрону-камікадзе, заздрю кожного разу, як лечу. Це неймовірне відчуття летіти над  ворогом на глибину 15 км і влітати прямо в бліндаж…і на останьому кадрі бачити орка. Неймовірне відчуття: коли зі «Стугни»  вже вивчила напам’ять  об’єкти на прямій видимості, а тут зазираєш у двори і за посадки. Коли працюють твої головні відчуття, коли більша частина тебе улітає разом з дроном …
Зізнаюся чесно, мені було важко навчитися, бо я не геймер і ніколи ним не була.  Чесно кажучи, коли вперше відкрила програму-тренажер на комп’ютері , мені здалося, що пілотувати  ФПВ неможливо.  Але тягала з собою комп і пульт на позиції Стугни -літала літала літала і десь через 300 годин польотів  себе подолала(я не рахувала, але всім кажу так). Другий раз у мене ледь не трапилася істерика, коли я вперше злетіла на полі і бахнула дрон, бо все виявилося не так, як в тренажері.
Проте зараз, я хоч і початківець долітаю до цілей не гірше ніж інші пілоти з якими зараз працюю, яким навчання давалося  легко, які  мали більше нальотів і почали на півроку раніше мене (мені зараз відправили розрахунок таких). І я ще й почала таких повчати, бо, як це так, я «деревяна» долітаю частіше до цілі ніж вони?
Секрет тут в наступному. Позаяк, я знаю що я не ас, то, щоб мені було легше, я вибудовую маршрут перед польотом, користуючись картами гугл і даними розвідки цілі   і попереднім досвідом. Заплющую очі уявляю маршрут пару разів. Особливо детально біля підходу на ціль. Значить так, -кажу собі, - біля червоного даху повернути на дорогу, біля знаку на дорозі почати понижуватися, біля наступного знаку лягти на висоту 2 метри почати максимальний набір швидкості, щоб не встигли включити  РЕБ, коли почують дрон, перед ціллю, наприклад це вхід в блокпост, я  зауважу на кадрах розвідки бочку і блок, яка мені буду орієнтиром, бо я повинна пролетіти між ними на їх висоті, щоб в наступну мить потрапити в дірку, яка є проходом всередину  блокпосту.   Тому, коли я лечу у мене може почати так сипатися картинка, що я майже нічого не розрізняю окрім своїх орієнтирів – і чудо  передімною раптово і дивовижно вигулькує чорна діра блокпосту в який я летіла… 
А ось пацани, яким легко давалося навчання і на полігоні з дроном виконують чудеса вищого пілотажу раз за разом роблять одну і ту саму помилку від самовпевненості:  що треба просто летіти, а вже на місці розібратися, де тая ціль. В результаті, не бачать, намотують над  ціллю кола, шукаючи її,  поки їх не посадить РЕБ, ловлять здивовано гілки дерев і дроти електромереж… 
Це я розповідаю тим, хто хоче  опанувати польоти. Якщо ви дуже хочете, ви будете ефективно літати навіть при відсутності початкових здібностей. Головне бажання і довбати цю скалу. «Деревяні» пілоти насправді теж можуть показувати хороший результат.
Але навчитися літати це далеко не все. Як я виявила: пілотування це лише 20% роботи розрахунку ФПВ. Це я пишу для тих, хто вважає, що якщо всіх мобілізованих навчити на пілотів і дати їм дрони ми виграємо війну.
 ФПВ далеко не панацея.  А якщо в команді не має талановитого інженера, ФПВ взагалі перестає бути ефективною зброєю.
Мені пощастило у мене є такий. А ще мені пощастило, що другий пілот теж вдало опановує навички інженера. Я жартую, що ФПВ це зброя «задротів»!!!! Пілот це 20 % успіху дрона, а інженер це 50% успіху дрона -кажу я.
Адже пілот не може вивчити свій апарат, бо кожний раз він літає на новому літальному апараті.  І тут вся надія на інженера, що новий апарат не підведе.  Навіть з однієї коробки з однієї серії у апаратів може бути радикальні відмінності і різні неякісні компоненти.  Перед кожним бойовим  виїздом довбаємося з прошивками, обльотуємо дрони, обльотуємо батареї, і, наприклад, їдемо на бойовий виїзд -  два дрони з трьох втрачають відеосигнал далеко до цілі. Що сталося, чому? Кумекуємо, що на тому що долетів стояла інша антенка. Виявляється вся партія дронів прийшла до нас з антенками -хорошими антенками, тілька та біда вони не сумісні з нашою наземною станцією. А ми то вилітували дрони перед виїздом на пульті без станції, тому цього не з’ясували...і навіть не подумали, що так може бути.
Зараз наш інженер вже дійшов до того, що кожен дрон у нас вилітає на відмінній частоті керування і на іншому каналі відеозвязку. Ми міряємо, яка частота найменше глушиться РЕБом своїм і ворожим в момент вильоту і який канал відеозвязку дає антенці на дроні пікову потужність. Майже всі антени з однієї партії різні!!!! Ми це виявили нещодавно.
Це нам дало той результат, що майже всі дрони долітають до цілі. Наразі у нас доліт 9 з 10. Але який рівень «задродства» для цього треба)))))
Ні в яких учєбках цього не навчать, нажаль, того хто не інженер. Тому  не може бути маса ФПВ-екіпажів на фронті, які замінять всі види військ.  Якщо ми беремо кількістю, а не якістю екіпажів, то треба змиритися з тим, що це буде дорога зброя, що при нинішній якості дронів і низькій взаємодії до цілі буде долітати  1 дрон з 10.
Проте це ще не все: доліт і ураження цілі не синоніми. Ефективність боєприпасу і детонація  -  велика проблема. Самі ліпимо БК і дивуємося, а чого воно так слабенько вибухає, якщо ще й вибухає…. На різні задачі треба різні боєприпаси. А ми літаємо на тому що маємо, що зліпимо при відсутності пластиду, електродетонаторів, щось десь клянчимо поштучно, вимінюємо і результативність наша низька. Хороший сапер плюсує 30% успіху ФПВ розрахунку. І тут я поки що ще  ні чим похвалитися не можу, я в пошуку рішень….
Отже мої підсумки:  пілот 20% успіху, інженер -50%, сапер-30%.
У мене, як і в усій армії зараз уже перекос: пілотів купа, інженерів та саперів майже не має. А так не літає. Проблему саперів може вирішити виробництво БК для дронів. А ось інженери….Це окреме питання, як їх заманювати в ЗСУ, і при цьому не відправляти з лопатами в окоп…
Знов таки, я це все пишу, як початківець і може професіонали мене тут зараз «розкатають». Проте моя думка, як мінімум цікава, бо нас початківців легіон і думаю всі ми маємо проблеми з ефективністю нашої роботи.
Отже даю свої висновки.
Не зважаючи що тема маленьких ФПВ дронів -камікадзе вже  давно є  найбільш модною, на одних дронах війну не виграєш. Насправді нікуди не дітися без арти  та іншої старої доброї «пілотної» зброї.
Але якщо говорити про модні ФПВ камікадзе, то вони вже зараз ефективні лише в комплексі з іншими дронами. До ФПВ потрібні важкі «Бомбери», «Крила» розвідники, Крила «камікадзе». Потрібні безпілотники різної дальності, і все це як денне так і нічне і все в одному підрозділі. Треба централізоване виробництво боєприпасів для них, а також пошук і мобілізація інженерів, які повинні отримувати статус особливої еліти у війську.
Перший рік у нас була війна села, прийшла черга воювати місту.
Для себе особисто я прийняла рішення: що на ФПВ не можна зупинятися. Поставила завдання: терміново намагаюся освоїти і отримати серьозніші літальні апарати. Нажаль зробити це треба було ще вчора…
На відео "задроти" від'їхали на 15 км від лінії фронту і вчаться(січень 2024)
Тетяна Чорновіл

Час прийшов визначатись

ДЛЯ ВАС ЩЕ ДОСІ "НЕ НА ЧАСІ"?
На "Лівобережній" в Києві висить плакат. Великий такий, на дванадцять поверхів. Висить на довгобуді, який доведуть до пуття хіба тоді, коли кожен українець збагне значення слів з плакату. Там написано: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій»
Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці мудрі слова належать Андрею Шептицькому, митрополиту УГКЦ, видатному громадсько-політичному діячеві ХХ століття.
Я стою на "Лівобережній", пасажиропотік якої - близько 50 тисяч осіб на добу, і міркую: плакат з цими словами неможливо не побачити. Нехай не з першого разу, але рано чи пізно, його бачать усі, хто час до часу тут бувають: мешканці Лівого берега, перехожі, транзитні пасажири тощо. Одначе, скільки з нас розуміють важливість змін, змін зсередини, а не зовні?
Не лякаймося думкою, що зміни - це щось титанічно важке. Насправді маленький крок дає всесвітні результати, позаяк змінює ВАШ всесвіт, а тоді - впливає на всесвіт тих, хто  поруч з вами. Багато не треба! Просто відмовтеся від російської. Почніть спілкуватися українською.
Чому?
Бо російська - мова ворога, мова окупанта, ката і вбивці, ґвалтівника та перевертня, який не приховує своїх намірів знищити вас.
Вони обманули, коли сказали, що російська - мова Пушкіна і Достоєвського. Пушкін і Достоєвський завжди йдуть пакетом з путіним і шойгу, перемотані трьох кольоровим скотчем з літерою "z", по акції, від якої не можна відмовитися.
Це мова, якою завжди говоритимуть наші вороги. Не переймайтеся щодо її долі: щонайменше 140 мільйонів не допустять зникнення російської. Ці ж 140 мільйонів подбають про те, щоб "Пісьмо Татьяни" було прочитане між зґвалтуваннями, а "Анна Карєніна" зіграна в перервах між бомбардуваннями.
Це мова, яка не дозволить вам по справжньому відчути своє українство.
Мислення російською, емоції, почуття і переживання нею не створюють українські конструкти. Наведу приклад.
Я народився в українськомовній родині в переважно російськомовному Києві, де в молодшій та середній школі вимушено підлаштовувався під російськомовних однокласників, бо "так прийнято", "усі говорять, чим я гірший" тощо (знайомі думки, хіба ні?).
У дев'ятому класі я нарешті перейшов на українську з однолітками, українською говорив в університеті, аж ось у студентські роки почалася моя професійна діяльність як екскурсовода у все іще переважно російськомовному Києві. Не приховаю, успішна діяльність: "Сергей, как хорошо вы говорите", "Серёжа, какая у вас прекрасная литературная речь". 
Я від того отримував неабияке задоволення, бо ж я розповідаю про Київ! Російською про Київ. Бо мені, ніби ж українськомовному хлопцю, здавалося, що ТАК про Київ можна розповідати лише російською! Мій Київ тієї епохи - це "Бєлая Гвардія" Булгакова, це Маяковський з "лапками лапушками" на Владімірской горкє, Анічка Горенко, пардон, Ахматова; бабушка Володі Висоцького, візит Ніколая ІІ і пам'ятник Царю-Асвабадітєлю. У тому Києві так любо блукалося слідами Турбіних і з таким захопленням переповідалося про Мастєра, убивство Столипіна чи кохання Врубеля.
Я будував Київ, у якому знаходилося місце для будь-яких наративів, крім, здавалося, українських.
Минали роки і протистояння між українськомовним киянином і київським російськомовним екскурсоводом загострювалося. З усіма і всюди я говорив рідною мовою і лише прогулянки залишалися цариною, де панувала російська. Величезною цариною, яка, виявляється, визначала мене більше, ніж мені здавалося, за повсякденну сторону життя.
Зрозумівши, що так, як було, далі бути не може, я приймаю рішення проводити екскурсії українською. Я міркував, що зміниться лише форма, а зміст залишиться без змін. Але виявилося, що ця маленька переміна породила величезні наслідки.
Отже, дещиця людей перестає з'являтися на моїх екскурсіях. Можливо, у них були інші причини, а можливо не пережили того, що одним російськомовним гідом у Києві стало менше.
Дуже багато моїх гостей, які часто ходили на променад зі мною і говорили російською, відтепер почали звертатися до мене українською. Хоча я їх про це не просив.
За два тижні я почав отримувати слова подяки від екскурсантів, які засвідчували, що мої дії спонукали і їх перейти на українську у побуті та  діловому спілкуванні. Можливо, я тоді уперше побачив такі сильні зв'язки наших маленьких рішень та великих наслідків.
Але найголовніші зміни, я вважаю, відбулися усередині мене.
Не минуло і місяця як я помітив, що моя українська змінює хід думок та витісняє "політично нейтральні" або проросійські конструкти. Простими словами, мені стало нецікаво розповідати гостям про "царствєнниє візіти в століцу Юго-Западного края" та "поетов сєрєбряного вєка в Кієвє". Я усвідомлював, що з моїх екскурсій, силою слова, тікають квартиранти та гості, які затрималися, звільняючи місце справжнім господарям столиці України.
На місце про- або російських приходили наші, яких не було, або ті, які були представлені вкрай мало, поверхнево чи схематично. Мій Київ змінювався. З "сахарной століци і третьєго города імперії" Київ перетворювався на Місто Нечуя-Левицького і театру корифеїв, центр УНР та столицю визвольних змагань. Його дороги почали виводити до помешкань Грушевських та Косачів, а квартири родини Франка або кабінет В'ячеслава Чорновола стали несподівано рідними та фантастично цікавими. Українська мова будувала Український Київ. У нім тепер так легко зустріти Євгена Чикаленка, побачитися з Людмилою Старицькою-Черняхівською чи навідатися до Стефана Таранушенка. 
Тепер, провівши сотні екскурсій рідною мовою, я свідомий, що ні цих зустрічей, ні цих адрес, ні наративів не було б і не могло би бути, зостанься б я з російською мовою викладу. 
Я знаю нині не з розмов, що російська мова в думках та на вустах ніколи не дозволить говорити про УПА чи Степана Бандеру без московських таврувань. Російська не спонукає опанувати твори Дмитра Донцова чи дослідити спадок В'ячеслава Липинського і через неї Олександр Ольжич чи Наталія Полонська-Василенко мають вкрай мало шансів потрапити у ваш дім. Зрештою, саме російська не дасть вам по справжньому відчути себе українцями, усвідомити частиною великого українського світу.
Тож не обманюймося, що можна самовіддано любити Україну, але говорити іншою мовою. Як не буває людей наполовину, так само не може бути патріотів на 0,75%.
Просто перейдіть на українську. Замість вас цього ніхто не зробить.
© Екскурсовод Сергій Савченко 

Пам'ятника Тарасу Шевченку

"Пам'ятники Тарасу Шевченку та їх значення" - розмовний лекторій з нагоди Дня пам'яток історії та культури та 210-ої річниці від дня народження Великого Кобзаря.
Під такою назвою у Народному музеї Тараса Шевченка відбувся захід, в якому взяли участь відомі дослідники, культурологи та громадські діячі з пам'ятко-охоронної спадщини Львівщини.
Відповідно до теми про значимість пам'ятників Тарасу Шевченку, їх візуалізацію, як визначну споруду та витвір мистецтва, що є частиною культурного надбання [культурної спадщини] України, і охороняється законом, розповів головний редактор науково-популярного видання "Наша спадщина", член НСЖУ, культуролог та дослідник історико-архітектурної спадщини Андрій Левик .
Ігор Гавришкевич - голова Львівської організації Національної спілки художників України, учасник восьми мистецьких експедицій (1997-2003 рр.) шляхами, які пройшов Тарас Шевченко (Україна, Вільнюс, Петербург, Казахстан), презентував свої роздуми про поїздку у Казахстан, розказав про враження від пам'ятників та мистецьких творів у цій країні, та наголосив на важливості вивчення, пошани до пам'яток культури і пам'ятників Тарасу Шевченку, зокрема.
Цікаво і надихаюче розповів про свої скульптурні роботи, про незвичну, дуже оригінальну за формою кам'яну скульптуру Тараса Шевченка, що знаходиться у Народному музеї Тараса Шевченка, Ярослав Мотика. Український скульптор - лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, член НСХУ - автор пам'ятників Євгену Коновальцю та скульптурної композиції Тараса Шевченка у Жовкві, ряду відомих скульптур в Україні.
Про важливість мистецького вкладу у виготовлення пам'ятників, їх культурно-мистецьке значення, естетику та історизм розповів Президент Благодійного фонду "Збереження історико-архітектурної спадщини м.Львова", голова ради Львівської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Андрій Салюк . ВІн також сказав: "Україна має багатовікову історію. Кожне покоління залишало своїм нащадкам власні здобутки та пам’ятки. Від покоління до покоління передавалися досвід, традиції, знання, спогади, легенди про історичне минуле народу. Так формувалася історична пам’ять. Завдяки історичній пам’яті ми усвідомлюємо себе як єдиний народ з спільною історією та самобутньою культурою, що має свою історичну територію, мову, традиції. Історична пам’ять дає можливість людині відчути себе нащадком свого народу та впевнено почуватися в сучасному світі. Тому важливо ставитися до минулого свого народу як до спільної історичної спадщини".
Варто зазначити, що під час тематичного лекторію прозвучали важливі для сьогодення думки, й в інших виступаючих. Як наголосив Ігор Гавришкевич: "Ми зобов'язані говорити про свою пам'ять і про ті об'єкти, які нагадують про відомих особистостей: Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Івана Франка, тому що сьогоднішня війна, це в першу чергу війна з нашою національною пам'яттю, з нашими пам'ятками і пам'ятниками Тараса Шевченка. Якщо ворог знищить нашу культурну спадщину, він знищить душу українця, а ми цього не маємо права допустити", - йшлося у його заключному слові.
Прекрасні музичні номери, виконані на гітарі, подарували львів'яни  Олександр Свєтогоров  та Ольга Донеччанка.
На загал учасники та гості тематичного лекторію з нагоди Дня пам'яток історії та культури України провели дуже цікаву дискусію та відзначили подію, яка має важливе значення для збереження та вшанування багатої культурної та історичної спадщини України.
Указом Президента України номер 1062/99 від 23 серпня 1999 року встановлено відзначати цю подію щорічно 18 квітня, щоб замислитися над значенням чисельних пам'яток, які славлять історію та культуру держави.
Культурна спадщина України налічує понад 70 тисяч об'єктів у більш як двох тисячах населених пунктах України.
До пам'яток належать і пам'ятники видатним особистостям та композиції відповідно славних історичних подій. З них - 1070 пам'ятників Тарасу Шевченку в Україні. А всіх - 1167, включаючи за кордоном.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку встановлений у 1900 році на території садиби Алчевських у Харкові. А перший публічний - у Романах, на Сумщині.
Перший пам'ятник Тарасу Шевченку у Незалежній Україні - в с.Воскресінці на Коломийщині у 1992 році.. Туди з'їхалося тисячі українців.
Цьогорічний День щодо пам'ятників Тарасу Шевченку - особливий. Ми відзначаємо його в час вшанування 210-ої річниці від дня народження Кобзаря та в час війни, коли російські нелюди нищать українську культуру і українські пам'ятники.
Модератор заходу: науковий співробітник Народного музею Тараса Шевченка Львівського Палацу мистецтв, голова Жовківського осередку УТОПІК Галина Фесюк

Вибори? Не хочу, не можу, навіщо як я є!

Як сказала одна українська людина нещодавно: - Цікаво: ми ще вівці чи уже барани?
Про яку війну йдеться, панове? Що війна є ми знаємо, але офіційно її немає! Офіційно війни в Україні немає! Верховна Рада України успішно оголошує продовження воєнного стану і заодно своїх повноважень, які скінчилися ще 2023 року, але не оголосила нікому війни — це факт. Війни немає, а воєнний стан чомусь є. 
Була спочатку Антитерористична операція, яка була переназвана в "Операція Об'єднаних Сил", а тепер взагалі невідомо що маємо в додаток до офіційно існуючого ООС. Україна немає офіційного визначення того, що тут у ній відбувається. В раші називають свою інтервенцію "Спеціальною військовою операцією", тому з боку України йде своєрідна "Неспеціальна військова операція", але де тут війна?
Ще і ще вказую, що щодо війни офіційного документа в Україні не існує і саме тому західні країни такі обережні, щоб їх зброя не була застосована по раші. Тобто наявне цинічне фальшування через просте небажання влади проводити вибори і крапка. Ситуація 2014 року в Україні була набагато складніша за більш визначене сьогодення, але вибори Президента України та до Верховної Ради України і місцевих рад всіх рівнів були успішно проведені. Треба хотіти! 
А хіба у 2019 не було війни на Донбасі? Була. І вибори були. Відтепер їх не буде в Україні. Тому, рідні українці, ви  вже не вівці... З чим і вітаю: демократія скінчилась. Хоча наш і ваш президент полюбляє хвалитися демократією в Україні, бо ось він робить буквально що захоче і ніхто йому в тому нічого не боронить. Слава Узурпатору Першому! То я наперед прогинаюся, бо щоб під мене прогнулося? Та ну! Я ж не гуморист, а нормальна людина, сподіваюсь.
Богдан Гордасевич
Навздогін: 
1.Мені особливо образливо чути "плачі вавілонські" про військових на передовій, тому що БК щодня доставляють, поранених забирають, а скриньки для виборів ну ніяк? 
2. Чи я за продовження терміну перебування на посаді Президента України Володимира Зеленського? Так, я за. Серйозно, бо це буде остання його обіцянка, яку він не виконає. Всі інші він вже не виконав! Серйозний чоловік! Коли обіцяв, то пальці хрестиком тримав, а ніхто й не побачив. Лохи! Чи барани? Я вже заплутався, тому самі визначайтесь хто ви. 
3. Стосовно ворожих інсинуацій, то проти Залужного вони також підкоп робили, але зняли його з посади не вони. Якщо влада вчиняє злочини, то до чого тут вороги?  
17.03.2024 
 
Довідки:
1. Після того, як 30 квітня антитерористична операція, що почалася в квітні 2014 року, змінилася операцією Об'єднаних сил (ООС) керівництво ЗСУ перейшло від СБУ до командувача Об'єднаних сил. Якщо АТО стримувало ворога, то мета ООС – звільнити територію України від російських окупаційних військ та захищати територіальну цілісність країни. «Операція Об’єднаних сил, яка розпочалася 30 квітня, відрізняється від антитерористичної операції тим, що це військова операція зі стабілізації ситуації на Донбасі та його соціального відродження», – пояснив командувач Об’єднаних сил генерал-лейтенант Сергій Наєв.

2. У час війни президент залишається легітимним — навіть якщо термін його повноважень завершиться
 05.03.2024, 15:15
Підбурювати українців майбутньою «нелегітимністю» Володимира Зеленського намагаються наші вороги

У період воєнного стану не може бути припинено повноваження президента. Їх буде продовжено, аж поки після завершення війни не виберуть нового главу держави. Це випливає з Конституції України, в якій визначено порядок організації та здійснення державної влади, і цей порядок спрямовано на забезпечення безперервності її здійснення. Відповідне роз’яснення на запит видання «Главком» щодо легітимності глави держави після того, як 20 травня 2024 року сплине п’ятирічний термін його повноважень, дала Центральна виборча комісія України.

У ЦВК зазначили, що з 24 лютого 2022 року в Україні триває воєнний стан, а згідно з Конституцією, на час воєнного або надзвичайного стану встановлено певні обмеження прав і свобод громадян — зокрема, заборонено проведення загальнодержавних та місцевих виборів.

Закон «Про правовий режим воєнного стану» визначає, що у період дії воєнного стану не може бути припинено повно­важень президента, а в разі закінчення терміну повноважень президента під час дії воєнного стану його повноваження продовжують до вступу на посаду новообраного президента, яко­го оберуть після скасування воєнного стану.

У ЦВК також пояснили: рішення щодо призначення виборів, процес яких не розпочався у зв’язку з введенням воєнного стану, ухвалює відповідний суб'єкт їх призначення не пізніше місяця з дня припинення або скасування воєнного стану. І додали, що призначення виборів президента належить до повно­важень Верховної Ради.

Тему «нелегітимності» української влади в останній час все частіше порушують у росії - щоб дискредитувати нашу державу перед світом. Мотивують це тим, що в Україні начебто «нелегітимний» парламент (вибори нового його складу мали відбутися у жовтні 2023 року). А також тим, що чинний президент України буде «нелегітимним» після 20 травня, дня, коли відбулася попередня інавґурація. У мирний час чергові вибори глави нашої держави, згідно з Конституцією, мали би відбутися 31 березня 2024 року. У кремлі вдають, ніби не розуміють, що проведення і парламентських, і президентських виборів в Україні наразі неможливе — саме через їхню, російську агресію.

Коментар для «ВЗ»
Андрій МАГЕРА, експерт із конституцій­ного права, член ЦВК у 20042018 роках

Добре, що ЦВК дала відповідь на питання, яке цікавить багатьох. Але оптимальним у цій ситуації було би тлумачення Конституційного Суду. Рішення КС розставило б усі крапки над «і»

Життя, як кіно, чи навпаки?

Не на вид жу. Не лю ди.
На Берлінському фестивалі показали фільм української режисерки Оксани Карпович "Intercepted" (літер. - "перехоплене")
Півтори години перехоплених телефонних розмов російських "солдатів" з України з сім'ями. Цитати не всі точні до слова, але суть передаю найточніше.
«Мам, мені так сподобалося катувати! Я тобі можу розповісти, про які тортури я дізнався і в яких брав участь» (і розповідає. Вибачте — не можу повторити). — Синку, це нормально. Я б, якби туди потрапила, теж ловила б кайф, а як інакше?» Це без коментарів. ніякий коментар не виявиться адекватним почутому. У залі – шок. Тиша цілу хвилину після закінчення фільму. Потім зал встає та влаштовує овацію. Рідко вдається ось так, за півтори години побачити картину світу. Російського світу.
«Ні, я не озлобився тут – я просто вбиваю нациків. Вчора йдемо, нам назустріч жінка із двома дітьми — ну ми їх і поклали. — Ну, правильно, вони нам вороги. - Так, мені їх не шкода. Це їхній вибір. Могли б поїхати, як решта. — Правильно, не шкодуй їх. Бий».
Ти там бази НАТО бачив? - Не-а. — Не бреши мені — там на кожному кроці їх бази, нам по телевізору розповідають. — Не дивись телевізор, мамо — там неправду кажуть. — Ну, як це неправду? Правду, звісно. Тому вас і послали туди, щоб ви нас від НАТО захищали. Ви герої. так і передай друзям. — Не лишилося друзів майже нікого — всіх повбивало. — Я пишаюся тобою та твоїми друзями».
«Ти знаєш, ці х@хли злобучі так добре живуть — краще за нас, правда. — Ну, так зрозуміло — їм Захід платить, вони бояться це втратити і за це воюють — а за що?
«Я тобі та дітям стільки шмоток привезу — ми тут у квартирі зараз, вони все кинули, втекли. Спортивна така сім'я - одних кросівок десять пар, і всі фірмові. Я все зібрав, у рюкзак запхав. Хлопці вантажівками вивозять, а я не маю вантажівки. — Гарний ти в мене, господарський — усе до хати. До речі, Софія цього року іде до школи — може, десь комп'ютер забереш?»
У цих розмовах голоси з Росії набагато цікавіші, ніж голоси окупантів. З цими все ясно — вони прийшли забирати, вбивати, катувати. але саме жіночі голоси — матерів, дружин, подруг — показують такий ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії. Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому. Ці голоси бажають смерті українцям. Ці голоси просять не шкодувати дітей.
«Мамо, навіщо ми сюди приїхали? Жили собі люди, а тепер ми півкраїни трупами засіяли. Навіщо? — Не смій так казати. Вони не люди взагалі. Воюй далі».
Родіна мать.
Перемать.
Катерина Барабаш
Усі реакції:
2Ви та ще 1

"Все добре"



Alisa Yanvarskaya
Господи, яка історія. Є і такі хлопці тут. Хоча деякі французи говорили мені, що якби б навіть у Франції розпочалась війна, вони б нічого не захищали і просто втікли.
Текст про Andras записав Olivier Jouet (переклала Елизавета Юхнова): 
"16 лютого 2023 року у бою під Сватовим, на сході України, загинув француз Andras Gallozzі.
Його мама Едіт, сьогодні буде на Майдані в Києві, а в цей же час Rmi Fritsch та інші будуть на кладовищі, де спочиває Андреас у Франції, щоб вшанувати пам'ять Героя.
Андреасу Галлоцці було 22 роки, родом він з департаменту Йонна регіону Бургундія. Він завжди хотів бути військовим і приєднався до 17-ого інженерно-парашутного полку у вересні 2020 року.
Андреас поїхав з Франції, щоб захищати демократію, Україну, українців, Європу. Під час навчання в Міжнародному Легіоні, де він отримав прізвисько «Frenchie» («Френчі»), багато, хто відзначав, що він був рішучим і з задоволенням виконував свій обов’язок.
У телефонних розмовах з мамою Едіт він повторював: «Мамо, мені добре там, де я зараз; я знаю, для чого я приїхав; я розумію, на що я йду». Одного разу на передовій, він їй сказав: «Мамо, тут 14-18 (*роки Першої світової війни) в XXI сторіччі».
Його двоюрідний дідусь, чию історію Андреас чув і добре знав, як й інші члени його родини, впав у траншеї окопа в 1918 р. і останнє, що сказав було: «Все добре».
В особистих речах Андреаса, які повернули колеги з Міжнародного Легіону, його мама знайшла записку з вказівкою для родини, де шукати його останні слова в телефоні.
У «замітці вже запізно» писалось:
«Війна це прокляття людства, тому, що війна ніколи не вмирає. Завжди будуть справедливі причини, за які варто битися і вмирати за необхідності, боротися проти божевільних, які хочуть зруйнувати все, що їх оточує заради власного Его…нічого іншого крім дрібниць.»
…тоді він напише в якості своїх : «Останніх слів»:
Вказавши, що подальший текст був натхненням від листів французьких солдатів Першої світової війни, Андреас добровільно обрав текст, можливо його він зачепив найбільше і він його адаптував, додаючи власні слова.
« Останні слова:
« Моя найдорожча мама, люба родина, мої вірні друзі. Для мене війна скінчилась, але я ні про що не жалкую, я бачив достатньо героїзму і страхіть.
Я молюсь, щоб ваша доля була більш милостива. Наше життя – коротке. Я вдячний небу за всі радості, за все щастя, і випробування, які приготувала мені доля.
Моє життя було чудове і майже наповнене.
Ці декілька фраз будуть моїми останніми. Я прожив свої останні години, переглядаючи усі фото з вами, мої дорогоцінні спогади.
Лише чудо могло б мене врятувати. Я знав, що ця місія могла бути занадто небезпечною, однак я чоловік впертий, я не хотів залишати своїх друзів їхати самим в центр цього пекла.
Війна робить людей божевільними. Я виконав свій обов’язок, відстояв честь Франції, України і Європи. Я не відчуваю жодних докорів сумління щодо від’їзду в Україну, я знайшов сенс свого життя та своїх переконань. Єдине про, що жалкую, можливо, це те, що я не мав часу покохати когось усім своїм серцем.
Я сподіваюсь ви знайдете сили мене пробачити і Господь хотів би можливо з’єднати нас на небі або в іншому місці, роз’єднавши нас на цій землі.
Не забувайте ніколи солдатів, які загинули за праве діло.
Я ніколи вас не забуду, я люблю вас»
Останні слова були написані 1 лютого 2023. Андреас загинув у бою 16 лютого 2023.
Опинившись в руках побратима-японця, Андреас вимовив останнє: «Все добре»"
Repose en paix Andras
16 Fvrier 2024 : Hommage Andras Gallozzi
«Frenchie»
Фото зі сторінки мами Edith Gallozzi

Зона "Совка" ч. 2

Зона "Совка" ч. 2
Кожна метафора має свої недоліки та обмеження, але я чітко називаю СРСР і УРСР в його складі - тюрмою.
Порівняння Радянського Союзу з тюрмою має значні підстави, бо з нього не можна було звичайним громадянам виїхати просто за особистим бажанням. Друга схожість в тому, що в'язні позбавленні фактично всіх прав, хоча формально вони, ті права, якби існують, але в реальності усе залежить від волі адміністрації тюрми, а найбільше - від  начальника тюрми, бо вся повнота влади зосереджена в його руках і нічого в тюрмі не може відбуватися без дозволу начальника та його підпису й візування усіх розпоряджень по тюрмі. То є цар і бог над усіма, ким і був фактично ще на так давно генеральний секретар комуністичної партії радянського союзу. А в Україні зараз ясно хто.
Основним носієм влади в серусеру була комуністична партія, а простий народ був позбавлений будь-якого впливу на формування та діяльність влади, хоча формально існували вибори, але там не було вибору як такого, бо кандидатів обирала компартія, як і абсолютно все вирішувалось відпочатку в різних комуністичних осередках: райкомах, обкомах та ЦК КПРС, а депутати й інші органи виконавчої влади суто формально визнавали ті рішення та виконували. Основою правопорядку був величезний апарат силовиків та спецслужб, особливо жорстоким був "комітет державної безпеки", але і міліція не пасла задніх у придушенні непокірних. На всіх керівних посадах мали бути комуністи і рідкісні виключення тільки підтверджували це правило. Узурпація влади була повна і без винятків.
 Відторгнення основної маси людей від прийняття рішень в державі привчило народ до соціального інфантилізму, що і стало найбільшою бідою для сучасного стану життя. Демократія потребує свідомого громадянина, який розуміє вагу свого голосу і відповідальності за нього. У нас же, на жаль. люди зневажали свій державний вплив і легко продавалися за гроші чи навіть продукти, що неправильно і нерозумно. Можна казати, що то нічого не дає, але тому і не дає, що ви байдужі й продажні. Депутат, який купив собі електорат, його зневажає і ним не опікується: я заплатив і пішли подалі в далі до наступних виборів. Він дбає тільки про своє особисте збагачення та, так би мовити, своє оточення з колег та своїх друзів, тобто точніше - про інтереси своєї банди. Україна оплутана різними мафіозними кланами місцевого, регіонального і навіть всеукраїнського формату. Найприкріше, що головним бандитом-мафіозі стала сама держава! Саме тому в Україні найбільшими багачами є не банкіри чи бізнесмени, а чиновники! Силовики! Судді та прокурори. Тут є головний злодій - держапарат!
Не маю бажання всіх людей-службовців робити злочинцями, а навіть навпаки у спілкуванні це доволі приємні люди, але в системі маєш виконувати зобовязання за вказівкою начальства, або тут тобі не місце. Поясню на простому прикладі: патрульні поліцейські після повернення з чергування мали вносити певну визначену суму грошей до "чорної каси" відділку і нікого не цікавило, звідки ті гроші мають взятися у цього поліцейського - та хоч зі зарплати, як нездара зібрати "чайові" з водіїв на трасі. Сумнозвісні "Беркутівці" на прожиття заробляли "кришуванням" торгових точок і так само регулярно давали хабарі начальству. Аналогічно працівники СБУ, прокуратури, інші силовики, а всі вони називалися "правоохоронцями", притому, що насправді ними не були, бо користалися державною владою для власного збагачення. Причому найгірше те, що вибору фактично не було. Я знову змушений повернутися до аналогії з тюрмою, де є в'язні та наглядачі і вони вороги за природою свого буття, - вороги! Коли в'язницю начебто скасували і оголосили, що всі є вільні і рівні, то наглядачі такого приниження не визнавали, бо вони були і будуть вищими над звільненими в'язнями! В цьому головна біда сучасності! Не тільки України, але у нас це особливо наглядно: клас наглядачів надбагатий, а прошарок з в'язнів навпаки надбідний. А з того виник цікавий парадокс державності, як самостійності. Про це я ще спробую написати, а зараз коротко важить те, що українським наглядачам з компартійно-кедебіської номенклатури серусеру сподобалося бути кінцевими бенефіціарами, тобто не ділитися своїми прибутками з керівництвом великої зони РФ як СНД, а ті навпаки хочуть повернути тюремний Укрлаг під свою компетенцію та керування, а з того і сучасна війна. Єдність народу України полягає в тому, що поразка у війні означає кінець для всіх! Бідні знову стануть в'язнями і їх поженуть куди схочуть на іншу війну чи відбудовувати Сибір, як вже було. А багаті перестануть бути багатими, бо стануть дійними коровами та прокладками в прямому розумінні того. Кого то зацікавить грунтовно, то легко подивитися хто був багатієм на Донбасі до 2014-го і хто ним зараз залишився. А ні кого! Де Ахметов, брати Клюєви. Єфремов, Королевська і тому подібні? Нема. Амінь.
Ще одна цікава тема: агентура. Доводилося не раз бачити людей, які люто ненавиділи Україну, але уперто в ній жили, хоча ось поряд люба вам країна і ніхто не перечить вам туди виїхати, але ні, тому що вони мають високу місію дочекатися хазяїв і чемно передати їм свої зради, як було особливо яскраво помітно на Півдні України у лютому-березні 2022-го. Чому так? Елементарно, Ватсон: хто вони в раші? Населення! А в Україні вони як Штірліц у Берліні - герої непроглядного фронту. Трясця! Стільки того шмельцю серед нас людського, яке навіть не хоче розгледіти, що рашисти зовсім не цінують отих всіх зрадників та місцеве проросійське населення вцілому, а зневажають усіх і експлуатують нещадно. Основна кількість військових зрадників України в Криму і на Донбасі вже мертві! Мертві! Навіть Кива! Інших зневажають, бо хохли! Як на мене, то є найкраща кара за зраду. Вже б тікали в Європу чи Америку, а тепер з рашапаспотом тільки в сонячний Магадан вільно приїхати і в жодному разі не летіти.
Зробив цей нарис про нас для того, щоб спокійніше фантазувати про Україну майбутнього, бо хочу розуміння і усвідомлення, що сучасна державна структура є тюремна. Подивіться, що роблять з багачем і екс-президентом Петром Порошенком, діючим депутатом ВРУ, який оформив законне відрядження за кордон, але начальник тюрми не захотів його випустити і кранти, Петро! Сиди у ВРУ і радій, що не сидиш і не ділиш нари з Коломойським в Конча-Заспі (оновлена назва Лук'янівського СІЗО). Аналогічна ситуація з діючим нардепом пані Сюмар - з тюрми виходу не дано! А військовозобов'язаний полковник Арестович втік з України без проблем - він не ухилянт. Продовжувати не буду, але то однозначно гидко.
На завершення хочу, щоб усі зрозуміли: якщо життя кожного із нас залежить від волі однієї люди - ми в тюрмі! Дуже страшній, тому що ми в ній ніхто! Наша воля в ігнорі, чому прикладів чимало, але найжахливіше, що керує нами одна людина, проте наше життя залежить від людей чужих, як жертвують ресурси свої, щоб жили ми. Той, хто нами керує, тільки життя забирає, але не дає жити! Нормально по-людськи жити нам не дає, але це був наш вибір, чим і варто тішитись. Ми так захотіли, хоч воно іншого хотіли, але що вийшло - то і маємо. Як там в притчі: зграя левів на чолі з бараном...  

Богдан Гордасевич, м. Львів, 5 лютого 2024 р.
 Я не бачу потреби вживати П.І.Б. хазяїна Укргулагу - огидно. Хто не знає - його щастя.

Земля України

Якою буде Україна після війни
Перехід після закінчення війни від дегенератів совка в европейський демократичний наратив для українців є непростий, але реальний. Причому я б почав враховувати реалії сьогодення, як широка міграція та глобалізація ринку праці. Для початку розберемось з устроєм політичним та державним в Україні. Демократія, це коли влада розпорошена поміж суспільства і тому її неможливо просто узурпувати. Почнемо з того, що основну роль мають взяти на себе ОТГ - окремі територіальні громади самодостатнього рівня, бо саме тут люди живуть, працюють, сплачують податки, будують свій добробут і країни вцілому. Вибори голів ОТГ мають бути кожні 3-ри роки і не більше 3-х раз підряд одної людини. Ще дуже важливим для ОТГ має бути мобільна мережа для голосування (ММГ) на місцевих референдумах, опитувань чи вислову недовіри тощо, як юридичних важелів на противагу соціологічним суто "для відома". Штатні працівники ОТГ забезпечують технічну сторону діяльності пунктів ММГ, а волонтери, представники партій та громадськості забезпечать соціальний антураж та контроль. Наявність мобільної мережі для голосування в кожній ОТГ легко дозволяє провести референдуми і все інше в районі, області та країні вцілому без значних організаційних проблем та витрат, як це є зараз. Такий механізм привчає людей до активного політичного буття та сприяє буквально прямій демократії щодо влади в країні. Як показала практика: усі запити до влади з набором певної кількості голосів громадян на підтримку не дають реального впливу на владу, бо вони є як прохання розглянути проблему, тоді як потрібно рішення громадськості, яке влада зобов'язана виконати або піти геть, якщо відмовляється. Перевибори мають стати повсякденною реальністю, бо то є механізм дії демократії як такої. Наголошую, що головна ознака демократії є не самі вибори, а те, що результати виборів наперед невідомі і тільки підрахунок дає знання чого бажає більшість спільноти на сьогодення.
Так само не варто повністю ліквідовувати райради та облради, а ось всілякі при них виконкоми однозначно потрібно ліквідувати. До районних рад, як і ОТГ обирають всіх суто за мажоритарним принципом, а ось до облрад та ВРУ чисто за партійним. Райради мають стати тим модернізованим обєднанням в стилі науково-економічних хабів для місцевих ОТГ, щоб вони інтегрувалися в певну єдність регіональну, а не були кожен сам-по-собі. Також в ОТГ громадськість окрім голосування за голову, має обрати дільничого поліцейського з розширеними повноваженнями включно до огляду домівки без ордера (шерифа), свого суддю, як первинну судову інстанцію, а також соціального працівника, бо це окрема важлива тема. Громада обирає для себе і довіряє - це правильно, як і надійно.
Для обласної ради основними функціями стануть контроль за всім, що робиться в області, утворення відповідних комісій тощо. Як і зараз, райради та облради є на добровільних засадах, тоді як депутати Верховної Ради України повинні мати серйозну оплату праці як держслужбовці високого розряду. Партійна структура сприяє на противагу мажоритарній, щоб депутати були фахівцями, хоча може трапитись популістична хрінь типу "Слуги народу" чи "Партії зелених" перед тим, коли на хвилі екології завели до парламенту техногенних босів шкідливих виробництв або їх ставлеників. Головним завданням ВРУ є обрання Уряду, який має всю широту повноважень виконавчої влади в державі та звітує перед парламентом.
Дуже важливим для райрад, облрад та ВРУ є їх повна відстороненість від грошей держави, тобто ніякі державні нарахування чи субвенції і тому подібне для них недоступне: виключно власні фонди і пожертви туди - це основне фінансове забезпечення райрад та облрад. Депутати ВРУ займаються виключно законодавчою та регуляторною діяльністю, що значно покращить якість законодавчого процесу в державі. До держбюджету ВРУ має суто функцію затвердження, але не внесення змін тощо. 
Тепер подаю кілька цікавих новацій. Бюджет держави мають формувати і затверджувати голови ОТГ на двох своїх з'їздах у співпраці з Урядом. Перший з'їзд у травні-червні для формування пропозицій, а другий з'їзд у листопаді-грудні для затвердження бюджету у 3/4 від більшості присутніх з правом голосу. Важливість такої форми формування бюджету держави має кілька підтем і найперша є становлення Соборності, тому що кожен голова ОТГ маючи свої інтереси, буде змушений їх узгоджувати з інтересами інших, що обумовить потребу шукати порозуміння тощо. Одночасно відбудеться особисте знайомство та інтеграція різних ОТГ з різних регіонів України для взаємовигідної співпраці тощо. Нарешті потрібно зрозуміти, що Уряд держави має займатися глобальними темами і проблемами, а не затикати різні дірки там-сям і фінансувати все і вся. Медицина, освіта, культура, соцзахист, спорт і туризм  - усе це має перейти виключно на рівень ОТГ і ми маємо назавжди розпрощатися з отими міністерствами - цілком вистачить профільних комітетів у ВРУ для загальнодержавних скерувань по отим питанням. Уряд займається найперше внутрішньою і зовнішньою безпекою, митницею, податковими надходженнями, міжнародними стосунками, вседержавними проєктами і наукою переважно прикладного значення. Завдання Уряду вирішувати стратегічні теми буття і розвитку держави, а не займатися виключно здирництвом та узурпацією влади, як це маємо зараз у вигляді францоватого ОПУ, існування і діяльність якого не прописана жодним законом України.
Саме ось ця безглуздість, коли країною правлять люди, які не були обрані і які виконують повноваження без належного правового обгрунтування,  наштовхнула мене на ідею Малої Ради при Президентові України. Врешті це є історичні ремінісценції з княжих часів, коли біля князя була рада з мудрих людей. Від кожної області обирають на засіданні облради двох сенаторів з повноваженнями на 2 роки, які утворюють Малу Раду на чолі з мажоритарно обраним Президентом України, який має за основу контролюючу функцію і представницьку в міжнародних заходах. Не варто затикати всі заходи президентом, коли там вистачить кількох чи й одного сенатора. Головним завданням, як було сказано, для Малої Ради буде проводити контроль по всій державі, вирішувати яко третейський суд різні конфлікти, що завжди виникають в державі, тобто займатися стабілізацією держави у різних актуальних проблемах сьогодення. Як кажуть: одна голова - то добре, а ще 80 в додачу - значно краще. Важливо, що це буде легітимне зібрання коло особи Президента України, а не оце паразитичне ОПУ з невідомих осіб в позазаконному форматі. 
Загалом я виклав головні тези політичного і державного устрою України після завершення війни як країни з максимально прямою демократичною владою народу, хоча і гіршою від тої, що є зараз, коли всі у нас президенти і тому така хрінь навколо. На тепер це просто фантазії, але то ще не надто значне, бо маю ще одну цікаву вигадку щодо податків: сплата податків має бути добровільною і довільною за величиною. Чи це можливо? Абсолютно. Маловідомий колишній викладач з економіки в Львівській Політехніці Євген Перепічка науково обгрунтував, що для утримання держави цілком вистачає одного-єдиного податку з продажу, що зараз обзивають як ПДВ, але по факту його сплачує покупець товару, а не виробник, тобто ніяке це не "податок на додану вартість". Там ще має бути градація малої товарної націнки на товари широкого вжитку і соціальної ваги, а далі збільшення значне на товари розкоші тощо. Я вважаю це значно справедливіше за прогресивний податок: якщо я заробив більше - це не означає, що в мене мають право забрати більше податку до держави - чому? Буду витрачати - тоді і забирайте, тоді це буде чесно. Тут багато що можна обговорити, тому продовжимо наступного разу, якщо будемо живі. В наш час війни то є реальність. Власне тому й вирішив описати й оприлюднити свої візії, бо може і не зможу потім. Щасти нам, а не ворогам. Будьмо!
Богдан Гордасевич, м. Львів-Рясне, 11 січня 2024 року по Різдву Христовому (7532-й рік за нашими літописами)
20:52 11.01.2024

Зона "Совка" ч. 2
Кожна метафора має свої недоліки та обмеження, але я чітко називаю СРСР і УРСР в його складі - тюрмою.
Порівняння Радянського Союзу з тюрмою має значні підстави, бо з нього не можна було звичайним громадянам виїхати просто за особистим бажанням. Друга схожість в тому, що в'язні позбавленні фактично всіх прав, хоча формально вони, ті права, якби існують, але в реальності усе залежить від волі адміністрації тюрми, а найбільше - від  начальника тюрми, бо вся повнота влади зосереджена в його руках і нічого в тюрмі не може відбуватися без дозволу начальника та його підпису й візування усіх розпоряджень по тюрмі. То є цар і бог над усіма, ким і був фактично ще на так давно генеральний секретар комуністичної партії радянського союзу. А в Україні зараз ясно хто.
Основним носієм влади в серусеру була комуністична партія, а простий народ був позбавлений будь-якого впливу на формування та діяльність влади, хоча формально існували вибори, але там не було вибору як такого, бо кандидатів обирала компартія, як і абсолютно все вирішувалось відпочатку в різних комуністичних осередках: райкомах, обкомах та ЦК КПРС, а депутати й інші органи виконавчої влади суто формально визнавали ті рішення та виконували. Основою правопорядку був величезний апарат силовиків та спецслужб, особливо жорстоким був "комітет державної безпеки", але і міліція не пасла задніх у придушенні непокірних. На всіх керівних посадах мали бути комуністи і рідкісні виключення тільки підтверджували це правило. Узурпація влади була повна і без винятків.
 Відторгнення основної маси людей від прийняття рішень в державі привчило народ до соціального інфантилізму, що і стало найбільшою бідою для сучасного стану життя. Демократія потребує свідомого громадянина, який розуміє вагу свого голосу і відповідальності за нього. У нас же, на жаль. люди зневажали свій державний вплив і легко продавалися за гроші чи навіть продукти, що неправильно і нерозумно. Можна казати, що то нічого не дає, але тому і не дає, що ви байдужі й продажні. Депутат, який купив собі електорат, його зневажає і ним не опікується: я заплатив і пішли подалі в далі до наступних виборів. Він дбає тільки про своє особисте збагачення та, так би мовити, своє оточення з колег та своїх друзів, тобто точніше - про інтереси своєї банди. Україна оплутана різними мафіозними кланами місцевого, регіонального і навіть всеукраїнського формату. Найприкріше, що головним бандитом-мафіозі стала сама держава! Саме тому в Україні найбільшими багачами є не банкіри чи бізнесмени, а чиновники! Силовики! Судді та прокурори. Тут є головний злодій - держапарат!
Не маю бажання всіх людей-службовців робити злочинцями, а навіть навпаки у спілкуванні це доволі приємні люди, але в системі маєш виконувати зобовязання за вказівкою начальства, або тут тобі не місце. Поясню на простому прикладі: патрульні поліцейські після повернення з чергування мали вносити певну визначену суму грошей до "чорної каси" відділку і нікого не цікавило, звідки ті гроші мають взятися у цього поліцейського - та хоч зі зарплати, як нездара зібрати "чайові" з водіїв на трасі. Сумнозвісні "Беркутівці" на прожиття заробляли "кришуванням" торгових точок і так само регулярно давали хабарі начальству. Аналогічно працівники СБУ, прокуратури, інші силовики, а всі вони називалися "правоохоронцями", притому, що насправді ними не були, бо користалися державною владою для власного збагачення. Причому найгірше те, що вибору фактично не було. Я знову змушений повернутися до аналогії з тюрмою, де є в'язні та наглядачі і вони вороги за природою свого буття, - вороги! Коли в'язницю начебто скасували і оголосили, що всі є вільні і рівні, то наглядачі такого приниження не визнавали, бо вони були і будуть вищими над звільненими в'язнями! В цьому головна біда сучасності! Не тільки України, але у нас це особливо наглядно: клас наглядачів надбагатий, а прошарок з в'язнів навпаки надбідний. А з того виник цікавий парадокс державності, як самостійності. Про це я ще спробую написати, а зараз коротко важить те, що українським наглядачам з компартійно-кедебіської номенклатури серусеру сподобалося бути кінцевими бенефіціарами, тобто не ділитися своїми прибутками з керівництвом великої зони РФ як СНД, а ті навпаки хочуть повернути тюремний Укрлаг під свою компетенцію та керування, а з того і сучасна війна. Єдність народу України полягає в тому, що поразка у війні означає кінець для всіх! Бідні знову стануть в'язнями і їх поженуть куди схочуть на іншу війну чи відбудовувати Сибір, як вже було. А багаті перестануть бути багатими, бо стануть дійними коровами та прокладками в прямому розумінні того. Кого то зацікавить грунтовно, то легко подивитися хто був багатієм на Донбасі до 2014-го і хто ним зараз залишився. А ні кого! Де Ахметов, брати Клюєви. Єфремов, Королевська і тому подібні? Нема. Амінь.
Ще одна цікава тема: агентура. Доводилося не раз бачити людей, які люто ненавиділи Україну, але уперто в ній жили, хоча ось поряд люба вам країна і ніхто не перечить вам туди виїхати, але ні, тому що вони мають високу місію дочекатися хазяїв і чемно передати їм свої зради, як було особливо яскраво помітно на Півдні України у лютому-березні 2022-го. Чому так? Елементарно, Ватсон: хто вони в раші? Населення! А в Україні вони як Штірліц у Берліні - герої непроглядного фронту. Трясця! Стільки того шмельцю серед нас людського, яке навіть не хоче розгледіти, що рашисти зовсім не цінують отих всіх зрадників та місцеве проросійське населення вцілому, а зневажають усіх і експлуатують нещадно. Основна кількість військових зрадників України в Криму і на Донбасі вже мертві! Мертві! Навіть Кива! Інших зневажають, бо хохли! Як на мене, то є найкраща кара за зраду. Вже б тікали в Європу чи Америку, а тепер з рашапаспотом тільки в сонячний Магадан вільно приїхати і в жодному разі не летіти.
Зробив цей нарис про нас для того, щоб спокійніше фантазувати про Україну майбутнього, бо хочу розуміння і усвідомлення, що сучасна державна структура є тюремна. Подивіться, що роблять з багачем і екс-президентом Петром Порошенком, діючим депутатом ВРУ, який оформив законне відрядження за кордон, але начальник тюрми не захотів його випустити і кранти, Петро! Сиди у ВРУ і радій, що не сидиш і не ділиш нари з Коломойським в Конча-Заспі (оновлена назва Лук'янівського СІЗО). Аналогічна ситуація з діючим нардепом пані Сюмар - з тюрми виходу не дано! А військовозобов'язаний полковник Арестович втік з України без проблем - він не ухилянт. Продовжувати не буду, але то однозначно гидко.
На завершення хочу, щоб усі зрозуміли: якщо життя кожного із нас залежить від волі однієї люди - ми в тюрмі! Дуже страшній, тому що ми в ній ніхто! Наша воля в ігнорі, чому прикладів чимало, але найжахливіше, що керує нами одна людина, проте наше життя залежить від людей чужих, як жертвують ресурси свої, щоб жили ми. Той, хто нами керує, тільки життя забирає, але не дає жити! Нормально по-людськи жити нам не дає, але це був наш вибір, чим і варто тішитись. Ми так захотіли, хоч воно іншого хотіли, але що вийшло - то і маємо. Як там в притчі: зграя левів на чолі з бараном...  

Богдан Гордасевич, м. Львів, 5 лютого 2024 р.
 Я не бачу потреби вживати П.І.Б. хазяїна Укргулагу - огидно. Хто не знає - його щастя.

Роздуму над "Совком"

Зона "Совка" ч. 1
Нещодавно почув пропозицію створити музей "Совка", тобто про реалії життя в СРСР (Союз радянських соціалістичних республік) і, відповідно, - УРСР (Українська радянська соціалістична республіка), щоб люди розуміли що то була за погань. Я відреагував, що важко відтворити реалії буття в Радянському Союзі, тому що це не так матеріальне, як більше "стан душі", що ми і називаємо "совком". То є досить специфічний менталітет чи точніше: його покруч, оскільки люди різних етносів починали називати себе "русскими", а в офіційній термінології це мало дефініцію "советский человек". Українською "радянська людина" майже не фігурувало, окрім як буквальний переклад в компартійних виданнях українською мовою. Основне гасло часу звучало як "весь советский народ", тобто увесь СРСР з усіма республіками і всіма етносами. Іронічне порівняння з відомим усіма пристроєм для збирання сміття  "совком" цілком виправдане і швидко прижилося, тому що сміття у тому скупченні все і вся було куди більше за щось цінне. 
Мені не раз доводилося чути від різних людей, як було гарно комусь жити за комуністів у серусеру. Буквально ось заходжу до порожнього магазинчика, де чую розмову-промову такого кругленького гарненького чоловіка під 60 років, що повідав: "Я тоді за 5 рублів міг купити чвертку горівки, ковбаски й хліба, ще й цукерок-смоктунців на здачу, а тепер де таке можливо?" Згоден, що неможливо, але я жив тоді і знаю, що ту 5-ку ще треба було мати. При зарплаті у 60-90 рублів за місяць у більшості людей серусеру на день вони мали 2-3 рубля включно з комуналкою, одягом та проїздом, тому все і було дешево відносно: з такими прибутками не розгуляєшся. Звичайно, як і тепер, були різні підзаробітки в когось більше. у когось менше, але в основному - ніц, тому значна частина людей "совка" жила буквально від зарплати до авансу і навпаки. Хто не вірить, нехай передивиться радянське кіно і побачить достаток й благодать незрівнянну. Моя улюблена теза на такі вихваляння життя за "совка", що нащо було переплачувати? В тюрмі і житло, і харчування, і одяг та взуття за СРСР взагалі були задурно. Живи і розкошуй по фен шуй! Життя тюремне благодатне.
Ми вийшли на головну тему: чи можна гарно жити в тюрмі? Зараз придумали цікаве покарання: домашній арешт. Це коли тюремною камерою стає ваша люба квартира, яка чомусь одразу стає нелюбою від того, що ви не можете з неї піти за власним бажанням коли захочете. Як вам таке? А коли це держава, яка вас нікуди не відпускає в інші краї, то як це називається? Тюрмою це називається. Зона може бути великою від Магадана до Воркути, від Курил до Карелії, але все одно то є Зона! Тюрма. Тюрма для людей і народів! То однозначно.
Так, доведено мільйонами, що в тюрмі можна жити і навіть добре, як і доведено війнами, репресіями, голодоморами і техногенними злочинами, що життя в зоні СРСР для багатьох мільйонів було неможливим - така ось діалектика марксисько-ленінсько-сталінська була: хто не з нами - той проти нас, а як ворог не здається - його знищують. Головні тези буття в СРСР, тому вижили ті, хто був "з ними" будучи під ними. Давно відоме правило в тюрмах, що якщо охорона має на в'язня злобу - тому довго не прожити, отож яким би ти не був "злодієм в законі", а в зоні веди себе "по понятиям" і тоді тобі буде щастя.
Завершити цей розділ роздумів про "Совок"-СРСР я хочу дещо особистим, про що вже колись писав: у Львові були збори політв'язнів, до яких належала моя мама, тому і я прийшов як син і онук політв'язнів, а там почув обурення жіночок, що ось вони понад 10 років мали терміни каторги, а ось та і та в тюрмі і одного року не мали, а щось з себе показують... Тому я взяв слово і кажу, що серед присутніх я наймолодший, але термін ув'язнення у мене найбільший з усіх тут присутніх: я народився в тюрмі 19 червня 1961 року і вийшов на свободу 24 серпня 1991 року. Я маю понад 30-ть років перебування в тюрмі.
Богдан Гордасевич, 28 листопада, 2023 р. м. Львів

20:29 11.01.2024

Герої Крут навічно з нами!



29 січня 1918 року під Крутами загинуло близько 300 молодих українських захисників, які зупинили наступ більшовиків на Київ. Їхня жертва зупинила наступ, що дозволило українському уряду підписати Брестський мирний договір, який визнав українську державність.

Сьогодні, 29 січня, усі українці вшановують пам’ять Героїв Крут – юнаків, які ціною власного життя зупинили більшовицький наступ на Київ у 1918 році.

Політичні передумови, хід військових дій

У грудні 1917 року більшовицька влада росії оголосила ультиматум Центральній Раді. Того ж місяця російські війська розпочали наступ.

У цей же час розпочалися перемовини між більшовиками і Німеччиною та її союзниками щодо завершення бойових дій у рамках Першої світової війни.

Делегація Української Народної Республіки домоглася участі у цих переговорах. І це було критично важливо, адже на той момент українську державу ніхто не визнавав.

22 січня 1918 року Центральна Рада вида свій 4-й Універсал, яким остаточно проголошувала Незалежність України.

Одночасно, це стало сигналом для більшовицьких військ до посилення наступу.

Тодішнє українське військове командування прорахувалося щодо основного напрямку наступу на Київ: його очікували зі сторони Полтави. Натомість, росіяни, сконцентрували свої сили на лінії Бахмач-Крути.

Там оборону тримали, в основному, студентські військові підрозділи.

29 січня вранці розпочався бій, який тривав до пізнього вечора. Захисники Крут своє завдання виконали: вони стримали ворожий наступ. Відступаючи, зруйнували мости у напрямку Києва.

За різними оцінками істориків, під час бою під Крутами загинули близько 300 українських захисників.

27 студентів потрапили до полону, і були розстріляні росіянами. Згодом їх тіла поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Бій під Крутами зупинив наступ більшовиків на Київ і дав можливість уряду УНР підписати Берестейській мирний договір, який став фактичним визнанням існування Української держави на політичній мапі світу.

Підпис під цим договором поставила і тодішня російська влада, яка скориставшись зручним моментом наприкінці 1918 року, першою його порушила і напала на Україну.

Коментарій Богдана Гордасевича:Варто зазначити, що командуючий комунячою ордою Муравйов був досвідченим бойовим офіцером, тому і вдарив у найслабкіше місце де його не чекали, отож і висунули туди юнкерів-підлітків суто для імітації наявності військ в обороні, а все виявилось навпаки: головний удар був саме під Крутами. Також полоненим хлопцям було запропоновано перейти на бік більшовиків, але ті відмовились, а хтось з юнкерів заспівав "Ще не вмерла Україна" і всі вони підхопили спів, отож злосні комуністи всіх їх перекололи штиками.