Про трагедію Євромайдану 18-20 лютого 2014 пам'ятаємо вічно!
- 18.02.21, 21:51
- Ми любимо тебе, Україно!
Прес-служба Апарату Верховної Ради України
Опубліковано 17 лютого 2021, о 16:14
У Львові та Києві, Одесі та Харкові або в Запоріжжі і Дніпрі істотно відрізняють не тільки ціни на житло, але і дохід. Отже, скільки років потрібно, щоб накопичити на квартиру, з огляду на середній дохід людей.
За підрахунками, найдовше на житло будуть збирати харків'яни - 16 років, а скоріше придбати однокімнатну квартиру вийде у жителів Запорізької області - за 7,8 року.
Скільки років потрібно, щоб накопичити на квартиру, з огляду на середній дохід громадян:
При підрахунку дорівнювали на гіпотетичного покупця, у якого є сім'я з 2 працюючими дорослими, які отримують середню заробітну плату. Щоб оцінити рівень доходів потенційного покупця житла, були взяті дані про середню зарплату по областях і місті Києві з Державної служби статистики України та вирахували з цієї зарплати податки. Передбачалося, що в родині двоє дорослих працюють і їх дохід помножили на два
Менше всіх отримують в Харківській області - 19 300 гривень на двох, а найбільше в місті Києві - 35,1 тисячі гривень.
При розрахунку суми, яку могла відкладати сім'я як заощадження на квартиру, взяли 40% від доходів. Зазвичай, цей відсоток використовують банки при розрахунку можливості кредитування громадян.
Вартість однокімнатної квартири в новобудові по містах за даними dom.ria:
Пам’ятну дошку встановили у рамках мистецького проєкту «Центр світів є тут» ще у вересні минулого року. Але її офіційно не відкрили через рішення Інституту національної пам’яті Польщі і невдоволення радикального польського середовища, бо Олена Кульчицька у 1951–1955 роках була депутаткою Верховної Ради УРСР, а відтак, буцімто пропагувала комуністичний режим.
Чи оспівувала радянську дійсність Олена Кульчицька? Чому 74-річну мисткиню комуністична влада дозволила обрати депутатом?
Вулиця Листопадового чину у Львові. Будинок поруч із парком і Святоюрським собором. Помешкання у ньому вибрала сестра Олени Кульчицької – Ольга.
У 1938 році 61-річна художниця звільнилась з державної педагогічної роботи у Перемишлі і на пенсію вирішила переїхати у Львів. Навесні 1939 року, пригадує у спогадах художниця, її мрія про переїзд здійснилась. Вона оселилась із мамою і сестрою в орендованій квартирі. Сюди перевезла з Перемишля свої роботи, меблі, виготовлені за її проєктами.
У Перемишлі Олена Кульчицька прожила майже 30 років. Приїхала у місто, де мешкала більшість українців, у 1908 році після закінчення Віденської художньо-промислової школи. У 1909 році відбулась перша її персональна виставка. У Перемишлі орендувала помешкання на площі Ринок, де й вивісили пам’ятну таблицю. У своїх спогадах художниця описує це комфортне житло.
«Олена Кульчицька була дуже різностороння художниця, викладачка рисунку і тоді перебралась у Перемишль. Тут буяло українське культурне і громадське життя. Це був цікавий її творчий період. Там її застала Перша світова війна. Вона допомагала полоненим, збирала гроші, відвідувала інтернованих. За рішенням польської адміністрації, її хотіли інтернувати у табір. Рідний брат мами працював у Перемишлі прокурором, змінив місце і вона поїхала на еміграцію у Відень. То був вимушений переїзд, і у Відні продовжувала працювати, створила велику серію графічних робіт.
Коли повернулась у Перемишль у 1918 році, то знову ж таки у 1919 році була інтернована польською владою в табір, де було багато українців. У 30-х роках Олена Кульчицька була дуже популярна. У 1933-му мала персональну виставку, монографія про неї вийшла у Львові. Коли у 1939 році переїхала з Перемишля, працювала в Науковому товаристві Шевченка», – розповідає Любов Кость, завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької у Львові.
У 1939 році померла мама Олени Кульчицької – Марія Стебельська, а через рік і сестра. Це була шляхетна родина. Батько Олени Кульчицької був адвокатом, а дідусь священником. Олена Кульчицька народилася 15 вересня 1877 році у місті Бережани, що на Тернопільщині.
Радянська влада, яка окупувала Львів у вересні 1939 року, вирішила, що чотирикімнатне помешкання для однієї мисткині завелике. Від підселення чужих людей, як це практикували радянські органи, врятував український діяч Філарет Колесса, який керував етнографічним музеєм у Львові, де у відділі народного мистецтва працювала Олена Кульчицька.
«Філарет Колеса писав листи з проханням не ділити квартиру, що це велика художниця і має значну збірку творів», – зауважує Любов Кость.
У червня 1941 року на зміну радянській владі прийшла німецька. У цей період творчість Олени Кульчицької практично не досліджена. Відомо, що вона навчала молодь, працювала в музеї НТШ, досліджувала народне мистецтво. У 1943 році відбулась її виставка, яку організував Український центральний комітет.
«Не оспівувала радянську дійсність»Наприкінці липня 1944 року вдруге повернулись «совєти». Багато українських митців, діячів, науковців покинули Львів, знаючи обличчя радянської влади, втікали від репресій і переслідувань. Олена Кульчицька залишилась.
«Олена Кульчицька не була співцем радянської дійсності. Не симпатизувала комуністичній ідеології, не була в КПРС. Її стилістика, бачення – інші, вона йшла своєю дорогою і орієнтувалася на здобутки західно-європейського мистецтва. Про життя художника свідчать його твори, вона не малювала вождів і не оспівувала радянську владу. Це була потужна індивідуальність, яка мала свій глибокий погляд на світ, відчувала свободу і жила у час, коли мистецтво було вільним, мало свободу самовираження, а не так, як у радянський час.
У листах до своїх товаришок вона писала, що післявоєнний час для неї – це велика трагедія, бо нищать чільних представників української культури. Вона знала, що її можуть вислати у Сибір. Свої твори навіть передала у собор святого Юра і просила митрополита Шептицького (помер 1 листопада 1944 року – ред.) сховати її роботи на патріотичну тематику, церкви, які замальовувала, передала у Національний музей твори з циклу «Страсті Христові». Думала, що зазнає переслідувань і старалась зберегти твори», – каже Любов Кость.
Художницю радянська влада не арештувала і не заслала в Сибір, а радше не наважилась. Можливо, тому що вона була відома, старшого віку, не перебувала у жодній партії, займалась лише мистецтвом і не становила для радянської влади якоїсь загрози. Хоча сталінський режим не зважав ані на вік, ані на популярність людини, коли хотів знищити фізично.
Олена Кульчицька у 1947 році намалювала графіку «Поранена левиця». Символічно у цей образ вклала образ України. Мисткиня відстояла від нищення радянським режимом училище імені Труша, писала листи з проханням звільнити з ув’язнення діячку ОУН, мистецтвознавця Віру Свєнціцьку. Це були мінімальні її спроби бодай якось протистояти тоталітарному режиму.
У 1951 році Олену Кульчицьку – безпартійну представницю української інтелігенції – обрали, тобто комуністи дозволили, депутатом Верховної ради УРСР. Тоді їй було 74 роки. Вона дала згоду балотуватися на прохання львівської творчої інтелігенції. Водночас, у час, коли вона засідала у Верховній Раді, коли їй присвоїли звання Народної художниці, у 1952 році її позбавили професорської практики. На захист викладачки виступили студенти. Художницю звинуватили у націоналістичних проявах у мистецтві.
«Олена Кульчицька була настільки відомою особою в мистецьких колах, що це могло спровокувати «негарне лице» радянської влади, яка позиціонувала себе в Галичині владою, яка буцімто «йде назустріч» інтелігенції. Її депутатство це був політичний крок радянської влади. Олена Кульчицька була вже у поважному віці, не брала участь у політичних дійствах, була нейтральна у цьому плані. Вона підтримувала дуже серйозні зв’язки з українською діаспорою. В одному з листувань говорить про те, що погано почувалась, що її задіяли у цей процес депутатства», – каже мистецтвознавець Ірина Гах.
90-річну Олену Кульчицьку удостоїли Шевченківської премії. Але вона не отримала нагороду, бо 8 березня 1967 року відійшла у вічний світ.
Понад 6 тисяч робіт залишалось зі спадщини української художниці Олени Кульчицької. Вона заповіла свої роботи українському народові. У ранній період творчості художниця захоплювалася сецесією.
Коли навчалась у Відні, то вступила до «Спеціального ательє для художньої емалі». Тут протягом 1905–1907 років вивчала техніку мистецької емалі і її декорована емаллю скринька, як випускна робота, отримала премію Торгово-промислової палати і така відзнака стала можливістю для неї відвідати музеї і галереї Парижа, Мюнхена, Лондона, малювати на узбережжі Ла-Маншу.
Олена Кульчицька експериментувала з різними техніками у мистецтві. Її талант і майстерність вражають, чи живопис, чи рисунок, чи графіка, чи оформлення книг, дизайн кераміки, чи портрети жінок і чоловіків у народному вбранні, які намалювала просто феєрично, показавши багатство і різноманіття не лише регіонів, а навіть окремих сіл.
Інститут національної пам’яті Польщі (ІНП), на прохання мера Перемишля, оцінив напис на пам’ятній таблиці і зауваження виникли лише до імені Олени Кульчицької. Мешканці будинку і відділ архітектури Підкарпатського воєводства дозволили встановити дошку. ІНП звернувся з запитом у музей Олени Кульчицької у Львові і працівники надіслали всі архівні документи, які підтверджують, що мисткиня не належала до жодної партії, в тому числі і комуністичної.
Втім ІНП вважає, що прізвище Олени Кульчицької на табличці є «елементом пропагування комунізму в публічному просторі». Бо Олена Кульчицька була «активною комуністичною діячкою в СРСР, тобто депутатом Верховної Ради УРСР у 1951–1956 роках». Табличку не відкрили офіційно і днями ще й розбили.
Польський інститут, на думку Об’єднання українців Перемишля, проігнорував той факт, що Олена Кульчицька була депутаткою від інтелігенції, що ніколи не належала до комуністичній партії, що допомагала репресованим діячам української культури
Після введення санкцій РНБО проти народного депутата Тараса Козака припинили мовлення три інформаційні телеканали, що входять до його медіахолдингу «Новини». Проте у постанові РНБО йдеться також про блокування усіх його персональних активів, анулювання ліцензій та дозволів на будь-яку діяльність та інші економічні заборони.
ZAXID.NET розповідає історію життя Тараса Козака, щоб зрозуміти, як уродженець львівського передмістя став уособленням російської пропаганди і першим політиком та бізнесменом, проти якого запровадила санкції власна держава.
Життя Тараса Козака
48-річний Тарас Козак зараз не часто потрапляє у фокус ЗМІ, але після введення персональних санкцій до нього різко зріс інтерес. Для багатьох в Україні Козак є лише одним із чотирьох сотень народних депутатів, але не для мешканців Львова. Тут він добре відомий ще з кінця 90-х, коли почався його впевнений кар'єрний ріст від простого робітника радгоспу «Львівський» до одного з найближчих соратників Віктора Медведчука.
Народився Тарас Козак 6 квітня 1972 року у селі Сокільники біля Львова. Там же ходив у школу, був «майже відмінником». Після закінчення школи спробував вступити на економічний факультет сільськогосподарського інституту, але провалився на вступних іспитах. Після цього пішов працювати в радгосп, отримав скерування на підготовчі курси в інститут, після яких зміг вступити на бухгалтерський факультет.
<div id="adpartner-vunit-261"Під час навчання в інституті одружився, народився син. Тоді молодий сім'янин перевівся на заочне, почав шукати роботу і за порадою знайомих «спробував свої сили в податковій». Сил, як він потім згадував, виявилось недостатньо, тому у 23 роки вступив ще й на юридичний факультет у ЛНУ ім. І. Франка (спеціальність «правознавство»).
У львівській податковій Тарас Козак пропрацював одинадцять років. Почав як ревізор-інспектор у 1993-му, а закінчив як заступник начальника у 2003-му. Сам він розповідав, що почав працювати якраз у той час, коли у податковій вирішили створити оперативне управління, щоб контролювати стихійну торгівлю і базари. Керівником цього управління і став Тарас Козак, отримавши повноваження підписувати скерування на перевірки підприємців та визначати штрафи за порушення.
У 1998 році Тараса Козака підвищили до посади заступника голови податкової, а від 2001-го він став першим заступником ДПА у Львівській області. Важливо, що керівником львівської податкової у ці роки був Сергій Медведчук, молодший брат Віктора Медведчука. «Ми з Сергієм Володимировичем виконували одну і ту ж державну роботу, у нас було схожим розуміння її важливості для держави. Одним словом, ми були членами однієї команди. Згодом стали й друзями, якими є й до сьогодні», – згадував в 2011 році у інтерв'ю «Вголосу» Тарас Козак.
Ще важливо, що із 2002 до 2006 року Козак був депутатом Львівської облради від фракції «Соціальна справедливість» (близька до СДПУ(о)), а фракцію цю також очолював Сергій Медведчук.
У 2003 році Тарас Козак потрапляє в гучний медійний скандал, подавши до суду на «Львівську газету» за передрук з польської газети Rzeczpospolita, що описала як п'яний Козак вчинив стрілянину в одному з львівських ресторанів. Втім, судовим позовом проти «Львівської газети» (який Козак виграв!) справа не обмежилася: один із співзасновників «Львівської газети» Ярослав Рущишин згадував, що окрім позову отримав ще й проблеми з бізнесом: «Я мав проблеми з відправками моїх вантажів. Мені заблокували їх на митниці в той час, і я мав великі штрафні санкції за це. Ну але то робилося все, щоб нашкодити моїй підприємницькій діяльності. І коштувало нам то досить дорого».
У тому ж 2003 році Тарас Козак переходить на роботу у Державну митну службу. Сам він розповідав, що це відбулося випадково – перейти в митницю йому у 2003 році запропонував особисто Віктор Медведчук, який тоді був головою Адміністрації президента Леоніда Кучми. Відмовитись не міг, планував у митниці не затримуватися і повернутися у податкову. Але швидко втягнувся: уже через рік став заступником голови Державної митної служби (залишаючись при цьому керівником Західної регіональної митниці).
Після Помаранчевої революції Козака звільнили, проти нього почалося кримінальне розслідування через несплату мита при купівлі приватного літака Як-42, але воно так нічим і не завершилося, а уже через рік він знову повернувся на посаду у митницю, де зміг пропрацювати ще до березня 2010 року (завершував кар'єру митника на посаді в. о. Одеської митниці).
Його «митна» кар'єра могла припинитися раніше – ще в березні тодішній президент Віктор Ющенко офіційно просив у прем’єр-міністерки Юлії Тимошенко звільнити осіб, «чия репутація і ділові якості, виявлені в попередні роки, не відповідають принципам, на яких будувалася демократична коаліція». Серед таких осіб згадувався і Тарас Козак, але минулося...
У вересні 2005-го у Козака та близького до нього екс-начальника обласного управління МВС Олега Сала провели масштабні обшуки (лише у готельному комплексі у Наварії, яке належить родині Козаків, вилучили 212 тис. доларів США та 5 тис. євро). Попри відкриті розслідування через несплату мита за літак та незаконних повернень ПДВ, сам Козак тоді заявляв, що у постанові суду про обшуки було написано, що правоохоронці шукають у нього кілера, який скоїв замах на Петра Писарчука, основного власника ринку «Південний» і голови місцевого осередку «Партії регіонів».
Наприкінці 2005-го його ім'я фігурувало і серед можливих причетних до вбивства екс-голови Львівської ОДА Степана Сенчука. Саме вбивство сталося у листопаді 2005-го і тоді слідчі пов'язували це із «боротьбою» за «Львівсільмаш». За даними ZN.UA, серед можливих причетних до цього фігурував і Тарас Козак.
Під час роботи у митниці Тарас Козак вперше спробував пройти у Верховну Раду – у 2006 році йшов під 15 номером у виборчому списку блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція», але цей блок не подолав прохідного бар'єру. Після остаточного звільнення із митниці у 2010 році вдруге став депутатом Львівської обласної ради (тепер від Української селянської демократичної партії).
У 2012 році вдруге спробував потрапити до Верховної Ради, пішовши самовисуванцем на №122 мажоритарний округ (Яворівський і Жовківський райони), але програв там узгодженому кандидату від опозиції Василеві Пазиняку.
Більше пощастило Козаку, коли він балотувався від партій, напряму пов'язаних із Віктором Медведчуком. На позачергових виборах до парламенту 2014 року депутатський мандат йому забезпечило 14 місце у списку «Опозиційного блоку», а в 2019 році – 10 місце у списку «ОПЗЖ».
Офіційно Тарас Козак сконцентрував у своїх руках три загальнонаціональні інформаційні телеканали, проте їхнім реальним власником і контролером вважається його близький приятель Віктор Медведчук
У Верховній Раді Козак був доволі непримітним, але наприкінці 2018-го він привернув до себе серйозну увагу – політик, який раніше не мав жодого стосунку до ЗМІ, почав скуповувати українські інформаційні телеканали. Спершу NewsOne, тоді «112 Україна» і насамкінець ZIK, створивши медіахолдинг «Новини» і перетворивши його на осердя російської пропаганди.
У 2019 році журналісти програми «Схеми» виявили, що цивільна дружина Тараса Козака Наталія Лавренюк має спільний нафтовий бізнес у Росії із подружжям Оксани Марченко та Віктора Медведчука. Сам Тарас Козак, порушуючи закон, у своїй декларації про доходи взагалі не згадав, що має цивільну дружину.
Бізнес Тараса Козака
Тарас Козак є уродженцем Львівщини і частина його компаній зареєстровані саме у Львові. Попри це введення санкцій суттєво не вплине на роботу цих компаній, бо вони переважно належать його родині та родичам Віктора Медведчука.
Окрім медіахолдингу «Новини» Тарасу Козаку офіційно належать зареєстровані на Кіпрі компанії Turul Investments Limited, Havanor Management Limited та Revelon Investments LTD, Alvho Trading Limited. У декларації про доходи за 2019 рік Козак вказав, що отримав понад 237 млн грн дивідентів від кіпрського офшору Turul Investments Limited. Козак також є власником благодійного фонду «Разом-Здолаємо», зареєстрованої у Львові. Тарас Козак офіційно є керівником Львівської регіональної організації політичної партії «ОПЗЖ».
Разом з тим чимало бізнесу належить родині Тараса Козака. Зокрема, його брат Богдан Козак разом з матір’ю Софією є власниками великого готельно-відпочинкового комплексу «Наварія-Нова» біля Львова. Богдан Козак разом із колишнім головою податкової інспекції Львівщини Сергієм Медведчуком, братом Віктора Медведчука, є власниками компанії «Керамбуд», що займається видобутком піску та виготовленням керамічної цегли на Львівщині. Братам Козака і Медведчука також належить ТзОВ «Бетонбуд», що займається виробництвом бетону у мікрорайоні Рясне у Львові. Богдан Козак також є співвласником ринку «Галицьке перехрестя»на виїзді зі Львова.
Разом з батьком Богдан Козак є серед акціонерів будівельної компанії «Осокір». Богданові Козаку також офіційно належать зареєстровані у Львові будівельні компанії «Будімекс» та «Атлантбуд-всесвіт», а також фірма «Зелений Бір», що займається оздоровленням. Родичам Тараса Козака належить компанії «Традиція» та «Гармонія», які займаються наданням приміщень в оренду.
Кум Тараса Козака Олег Шепіта також має зареєстрований у Львові бізнес. Зокрема, йому належить 60% будівельної компанії «Епіташ», та 30% українсько-польської компанії «Пройпшем Україна».
У 2019 році журналісти програми розслідувань «Схеми» повідомили про статки та бізнес цивільної дружини Тараса Козака Наталії Лавренюк. За даними журналістів, Наталія Лавренюк має 25% частку в російській компанії «НЗНП Трейд», яка бурить нафтові свердловини. Їй належить чимало нерухомості в Україні, зокрема, величезна кам'яниця на вул. Князя Романа у центрі Львова, де розташований готель «Швейцарський».
Судячи з декларації Тараса Козака за 2019 рік, йому належить житловий будинок площею 330 м у Сокільниках. Офіційно є також лише один автомобіль Audi A8, який йому подарував брат Богдан у 2016 році. Тарас Козак зберігає у білоруських банках 1,4 млн доларів, 6,6 млн євро. Він також задекларував 2,5 млн грн та 150 тис. доларів США готівкою і 378 тис. грн та 3 тис. євро в «Укрбудінвестбанку».