Профіль

Богдан Бо

Богдан Бо

Україна, Львів

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 8

VIII. “КРЕСТЬЯНЕ”
Великий київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п’ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель. В аналогічний спосіб, поділена між трьома онуками, розпалася на окремі землі інша середньовічна імперія в Європі – держава Карла Великого. Занепад Київської держави, зрозуміло, був зумовлений сукупністю розмаїтих причин. Проте насамперед розпадом етнічної системи, що відобразилося у тривалому антикиївському союзі володимиро-суздальських князів із половцями. На Заліській землі формувався новий етнос зі своїм окремим політичним та суспільним ладом, зі своїми сепаратистськими антикиївськими устремліннями. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбово) – “справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням” .
1169 р. Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ. “Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середину другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помиловання анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… – пише літописець.  –  І  всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але  Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші” .
Ніхто до того так жорстоко не плюндрував столицю Русі. Київський погром свідчив про втрату серед населення Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. “1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок” . Нещодавно архієрейський синод Російської православної церкви проголосив Андрія Боголюбського святим.
Вищенаведену фразу літописця, що суздальські грабіжники “взяли майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг”, тлумачать у той спосіб, нібито тоді  з  Києва до Залісся забрано князівські літописні хроніки. Або часто твердять, що ці літописи потрапили на Залісся після татарської навали. “Як у науці, так і в популярній літературі, чужій і нашій, поширена концепція про те, що татарська інвазія спричинила втечу культурно-активних елементів з України на північ, до Суздальсько-Московської землі. При тому ті діячі забирали звичайно із собою свої культурні цінності. В такий спосіб дійшло до того, що Москва перейняла Київську культурну спадщину, доказом чого  є  заховані на Московщині рукописи літописів та інших культурних цінностей, які в Україні не збереглися. На прикладі долі рукописів найважливішого твору княжої доби “Іпатського Збірника (Літопису)” можна тепер довести, що дана теза не має ніякого обгрунтування” .
Насправді, як дослідив О. Пріцак, Іпатіївський список потрапив у Московщину не раніше XVII ст., а інші списки “Руського літопису” потрапили з України до Москви і Петербурга на початку XIX ст.
Ослаблена міжусобною боротьбою із Заліссям Руська держава зробилася піддатливою на зовнішні агресії. У першій половині XIII ст. вона зазнала катастрофічної монголо-татарської навали. На курултаї (з’їзді монгольських старшин-нойонів) у Каракорумі 1235 р. вирішено було здійснити завойовницький похід на захід. Для улусу (володіння) старшому синові Чингізхана Джучі було призначено землі “найбільш віддалені на захід від власне Монголії” . На Русі монголи (їх тут називали татарами) з’явилися 1223 р. й, розгромивши русько-половецьке військо над річкою Калкою, повернулися у далекі монгольські степи. Вдруге татаро-монголи прийшли 1237 р. під проводом Батия і завоювали Залісся. Через два роки, 1240 р., “орди Батия пішли вже на Русь, зруйнували Київ і пішли далі на Захід. Згуртоване, добре організоване і численне татарське військо завдавало свої смертельні удари розрізненим руським дружинам” . Протягом чотирьох століть (з початку IX до середини XII) Руська держава зі столицею у Києві була серцевиною історичного розвитку Східної Європи. Тепер настав її занепад. Татари, спустошивши Польщу, Угорщину й північні Балкани, повернулися над нижню Волгу, де утворили державу Золота Орда (Улус Джучі). Завойовані татарами руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі – татарські хани розглядали ці землі  як васально залежні. Хани стали видавати руським князям “ярлики” – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів у Сарай, до своєї ставки, і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків та хабарів, видавали “ярлик”, не рахуючись ані з його традиційними правами на престол, ані з волею підданих. Усі завойовані татарами народи зобов’язані були платити їм данину. Згідно із законами (яси) Чингізхана, від оплати данини звільнялося тільки духівництво, яке мало право на імунітет. Монгольські хани цінували православну церкву як вагому політичну силу, використовуючи її впливи в своїх інтересах. У церквах відправлялися молитви за благополуччя ханів, і це мало сприяти примиренню населення  з татарською владою . Щоб надійніше контролювати візантійсько-руську церкву, 1261 р. в Сараї організовано спеціальну руську єпископію. Руські митрополити мусили отримувати від хана “ярлик” на право виконувати свої функції.
Татарське панування, або “іго”, як його називали на Русі, призвело до повного відчуження Заліської землі від етнічної Русі. Політична історія цих двох територій пішла відтоді остаточно відмінними шляхами, а щодо етнічної історії, то вона, як ми бачили, з самого початку була відмінною.
Після сепарації Залісся від Руської держави, в часи, коли воно стало Західним улусом Джучі, назва “Русь” на цій території була лише напівзабутим відгуком на колишні зв’язки, відгуком, що побутував головним чином серед церковних книжників, для яких назва “руська церква” служила синонімом до православної церкви. Цим відгуком живився претензійний гонор панівної верхівки, що складалася на початку переважно зі слов’янських колоністів. При татарському сприянні на Заліссі продовжувалося політичне роздріблення території на невеликі князівства, які постійно ворогували між собою. Найбільш відомими заліськими князівствами були Ростовське, Тверське, Костромське, Ярославське, Білоозерське, Можайське, Дмитровське, Коломенське. Московське князівство належало до найменших, і це сподобалося ханам. Монголи дотримувалися принципу “розділяй і пануй”, і тому підтримували найбільш слабкі князівства. У цьому причина успіху Івана Калити. Великим величав себе тільки той князь, якому татари дозволили той титул вживати.
Колоністи Залісся намагалися хоч якоюсь мірою бути причетними до блискучої спадщини київської культури. Цьому сприяла і політика монголо-татарських завойовників. Жорстокий і підступний, вірнопідданий монгольський васал і ретельний слуга, князьок маленького тоді Московського князівства на Заліссі Іван Калита за виняткові заслуги отримує від хана Узбека 1328 р. титул великого князя “всія Русі”. В авторитетному російському виданні подана така характеристика Івана Калити: “Иван Калита был раболепным слугой ордынских ханов, воевавший  по их  приказанию против Твери, Пскова, Смоленска” . Характеризуючи Івана Калиту, який проводив політику включення себе і своєї держави в систему татарської держави, а не політику протиставлення їй, Карл Маркс пише: “Варто було тверській лінії проявити хоча б найменше домагання національної незалежності, як він поспішав до Орди з доносом” . На погляд видатного англійського історика, московські князі, “тішачись ласкою хана Золотої Орди, дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван I (правив 1325–1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував “риси татарського ката, блюдолиза і головного раба” .
З особою Івана Калити пов’язаний міф про так звану шапку Мономаха. Згідно із твором “Сказание о князьях владимирских”, ця шапка (субститут корони) була подарунком візантійського імператора  Костянтина Мономаха (1042–1055), що мало символізувати передачу влади візантійських імператорів великому київському князю Володимиру Мономаху і його спадкоємцям. Насправді Івану Калиті її подарували в татарській Орді. Відомо, що “шапка Мономаха була виконана середньоазіатськими майстрами, і з XIV ст. зберігається в московській казні” .
Та  “всія Русь”  Івана Калити – то вся Русь татарська, тобто та частина Монгольської імперії, де існувала руська (православна) церква, на відміну від непідвладної монголам території Русько-Литовської держави, до якої входила сучасна Білорусь та українські землі. Таким чином, з ласки Сараю з’явився на Заліссі термін “всія Русі” в значенні “головний татарський васал”, головний татарський збирач податків на Заліссі. Так цей термін розуміли сучасники, і ніхто тоді й не надавав йому того значення, якого він набув пізніше. З часом цей термін забувся і знову почав вживатися при Іванові III. Тоді титул з’явився у внутрішньополітичних взаєминах із Новгородом .
Князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями “Руської землі” або “усієї Руської землі”: duces totis terrae Russiae в 1316 р., dominus terrae Russiae в 1320 р., dux et dominus Russiae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля Руссії (Reх Russiae) – грамоти 1316, 1325, 1334, 1335 рр.  Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає “самодержавцем усеї Руси” . За те, що він зібрав усі етнічні землі русинів.
На вимогу монгольського хана 1299 р. у Залісся, в його улус, перебирається Київський митрополит Максим, за походженням грек. Цей митрополит, вибраний і рукоположений у Константинополі 1283 р., відразу після прибуття в Русь подався в Орду за “ярликом” для свого затвердження ханом. Митрополити-греки спиралися на “два засадничі принципи візантійського християнства – цезаропапізм і антилатинізм, які зумовлювали психологічну мотивацію переходу київських митрополитів під покровительство ханських васалів – володимиро-суздальських та московських князів” . Церква ввійшла в союз з Москвою, бо дружба з Москвою означала дружбу з Ордою .
Руська православна церква підлягала ієрархічній владі Константинопольського патріарха – глави всіх православних християн. На чолі її з 1051 р. стояв митрополит, якого, згідно з церковним (канонічним) правом, особисто висвячував на цю посаду сам Константинопольський патріарх. Столицею митрополії став “матір городів руських” Київ, а митрополит мав титул “Київський і всієї Русі”. Сама церква означувалася як “руська”, бо були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви.
Треба сказати, що аж до XV ст. майже всі митрополити і переважна більшість єпископів були грецького походження. Засилля греків у Руській церкві дратувало сучасників, їм докоряли, що нерідко сильніше дбають про збір коштів для Константинопольського патріарха, ніж про справи Руської церкви. Митрополитам-грекам, звичайно, був чужий руський патріотизм, і це неодноразово проявлялося. Відірвані від своєї батьківщини Візантії, яка вважалася на той час однією з найбільш цивілізованих країн світу, живучи у варварській, за їх уявленнями, Руській державі, вони ставали своєрідними космополітами, піклуючись не про Русь, а лише про інтереси православної церкви. Коли, на їхню думку, ці інтереси не співпадали з інтересами Русі, то тим гірше було для Русі. “Митрополит грек у Києві уважав себе практично царгородським амбасадором, який у першу чергу підлягав політичним інтересам Царгородського імператора, а на другім місці церковним директивам Патріарха, який також був вповні залежний від імператора” . Для розуміння історії з перенесенням митрополії та ряду інших тогочасних церковних подій ці обставини треба мати на увазі.
За канонічним правом київські митрополити мусили повністю підпорядковуватися візантійському патріарху. “Показується, однак, що вони стояли немов під душевним примусом – не залишатися у Києві, не залишатися навіть на Русі, а мандрувати по чужих неруських північних землях, шукати там пристановища в Заліськім Переяславі, суздальськім Володимирі, Твері чи вкінці, з конечности, в малозначущій тоді закутині, в Москві. Москва була тоді, напевно, меншим городом, ніж навіть поруйнований Київ. Митрополити Кирило і Петро робили це під моральною пресою патріярха. Головною причиною, чому візантійські патріярхи вибрали на осідок київських митрополитів північ, зокрема суздальсько-московські території, було їх переконання, що там візантійське православ’я має найсильнішу опору та що київські митрополити полишаться там вірними Візантії. Така постава Візантії була останнім, смертельним ударом по Києві за його часту опозицію до Візантії, за його самостійну християнську індивідуальність та його християнську вселенність. Ці прикмети Руси-України хотіли візантійські патріярхи знищити і зробити з Руси своїх політичних та релігійних підданих” . Ось, для прикладу, як Теодосій-грек повчав наших князів: “Не прилучайтесь до латинської віри, не держіть їх обичаїв, втікайте від їх причастя і всякого їх учення, бридьтеся їх звичаїв, а доньок своїх бережіть і не давайте за них, ані не беріть їх; не братайтеся з ними, не кланяйтеся, не поздоровляйте; не їджте з одної з ними посудини, ні не пийте, ані страв від них не приймайте” . Це означало ізолювати Русь від усього культурного світу та заганяти її в повну залежність тільки від Візантії.
Боротьба Візантії проти “латинян” і “латинства” перетворилася для московських церковників у боротьбу не стільки проти католицизму, скільки взагалі проти всієї європейської культури, що переживала добу блискучого піднесення і відродження . “Живі взаємини Київської Русі з іншими християнськими націями мали, попри культурні впливи, і ту користь, що змушували наш народ усвідомлювати себе частиною європейського людства, підтримували в нього деяке, хоч на перших порах дуже слабеньке, почуття всесвітньої солідарності. Для московської держави замість тих благотворних впливів стали важкі та принизливі відносини з хижацькою монгольською ордою” .
Переселившись на Залісся, київські митрополити і там продовжують називатися руськими. Одні з них іменують себе митрополитами всея Русі, інші – Київськими і всея Русі. Характерно, що в утворенні окремої митрополичої кафедри в Заліссі (Суздальщині) спільно брали участь як Константинопольський патріарх, так і хан Золотої Орди. “Одним з яскравих прикладів використання  Ордою руської церковної ієрархії з метою зміцнення своєї влади на Русі є комплекс подій, пов’язаних з боротьбою руських князівств початку XIV ст. за того чи іншого кандидата на посаду митрополита всія Русі, боротьбою, в якій найбільш діяльну участь брали не лише ординська дипломатія, а й константинопольський патріархат” . Не без поради лукавих візантійців, які затято ненавиділи римський католицизм, татари відхилили пропозицію військового та церковного союзу, що її передав 1253 р. посол Людовика IX, монах Рубрук. Зате серед татар набирав поширення іслам. На початку XIV ст. монгольський хан Узбек приймає мусульманство. Між іншим, від імені Тайдули – дружини цього видатного хана – походить назва відомого російського обласного міста Тула.
Підкорене немусульманське населення вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати “райат” (християни, піддані), в значенні “людської отари”. Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву – “крестьяне” . Походження цього слова прозоре – “крестьянин”, християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало. “Магометанин-татарин вважав себе вищою расою у порівнянні з християнином. Християнин зробився символом приналежності до чорної кості. Так з’явився і потім втримався у Північно-Східній Русі цей термін” . Термін “крестьянин” зберігся у російській мові до наших днів і означає тепер хлібороба, селянина. Віросповідальний сенс слова, отже, перейшов у соціальний. Наприкінці XIV ст. термін “крестьянин” означав увесь російський народ, на противагу до монгольських загарбників . “Коли ж разом з татарською владою на Русі над масою російського християнського населення нависла верства переможців, терміном “крестьянин” стала означуватися основна маса російського населення… Але і самі російські люди міцно трималися за цей термін, підкреслюючи ним свою відмінність від татар” .
Із XV ст. термін “крестьянин” зробився на території Залісся загальновживаним. Російська мова, вважає дослідник, мабуть, єдина мова, “в якій віросповідальне означення “християнин” (“крестьянин”) стало правдивим синонімом селянина, землероба, хлібороба” .
З часом назву “крестьянин” намагалися замінити новотвором “колхозник”. У побутовому мовленні, на щодень, зробилося народним дещо нечітке поняття “мужик”. Проте назва “крестьянин”, на татарське означення хлібороба, в російській мові залишилася навічно.

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 7

VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ
Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі” .
Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.
Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:
“Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. – у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.
Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) – так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів” .
Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси” .
“Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну – Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о” .
На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий” . Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”.
Різноплемінне населення Русі, – найбільшої на той час в Європі держави, – етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” – тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “українці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націоналізму” і суворо переслідувалося” . У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем – “громадянами”  або  “підданими” – приналежними  до  конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого – точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин – представник Русі, не християнин; християнин – грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.) . “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина” .
Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. – шість разів.
Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі – Києво-Печерського монастиря – вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини” . У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.
Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із полян . “Русь – се земля полян, Русини – се поляне” . Або що русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі . “Русин” – киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я” . “Русин” – житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях” . Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин – назва українця феодальної доби” .
У  наших  найближчих  історичних  сусідів – поляків – щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого” . Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин” . Перші польські літописці – Мартин Галь, а за ним Кадлубек – називають країну на схід від кордонів Польщі – Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.
У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців,  французів,  англійців – Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) – звукові i. Русин – грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через  th, а  e (eta) – через  e, – звідси Ruthenus.
Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань – треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів” .
Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму – “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу – Русь,  як Чудь, Сербь, а  одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин” . Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.
“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття” . Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття  гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” – визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї” .
Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка – Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч” .
Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім” . Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав” .
Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, – пояснюють, – авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета” . Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” – “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах . “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.” .
Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци” . Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

Богдан Бо

Богдан Бо

Закон про основи національного спротиву

Зеленський підписав закони про національний спротив і збільшення чисельності ЗСУ
Зеленський підписав закони про національний спротив і збільшення чисельності ЗСУ

КИЇВ. 29 липня. УНН. Президент Володимир Зеленський підписав закони про основи національного спротиву і збільшення чисельності Збройних сил України, передає кореспондент УНН.

Підписання відбулося під час виступу глави держави на урочистостях з нагоди Дня ССО в Житомирській області.

Цитата:

"Наступним і надзвичайно важливим етапом розвитку ССО має стати реалізація двох нових законів, що були внесені мною до парламенту як невідкладні і ухвалені конституційною більшістю: закони про основи національного спротиву і збільшення чисельності Збройних Сил України", - заявив Зеленський.

Нагадаємо

Верховна Рада 16 липня ухвалила в другому читанні та в цілому президентський законопроект №5557 "Про основи національного спротиву". Наступним нардепи підтримали законопроеєкт №5558 щодо збільшення чисельності ЗСУ на 11 тисяч військовослужбовців у зв’язку з прийняттям закону «Про основи національного спротиву». Чисельність ЗСУ буде збільшена до 261 тисячі осіб.

Богдан Бо

Богдан Бо

Вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого 2015-го



Вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого
Опубліковано 16 липня 2015 року о 17:49
Якщо княгиня Ольга в історичній пам’яті східного слов’янства залишилась «матір’ю князів руських», то Володимир Святославич став «батьком Русі». За його труди на благо рідної землі народ ще за життя назвав його Великим князем, любив його як батька нації а після смерті ввів його до лику святих.

Нинішнього року минає 1000 років з часу Успіння великого київського князя Володимира Святославича, який відійшов у вічність 15 липня  1015 року.

Хреститель Русі київський князь Володимир Святославич є знаковим символом для всієї східнослов’янської цивілізації. Адже, серед подій і явищ, що визначали плин вітчизняної історії не буде перебільшенням назвати найголовнішим Володимирове хрещення. Запровадження християнства у Київській державі князем Володимиром наприкінці Х століття стало переломною віхою історії Русі-України, поворотним пунктом її всього подальшого історичного розвитку. Християнізація Київської Русі подолала політичну та культурну ізольованість країни й призвела до визнання за нею самостійного місця у символічній сім’ї християнських народів тогочасного європейського світу.

Діяльність князя і справді була великою. Великою, міцною, єдиною і сильною була при ньому і княжа Україна. Дружби з Володимиром, його допомоги шукали європейські імператори і королі. Життю і діяльності Володимира Великого присвячено багато творів історичної і художньої літератури. Він є відомою і популярною історичною особою не лише в Україні. Крім великого державного політичного діяча, Володимир Великий був ще й великим полководцем і флотоводцем. Його головні військові походи і перемоги пов'язані в першу чергу з флотом; і київську державу князь зміцнював як морську країну.

Володимир був третім сином князя Святослава. Народився він близько 955 року. Його матір'ю була Малуша - служанка бабусі, княгині Ольги.

Великокняжий київський стіл Володимир зайняв в 979 році після перемоги в семилітній міжусобиці з братами Олегом і Ярополком. З перших днів свого правління молодий князь твердою рукою взявся зміцнювати розхитане міжусобицею державне управління та збирати воєдино землі київської держави.

Спочатку він погляд свій спрямував на Захід. На початку 980 років походом у Прикарпаття він повертає зайняті чехами етнічні галицькі землі до Перемишля включно. Потім, приборкавши радомичів на сході, він направляє своє військо і флот на волзьких булгар. У цій війні княжий флот виступає головним транспортним засобом, яким перевозиться навіть кіннота. В 984 році флотилія князя з'являється на Оці, а згодом - на Волзі. Волзькі булгари були скорені, проте Володимир вирішив укласти з ними мирну угоду і направив свій флот на хозар, які після поразки від його батька князя Святослава почали піднімати голову і загрожувати безпеці київської держави. Після цього походу хозари і їх держава назавжди зникли з політичної карти, а натомість на північному Кавказі, на землях нинішньої Кубані, починає формуватися Тмутараканське князівство.

Далі князь Володимир зайнявся південними справами, які відігравали головну роль у першу чергу в торгово-економічних відносинах України-Русі з Візантією. Судячи зі всього, на той час торговий шлях Дніпром занепав і Володимир, для наведення там порядку, в 986 році спорядив похід свого флоту "на пороги". Літописи не описують конкретні заходи князя на порогах але, як показав час, Володимир поновив торговельний шлях "із варяг у греки" і забезпечив собі свободу комунікацій Дніпром до Криму і Царгорода.

Зусиллями великого князя київська держава перетворювалася на могутню імперію, а Київ - на центр східних слов'ян. Іноземні літописці починають іменувати великого князя київського царем, його допомоги починають шукати сусідні королі й імператори. Та залишалися не узгодженими відносини з Візантією, яку Володимир небезпричинно вважав винуватою у смерті свого батька, князя Святослава. Нагода улагодити і цю проблему не забарилася, і її надала сама Візантія.

У кінці 987 року до київського князя з проханням про військову допомогу звернувся візантійський імператор Василь, проти якого в Малій Азії підняв повстання Фока. Володимир погодився, але виставив умову, щоб імператор видав заміж за нього свою сестру Анну. Не маючи іншого виходу імператор погодився. За свідченнями арабських літописців ібн-ель-Атіра і ель-Макіна великий князь київський особисто очолив похід свого флоту в Малу Азію. Незабаром княжі дружини і грецькі легіони розбили військо Фоки, а сам претендент в імператори загинув у бою. Та візантійський імператор Василь, перемігши при допомозі Володимира свого суперника Фоку, виконувати, як він вважав, принизливу для нього обіцянку, не поспішав. Та київський князь мав іншу думку. Чекав своєї нареченої Володимир спочатку в Києві. Вирішення цього питання затягувалося. Щоби заставити імператора дотриматися свого слова, Володимир швидко спорядив флот і сухопутну армію і в 988 році вдарив на Крим. Княжі війська швидко опанували півостровом і з берега та з моря оточили Херсонес. Облога тривала шість місяців і місто вимушене було здатися. Володимир урочисто увійшов до головної грецької колонії в Криму. Імператор Василь знову опинився в складній ситуації - вчорашній союзник відібрав у нього кримські володіння та ще й одночасно розгорілося велике повстання проти нього на Балканах. То ж довелося царівну Анну везти до Херсонеса, де Володимир і справив з нею пишне весілля.

За руськими літописами, Володимир охрестився в Херсонесі, прийнявши по хресту ім'я Василя, по імені свого тестя - імператора, який виступив його хрещеним батьком. Повернувшись із кримського походу, князь Володимир охрестив і український народ, в житті якого розпочалася ера християнської цивілізації. Виділивши десяту частину державних доходів, князь збудував у Києві величну Десятинну церкву, розпочав активну роботу з розвитку культури й освіти. Свої зусилля Володимир спрямував на вирішення внутрішніх проблем держави, на її зміцнення і згуртування. Став піклуватися про простих киян і перестав вести війни з сусідами, розвивав торгівлю і започаткував карбування власних грошей.

Важливу роль в утвердженні християнства відіграло створення київської митрополії на чолі з першим митрополитом греком Феофілактом. Прийнявши християнство за державну релігію, Русь ставала рівною з усіма цивілізованими державами Європи. Хоча запровадження нової віри йшло досить тривалий час і дуже часто насильницькими засобами, а інколи й «вогнем і мечем», як це зробили в Новгороді посадники князя Добриня та Путята.

Але Володимир досягнув свого. Його визнали як європейського правителя. Князь породичався з візантійським імператором. Сина Святополка одружив з донькою польського короля Болеслава Хороброго. За угорського королевича видав доньку Пшемиславу, ще одна була дружиною чеського короля. Як європейський монарх і суверен, князь розпочав Карбувати власну срібну монету - срібник. На ньому був портрет князя з написом: «Володимир на столі a се його срібло». На звороті тризуб - герб Русі.

Прийняттяхристиянствастало переворотом у житті східного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності.Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є ніхто інший, як божий слуга, і непокора йому - великий гріх.

За прикладом Візантії, церква на Русі високо підносила авторитет державної влади. Якщо раніше князя і його дружину шанували лише у своєму племені, а в інших вважали збирачами данини, то під впливом церкви формувалось усвідомлення святості посланої Богом великокнязівської влади, однакової для всього населення держави.

Церква виступала за постійність і стабільність влади проти міжусобиць і спорів між князями, закликала жити за принципами «шани старших» і «не чіпати чужої межі». Духівники намагалися пом’якшити характер князя, вимагали від нього більше лагідності та милосердя до простих людей. Священики твердили князю: «Ти поставлений від Бога на кару лихим, а добрим на милування».

Діяльність духовенства сприяла консолідації східнослов'янських племен, єднанню Руської Землі. Церква боролася проти негативних залишків родоплемінного життя. Виступаючи проти язичницьких молінь, вона ганьбила кровну помсту, ворожнечу між родинами та між батьками й дітьми, викрадання чи викуп наречених, інші аморальні явища. Спираючись на «грецькі закони», християнська церква запроваджувала нові відносини між людьми, що були пронизані благородством і моральністю. I що дуже важливо, вони ставали єдиними для представників усіх племен, які входили до складу Руської держави. Духовенство через власне світосприйняття перенесло у християнські обряди і свята позитивні звичаї, що існували в племенах за язичництва. Утвердження місцевих обрядів у новій релігії , сприяло швидкому переходу основної маси населення країни до нової віри і полегшувало його. Звичайно, був опір язичників і навіть їхні повстання. На окраїнах ще довго поклонялися старим ідолам.

Християни робили багато для подолання грубого, нелюдського ставлення до нижчих прошарків населення, особливо до рабів, невільників, вигнаних з громад ізгоїв. Писемність на Русі з'явилася ще до хрещення. Проте вона не дістала визнання. Запровадження ж християнства спонукало її швидкий розвиток. Адже церковна служба супроводжувалася читанням Біблії, Євангелій, книг, у яких розкривалися релігійні ідеї, погляди, правила життя. Постала проблема придбання церковної літератури. Виникла потреба у знавцях текстів цих книг, у перекладачах з грецької на руську мову, у вправних переписувачах книг, у хороших їх читцях. Церковне і монастирське будівництво викликало підготовку будівників, архітекторів, художників, мулярів. Під керівництвом візантійських учителів виховувалися місцеві фахівці, які спорудили шедеври середньовічної архітектури Русі.

Прийняття християнської релігії стало важливим кроком наших предків на шляху до європейської цивілізації. Тисячолітня історія християнства в Україні засвідчує життєвість основних засад християнського світорозуміння й моралі.

Помер князь Володимир Великий 15 липня 1015 року в своєму дворі в Берестові і був похований у Десятинній церкві. У XIII столітті Володимира Великого було канонізовано святим.

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/2

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему, – глузував російський археолог О. Спiцин, – до глини й пiску, од степу – до лiсу, од тепла – до холоду, од добрих урожаїв – до поганих, од вола – до коня, од хати – до iзби, од великих сел – до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи – до важкої працi – ледве чи хтось пiде добровiльно” . За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi – за своєю етнiчнiстю – вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь” . Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов – присваивается наименование Москва” .
Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь – таки нiкуди не переїжджала” .
Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.
Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи” . Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.
1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР” . Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї” . Почалася змiна iдеологiчних акцентiв – Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського – класовим ворогом трудящих, Наполеона – визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого – помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт – пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому – всього світу” . Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм” .
Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.
Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР” . Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства” .
У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї – тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв” .
За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, – мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва – спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися” .
Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше – етнонiмiки.
Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” – нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” – нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння” . Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев – первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї” .
Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник – “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская” . “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) – “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо – навмисне  жонглювання словами “Русь”, “русский” .
“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський” .
Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму . Однiєю з причин висунення iдеї  “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь – спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру” . Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв – нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi – українська, бiлоруська i великоросiйська” . Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi” . Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” – однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї” . Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской” . Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали” .
1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча  й  спорiднених, але вiдмiнних народiв” .
Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.
Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування помiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я” . Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi  –  Вiсли, на пiвночi – Балтiї, а на сходi – Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня” .
Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств” .
Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни – братнi, єдинокровнi народи,  якi походять вiд спiльного кореня – “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску – Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна” . Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу” . Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)” .
Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос – “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” – зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу” .
На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.
Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав  як  спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” – майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)” .
Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi – невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї” . Взагалі, певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю,  оте  голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), – усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля” . Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей” . Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки – котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом – усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт  –  у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції  в  СНД” тощо” .  Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.
Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов  і О. Дугін . Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе” , в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/1

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”
Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу історії східного словянства” . У цій невеликій за обсягом праці здійснено “сміливий i ґрунтовний нарис розмежування великоруського та українського історичних процесів” . Тема розмежування вказаних процесiв належала i досі належить до найвагомiших проблем української історіографії. “Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання – обов’язкова передумова побудови міцного iсторичного фундаменту незалежної України” .
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи – Карамзiна – значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.  Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия” . Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi” .
“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї . Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне – через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила” . М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги – Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй . Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою” . Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:
В его “Истории” изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия –
И прелести кнута.
Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою” . Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося” .
“Звичайна схема” – цей “возвышающий обман” – грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу . Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.
Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це – “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.
Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi” . А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.
Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.
Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї” . Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму” .
Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю – православ’я” . Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, – вирвалось якось у Солженiцина . “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа” . Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду – не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно” .
Якщо визнати Київську державу Русь – за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.
Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви” . На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи – романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя – найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності” . Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю – в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу” . Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину” .
Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.
Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш – письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития” .
Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал” .
Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини” . Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу .
Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя” . Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” – це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?” . Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста – українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?” .
Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини . Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї .
Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент” . Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку . “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен” .
Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други” .
Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень . У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть – нового походження” . Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.
Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї” .
Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі” .

Богдан Бо

Богдан Бо

Україна. Київська Русь. 1033

«Україна. Київська Русь. 1033»: звернення Президента Володимира Зеленського з нагоди Дня Хрещення Київської Русі – України

28 липня 2021 року - 10:35

«Україна. Київська Русь. 1033»: звернення Президента Володимира Зеленського з нагоди Дня Хрещення Київської Русі – України

Дорогі громадяни!

Сьогодні ми відзначаємо День Хрещення Київської Русі – України.

Це офіційна, а головне – історично справедлива назва свята, яка акцентує нерозривність двох держав. Між Київською Руссю та Україною – тисяча років і один знак. У тексті відповідного указу Президента України між ними стоїть тире. І це не просто розділовий знак. Це знак того, що Україна є спадкоємицею однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи. В її столиці, яка є столицею сучасної України, розпочалась історія християнства у Східній Європі, коли 1033 роки тому Великий князь Київський Володимир охрестив Київську Русь. Київську Русь – Україну.

Це не частина нашої історії, це і є наша історія. Нам не треба доводити це історичними трактатами, роботами, статтями. Бо наші докази не на папері, а в металі й камені. Не в міфах і легендах, а в наших містах і на наших вулицях.

Нам легко подолати шлях до скарбів минулого завдяки трендам сучасності. Взявши електросамокат, можна дістатись і побачити Києво-Печерську лавру, Михайлівський Золотоверхий собор, Аскольдову могилу.

Вийшовши на «Арсенальній», взявши каву та пройшовши кількасот метрів, ми бачимо церкву Спаса на Берестові, яка вперше згадується в 1072 році і є об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. У ній похований син Володимира Мономаха і праправнук Володимира Юрій Долгорукий. Великий князь Київський. Засновник Москви.

Щоб зануритись у світ історії власної державності, достатньо також і кількох поїздок на метро. А лише на одній «зеленій» гілці метрополітену можна доторкнутись до історії, так би мовити, без пересадок. Це Видубичі й Видубицький монастир. Це збудована Ярославом Мудрим головна брама стародавнього Києва – Золоті ворота.

І збудована іншим праправнуком Володимира – Всеволодом Ольговичем – Кирилівська церква. Створена в 1140 році на Дорогожичах, вона стала символічним місцем, що зв’язувало Київ з іншими володіннями та відгалуженням державного коріння.

Та не тільки столиця, а й уся велика Україна багата тисячолітніми пам’ятками про нього. Це Спасо-Преображенський собор, П’ятницька церква в Чернігові, Свято-Василівський собор в Овручі, Юр’єва божниця в Острі, схили Витачева.

Це Володимирський собор в українському Криму, в українському Херсонесі, де український правитель, Великий князь Київський Володимир, за однією з версій, приймав хрещення.

Це Переяслав, Луцьк, Володимир-Волинський, Галич, Новгород-Сіверський, Бахмач та багато інших міст України, збудованих за часів Київської Русі.

І це, на мій погляд, одна з речей, яка свідчить про головне – про історичну єдність усіх українців. Одна з речей, яка свідчить, що всі українці, з будь-якого куточка України, – це один великий народ. Український народ. Ці слова – не данина кон’юнктурі, а данина правді та справедливості.

Київська Русь – це мати нашої історії. 24 області України та півострів Крим – її рідні діти. І вони по праву – її спадкоємці. А двоюрідним племінникам і дуже далеким родичам не потрібно зазіхати на її спадок. І намагатися довести свою причетність до історії тисячі років і тисячі подій, перебуваючи від місць, де вони відбувалися, за тисячі кілометрів.

Не секрет, що Великий князь Київський має значну повагу серед усіх церков та конфесій. Володимир Хреститель канонізований і православною, і католицькою церквою як рівноапостольний святий. Можна сказати, що саме завдяки йому в сучасній Україні є місце всім церквам і конфесіям.

Ніде у світі фактично немає аналогів української Ради церков, до якої входять усі православні, греко-католицькі, римо-католицькі, протестантські, євангельські церкви, іудейське та мусульманське релігійні об'єднання.

І всі вони неодноразово проводять спільні молитви за Україну саме в тому місці, де я зараз перебуваю. Це Софійський собор. Величний хранитель історії української державності – історії Київської Русі.

Саме вона була історичним фундаментом для будівництва козацько-гетьманської держави. Саме вона була історичною основою в ті часи, коли в Педагогічному музеї на вулиці, що названа на честь Великого князя Володимира, Українська Центральна Рада оголосила про створення Української Народної Республіки, обрала її гербом Володимирів символ – тризуб, а валюту назвала гривнею – на згадку про першу грошову одиницю Київської Русі.

А разом усі ці три епохи були основою, коли в 1991 році Україна проголосила свою незалежність. Цьогоріч ми відзначатимемо тільки 30-річчя її здобуття. Але, як і сто років тому і як тисячу років тому, наша національна валюта – гривня. Символічно, що її новітню історію розпочав саме Великий князь, який зображений на одній гривні.

Нашій сучасній валюті буде тільки 25 років. І водночас 1025 років буде від дня побудови Володимиром Десятинної церкви.

На кожній її плінфі було витиснуто тризуб, на її будівництво Володимир жертвував десяту частину золотих і срібних монет, на яких також був тризуб. І, як сто років тому, як і тисячу років тому, тризуб – це наш Державний герб.

У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ханом Батиєм. А після відновлення, у 1928 році, – зруйнована вдруге, радянською владою.

Храм Спаса на Берестові був також зруйнований Батиєм у 1240 році.

Всі добудови П'ятницької церкви зруйнувала нацистська бомба в 1941 році.

Це – також частина нашої історії. Можна сказати «на жаль», але важливо зробити правильний висновок.

Ми завжди щось будуємо. Інколи хтось цим захоплюється, інколи хтось це захоплює. Але ми завжди повертаємось і завжди повертаємо.

І сьогодні ми маємо спільно прагнути одного: що збудовано – не втратити, що зруйновано – відновити, що захоплено – повернути. А все це разом і всім разом – назавжди зберегти.

А отже – зберегти себе й державу.

Пам’ятаємо про минуле, діємо сьогодні, думаємо про майбутнє.

З Днем Хрещення Київської Русі – України!

Богдан Бо

Богдан Бо

Украдене ім'я - Є.Наконечний ч.5

V. “СТАРШИЙ БРАТ”
Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий русский народ” . У праці російського історика Б. Воліна “Великий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів” . Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери – найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною” . Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф . Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський “старший брат” завжди мав бути на першому місці . Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі” . Стосовно українців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні” . Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.
Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.
“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом” .
Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обґрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обґрунтовується міфічне старшинство російського народу – “старшого брата” . Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму” .
Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться” .
1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків – “курйозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці – головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Ru?ischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів” . Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.
Аж в XIX ст. з науковою об’єктивністю став розглядати етногенез росіян професор Петербурзького університету Костянтин Кавелін. Свого часу його “єретичні” твердження викликали хвилювання серед російської громадськості. І неспроста. Кавелін писав: “Розкриймо перший наш літопис, який писаний в усякому разі не пізніше XI сторіччя. Укладач його знає малоросіян і перечисляє різні відділи цієї галузі руського племені; називає північно-західні галузі того ж племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовиж великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, живуть, за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них в переліку племен, які живуть в сучасній Росії, не згадується ні словом… З іншого боку, ми знаємо, колонізація фінського сходу почалася з XII сторіччя. Таким чином, ми маємо всі підстави припускати, що великоруси склалися в окрему галузь не раніше XI сторіччя” . Концепцію К. Кавеліна про виникнення росіян у XI сторіччі підтверджують новітні дані археології, антропології та етнології. Згідно з цими даними, слов’янські племена, що заселяли територію сучасної України (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, сіверяни), нікуди не переміщувалися і стали предками українського народу. Племена, що займали територію сучасної Білорусії (дреговичі, кривичі, радимичі), стали предками білоруського народу. “Верхнє Подніпров’я та області сучасної Білорусії, як виразно свідчать матеріали гідроніміки та археології, до приходу слов’ян були заселені балтомовними племенами. Ці племена не покинули місць свого проживання і поступово були асимільовані слов’янами” . Ільменські словени утворили окремий псково-новгородський етнос, який у XV–XVI ст. був частково знищений, а частково насильно асимільований Москвою. А в Заліссі на основі змішування слов’янських колоністів з фінами утворився з часом наймолодший східнослов’янський етнос – росіяни.
В інкубаційному періоді етногенезу росіян на Заліссі виникла низка князівств, серед них найвідоміше – Владимиро-Суздальське. Земля Владимиро-Суздальського князівства була заселена великим фінно-угорським племінним об’єднанням меря. “Колонізація цього краю, яка почалася наприкінці X ст., привела до обрусіння мері та формування тут згодом великоруської народності” . Обрусіння мері полягало в прийнятті християнської віри і мовної асиміляції. Це підтверджують археологічні та зокрема антропологічні джерела. “Справа Волго-Окського басейну вирішується порівняно просто. Слов’янський елемент у добу середньовіччя у фізичних рисах населення дуже невеликий. В сучасну епоху співвідношення фінно-угорського і слов’янського населення змінюється на користь слов’янського. Однак різкої зміни населення тут не було” . Відомий російський вчений і громадський діяч П. Мілюков ствердив: “Всі ми на око готові визнати фінські риси в типі великоруса” .
Деякі автори полюбляють говорити, що від мері залишився тільки прикметник “мерзький” як синонім чогось плюгавого, обридливого, а сам “народець” в якийсь чудесний спосіб раптом щез. Таким способом намагаються обійти “сором’язливе” питання про роль мері та інших чудських племен (мордва, весь, мурома) у формуванні росіян. “Літописець, який спочатку згадує про мерю, згодом ніби про неї забуває. Якби меряни виселилися в іншу область або були б знищені на місці, літопис знав би про це, та зникнення цього племені для руських людей здійснилося зовсім непомітно. Проте змішування руських поселенців з фінськими тубільцями не пройшло безслідно для росіян” .
З цього приводу Б. Греков висловився так: “Слов’янська культура виявилася стійкішою і перебувала на значно вищому рівні, ніж мерянська. Цим пояснюється факт щезнення мері та злиття її з руським населенням Ростово-Суздальської землі” .
К. Кавелін висунув знамениту тезу, що якраз “обрусіння фінів складає інтимну, внутрішню історію російського народу, яка досі залишається якось у тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії” . У подібний спосіб висловився В. Ключевський: “Питання про взаємодію русі і чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули один на одного, що одне плем’я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до числа цікавих і важких питань нашої історії” .
Участь мері в етногенезі росіян російськими істориками, як правило, не заперечується. “Особливі властивості говору теперішнього Великоросійського населення губерній Ярославської, Костромської і Владимирської, племінний характер цього населення, його побут, звичаї, простонародні свята, обряди і повір’я, в яких багато рис, що відрізняють населення цієї місцевості від інших місцевостей Росії, дають право припускати, що колись чудський народець Меря, який проживав у межах цих губерній, пропав не безслідно: дають право припускати, що рештки цього народця живуть у сучаснім населенні краю” . Засвідчує роль мері в етногенезі росіян і Є. Горюнова: “Сучасне великоросійське населення Владимирської, Івановської і особливо Ярославської і Костромської областей зберегло у вигляді етнографічних пережитків багато рис культури давнього місцевого населення Мері” . Відзна-чається ще участь у формуванні росіян угро-фінської мордви. “Тамбовська і Пензенська губернії – обрусіла мордва: переконує зовнішний вигляд тамтешніх селян і географічні назви” .
Корифеї російської історії М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про сформований російський етнос можна лише з другої половини XII ст., тобто з часу Андрія Боголюбського. “В особі Андрія великорос вперше виступив на історичну арену”, – писав В. Ключевський. Бо саме тоді “переселенці з різних областей старої Київської Русі, поглинувши тубільців-фінів, утворили тут компактну масу, однорідну й діловиту, із складним господарським побутом і дедалі складнішим соціальним складом, – ту масу, яка стала зерном великоруського племені” . З таким твердженням погоджується більшість дослідників. “Населення Північно-Східної Русі, яке утворилося через змішування, взаємну асиміляцію слов’ян лісової смуги і фінів, перетворюється в особливу народність “великоруссов” . Отже, в XI–XII ст. молоді східнослов’янські етноси (псково-новгородці, білоруси і росіяни), відгалузилися від провідного русько-українського етносу Київської імперії. Нові молоді етноси постали в процесі слов’янізації, а точніше – русинізації лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених балтами та фінами. Зі сказаного випливає, що росіяни аж ніяк не мають підстав називатися “старшим братом”. Якщо йти за логікою історії, “то саме “старший брат” повинен був оволодіти родовою, основною спадщиною – Києвом, а молодші брати шукати свою долю десь в інших місцях. Власне український народ став беззаперечним спадкоємцем Київської держави” . Таким чином, росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори. “Оскільки російський етнос з’явився на історичній арені не раніше XII ст., то претензії офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з’явилася раніше самих росіян” . Народ, який вже з IX ст. називався “Руссю”, не мав “нічого спільного з московським народом, оскільки виникнення московського народу відноситься найраніше до XII ст.: чотири сторіччя розділяють ті два народи вже на початку історії” .
Наявність в епоху розквіту Київської держави на території Залісся автохтонного чудського населення ставить великодержавних істориків у клопітливу ситуацію. З одного боку, зробити з цього належний висновок їм не можна, бо розхитуються основи офіційної історичної доктрини, а з іншого – факти, як відомо, річ уперта, і говорять самі за себе. Влучно охарактеризував це двоїсте становище академік М. Покровський: “Отож, те, що фіни складали корінне, осіле і більшою чи меншою мірою культурне населення майбутної Московії… щодо цього, по суті, не було розбіжностей у буржуазних істориків. Але російські історики, – продовжує М. Покровський, – подавши цілком переконливий матеріал, просили потім свого читача не робити з цього матеріалу висновків, які вони внутрішньо, без жодного сумніву, робили, – цей комічний прийом не може, звичайно, нікого обдурити, як не обдурював він, зрозуміло, і читачів-сучасників. Можливо, що саме це й наштовхнуло найновіших авторів на іншу тактику: або повного замовчування самого сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за дурня його вважають!) висновків, прямо протилежних фактам” .
Ще Ломоносов колись писав, що чудь з давніх часів “в єдиний народ з нами совокупленна” . Ми вже згадували сучасника Ломоносова, імператорського історіографа Міллера і його пронорманський твір “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). У цій праці Міллер доводив, що корінним населенням Московії є фінські племена, і за те його твір був заборонений, а надруковані примірники майже всі знищені . І корифеї російської історії, і всі об’єктивні дослідники, так чи інакше, визнають вплив чуді на російський етногенний процес (К. Кавелін, Д. Корсаков, М. Любавський, М. Покровський, І. Третьяков, Є. Горюнова, Л. Гумільов та ін.) . Характерним є таке висловлювання: “Великоросійська народність утворилась із змішання різних слов’янських племен, що розселилися у Східній Європі, між собою та з інородцями, переважно фінського кореня” . Один із найвидатніших російських істориків С. Соловйов пише, що росіяни сформувалися як народ із двох, за його словами, племен: “слов’янського і фінського” . Аналогічно висловлювався і М. Костомаров: “Слов’янські пришельці змішалися з тубільцями східно-фінського племені, і з такої суміші утворився великоруський народ” . М. Покровський, розглядаючи способи завоювання чудського Залісся руською дружиною, зробив знаменний висновок: “Російську імперію називали “тюрмою народів”. Ми знаємо тепер, що цієї назви заслуговувала не лише держава Романових, а й її попередниця, вотчина потомків Калити. Вже Московське велике князівство, не лише Московське царство, було “тюрмою народів”. Великоросія побудована на костях “інородців”, і ледве останні багато втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їх крові” . Приголомшливе твердження Покровського про 80% чудської крові руйнує основні засади великодержавної історіографії, зокрема, робить міфічною ідею панславізму і “старшебратства”. “На території Суздальського, Владимирського, Московського князівств основним населенням були фінські племена – меря, весь, мурома та інші. Вони були поглинуті пришельцями з півдня, християнізовані, втратили свою мову і стали говорити мовою колонізаторів. М. Н. Покровський, ортодоксальний марксист, що не надавав значення національним проблемам, вважав, що великоруси є етнічною сумішшю, в якій фінам належать 4/5, а слов’янам – 1/5” .
Спробу нейтралізувати твердження М. Покровського зробив етнограф Д. Зеленін. Він категорично заперечував будь-яку помітну роль угро-фінів в етногенезі росіян . 1927 р. в Берліні він видав німецькою мовою етнографічну працю “Russische (ostslavische) Volkskunde”, в якій обґрунтував свою позицію. Цікаво, що в російському перекладі, який появився аж 1991 р., слово Russische зникло. Залишилася назва “Восточнославянская этнография”, начебто існує якийсь єдиний східнослов’янський народ. Етнографію народів Східної Європи Зеленін розглядає цілісно, змішуючи все докупи. “Автор перемішав багато термінів без усякого розмежування, не зазначаючи, який термін кому належить, не зазначаючи, чи є між ними і український термін, чи ні, очевидно, з цілком ясною ціллю: затерти в очах європейського читача всякі ріжниці між східнослов’янськими націями” . Зеленін використовує простий метод: усе, що створено слов’янськими народами колишньої Російської імперії, він оголошує російським “незалежно від того, яка насправді етнічна група створила це” . Зарубіжних дослідників Зеленін повчає, що з думкою про те, “ніби російський народ появився в результаті змішування слов’ян і фіно-угорських племен… ні в якому разі не можна погодитися” . Погляди Зеленіна свого часу піддавалися в самій Росії нищівній критиці. На початку 30-х рр. XX ст. більшовики ще допускали критику великодержавних ідеологів. Наприклад, С. Толстов писав, що твердження Зеленіна “є антинауковою спробою тенденційно інтерпретувати факти” в намаганні створити “наукову” базу для розвитку російського шовінізму . Проте незабаром Зеленін отримав можливість публічно обізвати своїх критиків “бухаринцями” і “ворогами народу”. Саме тоді з допомогою органів НКВД розпочався тотальний розгром “школи М. Покровського”: російська історіографія у СРСР повернулася на старі великодержавні позиції. Покровський був завзятим викривачем російського імперіалізму, російського колоніалізму, російського самодержавства. Для Покровського “московський імперіалізм” існує вже в XVI ст., коли “був захоплений південний кінець великого річкового шляху із Європи в Азію, від Казані до Астрахані і почалася спроба захопити північний кінець, вихід на Балтійське море. Покровський викриває пороки російських царів: сифілітика Петра I, недолюдка Івана Грозного” . Майже одночасно з публікацією Зеленіна з’явилася робота мовознавця та етнографа, емігранта князя Трубєцкого “К проблеме русского самопознания”. У цій роботі наголошується, що російська народна (етнографічна) культура “є особлива зона”, в яку, крім самих росіян, входять ще угро-фінські “інородці”, разом з тюрками волзького басейну” .
Трубєцкой стверджує, що народний костюм росіян є не слов’янським, а радше угро–фінським. “В русском-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам” . Окрім неслов’янського лаптя, князь Трубєцкой вказує ще на неслов’янську п’ятитонову гаму народних російських пісень і певні інші неслов’янські ознаки фольклору, що належать до обрядовості (відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність фінського культу берези замість індоєвропейського дуба і т. д.). До цього можна додати характер пам’яток архітектури, які свідчать, що основним архітектурним типом були шатрові будівлі й храми та зрубні і багатозрубні будови з “подклетями и крыльцами” – будівлі, які трапляються лише на чудській етнографічній території. Зовсім незнані в Росії ні коляда, ні веснянки, ні Русалчин Великдень, ні Купало і т. д. Варто зазначити, що після приєднання Західної України цей же Зеленін змушений був написати, що такий тип одягу, як “сарафан” і “лапті”, чужий для українців. “Назва “сарафан” – нова, перська. Сарафан першопочатково був чоловічим, а не жіночим одягом; він мав рукави, які потім втратив. Російським національним костюмом сарафан зробився вже в якості дворянського московського костюма, а не раніше. Не дивина, що цей тип одягу чужий українцям… На Україні не було лаптів, плетених з деревної кори… їх розповсюдження серед росіян пояснювалось винятково недостатністю шкіри і взагалі надзвичайною бідністю населення” . Проблема участі угро-фінів у російському етногенезі ніколи в Росії не була суто науковою: надто домішувалися тут політичні інтереси. У другій половині XIX ст. польський публіцист, етнограф і історик Ф. Духінський виступив зі своєю скандальною теорією, яку, між іншим, доброзичливо сприйняв Карл Маркс. Ф. Духінський намагався доказати, що “москалі” не належать не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців взагалі. У “москалів”, – на погляд Духінського, – панує неєвропейська за типом, деспотична форма правління, побутує азіатська колективістська община, існує нахил до кочівництва. Як плем’я “туранське” вони незаконно привласнили собі назву “Русь”, яка по праву належить тільки українцям. Мова росіян, за твердженням Духінського, – це зіпсована церковнослов’янщина, а тому ця мова позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від усіх решта слов’янських мов . Схожих поглядів дотримується англо-польський історик Г. Пашкєвич. Росіян він має за майже чистих угро-фінів, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не ввели до свого складу якогось істотного компонента праслов’янського населення .
Духінський, Пашкєвич та їх однодумці спиралися на відомий засновок, що етногенез (походження народу) і глоттогенез (походження мови) рідко збігаються. Це – різні процеси. Поширений погляд, що етнос і мова є тотожними, як показують історичні приклади, не відповідає дійсності. “Якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі не потрібне – досить було б поняття мови” . Зрештою, це підтверджується багатьма доказами. Наприклад, унаслідок іспанізації аборигенів Центральної і Південної Америки зародилися численні іспаномовні етноси: мексиканці, аргентинці, чилійці, кубинці, венесуельці, колумбійці та ін. Захоплення Португалією величезної частини Південної Америки привело до утворення там португаломовного бразилійського народу. Заморська експансія англійців привела до утворення ряду англомовних народів: американського, канадського, австралійського, новозеландського та ін. У результаті арабського завоювання багато народів Північної Африки і Передньої Азії перейшли на арабську мову. В арабського полководця Амра ібн аль Аса, який завоював у VII ст. багатомільйонний Єгипет, було всього три з половиною тисячі вершників. Через сто п’ятдесят років увесь Єгипет заговорив арабською мовою. Аналогічні процеси відбувалися під час утворення тюркської сім’ї мов, монгольської сім’ї мов тощо. Припускають, що за таким взірцем, шляхом князівсько-військової та монастирської колонізації, було асимільоване тубільне чудське населення Залісся.
Можна відзначити, що існує група російських мовознавців (Б. Серебренніков, В. Литкін, П. Кузнєцов, А. Челіщев та ін.), які пояснюють деякі специфічні особливості російського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е. Леві висунув теорію фінно-угорського субстрата (мовної підоснови) російської мови.
Фінно-угорськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення “а” і “о” в ненаголошеному положенні: “вода-вада”, “Москва-Масква”. Паралель знаходять у мордовській мові. Фінно-угорськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення “ц” і “ч”. “Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, – пише В. Журавльов, – не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, в нас спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський – 21–22, пермський – 17–18, фінський – 15–17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив.
На відміну від інших слов’янських мов, російська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках “розчиняється” категорія середнього роду. І в цьому бачать фінно-угорський вплив на російську мову, бо фінно-угри не знають категорії роду” . До фінно-угорського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками -“то”, -“ка”. Наприклад, “а рыба-то жареная”, “взгляни-ка!”. Конструкції “я маю” в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає російська конструкція “у меня есть”. “Цей зворот властивий фінно-угорським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом” . Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінно-угорськими впливами. Як би там не було, такі впливи простежуються виразно, так що не можна не погодитися, що тут існують взаємовпливи. З розряду взаємовпливів наведемо такий приклад: 1960 р. на зустрічі з французькою делегацією М. Хрущов пообіцяв показати Заходові “русскую кузькину мать”. Навколо цього скандального висловлювання розгорнулася бурхлива дискусія на тему, що цей фразеологізм означає. А походить “кузькина мать” із чудської мови, де слово “кузьо” означає лісового чорта (лешего) . Сукупність вищевикладених даних дала підставу Я. Пастернакові зробити такий висновок: “Археологічні, антропологічні, історичні та етнографічні матеріали доказують, що окремішність українського народу від московського існувала по всі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній та матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності… Зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умовин та географічного положення йшов розвиток московського народу. Його найдавнішою етнічною базою були праугорські бродячі племена звіроловів та збирачів” . Навіть російські націоналісти визнають, що “фінська по натурі та крові складова частина російського населення характеризується короткоголовістю, широким лицем, випнутими вилицями, малими очицями, середнім зростом, короткими ногами, світлим волоссям і світлими очима” .
Згідно з українською історичною традицією (М. Грушевський, В. Щербаківський, М. Чубатий), зараз істориком Я. Дашкевичем розроблена врівноважена, логічна і переконлива концепція етногенезу східних слов’ян. В основі її лежить ідея неодночасного та незалежного розвитку окремих народів та теорія субстрату (підоснови). Я. Дашкевич, щоб уникнути “спротиву в етнонімії”, уводить символічні позначення, які визначають окремі нації. “Альфа” – символізує українську націю, “бета” – новгород-псковську, “гамма” – російську, “дельта” – білоруську. Всі нації мають домішки іноетнічних субстратів: “альфа” включає іранський субстрат та норманський суперстрат, “бета” – балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – угро-фінський субстрат, “дельта” – балтський субстрат . Формування українського етносу (“альфа”) відбулося раніше, ніж інших східнослов’янських народів (“бета”, “дельта” і “гамма”). Такої ж думки дотримуються деякі молоді вітчизняні історики. “Про українців, як етно-культурно консолідовану цілість, можна говорити з утворенням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнєзно X–XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями” . Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають власну національну історію з постання своїх незалежних держав у IX–X ст. Після X ст. етнічний склад середньовічної Європи більше істотно не змінювався внаслідок чужоземних вторгнень. Предки поляків, угорців, чехів, німців розселилися в тих самих регіонах, які й нині належать їхнім нащадкам.
У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єдинокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

Богдан Бо

Богдан Бо

Жертви коронавіруса по сьогодні

Коронавірус в світі: більш 194 млн заразилися, близько 4,2 млн померли. Статистика по країнам
час публікації: 25 липня 2021 р 6:27 | останнє оновлення:25 липня 2021 р
Коронавірус в світі: більш 194 млн заразилися, близько 4,2 млн померли. Статистика по країнам

Постійно оновлювана моніторингова сторінка Worldometers показує, що, за станом на 25 липня 2021 року у світі від коронавирусной хвороби COVID-19 померли 4168459 чоловік (+8913), більш 194 млн заразилися, близько 14 млн інфіковані в даний час, понад 176 млн заразилися визнані здоровими. Середня летальність: 2,1%.

Країни, де померлих від коронавируса більше 20 тисяч (вказані офіційно підтверджені дані):


США - 626 713 померлих
Бразилія - 549500
Індія - 420585
Мексика - 238316
Перу - 195795
Росія - 153 095 (за оцінками Росстату: в РФ набагато більше померлих від COVID-19)
Великобританія - 129130
Італія - 127942
Колумбія - 118538
Франція - 111616
Аргентина - 103584
Німеччина - 92036
Іран - 88532
Індонезія - 82013
Іспанія - 81221
Польща - 75241
ПАР - 69488
Україна - 52835
Туреччина - 50879
Чилі - 34958
Румунія - 34267
Еквадор - 30797
Чехія - 30357
Угорщина - 30020
Філіппіни - 27131
Канада - 26544
Бельгія - 25220
Пакистан - 22971

В інших країнах поки, за офіційними даними, менш 20 тисяч померлих від COVID-19.

Серед названих вище країн найвища відносна смертність (> 1000 померлих на 1 мільйон населення):

Перу - 5852
Угорщина - 3116
Чехія - 2829
Бразилія - 2566
Колумбія - 2304
Аргентина - 2270
Бельгія - 2166
Італія - 2119
Польща - 1990
Великобританія - одна тисяча вісімсот дев'яносто два
США - 1882
Мексика - 1828
Чилі - 1812
Румунія - 1794
Іспанія - 1736
Еквадор - 1718
Франція - 1706
Україна - 1216
ПАР - 1156
Німеччина - 1095
Росія - 1049
Іран - 1040


Найбільше тих, що заразилися виявлено в США: понад 35 млн осіб. Більш 31 млн в Індії. Близько 20 млн в Бразилії. Більше 6 млн в Росії. Понад 5 млн у Франції, Туреччині, Великобританії. Понад 4 млн в Італії, Аргентині, Колумбії, Іспанії. Понад 3 млн в Німеччині, Ірані, Індонезії. Понад 2 млн в Польщі, Мексиці, Україні, Перу, ПАР. Більше 1 млн в Чехії, Нідерландах, Чилі, Канаді, Іраку, Філіппінах, Бельгії, Бангладеш, Швеції, Румунії, Пакистані.

Коронавірус був виявлений у 859 398 ізраїльтян, 6458 з них померли. Відносна смертність: 692 на 1 млн. (73-е місце в світі).


Богдан Бо

Богдан Бо

Украдене ім'я Є.Наконечний ч.4

IV. ЗАЛІССЯ
З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі – скотарством, треті – мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію південно-східної Європи займали хліборобські племена індоєвропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та Західного Сибіру стали засновниками третього етнічно-культурного угруповання Євразії – фінно-угорського.
Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячоліттями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войовничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хліборобів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угорські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.
Руські літописці називали фінно-угорські племена загальною назвою “чудь” . Назва “фінни” є назвою німецькою і означує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Волги, все середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського межиріччя – центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандрували субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії” .
У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, звичайно, служили кордоном між різними етнічними групами населення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відокремлював чудь від індоевропейського світу . Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання” . На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом . Іноді Залісся називали “Верхньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям” .
Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве” .
Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбулося досить пізно, десь не раніше X–XI ст.  Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літописців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід” . Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не відігравало жодної істотної ролі.
У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкреслює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.” . Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостаннішим уділом” . Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось – за порівнянням Голубинського, – “вроде Туркестана” .
До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робила Залісся політичним і економічним загумінком. “Глухий закуток між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торгових шляхів глушиною” .
Розкидані по лісах, між болотами, заліські поселення довго зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселена фінськими племенами” . Етнічну своєрідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною” . З “Повісті временних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроніміки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома – на річці Ока, чудська весь населяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещине озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой” .
Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була землею угро-фінських (чудських) племен.
З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Заліська область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них додався третій – Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву – Ростово-Суздальської або Володимир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччі Волги й Оки, просто Заліською” . М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст.  Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраине Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем” . Нерідко, відхиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії містять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.
Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, наприклад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. – Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі – на відміну від Володимира, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста – Волинський – встановлене російською адміністрацією в XIX ст.
Однакові, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселенці з Київської Русі принесли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів” . Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх” . Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістичний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походження. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто Переяславль-Залесский у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесеними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяслав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути” . Схожі назви цих міст виникли самі по собі. Прискіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, одиничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є звичайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі” . На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населених місцевостей (волостей і станів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами” .
Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, втілені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося – завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенклатурі” .
Уже поверховий огляд сучасної географічної карти центральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.” .
Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у монотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Костромської губерній.
В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягорба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вокшера, Урдома, Войга, Марма, Нахта, Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Воржєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєскольдишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєкша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тулша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелекма, Патра, Ушлома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладейка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чемузьє, Вонгірь, Лать, Лехта, Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута, Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сонгоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєндора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта, Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шахлово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Унімерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочєвастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д. 
У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, Покша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мєдоза, Надога, Нєрєхта, Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста, Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта, Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; поселення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чухлома, Тємта, Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.  
Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінськими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії далеко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих приток, закінчуючи Десною” . Стосовно населених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.
Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чудську назву Саарська Миза. З 1725 р. – Царское село. З 1918 р. – Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.
Якщо місцевість до решти позбавляється свого населення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населення, при безпосередній передачі назв з уст в уста. Збереження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і малопомітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населення, від якого переймали слов’яноруські новосели всі ці чужі руській мові імена” . Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номенклатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю дуже густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях” . За словами історика східнослов’янської географії Барсова, “географічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому населенню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі незаперечне і безсумнівне” .
На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широкому терені, – пише він, – від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в центральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, – робить висновок Ключевський, – фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії” . Таким чином, заліське межиріччя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верхньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вважається корінною Великоросією” .
Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шляхом – через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і боліт, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом” . І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Переяславського князівств.

Сторінки:
1
…
26
27
28
29
30
31
…
299
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2026.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.