хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «єпіфаній»

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія








Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія
22 Серпня 2021

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Митрополит Епіфаній: Звернення Предстоятеля ПЦУ до українського суспільства

Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Добрий вечір! Сьогодні він справді добрий! Я зворушений, що стільки людей відгукнулися і прийшли сюди, на нашу зустріч, щоб ми всі разом могли поговорити про нашу Церкву, про її майбутнє, про Україну. Про речі, до яких спонукає нас християнська любов і служіння ближнім.

Всі ми у цій залі – різні. Бо кожна людина створена Богом як унікальна особистість. Саме тому ми можемо відрізнятися у поглядах і переконаннях, у смаках, у своїх зацікавленнях, у ставленні до політики та у багатьох інших речах. Бог наділив нас різними талантами, які ми застосовуємо у різних сферах. Але разом з тим всі ми, як діти Божі – єдине ціле, ми брати і сестри між собою, ми – єдина людська родина. Також усіх нас, незалежно від місця народження чи того, живемо ми тут або за тисячі кілометрів звідси, єднає любов до України, небайдужість до її сьогодення і майбутнього.

В історії, з якої ми всі виходимо, все було, як було. Там були сторінки страждань і перемог, страшних випробувань і мучеництва, розділень і протистояння, але також єднання і поступу, славних звершень і героїзму. Там були сумні і радісні моменти. І навіть якщо би нам хотілося, ми не можемо змінити те, що вже сталося. Але ми маємо вплив на те, яким шляхом підемо далі. І я хочу сказати, що ми будуємо Церкву, яка приймає людей такими, якими вони є, щоби дати кожному можливість і засоби бути кращими. Церкву, яка не ставить перешкод на шляху до Бога, а запрошує всіх переступити поріг храму. Церкву, яка будується на любові.

Православна Церква України – відкрита для всіх. І це, як кажуть молоді люди, наша головна «точка відмінності», point of difference.

Церква має і хоче бути там, де в ній є потреба. В центрі заможного Києва і в бідній околиці маленького містечка. На шумній вулиці мегаполіса і у малій сільській громаді. На Донбасі і Галичині, над Дніпром і у Криму, на Закарпатті і на Одещині, де я народився, та на Буковині, де зростав. Серед багатих і бідних. Серед тих, хто набирає номер телефону натискаючи кнопки, водячи пальцем по гладкому екрану чи навіть крутячи диск. Всюди, де є віра і всюди, де є люди, які ототожнюють себе з Православною Церквою України.

Сьогодні ми у ситуації, коли соціологічні опитування говорять про приналежність до Помісної Церкви більшої кількості людей, ніж існує наших парафій, до яких вони можуть прийти. Більшість бар’єрів – це штучні перепони. Вони створені, щоб провокувати конфлікти, щоб розділяти людей. Ми бачимо як майстерно розставляють ці пастки.

У своєму служінні ми не можемо відповідати силою на силу, ненавистю на ненависть. Наш шлях – це шлях не причинення кривди, це шлях прощення і побудови довіри. Це довгий шлях, який для цілої Помісної Церкви може тривати довше за життя кожного із нас, але це той шлях, який нам вказав Господь Ісус Христос і на який Він нас благословив.

Рік тому ми відновили єдність та продовжили свій поступ. Це шлях, розпочатий саме на цих Дніпровських пагорбах, де ми зараз є з Вами, святим Володимиром Великим більше тисячі років тому. Шлях, який переривався, але не припинявся.

Мене було соборно обрано першим Предстоятелем всеправославно проголошеної, визнаної автокефальної Православної Церкви України, але до мене на цій кафедрі було понад сто Київських ієрархів. Рік тому наша Православна Церква посіла своє місце у Диптиху, як автокефальна, а отже сама несе відповідальність за своє служіння і за свої рішення. Ці рішення за своїм впливом і наслідками виходять далеко за межі храмів. В Україні Церква є частиною центральної опори суспільства. Автокефальна Українська Церква ніколи не була загрозою для українського суспільства, але Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави.

Україна мусить захищати себе від агресії. Сотні капеланів з Православної Церкви України служать серед українських військових, які захищають Україну. Наші священики там, де є біль, де є виклик, там, де є потреба у благодійності чи милосерді. Вони розділяють з суспільством його тривожні і радісні миті. Вони мають бути включеними в життя людей і розуміти його у всій багатоманітності.

Як створити щасливу і міцну сім’ю, знайти своє покликання і збудувати кар’єру, дати раду ОСББ, як чинити з ринком землі, вести сімейний бюджет, сплачувати податки, служити у армії, готуватись до ЗНО, їхати на заробітки і повертатися додому? Це все питання, які турбують українців. Церква не може і не має підміняти їхні рішення і не може бути експертом у кожному з питань. Але Церква може і повинна бути поруч. Як порадник, як друг, як наставник і пастир.

Наше завдання – духовно виховати людину, через Таїнства очистити людську душу, допомогти у власному житті втілювати Закон Божий. Щоби не через страх, за наказом чи примусово, але в силу набутого духовного досвіду та осягнутих знань людина і суспільство знаходили вірні відповіді на питання, які хвилюють.

В історії України важко знайти інституцію, яка була б прихильнішою до українського народу, ніж автокефальна Українська Церква. І як любляча мати, вона відкриває свої обійми для всіх своїх дітей.

Втім, Церква актуальна не тільки в розрізі традиції. Відкрита Церква була і може бути центром зустрічі географій, часів і світів. Православна Церква України – це можливість взаємодіяти зі співбратами з інших Православних Церков, адже ми – місцева частина Єдиної Христової Церкви. Слово «євхаристія» перекладається з грецької як «подяка», визначає принципи спільного служіння, спілкування між Церквами у єдності віри й таїнств.

Ми сьогодні виказуємо нашу вдячність найперше Матері-Церкві Константинопольській, другому за честю Олександрійському Патріархату, Церкві Еллади, монастирям гори Афон за це єднання та підтримку. Віряни ПЦУ цього року здійснювали численні паломницькі поїздки.

Це – відновлення зв’язків, які у часи святих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого відкрили нашим предкам скарби духовної і матеріальної культури греко-римського світу. Зв’язків, які продовжилися через братські школи, через Академії, засновані святими князем Костянтином Острозьким та митрополитом Петром Могилою.

Церква була основним носієм міжнародних зв’язків задовго до появи слова «глобалізація». Сьогодні, визнання ПЦУ – це процес, який однаково плідно тривав минулого року, до та після політичних виборів, і який продовжується далі. Бо це духовний, а не політичний процес, хоч він має для України також і політичний вимір, стверджуючи її ідентичність та суб’єктність.

Це тільки початок. Минулої осені я їздив до Сполучених Штатів Америки, де отримав премію патріарха Афінагора з прав людини. Медійний, фаховий та політичний інтерес, з яким зустрічали Православну Церкву України в США означає розуміння важливості ролі нашої Церкви в житті українців, а отже і для майбутнього України та Європи.

І у Вашингтоні, і кілька днів тому в Києві, ми зустрічалися з Державним секретарем США Майком Помпео, говорили про права тих, хто опинився під гнітом окупації в Криму і на Донбасі, права всіх людей, не лише тих, хто ходив би до наших храмів. Це ще одні відкриті двері Церкви, в тому числі для складних процесів творення миру, звільнення з чужинницького полону в’язнів й полонених, деокупації та реінтеграції.

Православна Церква України – це Церква, яка проходить всі випробування разом з своїм народом, Церква, яка в момент, коли наша країна потрапила в біду, має бути і є з народом. І високий рівень довіри до Церкви також означає високий рівень відповідальності. Церква розділяє мрію кожного українця та попередніх поколінь – побачити Україну як місце гідного і щасливого життя для кожного.

Але дорога до цієї мрії лежить через щоденну працю, через, як казав Вінстон Черчілль «кров, праця, сльози та піт». Бо хоча він це говорив про війну із зовнішнім ворогом 80 років тому, для Церкви таке бачення завжди є актуальним, адже наша боротьба зі злом у самих собі та у навколишньому світі – щоденне завдання.

І Церква має ставити питання, як те, що в наших душах, впливає на те, як працюють наші руки чи голови. Наскільки ми чесні та сумлінні? Наскільки продуктивні? Чи ми можемо краще? Чи ми спроможні до більшого? Чи ми можемо досягати висот не в режимі героїчних зусиль, а спланованих щоденною працею? Церква має вплив на те, як формується культура поведінки в усіх сферах життя і має бути активнішою у цій царині.

Після багатьох десятиліть і навіть століть зневіри, мародерств, незахищених прав, маємо почати вчитися вкладати зусилля в довшу перспективу, бути стратегічнішими, робити свою роботу якісніше, дбати про кінцевий результат. Наші двері відкриті, в тому числі для непростої розмови про нас самих. Про те як вийти з інерції страждання, призвичаєності до болю, тяглої травми, очікування зради.

Одна з найскладніших розмов з тих, що є, і які чекають на нас попереду – це розмова про цінності сім’ї та родини. Я чую багато закликів до захисту сімейних цінностей і вони резонують в моєму серці. Водночас, маємо розуміти, що цінності не створюються директивно і не захищаються лише нормативно. Вони виховуються і вони переживаються як досвід. Якщо людина зазнавала наруги в сім’ї, то складно буде говорити їй лише про зміцнення сім’ї як найбільшої цінності.

Ми маємо зрозуміти, як захистити любов і гідність у сім’ї. Як не зневажити таїнство шлюбу, як допомогти сім’ям зміцнити фундамент їхньої безпеки. Демографи кажуть, що криза низької народжуваності та високої смертності в Україні стає викликом міцності для самої української держави. Нас більше не 52 мільйони. І хоч ми не можемо сказати точного числа, ми маємо перервати імперську російську і радянську спадщину ставлення до людського життя як до витратного ресурсу.

Кожне життя є даром Божим і його поява та зростання у мирі й благодаті можливе тоді, коли є любов. Міцна сім’я – це також повага людей одне до одного, це постійне думання про благо іншого, це емоційне здоров’я, це добра фізична форма, це відсутність залежностей і зловживань. Говорити про сім’ю можна і треба, розібравшись в контексті сучасного суспільства. Тоді стане зрозуміло, де міграція є справді трудовою, а де спробою втечі від самого себе. Як зробити так, щоб діти не росли без опіки батьків? Як зробити так, щоб батьки не боялись появи дітей? Не боялись втратити себе у турботах. Не боялись втрати якості життя. Не боялись відповідальності і не тільки в сімейних справах.

Церква відкрита для розмови та обміну думками, маючи свій голос і свою позицію.

Мрії багатьох українців про швидкий достаток часто є реакцією на страх бідності. За останні десятиліття мільйони українців безперечно покращили свої побутові умови, хоча за багатьма показниками ми ще далеко позаду від найбільш розвинених країн світу. Комунальні квартири, відсутність і недосяжність елементарних побутових речей, рівність у злиднях, в яких ще 2-3 покоління тому жили мільйони українців, відходять в минуле так само як прання руками чи відсутність доступу до радіо, телебачення чи телефона. Більшість українців мають одяг чи взуття, про які могли б тільки мріяти попередні покоління, харчуються продуктами, про які не знали їхні предки.

Соціологам українці кажуть, що стають заможнішими, але далі оцінюють свій стан як соціально вразливий. Ми маємо почати говорити про те, як навчитись визнавати зміни, які стаються всередині і довкола нас самих. Як перестати бездумно накопичувати. Як не ставати залежними від атрибутів статусності. Як бути самодостатнішими і вміти отримувати радість від простих речей. Як не зневажувати любов через яскраві упаковки.

Наша Церква відкрита до діалогу з пораненими душами, до того, щоби з допомогою Божою кожна людина змогла віднайти себе, плекати найкраще та боротися проти гіршого.

Іншим боком вразливості є спроба захистити себе через статус. І прагнення будь-що досягти влади – часто є реакцією на вразливість. Тоді влада сприймається не так, як про неї навчає Господь, тобто стає пануванням, а не служінням. І йдеться не про поодиноких людей, а про узагальнений виклик, що впливає на весь комплекс відносин держави і громадянина. Влада як панування, деспотизм замість лідерства не мають перспективи іншої реакції народу, ніж революційний опір, Майдан. А суспільство сьогодні в тому стані, коли воно не може собі дозволити без фатальних наслідків проходити через нові потрясіння, нові жертви, нові силові протистояння – навіть з благими намірами.

Це означає, що час переосмислити лідерство як служіння, як свій внесок у спільну справу. Як полегшити служіння тим, хто прагне служити? Як захистити лідерство, не зневаживши тих, хто не може чи не хоче бути лідером? Як вчасно виявляти сваволю і не дозволяти їй ставати загрозою? Церква відкрита до діалогу і до пошуку кращих відповідей.

Це – частина тих викликів, які ми маємо перед собою. Але за ними будуть наступні. Що стане з кліматом і природою? Як не марнувати енергію? Як навчитись не шкодити довкіллю? Як берегти ресурси? Тобто як виконати наш обов’язок, даний Творцем, піклуватися про природу, користуючись з її багатств, а не зажерливо нищити її. Як думати про сталість, дивитись вперед на роки і прораховувати свої кроки? Це часті тривоги молодих людей, які остерігаються, що саме їм доведеться мати справу з наслідками рішень попередніх поколінь.

Україна з її мальовничими чотирма порами року, родючими землями, чистою водою, лісами і степами – це райський куток у порівнянні з багатьма країнами світу. Як не занапастити це все, не втратити родючість, красу і розмаїття? Як не втратити свою землю, але дати землі родити? Як жити в новому укладі меншим громадам, які будуть більш урбанізованими у способі життя і дозвіллі?

Церква не є експертом з екології чи економіки. І не прагне ним стати. Але Церква бачить важливість цих тем, їх моральний вимір, який є у сфері її відповідальності, а тому відкрита, щоби бути місцем зустрічі для експертів, підприємців, фермерів чи мешканців громад, які шукають відповідей.

Ці та інші проблеми турбують будь-кого, хто замислюється над тим, як вони впливають на наше життя.

Яка роль Церкви у вирішенні цих питань?

Спроби політизації, інструменталізації Церкви для вирішення якихось одноденних завдань, намагання лише користатися з авторитету й можливостей Церкви, але не слухати і не чути її вчення – звужують релігійне життя до сфери приватного і насправді залишають суспільство сам-на-сам із загрозами.

Нам потрібна інша Церква, Церква, яка відіграє важливу, унікальну роль в житті суспільства, водночас, залишаючись в рамках духовної, а не політичної сили, ширшої за ідеологічні рамки, не обмеженої логікою політичної боротьби чи бізнес-інтересів. Це Церква з активним життям парафій, які є водночас і базовою ланкою, і публічним обличчям церковного життя.

Це Церква, яка є місцем щирої молитви. Це Церква з монастирями, з сучасними православними навчальними закладами і фундаціями, які зміцнюють Церкву та допомагають їй бути частиною суспільного діалогу. Це Церква, в якій відбуваються чесні і відверті розмови. Це Церква, яка розбудовує себе і світ довкола себе. Це Помісна Церква, яка любить і вчить любити свій край. Це Церква, яка проповідує любов і словами, і самим життям.

Це Церква, яка має голос і він кличе: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), «будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). Лише власними зусиллями не здатні ми досягти цього, але, як сказано у Писанні, «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27).

Йому слава на віки віків!

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній

Річниця Православної Церкви України на чолі з Єпіфанієм

В річницю інтронізації Предстоятель звершив молебень у Соборі святої Софії Київської та провів пресконференцію

dsc 80023 лютого 2020 року, в першу річницю інтронізації, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у тисячолітній святині Православної Церкви – Соборі святої Софії Київської.

Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили архієреї і духовенство зі всієї України, а також представники Вселенської Патріархії, Олександрійського Патріархату, Елладської Православної Церкви та монастирів Святої Гори Афон.
Від повноти Православної Церкви України вітання на адресу Предстоятеля висловив митрополит Львівський Макарій.
Його Блаженство подякував за привітання та звернувся до присутніх зі словом.
«Сьогодні тут, в цьому прекрасному історичному древньому храмі, митрополичому осідку, ми дякуємо Богові за всі ті благодіяння, яких він нас сподобив протягом минулого року. Всі наші новітні події, які лягли в основу створення єдиної Церкви, пов’язані саме з цим визначним історичним місцем – Собором Святої Софії Премудрості Божої. Бо завдяки Об’єднавчому Собору, який відбувся саме в цих історичних стінах, 15-го грудня 2018 року відкрився шлях до отримання Томосу, в якому чітко прописано, що ми з цього часу посідаємо належне 15 місце в Диптиху серед інших помісних Православних Церков» – сказав блаженнійший владика.
«Бог спитає у кожного із нас, що ти міг зробити і не зробив. Не спитає того, чого ми не могли зробити чи втілити у нашому житті, отож робімо все від нас залежне. Сьогодні я ще раз висловлюю щиру подяку всім вам: нашим архієреям вже визнаної помісної Православної Церкви України і всім гостям, які вшанували нас. Вчора ми спільно звершили Божественну літургію у нашому кафедральному Михайлівському Золотоверхому Монастирі. Ми об’єдналися навколо єдиної чаші, бо ми прагнемо, щоб надалі всі православні українці гуртувалися в Церкві навколо Христа і навколо єдиної Пресвятої Євхаристії. Також висловлюю нашу подяку і духовенству, яке наполегливо трудиться на своєму місці і всім вірним нашої помісної Української Православної Церкви. Всі ті сили зла, які збираються і прагнуть нашого розділення та прагнуть нашого знищення, зазнають поразки. Тому нехай Боже благословення і надалі завжди перебуває між нами», – підсумував Предстоятель.
Після молебню Митрополит Епіфаній поспілкувався з представниками українських та міжнародних ЗМІ.

Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.

14 Грудня 2019
Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.


ПОСТАНОВИ

Архієрейського Собору

Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

у розширеному складі

під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України,

від 14 грудня 2019 р.

Місто Київ,

Митрополичі палати при Соборі Святої Софії

Зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання у складі єпископату Української Православної Церкви (Православної Церкви України), Архієрейський Собор підносить подяку Богові за Його численні милості та благодіяння для Православної Церкви України.

Заслухавши та обговоривши доповідь Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, Архієрейський Собор постановляє:

1. Схвалити роботу Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за період від Об’єднавчого Собору (15 грудня 2018 р.) та Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). Засвідчити повну підтримку Предстоятелю, Блаженнійшому Епіфанію, Митрополиту Київському і всієї України.

У своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів.

Помісна УПЦ зберігає внутрішню єдність та закликає єпископат, духовенство і вірних усі питання, які виникають, обговорювати та вирішувати в дусі заповіданої Господом нашим Ісусом Христом братньої любові, уникаючи розпалення ворожнечі, протистоянь та розділення.

2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) протягом 2019 р. рішення, відображені у Журналах його восьми засідань (№№1-72).

3. Закликати Почесного Патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення Почесного Патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», як про це зазначено у рішенні Священного Синоду (Журнал № 72 засідання від 05 грудня 2019 року).

4. Ухвалити Рішення (додається), про викладення та затвердження Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції, чим зафіксувати правонаступництво, в тому числі щодо назв УПЦ КП та УАПЦ.

5. Висловити подяку всім Помісним Церквам, які вже встановили з нашою Церквою повне спілкування. Задекларувати бажання та готовність Помісної УПЦ вести діалог з іншими Помісними Православними Церквами, метою якого ми бачимо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви і створення умов для мирного співіснування.

6. Доручити Предстоятелю від імені Собору звернутися до української держави та міжнародної спільноти у справі захисту свободи совісті та віросповідання в цілому в Україні та зокрема на окупованих територіях Криму і Донбасу.

Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперськоїідеології.

7. Підтримати викладені у Доповіді Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на Соборі оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Архієрейський Собор підносить свої молитви за Помісну Українську Православну Церкву, за перемогу і справедливий мир в Україні, та закликає Боже благословення на духовенство і вірних та на весь український народ.


Архієрейський собор ПЦУ відбувс 14 грудня

Собор ПЦУ закликав державу захищати суспільство від іноземного впливу

Субота, 14 грудня 2019, 19:15
ФОТО ЕЛЬДАРА САРАХМАНА, УП

Архієрейський собор ПЦУ закликає державу і надалі захищати суспільство від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України.

Джерело: постанови Архієрейського собору від 14 грудня, оприлюднені на сайті ПЦУ

Дослівно: "Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперської ідеології".

Деталі: Також собор ПЦУ закликає почесного патріарха Філарета до примирення.

Дослівно: "Закликати почесного патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення почесного патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації "Київська Патріархія УПЦ КП"".

Що було раніше: 14 грудня Православна церква України провела розширений архієрейський Собор з нагоди річниці створення єдиної помісної церкви. На ньому митрополит ПЦУ Епіфаній повідомив про юридичне припинення релігійних організацій "Київська Патріархія УПЦ КП" та "Патріярхія УАПЦ".

Глава ПЦУ Епіфаній порівняв Конституцію з Біблією



Глава Православної церкви України митрополит Епіфаній порівняв Конституцію з Біблією і закликав дотримуватися законів. Про це він повідомив на своїй сторінці в Facebook.


Дорогі брати і сестри! Вітаю Вас із Днем Конституції України. Ми як християни керуємося у житті законом Божим – Біблією, а як громадяни своєї країни дотримуємося основного закону держави – Конституції.

У її преамбулі йдеться про те, що Верховна Рада України ухвалила її від імені українського народу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом. Цю відповідальність за справедливість, рівність та розвиток незалежної демократичної держави несе кожний громадянин України, адже коли хтось не дотримується Божих заповідей, то руйнує свою душу, а якщо зневажає закони державні – шкодить власній країні.

У цей день я бажаю всім нам шанувати права та свободи, які надані нам Господом та гарантовані Конституцією. Творімо щасливе майбутнє у правовій державі разом, із Божою допомогою!