"Майдан: усна історія". Розмова з Володимиром В'ятровичем



26.12.2014
Наталія Машталер, Тетяна Привалко, для УП.Життя

Під час революційних подій минулої зими Володимир В'ятрович був одним із лідерів Громадського сектору Євромайдану. Зараз він очолює Український інститут національної пам'яті – центральний орган виконавчої влади, який у кабміні відповідає за відновлення історичної пам'яті та подолання наслідків тоталітарного минулого в суспільстві.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" Володимир В'ятрович розповів, що для нього означають події зими 2013–2014 років.

Про початок Євромайдану

21 листопада, коли почався Євромайдан, я був у Римі на конференції, присвяченій 80-м роковинам Голодомору. Під вечір я зупинився у свого знайомого і звично переглядав Фейсбук. Там побачив повідомлення від Мустафи Найєма: "Всі, хто серйозний, приходимо о 22.30 до стели". Я не міг прийти. Але було цікаво, що ж, власне, з усього цього буде. Було відчуття, абсолютно нераціональне, що щось таки буде.

Я навіть зробив тоді допис, що Янукович обрав дуже неправильний день, щоб оголосити про згортання європейської інтеграції, тому що 21 листопада почалася Помаранчева революція – і цей день одного разу вже став причиною його поразки, тож може стати нею і вдруге. Бачте, слова виявилися пророчими, хоча на той момент були радше бравадою, ніж якимось раціональним усвідомленням.

Повернувся я до Києва 22 числа, й того дня вперше пішов на Майдан. Було мокро, сиро. Зібралася невеличка купка людей, всі під парасольками. Була якась апаратура, хтось пробував промовляти. Коротше кажучи, враження чогось серйозного це не створювало. Але позитив був у тому, що люди простояли ніч, тобто це фактично була друга доба. І виглядало, що з цього таки може вийти щось серйозне.

На відміну від Помаранчевої революції, ніхто не готувався до цієї революції. Нагадаю, що за кілька місяців до того відбулася акція "Вставай, Україно!" Вона була малочисельною і відзначилася тим, що у ній брали участь проплачені прапороносці.

Сподівання на якийсь вибух були примарними. Ми були не готові до того, не була готова і влада. Можливо, саме тому (що ніхто не був достатньо готовим) воно і вдалося. Та водночас така неготовність проявилася в багатьох помилках, які, зокрема, призвели й до людських смертей.

Остаточно до Майдану – не лише як людина, яка час від часу приходить покрутитися, покричати "Банду геть!", а як людина, що бере на себе якусь відповідальність, – я долучився після 24 листопада. Нагадаю, тоді, 24 листопада, вперше за 9 років відбувся наймасовіший мітинг – було понад 100 тисяч людей.

Увечері 24 листопада на Європейській площі почали розбивати намети. Відбулося роздвоєння Майдану. Тривали суперечки, хто до кого мав приєднатися. Я був серед тих, хто намагався об'єднати два табори. Через загрозу з боку міліції зачистити Майдан, а також потребу в налагодженні якоїсь координації, я тоді вперше залишився на ніч на Майдані.

Наступного дня ми зустрічалися так званою Координаційною радою, куди входив Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Василь Гацько, Ігор Луценко, Дмитро Крикун, Світлана Заліщук, Богдана Бабич… Усіх зараз не назву, тому що один із моментів, який мене відверто дратував, полягав у тому, що ця Координаційна рада була фактично нефіксованою. Вона була якась плавуча, сьогодні прийшли одні, завтра – інші. Тобто кістяк був, звісно, але я вважав, що з погляду менеджменту це цілковито неправильно, бо не зафіксовано точну кількість людей, які приймають рішення. Відповідно, як ми можемо добиватися їх виконання? Це відбувалося в режимі такого собі творчого хаосу.

29 листопада, коли стало відомо, що Угоду про асоціацію з Європейським Союзом підписано не буде, на Майдані почали обговорювати, що буде далі. Студенти сказали, що вони вважають за потрібне переходити до інших форм протесту, треба готуватися до 2015 року, треба, можливо, зараз розійтися, з тим щоб почати будувати структури для протестних акцій на майбутнє. Але всі: й політики, й громадські діячі, й студенти погодилися, що потрібна якась масова акція 1 грудня.

Як на мене, це відіграло ключову роль: коли студенти оголосили про згортання акції, не було остаточно вирішено, що ми робимо з тими людьми, які є на Майдані, чи залишатися їм до 1 грудня, чи розходитися. Фактично рішення однозначного не було.

Про створення Громадського сектору Євромайдану

30 листопада, можна сказати, було започатковано утворення, яке потім стало Громадським сектором Євромайдану. Це люди, які взяли на себе відповідальність за юридичну й соціальну допомогу постраждалим від розгону Майдану та підготовку акції 1 грудня. Частина з них – ті, що були під стелою, – потім продовжили цю роботу.

Громадський сектор Євромайдану взяв на себе розселення людей. Дерев'яними будиночками на Майдані опікувалися ми: там роздавали теплі речі, фіксували людей, розселяли їх. Оленка Подобєд-Франківська займалася розселенням. Ігор Кулик відповідав за розселення на одному з наших найбільших об'єктів – це "КиївЕкспоПлаза". Максимально там жило десь 5–6 тисяч людей.

Нам важливо було надихати й пояснювати потенціал ненасильницького спротиву. Через це, власне, ми проводили лекції.
 

8 грудня робили так звані миротворчі патрулі: трошки заспокоювали настрої людей, тому що була загроза провокації, як було 1 грудня, і що це може перейти в насильство.

До 8 грудня вже був більш-менш відпрацьований механізм Громадського сектору Євромайдану як невеликої організації. Хоча вона могла нараховувати до сотні людей.

Про штурм Майдану силовиками 11 грудня

Ніч із 10 на 11 грудня для мене одна з найдраматичніших на Майдані. Настрій був просто феноменальний. Може, буду говорити якимись патетичними словами, але все це передає ту атмосферу.

Люди були готові померти. Ми не мали з собою нічого, абсолютно нічого. Була страшенна тиснява, було дуже важко, але ніхто не збирався відходити.

Враження від тієї ночі були дуже дивні: не вірилося, що це сталося, не вірилося, що ми перемогли. Відчувалося неймовірне піднесення.

Це була найбільш епічна ніч на Майдані, вона брала якоюсь щирістю. Ми нічого не мали, крім себе самих, крім своєї честі й гідності – це вся була наша зброя.

Про закони 16 січня

16 січня, після ухвалення диктаторських законів, чекали можливого введення надзвичайного стану. І ми тоді досить серйозно почали розробляти плани навіть переходу в підпілля. Тобто хто з ким як має контактувати, хто куди має виїхати. Вже на повному серйозі говорили про речі, про які раніше й мови не було.

Настало 19 січня. Ми думали зробити цей протест радше веселим, щоб показати абсурдність цих законів. Через це закликали людей зробити касковий день – від слова "каска". Люди приходили хто в баняках на голові, хто в розфарбованих касках. Але настрою це не змінило, настрій був дуже тривожний.

Політики знову вийшли на сцену, традиційно від них не було чути конкретних пропозицій. Люди були дуже обурені, тому що чекали, що закони 16 січня змусять політиків об'єднатися, і вони врешті вийдуть із єдиною позицією й запропонують єдиного лідера. На дерев'яні будиночки повилазили люди з великими банерами, на яких написали: "Лідера або йдіть геть!"

Про Антимайдан і силовиків

Ми намагалися знайти контакт із людьми, які були на Антимайдані. Ба більше, ми навіть влаштували акцію на Миколая, 19 грудня. Переодягнений Ігор Кулик, який із великим мішком із подарунками (в ньому були шкарпетки, рукавички) пішов туди і, розповідаючи про українські традиції, хотів роздавати ці подарунки за умови, якщо хтось розкаже, яку гарну справу зробив минулого року.

Було дуже кумедно. Люди кидалися на нього, ледь не розірвали: "А мне носки, а мне носки, а мне варежку дай!" Тобто, їм не важливі були всі ті речі, які він пробував до них донести – а важливими були матеріальні цінності.

Це, на жаль, були різні світи. Світ радянського минулого, в який нас хотіла зіштовхнути влада, – це світ, де матеріальні цінності понад усе, де немає віри, де немає бажання допомогти один одному. Вони ж постійно між собою страшенно сварилися.

Свою ницість вони заглушували алкоголем: там постійно відчувався запах алкоголю, якого ніколи не було чутно на Майдані. Вони не хотіли бачити цієї реальності, вони не хотіли бачити, що вони – раби. Ми намагалися якось достукатися до них, але це було дуже важко, особливо коли з'явилися тітушки – з ними не було про що говорити. Це були люди, налаштовані на те, щоб бити і вбивати.

"Беркут" уявив себе елітарним підрозділом, якому дозволено все. Ми потім дізналися з документів, які набули поширення, що були зустрічі "Беркуту" з Януковичем, на яких він гарантував, що захистить їх. І він справді до кінця їх не здав. Тож вони почувалися в суспільстві такими особливими, що їм дозволено все.
 

І те, що вони виробляли на Грушевського, коли стріляли по очах – це для них був спорт, скільки хто очок заробить. Вони відчували свою вищість, почувалися мисливцями на сафарі.

Можливо, саме тому вони посипалися 20 лютого: не сподівалися на такий спротив. Коли 20 лютого люди кинулися в атаку і з боку майданівців теж почали лунати постріли (там небагато тої зброї було, але таки була), коли серед беркутівців почали з'являтися перші загиблі, вони перелякалися – раптом дичина перетворилася на мисливця.

Про цінності Майдану

Загалом Майдан був антирадянським повстанням. Я кажу так не тому, що я історик, який займається антирадянськими рухами, а тому що те, що хотіла робити влада – це повернути нас у радянське минуле всіма тими страшними судами, сваволею, викраданням людей, цензурою тощо. Люди проти цього повстали.

І, напевно, тому для Росії цей Майдан був бандерівським, адже головний антирадянський герой – Степан Бандера.

Це було повстання за демократію, європейські цінності, українські цінності. Через це воно й було антирадянським повстанням.

Чи переросте це повстання в революцію, покажуть теперішні події. Тобто Майдан ще не закінчився, він має й може перерости в системні реформи – й тоді ми зможемо говорити, що це справді відбулася революція, що він став революцією. І тоді, сподіваюся, не буде потреби нового Майдану.

Я негативно ставлюся до закликів проводити новий Майдан, тому що я переконаний: ми ще цього не завершили.

Згадується анекдот, коли якийсь волоцюга дивиться на своїх брудних нещасних дітей і думає, чи цих помити, чи нових зробити. Отак часто виглядають українці: замість довести цей Майдан до пуття, починають говорити про новий Майдан.

Про героїв Майдану

Героїв Майдану дуже багато. Це звичайні люди, чиїх імен ми часто не знаємо. Якось у січні зустрів бабцю з дідусем, які йшли на барикади на Грушевського з лижними палицями радянського зразка, "наших защищать". Пам'ятаю бабцю, яка принесла шпроти й сир, щоб нагодувати протестувальників.

Героями є, в основному, невідомі люди. На жаль, це ті люди, яких ми не ідентифікуємо, на жаль, вони не розкажуть нам своїх історій. Ми зараз намагаємося залучити до нашого проекту максимальну кількість людей, записуючи їх. Я переконаний, що саме тих героїв ми не знайдемо, бо вони стали іншими, вони повернулися до свого звичайного життя.

Я підтримував ідею, що в Києві має бути вулиця Небесної сотні і що це має бути саме вулиця Інститутська. Я негативно поставився до того компромісу, в результаті якого лише частину Інститутської назвали вулицею Небесної сотні, а решта залишилася Інститутською. Вважаю, що в таких питаннях компромісів не повинно бути. Ми повинні вшановувати загиблих повною мірою.

Думаю, має бути якийсь Музей Майдану, якщо в широкому розумінні говорити про три Майдани, які були в Україні: у 1990-му, 2004-му та 2013-2014 роках.

Надзвичайно важливо зафіксувати пам'ять про те, що відбулося: записати спогади людей. Тому що, знаєте – в майбутньому нам дуже знадобиться пам'ять про те, якими героями ми були в минулому, щоби знову не стати негідниками.

Про революцію й те, що буде потім

Як змінив мене Майдан? Я дуже постарів, і далеко не на рік. Думаю, ще довго буду відходити від того, що сталося. Хочеться вірити, що став розумнішим.

Досі важко це все згадувати, важко дивитися фотографії, фільми. Є відчуття провини, яке полягає в тому, що ми були недостатньо готові. Я постійно повторюю, що головним убивцею на Майдані була імпровізація. Якби ми були більш готові, більш синхронізовані, ми могли би врятувати багато життів.

На Майдані для мене відбулося повторне відкриття. Приблизно таке ми бачили під час помаранчевого Майдану: наскільки більшою мірою проявилася жертовність людей, наскільки люди були готові платити своїм здоров'ям і навіть життям, щоб перемогти. Наскільки люди здатні об'єднатися.

Але до всього треба готуватися. І найкраща імпровізація – та, яка 10 років готується.

З іншого боку, слід розуміти, що революцію підготувати неможливо. Можна самому підготуватися до революції. Коли спалахне революція, ніхто не може знати, це абсолютно стихійний процес, його неможливо прорахувати. Але важливо, коли вона спалахне, щоб ми були готовими. Цього разу ми готовими не були.

Не можна думати, що проблему можна швидко вирішити силовим методом.

Була така впевненість, і багато хто на Майдані був переконаний, що тільки завдяки подіям на Грушевського революція перемогла. Я переконаний, що ні. Я переконаний, що революція перемогла б і ненасильницьким методом, хоча це було б пізніше. Можливо, це дало б нам шанс дозріти більше до того, щоб перемогти Януковича.

Віра в те, що проблеми вирішуються швидко і силовим шляхом, – погана. Але така віра у швидкі рішення (зважаючи на війну) посилюється.

А війна передбачає тільки такі рішення. Я сподіваюся, вона не перекинеться на громадсько-політичне життя. А такі тенденції, на жаль, є. Люди хочуть швидких, моментальних рішень. Якщо хтось не подобається, його слід усунути, й так далі. Так не повинно бути. Так ми провалимося у дуже страшні речі.

Кожна революція має шанс трансформуватися у справжні зміни. Революція – це страшенний спалах енергії, яка мусить кудись витратитися, вона не зникає сам по собі. Якщо є певна революційна еліта, яка готувала і проводила цю революцію, вона може взяти на себе відповідальність, бо має легітимність через те, що брала участь у цій революції.

Класична революція (на мій погляд – найкраща) – це американська революція. Коли Джордж Вашингтон – учасник боїв, генерал, якого всі поважають, зумів трансформувати революційну енергію на творення держави. Втім, тоді теж було важко, хтось хотів продовжувати революцію, щоб не було взагалі ніякої держави.

Інший приклад, – поганий приклад, який слід пам'ятати, – це Французька та Російська революції. Під час них був величезний спалах енергії, сподівань. А далі ця енергія пішла на те, щоб розібратися, хто був більшим революціонером, хто більше заслуговував будувати майбутнє. Почалися страшні чистки, терор. І влада вже утверджувалася не за рахунок того, що змінювала країну на краще, а за рахунок страху. І це перетворило революцію на протилежність того, задля чого вона робилася.

Україна зараз зависла в ситуації: революція триває. І дуже багато залежить від теперішньої влади і, звісно, від громади, яка має її підтримати – але насамперед від влади.

Ми маємо владу, яка прийшла до керма країни не в результаті того, що вона була головним революціонером. Ми прекрасно розуміємо, що ані Арсеній Яценюк, ані Петро Порошенко – це не ті люди, завдяки яким відбулася революція; це ті люди, які скористалися – в позитивному чи негативному значенні, але скористалися – цією революцією.

Але хай би вони нею скористалися не тільки для себе як політиків, а й на благо держави – це ми їм можемо дозволити, це ми їм делегуємо.

І вони можуть отримати свою легітимність, щоби вгамувати революційну енергію, тільки тоді, коли покажуть якісь реформи. Вони – невдалі революціонери, але можуть бути хорошими державними керівниками. Якщо вони й надалі, як останні кілька місяців, топтатимуться на місці, ця енергія може змести і їх, а то й цілу державу.

Багато кажуть про те, що революція породила війну на сході України. Це до певної міри так, але не зовсім.

Я думаю, що війна почалася 21 листопада, коли було відкликано рішення про можливість європейської інтеграції. Далі це були лише наслідки, бо якби не було Майдану, Україна вся була б у кращому випадку така, як Білорусь, а в гіршому – така як "ЛНР" та "ДНР". Нас прямували втому напрямку. І наш спротив дозволив країні не провалитися так глибоко.

На жаль, не всій країні. На жаль, частину захопила Росія, окупувавши Крим, а ще частина, окуповані терористами території, все-таки провалилася в це минуле.

Про перемогу

Нині є відчуття певної перемоги Майдану. І через це, я вважаю, 21 листопада ми повинні відзначати як свою перемогу. 20 лютого ми повинні вшановувати тих, хто загинув. Але ми маємо розуміти, що ця жертва дала нам шанс. Шанс – це також перемога.

Дехто каже, мовляв, яка ж то перемога, якщо ми опинилися в іще гіршій ситуації. Я в таких випадках наводжу аналогію з комп'ютерною грою: ми перемогли на одному рівні, спустилися чи піднялися на інший рівень, де тільки чортики страшніші. Але ми повинні боротися з тими страшнішими чортиками.

Ми перемогли на попередньому рівні. І ми повинні про це пам'ятати.

Пам'ять про цю перемогу має надихати нас зараз.

Пам'ять про цю перемогу хотіла би стерти зараз Росія. Тобто, вона хотіла би, щоб ми уявили себе лузерами, які нічого не досягли, дарма пролили кров, а влада в нас така, як і раніше, нічого не змінилося. Це те, що зараз намагається поширювати російська пропаганда.

На мою думку, загроза наступного Майдану існує. Я поки що сприймаю її як загрозу. Можливості довершити цей Майдан поки що є. Особливо яскраво вони намалювалися зараз, коли ми отримали ніби проєвропейську більшість у парламенті, ніби професійний уряд, і президента, нібито спрямованого на реформи.

Тобто весь пакет інструментів, щоби змінити країну, є.

Якщо ним не вдасться скористатися, це може призвести до соціального вибуху, який почнеться не з піаніно під адміністрацією – а одразу з Грушевського й коктейлів.

Я готовий зробити все, щоб реалізувати цілі, поставлені цим Майданом. Вважаю, що потрібно дотиснути все, що можна, з цього Майдану. Навряд чи я буду стояти осторонь, якщо знову почнуться якісь соціальні заворушення.

На якому я буду боці? Будемо бачити, хто їх підніматиме. Але я хочу вірити, що влада все-таки розуміє, що цього допустити не можна.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті та громадської організації "Фонд збереження історії Майдану" з метою зібрати відео– та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та слугуватимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63.

Над інтерв'ю працювали Наталія Машталер, Тетяна Привалко

http://life.pravda.com.ua/society/2014/12/26/186659/


 Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир Михайлович В’ятрович – 36 років, історик, публіцист, громадський діяч. Очолює науковий центр в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». В 2008-2010 роках на посаді Директора архіву Служби безпеки України провів розсекречення раніше таємних архівів КҐБ і організував відкритий доступ до них. У 2010-2011 роках – старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). У 2012 році працював з документами Інституту Гувера (Стенфордський університет, США). У 2002 році В. В’ятрович заснував Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) www.cdvr.org.ua – неурядову дослідницьку установу, яка з 2012 року є членом Європейської платформи пам'яті і сумління. ЦДВР у співпраці із Службою безпеки України у 2009 році став співтворцем Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові в колишній в'язниці КҐБ та Гестапо. Відстоюючи право на доступ до архівів радянського періоду, у 2013 році ЦДВР спільно з Львівським національним університетом імені Івана Франка відкриває Електронний архів avr.org.ua з понад 14-ма тисячами документів. Автор шести книг, співавтор трьох. У 2013—2014 активний учасник Громадського сектора Євромайдану.

Автор книг «Сотенний “Бурлака”» (2000), «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001), «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006), «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (2011, 2012), «Історія з грифом “Секретно”» (2011), «Історія з грифом “Секретно”. Нові сюжети» (2012); співавтор «Армія безсмертних. Повстанські світлини» (2002),  «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (2007, 2008, 2011); «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012); редактор наукового журналу «Український визвольний рух» (2003–2008); упорядник збірника «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» (2011).
 
14 грудня 2013 року у Києві пройшли загальні збори Центру досліджень визвольного руху

До виконавчого органу ЦДВР — управи — обрано: Аліну Шпак (директор ЦДВР), Андрія Когута, керівника проекту «Електронний архів визвольного руху», Ігоря Кулика, експерта з доступу до архівів, та Лідію Тополевську, керівника програм ЦДВР.

Аліну Шпак призначили першим заступником директора Українського інституту національної пам'яті

.volynnews.com/news/authority/volynianka-obiymaye-posadu-v-ukrayinskomu-instytuti-natsionalnoyi-pamiati/

А ось тут zik.ua/ua/news/2010/06/17/233334 невідомий дописувач описує особливості "карєрного росту"
Відповісти | З цитатою

Коментар Богдана Гордасевича: саме в ніч з 10 на 11 грудня добирався до Києва з тим розумінням, що назад додому можу вже і не повернутись. З того, що побачив на власні очі і що знаю - це була видатна подія, дійсно Революція Гідності, як наступна якість після Революції Свободи - "Помаранчевої", коли ми відстояли право обирати собі свою владу. Сучасні події вже відкритої війни чітко показали, що було рушійним для обох революцій в Україні 2004 та 2013 років: протистояння і боротьба двох світоглядних ідей Людини Вільної та Людини Раба. І що найгірше: люди-раби вимагають, щоб всі жили, як вони, бо так є правильно, а все інше є зло. За СРСР люди були рабами-власністю держави і багато хто цей стан визнав як нормальний і звиклися з ним, а тепер жалкують за втраченим "стабільним життям", як і влада сучасної РФ твердо вірить, що Україна і її народ є їх власністю. Їх ВЛАСНІСТЮ ! Або ж ми станемо власністю США - іншого не дано! Для них, але не для нас! Ми - не раби! Свобода і честь - це ми українці!

Що це було? Степан Бандера і Надія Савченко
26 грудня 2014 56 0
Олег Оленюк, громадський діяч

Мене досі бентежать сумніви: якою справжньою метою керувалися автори псевдо документального фільму «Секрети Бандери», що вчора увечері з'явився в етері «1+1»? Вони хотіли нагадати вже призабуті радянські міфи про провідника ОУН, чи в стилі жовтої преси намагалися виставити про людське око стандартний набір вад типового українського політика – схильність до подружньої зради, звичка половинити надані для політичної діяльності кошти, невтримний популізм, тощо?

Але мене найбільше вразила схильність «плюсів» вибірково підходити до фактологічної аргументації. Так, у першій частині фільму, де автори мають намір довести тісну співпрацю Степана Бандери з Абвером, вони як на істину в останній інстанції посилаються на свідчення полковника Ервіна Штольца, схопленого у 45-му році радянськими спецслужбами. А вже наприкінці фільму, коли йдеться про Нюрнберзький процес, на якому представники СРСР хотіли кинути камінь в бік провідника ОУН, скориставшись при цьому начебто свідченнями того ж Е.Штольца, автори, як і судді трибуналу, ставлять під сумнів ці «свідчення», що були отримані не в результаті відкритого допиту офіцера Абверу, а надійшли до суду у вигляді машинописних стенограм начебто показів. Але якщо Нюрнберзький трибунал відкинув покази Штольца, заготовлені в НКВД, як вельми сумнівні (у частині співпраці Бандери з нацистами), то чому на тих же самих підставах не поставити під сумнів й інші «факти», отримані зі слів Штольца. Адже радянська пропагандистська кампанії дискредитації Бандери не обмежувалася Нюрнберзьким процесом???

З огляду на нашу нинішню ситуацію – це теж саме, що визнавати Надію Савченко «навідницею» когось при загибелі російських журналістів-терористів, але в той же самий час сприймати як доконаний факт те, що в момент, коли вато-преса потрапила під обстріл Савченко вже була захоплена у заручники й вивезена на територію Росії.

Вже не кажу про силу силенну тверджень, які грунтуються виключно на припущеннях авторів як то, наприклад, про вишкіл, який міг проходити Бандера під керівництвом офіцерів Абверу у Гданській політехніці. Або ж про «абсолютно незначну» роль ОУН в організації та боротьбі УПА. І це при тому, що автори тут же визнають командира УПА Романа Шухевича одним з провідників ОУН!?. А далі, щодо ролі Шухевича. Автор справедливо називають генерал-хорунжого «Чупринку» (цей позивний у фільмі не згадується) очільником боротьбі УПА на українських теренах і бідкаються, мовляв: «Чому вся слава дісталася Бандері?»…

Але ж, друзі, в історії завжди на чільні місця виходять організатори державницьких націонал-визвольних проектів, а не польові командири, котрі вели збройну боротьбу. Запитайте у нинішніх керівників ПАР, хто такий Нельсон Мандела, а хто стояв за повстанням в Соуето, чому цих людей не часто згадують? Саму подібну постановку питання сприймуть за прояв історичного нігілізму чи навіть ідіотизму. До речі, чому у фільмі жодним словом не згадали про Третій великий збір ОУН з матеріалів якого якраз і стає зрозумілою реальна роль Бандери в українських національно-визвольних змаганнях.

Але на «плюсах» зробили вигляд, що про таку подію ніби то не чули… Утім, для мене тиха «анти бандерівщина» (в сенсі приниження ролі Степана Бандери в українській історії) не дивина, адже ще з середини 90-х пам’ятаю нинішнього генпродюсера «1+1» як затятого українофоба, котрий усіх проукраїнськи налаштованих політиків та журналістів називав не інакше, як «національно стурбованими»…

http://zaxid.net/news/showNews.do?shho_tse_bulo&objectId=1335335

Коментар Богдана Гордасевича: Щиро вдячний автору за викриття гнилизни в українських ЗМІ стосовно особи Степана Бандери, але все пізнається в порівнянні, тому варто вказати на правдиві приклади інформації про Степана Бандеру: фільми, книги, дискусії тощо. Але на джерела нема жодного натяку, отже хто правий - невідомо. Як залишилось невідоме і прізвище українофоба генпродюсера «1+1» через цнотливість автора чи обережність?


На жаль, "совок" Батько за сина
29 грудня 2014
Богдан Яременко, дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»

Відповідь на питання про сина-депутата є найскладнішою для Порошенка. Власне, це і є лакмусовий папірець, який наочно демонструє, що Петро Олексійович, по суті, такий самий "совок" легітиміст, як і його попередник. Для нього незрозуміла моральна сторона питання. Якщо хлопцю 30 і він набрав достатню кількість голосів - значить може бути у Верховній Раді.

Неготовність оцінювати свої дії і позицію з точки зору моралі, суспільної думки - це те, що не дасть президенту Порошенку об"єднати Україну.

Суспільство хоче, вимагає, а часто вже й відповідає критеріям значно вищим, ніж вимоги законів, які, як ми багато разів бачили і ще побачимо, можуть легко змінюватися відповідно до якоїсь коньюнктури.

Політики поки що вчаться відповідати вимогам закону. Це і є причною суспільного неспокою в Україні. І Петро Олексійнович зовсім не допомагає це напруження знімати.

  Коментар Богдана Гордасевича:  Дуже точно згадано "совок" і ним є власною персоною Богдан Яременко, тому що аби на владу дзявкати, а зміст в чому? Мораль де? А ти, сука, скільки часу провів в АТО, як Порошенко-молодший? На передовій! Тиждено? Два? Ніколи в АТО, бо "Дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»" Я так бачу тут в ZAXID.NET переважно гниди і гади зібрались у блогах, або про таких кажуть ще як ДПХ: добровільні помічники ...уйла.


Ну, що, в сухому залишку... Маємо Петра Безгрішного
29 грудня 2014
Євген Кузьменко, журналіст. працює в проектах "Третє око" і ЦЕНЗОР.НЕТ

Петро Олексійович краще за всіх все знає, адже у нас немає того обсягу інформації і повноважень, як у нього.

Петро Олексійович з розумінням ставиться до помилок журналістів і радить все перевіряти ще.

І найголовніше - сам Президент не допускає помилок. Принаймні, за всю прес-конференцію я не почув жодної згадки про це.

Що ще? Ах так: він не порушує законів.

Загалом, ласкаво просимо в Обитель непогрішності.
http://zaxid.net/news/showNews.do?nu_shho_v_suhomu_zalishku&objectId=1335586

Коментар Богдана Гордасевича: Під час прес-конференції мене жахав убогий рівень журналістів з українських ЗМІ, які нормально поставити запитання неспроможні були, а все якісь провокаційні промови виголошували, і цей матеріал тому підтвердження - ото й усе, що пан журналіст виніс з 2-годинного спілкування з президентом своєї країни? "Сухий осад" і не більше? Скільки звивин у мозку - стільки і думок? Явно пан отримав класичну "совкову" освіту за спеціалізацією журналіст-практолог. От і навиковирював...


Чому бюджет поганий?
Питання навіть не в тому, що щось комусь скорочують або урізують. І не в тому, що урізують не тим і не те
 26 грудня 2014 33 0
Петро Олещук, політолог

Скорочувати витрати потрібно. Розбиратися з цим "соціальним" болотом потрібно. Проблема в тому, що єдиний сенс урізувань і посилення податкового преса - це "підбити баланс". Щоб показати МВФ, що, мовляв, ми зменшили витрати - давайте кредити. Ніякої осмисленості у всіх цих скороченнях немає і близько.

Ось, наприклад, є якесь установа. Ми йому урізуємо бюджет на 75%. Все добре. Всі задоволені. А ніхто не задає прості запитання. А 25% бюджету навіщо цій установі? Чи зможе вона щось на них зробити? І що вона робить? І чи потрібно воно? Що воно давало на 100% бюджету? Або десь скорочуємо 10% штату. А що роблять залишилися 90%? Чому 10 а не 13 чи 9? Чи, може, потрібно прибрати 70%? Хтось про все це думав хоч 5 хвилин?

І так - у всіх галузях. Скорочувати потрібно не для того, щоб звести доходи з витратами. Скорочувати потрібно те, що не потрібно. Просто сісти і подумати. Чи виконує якусь суспільно корисну функцію те чи інше відомство? Якщо ні, то йому потрібно не скорочувати бюджет, а його треба ліквідувати. Якщо користь є, то бюджет потрібно збільшувати.

Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат.

І якщо це не буде закладено зараз, то нас чекає ще рік топтання на місці.

http://zaxid.net/news/showNews.do?chomu_byudzhet_poganiy&objectId=1335313

Коментар Богдана Гордасевича: А тепер поставте подумки під цим матеріалом будь-яку дату року і до кожного бюджету цей матеріаль підійде, бо він псевдо-розумний. бо хтось має "просто сісти і подумати", а атор матеріалу того не спроможний зробити. Чому не сказано конкретно: це не потрібно, а це потрібно - чому? Ясно чому: то треба вивчати, знати всі деталі, обдумати добряче, але якщо можна навести абстрактну аналогію і з того сзробити навіть не висновки, а купу запитань - і ось є матеріал для блогу і піару: "Ах який я розумний!"
Легко заявляти: "Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат." Все правильно, але де перелік тих принципів у автора - нема! А хто їх має озвучити? Знову Александр Сергєєвич Пушкин?
Особисто я вважаю необхідним радикально ( але не за Ляшком!) змінити принцип оплати праці і видавати людям максимальну дольову частку заробленних грошей "на руки", а вже далі люди  вирішать самі, що на освіту, що на житло, що на медицину вони будуть витрачати. Високі зарплати і низькі соціальні податки - основа нової економічної політики в Україні!


Часто доводиться чути, що ми "програли інформаційну війну" з Росією
Але якби ми справді програли інформаційну війну, то:
 25 грудня 2014
Володимир Єрмоленко, блогер

а) нас би у міжнародних колах офіційно назвали фашистами, і перестали би мати з нами справу.

б) майдан би в Європі називали "державним переворотом".

в) ЄС ніколи не вирішив запроваджувати санкції, які вимагають консенсусу всіх держав ЄС (а серед них - достатньо російських троянських конячок, і навіть вони вимушені голосувати за жорсткі дії)

г) нам би ніхто не відкривав би ринок в односторонньому порядку, як це зробила Європа (попри те, що ми свій ринок не відкриваємо, а хочемо навіть піднімати тарифи, що є нонсенсом). Нам би також ніхто не давав грошей.

д) союзники Росії не були би такими маргінальними (а в Європі це - здебільшого екстремістські ультраліві та ультраправі партії; центристські сили більш-менш розуміють, хто такий пу)

е) зараз би всерйоз обговорювали зняття санкцій та повернення до business as usual (цього поки не стається)

є) нас би критикували значно більше (і, до речі, є за що - від відсутності реформ - до нашої сліпоти до гуманітарної катастрофи на сході та схильності до нової етнізації українського політичного проекту) тому теза про те, що ми програли "інформаційну війну", сама є інструментом інформаційної війни. Це такий генератор передчасного розчарування.

Проблем, звісно, купа. Але позитивних речей теж достатньо.
http://zaxid.net/news/showNews.do?chasto_dovoditsya_chuti_shho_mi_prograli_informatsiynu_viynu_z_rosiyeyu&objectId=1335207

Коментар Богдана Гордасевича: Нарешті щось дійсно розумне в ZAXID.NET знайшов, а то начебто наше ЗМІ, але чомусь все українське критикує і наче працює на рефів у їх інформаційній війні. А позитиву куди більше в Україні від негативу і якби ще всі журналісти були не "совками", а як пан  Володимир Єрмоленко - все було б значно динамічніше в позитивному оновленні нашої держави.

Віхи тижня: ведуча - Катерина Моржецька

 

Володимир Крижанівський: «Путіну треба дуже вчасно померти, щоб не було катаклізмів в Росії»

Наш гість – перший надзвичайний посол України в РФ 1992-1994 років Володимир Крижанівський. Сьогодні ми поговоримо про засідання Вищої Євразійської економічної Ради, звіт Лукашенка та Назарбаєва та про стосунки України і Росії. Як ви розцінюєте результати візитів президента Білорусії та президента Казахстану до України?

Говорити те, що ми знаходимось в якомусь відірваному світі від інших, це ж неможливо. Казахстан доволі далеко, але в нього багато спільного з нами. Ми маємо дуже складного сусіда, і білоруси також мають такого складного сусіда. Ви пам’ятаєте недавні заяви щодо незрозумілих країн пана Путіна. Тобто це про Україну, Білорусію, Казахстан. Для нього незрозумілі, тому що він взагалі їх вважає недокраїнами, взагалі не країнами. Це дуже стривожило взагалі. Якщо в дуже напруженому стані знаходяться країни Балтії, то можете собі уявити, як знаходиться Білорусь. Країни Балтії, що б там не говорили, що НАТО їх виручить в самий складний момент, але все ж таки вони мають велику надію на цю парасольку. А що можна говорити про Білорусь? Становище цих країн доволі складне. А потім страшенний раптовий обвал російського рубля. Обвал набагато швидше відбувся, ніж у нас. Тому для білоруської економіки це надзвичайно тяжко.

Складається враження, що якщо Лукашенко розраховує на свою харизму, то Назарбаєв швидше на дипломатію. Візит до України це спроба зробити місток до ЄС?

Перше, вони хочуть позначити і показати себе друзями України для того, щоб Захід щонайменше звернув на них увагу і взагалі до певної міри зробив щодо них певні гарантії. Ви ж бачите, що такі гарантії вже з’явилися – заява пані Нуланд про те, що вони хотіли б розмовляти з Білорусією, а з Казахстаном вже давно говорять. В Казахстану теж складне положення. Він знаходиться між молотом і ковадлом. Тобто він між Китаєм і Росією. В них є уйгури, в них є поряд Сіндзян. Там теж проблемний район поряд з ними, який до певної міри орієнтується певним чином на Казахстан. Тому положення складне. Набагато складніше в Білорусії. Тому що торгівля, її більша частина, все-таки орієнтована на Росію. І коли раптом ти заключив контракт наперед на квартал і тобі будуть платити рублями, які потім стали вдвічі практично дешевші, тому що падіння рубля відбулося набагато швидше, ніж в нас…

Потім ми бачимо, що Митний Союз, який вже працює кілька років, насправді не дуже то й працює.

Так. Нємцов сказав: останні події показали, що в дійсності його не існує. Тому що перше, що зробила Росія, вона негайно сказала: як тільки ви підпишете угоду з ЄС, ми будемо закривати кордони для ваших товарів, тому що ми прекрасно розуміємо, що ви займетесь реекспортом європейських товарів. Це виглядає настільки недолуго і т.п. А що заробляє на цьому реекспорті країна, яка реекспортує? Європейські товари не такі дешеві. Як можна ще заробити на тому, що ти будеш перепродавати? А як з сертифікатопоходженням і іншими речами? Не так просто показати європейський товар і продати як свій. Це доволі складно.

Ця риторика в Росії вже триває півтора року.

Вони весь час кажуть: ми боїмося, що ви почнете займатися реекспортом. Це відмовка. Це спеціально для того, щоб тримати нас на цугундері. Тримати весь час нас в тонусі, щоб ми розуміли, поряд з ким ми живемо.

Як сприймати заяви білоруського лідера про всебічну підтримку України і лідера Казахстану, який готовий вугілля продавати?

Треба сприймати як розмови. Це, зрозуміло, дипломатія. Але сказавши „а”, вони не можуть сказати ”б” і раптом відмовити завтра і сказати: боже, ми ж забули, що це дуже далеко і це нам буде невигідно і т.і. Зрозуміло, що цього не скажуть. Це значно ближче, ніж ЮАР. Але зрозуміло, що вугілля казахстанське не надзвичайно якісне і антрацити, які є в нас, кращі. Але тим не менше це відкриті кар’єри.

Це дійсно буде факт, якщо це нам буде вигідно?

Назарбаєв не схожий на людину, яка говорить для того, щоб сказати. Він взагалі добре розмірковує, перед тим як щось сказати. Він достатньо досвідчений  і прекрасно розуміє  що до чого в цьому світі.

Сьогодні засідає Вища Євразійська економічна Рада. Чи стана ця Рада союзом, як вони планували, з 1 січня наступного року?

Дуже тяжко в це повірити. Тому що вже російська митниця з’явилась на білоруських кордонах щойно. Потім давайте розуміти, що становище Вірменії не можна порівнювати зі становищем Білорусії. Тому що Білорусія знаходиться на кордоні з Польщею, а Вірменія знаходиться на кордоні з Азербайджаном. Ільхам Алієв спить і бачить парад щонайменше в Степанакерті. Тому, зрозуміло, становище Вірменії набагато складніше, і вона більш ретельно ставиться до Росії. А Лукашенко грає, грає, грає. Поки що цікаво, щоб він не загравався. Хоча йому прийшлося віддати багато того, що має Білорусь. Але до цього часу калій він не віддав солігорський. Тобто певні речі до цього часу знаходяться в його руках, і все-таки він тримає економіку в більш-менш пристойному стані. Але відверто будемо говорити, якщо Росія дійсно озлиться, то становище Білорусії буде дуже і дуже складним. Тому 100% вірити в те, що він раптом буде проситися на якесь більш тісне спілкування з Європою  це буде, але говорити серйозно про щось дуже тяжко. Тому що йому надзвичайно тяжко вирватись з лап Росії. Надзвичайно тяжко.

Тим більше якщо він казав: якщо захоче, то в черговий раз стане президентом. Якщо він на це розраховує, то він розраховує як особистість. А якщо припустити, що цей союз таки буде, як це може позначитися на наших економічних стосунках?

Гірше вже тяжко щось придумувати. Тому що падіння товарообігу з Казахстаном досить суттєве. Це десь 30%. Ми маємо робити все можливе, щоб відкривати і все більше відкривати ринки європейські. Хоча це дуже складно. Надзвичайно складно. Але треба це робити.

Нам дають певні преференції. Інша справа, наскільки наші підприємці зможуть скористатися цією нагодою.

Під Кам’янець-Подільським знаходиться найбільший в Європі завод по виробництву курятини. Вони чекали і не могли дочекатися того, що відкриється європейський ринок. Вони ж продають курятину в 50 країн. Досить серйозно. І зрозуміло, що вирощувати курятину в нас набагато простіше, ніж де-небудь. Все-таки благодатна українська земля може давати дуже і дуже багато. Але ми будемо намагатись зробити все, щоб у нас була не перша переробка, а щоб у нас відбувалася друга, третя переробка с/г продукції. Тому що ми повинні завойовувати не соняшником, а олією.

Завтра має відбутися перше засідання в Мінську. Чи побачимо ми якийсь результат?

Чи побачимо ми? Зараз навіть бувають дні, коли у нас не гине жоден військовий. А життя людей коштує найдорожче. Тому дійсно все-таки гармати говорять менше, ніж говорять раніше.

Коли ви говорите, бувають дні, це звучить доволі сумно. Ці дні повинні бути постійно.

Вже все ж таки добре. Коли ти маєш дорослого сина і коли ти весь час думаєш, що він може загинути, це не передати. Я пам’ятаю, як мій син пішов в армію і я спав і бачив саме головне, щоб він не попав в Афганістан. А тут навіть і не можна сказати, тому що ти ж захищаєш свою Батьківщину. Він захищає. Дуже важливо робити все можливе для того, щоб не гинули наші хлопці і щоб ми могли працювати в мирних районах. Навіть в тих районах, щоб мир там був. Нам набагато буде легше довести тим людям, які там ще є, притомним людям, що тільки з Україною їх майбутнє.

Ви особисто – як дипломат, як людина, яка має досвід роботи, як посол України в Росії – вірите в те, що Путін не загрався і що він дійсно може зараз піти назустріч?

Ви ж бачите, що робиться. Днями за 1 гривню давали 4 рублі. А зараз дають 3,2 . А було ж місяць назад 2,5. З рублем відбуваються страшні речі. І тому не треба зловтішатися, що з ними таке. Від цього особливої втіхи не будеш мати, тому що поранений звір страшніший. Тому Росія в такому стані, як вона може бути, страшна. Тому що страшний цей лідер. І зрозуміло, він же розраховував на те, що він вийде тільки в виграші від цього всього. А він всюди програв. Він практично вже повністю виключений з «вісімки». І навіть двадцятки. А він дуже, дуже гоноровий.

Зараз російську економіку заганяють в глухий кут. Путін стверджує, що Росія до цього не має ніякого відношення.

Він весь час хоче показати, що він має план Б. Коли ці розмови, що вони там не беруть участі, я завжди згадую Маяковського: я не я, она не моя, и вообще я кастрат. Це жах якийсь. Невже ми не розуміємо? Він і сам каже: добровольці є там. Він може прекрасно заборонити їм їхати, але він хоче зберігати і тримати дулі в обох кишенях.

А не здається вам в цьому контексті, що зараз завдання Росії, і, можливо, це є план Б – розсварити українську владу? Порошенко позіціонує себе як президент миру. А у Турчинова і Яценюка зараз більш жорстка риторика.

Це заради прихованого конфлікту він зробив його головою РНБО? І заради прихованого конфлікту він намагається дати йому більше повноважень? Я думаю, що тут дві речі. По-перше, Петро Олексійович хоче, щоб не він один відповідав за все. Тобто він хоче все-таки розподілити до певної міри відповідальність.

А який план Б у нього може бути?

План Б в нього – тримати нас в тонусі. Намагатися зробити, щоб цей район весь час був для нас об’єктом тривоги, незадоволення місцевого населення, відвертого тероризму.

Сьогодні довелося почути і прочитати про те, що багато хто з цих терористів вже потроху складають зброю, тікають кудись. Пішли в них якісь розвали.

Ці люди практично ні на що більше і не здатні, і навіть якщо здатні, то просто немає умов для того, щоб вести якийсь інший образ життя. А що вони можуть робити, крім того, щоб грабувати?

Ну, рано чи пізно ці резерви закінчаться.

А що, вони знайдуть роботу? Вони до певної міри вже 8-9 місяців тільки цим і займаються.

Як варіант – пробувати шукати якісь ніші відходити в бік Росії.

А їх впустять в Росію? Я думаю, що взагалі не треба розраховувати на якесь дуже швидке замирення і на прозріння цих людей.

Скільки має відбутися раундів переговорів, щоб був якийсь видимий результат?

Тільки нарешті проведення реформ у нас, тільки нормальна українська армія, тільки санкції з боку Заходу можуть щось змінити. Перемовини з цими бандитами нічого не дадуть. Тут потрібно тільки одне – санкції, наша армія, наша спроможність проводити реформи.

Скільки це може тривати – 5, 10, 20 років?

Ні, що ви, це буде набагато раніше. Я думаю, що через два роки можна вже говорити про щось таке, що замирення буде суттєвим. І я взагалі боюсь, чи Росія не піде перепрошувати.

Мабуть, цього боятися не треба, цього треба прагнути.

Путіну перепросити – це переломитися.

Можливо, зроблять якось так, що Путін більше не буде при владі.

Росія завжди ототожнювалась з царем. Прізвище нинішнього президента Росії не Путін, а 100 доларів за барель нафти. Це його прізвище. А у Бориса Миколайовича було 12-15 дол. за барель нафти і не було чим годувати людей. І якби в нього було по 100 дол., то я дуже боюсь, чи не був би він десь під Львовом. І чи не захопив би він Прибалтику? Він же все-таки людина більш рішуча, ніж пан Путін. Менше боягузливий.

Сьогоднішня відмова України від позаблокового статусу, до чого це може призвести?

Це настільки передбачувано, те, що зробили ми, і те, що у відповідь роблять вони. Вони співають свою пісню, а ми свою. В мене таке враження, що ми співаємо в унісон. Ми співаємо свою українську пісню, а вони свою російську. Ну, нехай собі як знають божеволіють, конають. Нам своє робить.

Є питання до психологічного здоров’я лідера Кремля. Хто знає, як він реагує на черговий наш крок.

Він більш боягузливий, ніж Єльцин.

Єльцин не пішов відбирати Крим.

Ту армію російську і цю армію російську не можна порівняти.

Путін прийшов до влади і почав напевно з реформи армії.

Та всі реформи він почав робити після того, як підскочила нафта. Він побачив гроші, він побачив ще щось. А тоді положення було надзвичайно тяжким. Пам’ятаєте, «лодка утонула». Ви ж пам’ятаєте.

Слухач: Ви дипломат. Тому намагаєтесь все дуже тонко. А я хочу сказати: Росія робить свою справу. І ви прекрасно розумієте, що, повернувши собі Крим, вона повернула собі оце начало. Вона возомнила, і має певні на це аргументи, щоб порівняти себе з Росією за часів Миколи Великого.

Я бачу, якщо Микола Великий – це Микола Другий. Це людина, яка фактично мало трохи не знищила. Він так вчасно помер. Дуже вчасно помер. Мені здається, що пану Путіну теж треба дуже вчасно зараз померти для того, щоб не було катаклізмів в Росії. Катаклізми, які можуть бути в Росії, набагато будуть страшнішими, ніж те, що може бути у нас. Тому що ми народ багатотерпеливий.

Чого цей проект Новоросія в нього не пішов?

Не на той народ нарвався. Він попав на українців. Він чомусь думав, що ми абсолютно спокійно з’їмо, так як з’їдають росіяни все те, що він виробляє. Нам так тяжко, нам складно, нам сутужно зараз, але ми все-таки намагаємося вистояти.

І що, вони так і не зрозуміли нашу специфіку?

Вони ж хотіли нас привчити, зробити такими, як вони. І вони дійсно дуже помилятись. Тому що вони не думали, що цей нетлінний вогонь супроводжує наш народ споконвіку. Нам потрібні свобода і воля. І все-таки, що там не кажуть, ми європейці.

З моменту, коли ви були послом в Росії, і до сьогоднішнього що взагалі в Росії змінилось?

Відбулися взагалі певні процеси, які призвели до певних подій. Тому що молоді дуже не подобається. І коли вона прокинеться, їм буде дуже і дуже тяжко.

Наскільки українці змінилися за ці роки?

Змінилися всі українці. Мене потішили просто неймовірно російськомовні українці. Я просто в захваті від них.

Джерело: Ера Медіа
2014-12-27 04:30:02
http://eramedia.com.ua/article/213155-volodimir_krijanvskiyi_putnu_treba_duje_vchasno_pomerti_schob_ne/

Українські політологи про події року в Україні та на міжнародній арені



Надруковано 26.12.2014:  Оксана Лігостова, Руслан Дейниченко

Рік, що минає, був знаковим для України, кажуть політологи. Про неї знову заговорили в світі. Країна отримала ще один шанс перетворитися із території на чолі із клептократичним режимом на цивілізовану державу. Сталося немало важливих змін і в українсько-американських відносинах. Про їх трансформацію наші київські кореспонденти Оксана Лігостова і Руслан Дейниченко говорили із політичними експертами.

Овації під час промови Порошенка у Конгресі. «Закон про підтримку свободи України», підписаний президентом США. Рік, що минає, в українсько-американських відносинах позначений подіями історичної ваги. Україна вийшла з тіні під світло софітів – на авансцену світової політики.

Говорить політолог Михайло Винницький:

«Я би дуже хотів сказати, що це був рік, коли Україна стала центром інтересів Сполучених Штатів, але, на превеликий жаль, цього не можна казати. Україна стала значно вище в пріоритетах Сполучених Штатів.

Політолог Микола Рябчук, як здається, дещо сумнівається щодо місця України в американській політиці:

«Я не до кінця впевнений, що Україна стала пріоритетом американської політики. Тому що все-таки цим пріоритетом був і, мабуть, довго ще залишатиметься Близький Схід. Але, безумовно, Україна з’явилася на ментальній мапі американських політиків».

Винницький: «Позитив є, що Україну взагалі бачать. Тому що рік тому Україна це була якась така незрозуміла територія, яка на вільних відносно виборах обрала собі президента – двічі зека. Це була країна корумпована, це була країна олігархії, країна російських інтересів – і тут раптом стався Майдан».

Рябчук: «Євромайдан підтвердив, що це не було випадковістю, все перед тим. Ані незалежність у 91 році, ані помаранчева революція не були чимось таким, що трапилось ненароком. Так що це змусило багатьох західних політиків, зокрема американських, серйозніше поглянути на Україну. Що це не є безнадійний випадок, що це не є країна, яка приречена жити в авторитарних умовах».

Українці гордяться Революцією гідності. І нарікають на нерішучий Захід: санкції недостатні, летальну зброю не дали, безпеку гарантували на папері, але не змогли захистити.

Винницький: «На превеликий жаль, демократична адміністрація Сполучених Штатів під керівництвом президента Обами дещо консервативно змінює свою політику стосовно України. (І це, з української точки зору, не дуже радує.) Хотілося б, щоб політика Сполучених Штатів була більш схожа до політики Канади, де Канада була дуже активною впродовж цього року в підтримці всіх подій, які відбуваються в Україні. І хотілося б більше такої підтримки зі сторони Америки».

Рябчук: «Будьмо реалістами і не очікуймо занадто багато. Захід робить те, що може, я вважаю.

Американські парламентарі прийняли цілий ряд дуже важливих документів, резолюцій. І я вважаю, що політика американська загалом є раціональною і слушною, хоча українці мають багато підстав бути незадоволеними, українці завжди хотіли би більше: щоб і санкції були серйозніші проти Росії, і щоб допомога була ґрунтовнішою, зокрема, щодо озброєнь.

Заступник голови адміністрації президента України Валерій Чалий звертає увагу на важливість позиції США щодо України:

«Позиція Сполучених Штатів є абсолютно важливою для нас. Дуже багато говорилося про «Акт на підтримку свободи». Президент Обама підписав цей закон. Він відкриває нові можливості і з постачання зброї і введення нових санкцій проти агресора і з підтримки України. Дуже багато говорилося про постачання обладнання для оборони України. Зараз це є. І ми вдячні, що йде реальна співпраця і реальна взаємодія. Але найважливіше – це позиція США тримати єдність і солідарність з Україною усього світу. Особливо з Європейським Союзом. Цієї позиції США притримувалися відпочатку і до сьогоднішнього дня».

А тим часом Кремль з федеральних каналів переконує росіян: революцію в Україні фінансували Сполучені Штати. І весь нинішній кривавий конфлікт справа рук Заходу. Мовляв, Америка воює проти Росії, хоче відтягти Україну під свій вплив.

Винницький: «Американських інтересів в Україні немає. Отже, говорити, що це є якась американська війна, це безглуздя. Це безглуздя параноїка Путіна.

Те, що відбулося в 2014 році, настільки було шоком для Сполучених Штатів. Говорити про те, що Майдан фінансувався Америкою – якщо так, то я, очевидно, щось проґавив. Тому що як активіст Майдану я щось замало заробив. А фактично нічого не заробив».

Рябчук: «Україна далі перебуває на роздоріжжі цивілізаційному, і тут річ не в Америці і не в Росії. Очевидно, що вони мають свій вплив, ці країни. Причому це дуже різний вплив. Америка і взагалі Захід має вплив, який політологи окреслюють як soft power, м’яка сила. Тобто вона полягає у цивілізаційній привабливості, в принадності тієї моделі, яку вони пропонують, атракційності. Натомість Росія застосовує не так м’яку силу, бо в неї не так багато цієї м’якої сили, привабливості. Вона більше застосовує тверду, жорстку силу – мілітарну агресію, економічний тиск і шантаж».

Події року, що минає, увійдуть до підручників історії. української і світової. Аналітики впевнені: цивілізаційні зміни, точкою відліку яких став Майдан, впливатимуть на решту світу.

Винницький: «В основному 2014 рік це є рік України. І Україна стала суб’єктом сама для себе. Мені здається, що мова йде про певну внутрішню революцію, яка відбулася в Україні».

Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/experts-on-events-in-ukraine/2574861.html

Коментар Богдана Гордасевича: Як завжди аналіз поверховий, але принаймні реальний. А з цим висновком згоден повністю Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

Україна мала б запровадити санкції і мінімізувати відносини з Росією

Надруковано 24.12.2014:  Радіо «Свобода»



Київ – Рік, що минає, у багатьох відношеннях став переломним для поступу української держави. Україна веде війну проти російського агресора і внутрішньої «п’ятої колони» за право повернутись до європейської спільноти народів. На цьому тлі політики, науковці і громадські діячі закликають розірвати стосунки з Росією як державою-агресором, і активізувати взаємини з ЄС і НАТО. Наскільки доцільна така категоричність, і як розвиватимуться українсько-російські стосунки?

Президент Петро Порошенко заявляє, що нормалізація стосунків з Росією можлива лише після повернення Криму і виведення російських військ та військової техніки з Донбасу. Відповідні заяви Порошенко робить під час міжнародних візитів і телефонних розмов із керівниками США та Євросоюзу.

Так, виступаючи перед депутатами Сейму Польщі 17 грудня. Порошенко, серед іншого, наголосив на необхідності створення новітньої системи європейської безпеки через агресію Росії проти України.

«Україна сьогодні перебуває фактично в стані війни. Росія анексувала Крим. Підконтрольні нашому східному сусіду незаконні збройні формування нарощують свою військову активність на Донбасі. Озброєння, військова техніка, які надходять із Росії, мають наступальний характер, і цим ми надзвичайно стурбовані… І в умовах, коли зруйновано політичну рівновагу, зруйновано стабільність в Європі, ми маємо шукати нові, спільні засоби забезпечення безпеки. І я говорю тепер не лише про Україну, яка зіткнулася з брутальною агресією», – наголосив президент України.

«Підкилимні» переговори тривають – експерти

Але, на думку незалежних експертів, Київ і Москва ведуть не публічні переговори, адже росіяни мають свої політичні й ділові інтереси в Україні, а українські олігархи не проти продовжити роботу на російському ринку. Тож ідейне, ідеологічне і ментальне «розлучення» України з Росією – процес складний, тривалий, тим більше, що Росія намагається відновити свій імперський статус, вважає київський історик і публіцист Сергій Грабовський.

«Візьмімо Британію та Ірландію. Ірландці боролись  за незалежність і воювали з британцями, і то була дуже жорстока війна з обох боків. Але і Британія, і Ірландія на сьогодні – демократичні держави, ось що важливо! Британія відмовилась від ролі імперії. Росія ж не є демократичною державою, і перспектив її перетворення на демократичну державу у найближчі десятиріччя немає. До того ж, Росія останнім часом активно відновлює себе у ролі імперії», – додав Грабовський у розмові з Радіо Свобода.

На думку експерта, за таких обставин ідеальним було би повне «розлучення» України з Росією, із збереженням людських і культурних контактів. Але цього не відбувається, визнав Грабовський.

«Тут є певна взаємопов’язаність економік, так просто від цього не відмовишся. А ще бізнесмени з України роблять у Росії свій ґешефт, значна частина нашого населення звикла дивитись російське телебачення, російські серіали і так далі», – зазначив фахівець.

Історик, політолог Олександр Палій вважає, що про наявність «підкилимних» домовленостей між Києвом і Москвою свідчить, серед іншого, небажання української сторони запроваджувати санкції проти російського бізнесу. Вимагаючи від західних партнерів жорстких санкцій проти Росії, сам Київ серйозних санкцій не вводить, зазначив Палій.

«Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.

Політолог, експерт Інституту світової політики Віктор Шлінчак у розмові з Радіо Свобода зазначив, що «розлучення» України з Росією все-таки має місце, і цей процес лише набиратиме обертів у наступному році. І сприяють цьому, серед іншого, невдалі особисті стосунки між керівниками двох держав.

«Міжособистісні стосунки між президентами України і Росії не залагодилися від початку. У Москві вважали і вважають, що нинішня українська влада нелегітимна і тому очікувати потепління у міжособистісних стосунках теж не доводиться», – вважає Шлінчак.

Соціологи: рівень позитиву до росіян в Україні знижується

Тим часом, майже половина українців добре ставляться до Росії, навіть не зважаючи на анексію нею Криму й розв’язаний на Донбасі воєнний конфлікт. Про це свідчать соціологічні опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології. Його директор Володимир Паніотто повідомив журналістам, що в останні 5 років абсолютна більшість українців (до 80 відсотків опитуваних) до Росії ставились добре.

Після захоплення Криму хороше ставлення до Росії в Україні обвалилося з 80% до 52 відсотків.

«Незважаючи на війну і на жахливу ситуацію у східних областях країни, показник доброго ставлення до Росії впав ще тільки на кілька відсотків – і зараз до 48 відсотків наших громадян продовжують добре ставитися до Росії», – зазначив Паніотто.

На його думку, у разі продовження Москвою нинішньої антиукраїнської політики, в Україні зростатимуть антиросійські, або ж російськофобські настрої. І незабаром може статись так, що, як написала молода київська поетеса Анастасія Дмитрук, українці і росіяни вже «ніколи не будуть братами».


Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/article/2571839.html

Коментар Б.Г.: Моя позиція така сама: «Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.
Максимальна ізоляція України від РФ для утвердження самоідентичності, як ось з поляками значна ізоляція часів СРСР дала позитивний результат взаємопримирення і дружньої співпраці.

Спецназ України може відвоювати окуповані території (світова преса)

Надруковано 26.12.2014:  Радіо «Свобода»



Світові ЗМІ обговорюють потенційні переможні стратегії для української армії. Інші видання пишуть про переваги та можливі загрозливі наслідки приєднання України до НАТО. Тим часом, американський часопис опублікував жартівливу уявну переписку Санта Клауса з російським президентом Володимиром Путіним, який заявляє, що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією».

Українська англомовна газета Kyiv Post пише про важливість для української армії загонів спеціального призначення. За словами видання, якщо Україна хоче відвоювати територію, яка наразі окупована російськими військами чи їхніми прибічниками, Київ має зосередитися на наданні загонам спецназу найкращої підготовки й озброєння, яке лише можна придбати за гроші. «Регулярні війська потрібні для утримування сил противника. Однак використання призовників чи добровольців для визволення окупованих територій може призвести до великої кількості цивільних і військових втрат, може завдати шкоди інфраструктурі та майну чи навіть спровокувати широкомасштабний контрнаступ. Українські спецсили можуть змінити цю динаміку», – пише газета.

Щоб це спрацювало, зазначає видання, члени спецназу мають пройти курс інтенсивного вишколу. З іншого боку, держава має забезпечити їм високі зарплатні та гарантувати їхнім родинам привілеї впродовж всього життя. Військові спецназу мають бути забезпечені найкращою доступною розвідувальною інформацією. «Групи з трьох-шести осіб мають отримувати специфічні завдання, скажімо: як зруйнувати транспортну систему ворога, вбити військових командирів чи підірвати склади припасів, при цьому створюючи хаос, який буде відлякувати добровольців від ворога», – підсумовує Kyiv Post.

Американський часопис Forbes пише про те, що Європі варто пам’ятати, що Росія залежить від продажу природнього газу до Європи, а не навпаки. Згідно з аудиторським звітом російського «Газпрому», на який посилається часопис, компанія продала Європі на шість мільярдів кубічних метрів газу менше у третьому кварталі 2014 року, ніж за той самий період 2013 року. Згідно цих даних, зазначає часопис, прибуток Росії від продажу газу Європі цього року знизиться на 10 мільярдів доларів. «Газпром» не може собі дозволити доларові втрати такого масштабу», – пише Forbes.

Крім того, аудитори «Газпрому» майже не говорили про російську залежність від українського ринку, незважаючи на те, що раніше Україна була приблизно настільки ж великим клієнтом компанії, як і Німеччина. Якщо Київ все ж таки запровадить реформи енергетичного ринку, які дозволять позбутися марнотратства енергії, «Газпром» може повністю втратити Україну, як клієнта. «Як говорять аналітики, посилаючись на останній аудит «Газпрому», беручи до уваги сьогоденну економічну реальність, це не найкращі новини для російської правлячої еліти», – підсумовує Forbes.

Американська газета Chicago Tribune запитує, чи потрібна Україна НАТО. Приєднання України до альянсу принесе низку серйозних переваг, але і потенційно загрозливі наслідки, зазначає видання. «Для Заходу стратегічною перемогою було б те, що чергова країна вирвалася з гравітаційного поля Росії. З іншого боку, вступ України до альянсу був би величезним зобов’язанням для 28 країн-членів», – пише газета.

Однак, перш ніж Україна може офіційно претендувати на членство, вона має стабілізувати свою економіку, зміцнити свої хиткі збройні сили та переконати декілька країн-членів НАТО у тому, що українське членство є вартим можливого зіткнення з Росією, зазначає видання. «США та їхні союзники мають зробити все можливе, щоб допомогти Києву переконати інших, що світ буде безпечнішим, коли Україна стане членом НАТО», – підсумовує видання.

Тим часом, американський часопис World Affairs Journal опублікував уявну переписку російського президента Володимира Путіна із Санта Клаусом, автором якої є американський політолог Олександр Мотиль. Перший уявний лист адресований Путіну, де Санта питає про долю колишнього українського президента Віктора Януковича. «Я не мав від нього жодної вістки вже більше ніж рік», – пише Санта.

Замість відповіді на запитання, Путін у своєму листі звинувачує Санту у тому, що його сані та олені неодноразово «порушували повітряний простір Росії», що «права російськомовних ельфів систематично порушуються», та що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією». «PS: Віктор Янукович наполягає, що ви – змовник фашистського перевороту і просить вас перестати на нього полювати», – закінчує листа уявний Путін.

Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/ua-special-forces-can-free-donbas/2574732.htm

Коментар Б.Г.:Якщо в світі почали насміхатись з політичного лідера, то йому кінець. Це вже повне ла-ла-ла... А українська армія уся має стати спецназом - баласту там не потрібно.

Андерс Аслунд про стан російської економіки



Андерс Аслунд

18.12.2014

У своєму виступі перед пресою президент Росії Володимир Путін назвав, скільки буде тривати економічна криза – два роки – та оцінив кроки уряду в її подоланні як адекватні. Після цих слів курс рубля знову впав.
 
На думку старшого економіста Інституту Пітерсона у Вашингтоні Андерса Аслунда, зупинити падіння російської економіки без зміни її політичного режиму неможливо, а українська економіка радше виграє, ніж постраждає від фінансового колапсу свого північного сусіда.
 
Андерс Аслунд вважає, що факторів, які спричинили різке падіння курсу рубля, чимало. Але остаточним поштовхом стало усвідомлення ринком, того, що Росія не може платити по боргах:
 
«Я думаю, що ринок зрозумів, що фінансова ситуація в Росії набагато гірша, ніж вважалося раніше. Фінансові санкції означають замороження ліквідності для Росії. Раніше думали, що зовнішній борг Росії не такий великий, відносно ВВП, але якщо немає ліквідності, то це немає значення. Немає готівки. Коли всі це зрозуміли, ринок почав продавати Росію. На сьогодні зовнішній борг Росії понад 600 мільярдів доларів. А ліквідними є всього на 200 мільярдів. Кінця санкціям не передбачається і практично жодного зовнішнього кредитування в Росію не заходить. Навіть китайські державні банки не насмілюються видавати позики Росії».
 
І в цій ситуації Москва мало що може зробити. На одні фактори, що призвели до економічного падіння, Росія не може впливати, на інші – не хоче, каже Аслунд:
 
«У цій кризі не буде дна, якщо не буде змін. Є три основні причини для сьогоднішніх проблем в Росії. Перше – погана економічна політика. Державна корупція, протекціонізм лише посилилися в останні роки. Друге – фінансові санкції, що завдали сильного удару по російській економіці. І третє – падіння ціни на нафту.
 
Росія нічого не може зробити з низькою ціною на нафту, яка, скоріш за все, залишиться низькою протягом довгого часу. Росія може зробити щось щодо санкцій, а саме – вивести всі війська з України. Це найкраще і найшвидше, що могла б зробити Росія для своєї економіки. А з приводу реформування економіки – сумніваюся, що президент Путін може бути реформатором. Як правило, клептократи – погані реформатори. Отже зміна режиму – єдине, що може поміняти економічну політику Росії».
 
Але ще за існуючого режиму, сподівається Аслунд, Росія тихенько вийде з Донбасу: «Я б не здивувався, якщо незабаром Путін скаже, що ми ніколи і не були в Східній Україні і готові довести, що там немає жодного російського солдата та військового обладнання. Їм це просто за дорого коштує».
 
Фінансовий колапс Росії – радше позитивні, ніж негативні новини для України, переконаний експерт. Україна може розраховувати на нижчі ціни на енергоносії. А втрата товарообігу з Росією і так була неминучою:
 
Україна отримає газ скоріше за 200 доларів ніж за 380, як зараз. Україна імпортує багато нафти. Ці ціни теж впадуть.І це важливіше, ніж те, що станеться з українським експортом в Росію, бо Росія в будь-якому разі блокує українські товари. Україна нічого не програє.
 
У самій Україні ситуація з економікою далеко не радісна. Економіст підрахував, що уряду потрібно щонайменше 50 мільярдів доларів, щоб виконати свої соціальні зобов’язання та підштовхнути економічне зростання.
 
«До кінця року в Україні залишиться 7 мільярдів валютних резервів. На обслуговування міжнародного боргу протягом наступних двох років, згідно з оцінкою Джей Пі Морґан, необхідно 32 мільярди доларів. Також Україні потрібно близько 25 мільярдів доларів резерву.
 
Аслунд вважає, що Україна може розраховувати на ці гроші від Заходу. Але за умов, якщо уряд серйозно візьметься за реформи. Найголовнішими з них, на думку експерта, є скорочення державного апарату та державних витрат, а також – подолання корупції, у першу чергу, в енергетичній галузі. І робити це необхідно саме зараз – після того, як запрацювала Верховна Рада, і до того, як в держави, десь у середині лютого, почнуть закінчуватися гроші.
 
http://ukrainian.voanews.com/content/aslund-on-ru-economy/2564508.html

Коментар БГ: Розумний аналіз, з яким важко не погодитись. Якби у РФ вчасно, як це правильно роблять в Китаї, змінювались правлячі персони, то все було інакше, а так старіння клептократа Пуйла як за часи Брежнєва призведе до вже відомого результату. - економічної стагнації та обвалу і розвалу держави РФ.


10.12.2014
В американському бюджеті передбачена допомога Україні на сотні мільйонів доларів

Надруковано:  Тетяна Ворожко

Пізно вночі у вівторок законодавці погодилися щодо тексту бюджету на наступний рік розміром в один трильйон сто мільярдів доларів. На його прийняття в Конгресу залишилося лише два дні – в четвер спливає дія попереднього бюджету. Окремо, керівництво республіканської більшості в Конгресі готує законопроект, який подовжить фінансування уряду в тих же обсягах, які закладені попереднім бюджетом, на кілька дні після 11 грудня – на випадок, якщо Сенат не зможе прийняти новий бюджет до 12 години ночі з четверга на п’ятницю.

У домовленості щодо бюджету на 2015 рік передбачені гроші і на допомогу Україні. За нашими джерелами, Україна може очікувати на наступну допомогу: 47 мільйонів доларів виділяється на допомогу та реформування збройних сил України та ще 75 мільйонів доларів йде фактично на ту ж мету, але через програму Європейська ініціатива, яка також фінансує посилення обороноздатності Грузії та Молдови. На економічну допомогу Україні в американський бюджет закладено 139 238 000 доларів в рамках двосторонньої допомоги та кредитних гарантій. Також до бюджету включено 502 мільйони доларів на протидію російській агресії в Євразії, частина з яких може піти на допомогу Україні. Всі ці кошти проходитимуть через рахунки Державного департаменту та USAID. Окремо 175 мільйонів доларів виділяються Пентагону на військову допомогу Україні, Латвії, Литві та Естонії.

Зараз в Конгресі тривають мало не цілодобові дебати щодо бюджету і його текст ще може зазнати певних змін. Але, як нас завірили наші джерела в Конгресі, допомога Україні не викликає значного спротиву на Капітолійському пагорбі і найбільш ймовірно, що окреслене фінансування залишиться без значних змін.

Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/money-fo-ukraine/2553649.html

Коментар БГ: Дуже потрібна і важлива допомога від США для України, бо самій протистояти РФ вона не здатна наразі, але хочу звернути увагу на інше. Така важлива тема і нульова реакція на сайті Голосу Америки щодо коментів - це однозначний показник в реальності значення для українців США за впливом на їх життя. Якби твердження з РФ про повну підпорядкованість України та її влади Госдепу та амерікосам були правдою, то увага до таких тем була значною для українців. Але коли були "0" від США то і "0"-лі від України. Можливо, що тепер ситуація зазнає змін і США компенсує провину за примус влади України піти на умови Будапештського меморандуму.

 Невдовзі на місці Росії може бути кілька державних утворень – експерт Павло Казарін




22.12.2014

У 2014 році українці і росіяни почали жити за новими правилами у взаємних стосунках. На цьому зауважив навіть прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв, який написав велику статтю на цю тему. Її зміст, на думку коментаторів, зводиться до того, що «Крим – наш», російський, а в усіх інших бідах винен Захід. Дані соціологів говорять про те, що і самі росіяни вже готові жити з українцями за новими правилами, де немає місця «братнім стосункам», а сусідські мають будуватися на основі економічних інтересів. Проте, ще і до нинішньої кризи у відносинах більшість росіян добре усвідомлювали, що українці живуть в іншій державі. Тож чи можна говорити, що остаточний розрив настав саме зараз? Про це говоримо з відомим публіцистом, який ділить свій час між київськими, кримськими і московськими виданнями, Павлом Казаріним.

– Гадаю, що остаточний розрив відбувся саме зараз. Бо значна частина російських громадян не сприймали Україну як суверенну державу з власною внутрішньою і зовнішньою політикою, яка може ухвалювати рішення про тісні стосунки з Росією, а може піти в Європу. В цьому і була проблема.

Знаєте, в 1968 році, коли радянська армія окупувала Прагу, чеські військові не відкривали вогонь. Можна, звичайно, говорити, що вони не отримали наказу, але мені здається, що головна причина була не в цьому. Тоді з моменту закінчення Другої світової війни минуло лише 23 роки. І в Чехословаччині була ще жива пам’ять про радянського солдата-визволителя. Мені здається, що подальші події 1968 року цей тумблер в голові чехів переключили.

Гадаю, що щось подібне відбувалося і в Україні в 2014 році, бо також українська армія не відкрила вогонь, коли російські військові увійшли на її територію. Так, можна сказати, що не було наказу, і військові не діють на власний розсуд. Але головна причина, як мені здається, полягає в тому, що на той момент російські солдати сприймалися в Україні, як солдати братньої дружньої держави.

Але зараз ми розуміємо, що нині, якби російські солдати з’явилися десь в іншому місці в Україні, українські солдати вже би відкрили вогонь. І це було б саме тому, що у Криму та на Донбасі весь запас «братнього і дружнього» було розтрачено. Нині українські громадяни дуже скептично ставляться до спроб розмірковувати про «братні народи» та «братні країни».

І якщо ми візьмемо дані соціологів, ВЦІОМ, то ми побачимо, що 56% росіян не сприймають Центральну та Західну Україну, як частину «русского мира». І в цьому списку регіонів, які не належить до «русского мира», слідом за Україною, є Балтійський регіон, а саме цей регіон в Росії називають найбільш антиросійським. Ця ментальна зміна у взаємних стосунках здебільшого відбулася в 2014 році після подій в Криму та на Донбасі.

– Українці і росіяни не мають досвіду сусідських відносин. Вони завжди були асиметричними. Чи, на Вашу думку, українці готові вийти з парадигми ставлення до росіян, як до певного зразка, коли культурні моделі, політичні, державні, були запозичені з Москви?

– Я погоджуюся з тим, що стосунки України і Росії завжди були асиметричними. Але ми зараз живемо в момент сходу лавини. Коли вона зійде, ми побачимо зовсім інший ландшафт. Але який він буде, про це ми можемо лише здогадуватися.

Тому нам дуже складно говорити про те, як буде жити Україна, втративши цю ментальну залежність від Росії. Бо ми не знаємо, що відбудеться з самою Росією.

Сучасна Росія сприймає себе як єдину спадкоємицю і Радянського Союзу, і всього культурного спадку, який залишився з тих часів. Однак, мені здається, що це є дуже умовне явище. Ми, наприклад, знаємо, що Бразилія говорить португальською мовою і більшість населення там сповідує католицизм. Але на підставі цього факту там ніхто не говорить про якийсь «лузофонний світ». Так само, я думаю, що Україна буде використовувати російську мову, ймовірно, що з’явиться українська форма російської мови, як існує регіональна форма англійської мови. Цілком може бути, що частина культурного контексту, яка була накопичена в радянські часи, чи в часи Російської імперії, буде використовуватися в Україні. Можливо, в Росії Миколу Гоголя будуть вважати російським письменником, а в Україні українським.

– Досвід минулих примирень і вибудовування нових стосунків між народами в Європі свідчить про те, що крім економічної співпраці, важливу роль зіграли представники гуманітарної сфери. Але важко уявити собі представників Російської православної церкви, які би вийшли з формулою «Прощаємо і просимо вибачення». Чи не стане спільна історія головним каменем спотикання на шляху до примирення? Адже її трактування сусідами буде сприйматися як спотворення?

– Проблема Росії полягає в тому, що вона стала імперією до того, як стала національною державою. Саме тому в Росії не сформувалася політична нація.

Думаю, що в результаті всіх подій, що відбуваються цього року і відбудуться протягом наступних років, Росію чекає дуже серйозна трансформація. Не виключено, що через кілька років ми побачимо на її місці якесь зовсім інше державне утворення із зовсім іншими ціннісними установками.

Я гадаю, що в 1987 році дуже мало людей могло передбачити, що відбудеться в 1991 році. І, що непохитна машина Радянського Союзу розлетиться на багато національних квартир.

Я думаю, що, та Росія, яку ми намагаємося побачити, заглядаючи у майбутнє, буде зовсім іншою. Вона може бути більш миролюбною, чи більш войовничою, ніж нинішня. Вона може бути такою самою, за розміром, а може бути іншою, а може їх буде декілька. Але в будь-якому разі, вона буде іншою, і буде діяти за іншою логікою, в рамках якоїсь іншої матриці.

Тому, мені важко говорити про те, як буде поводитися Росія, чи її еліти через п’ять, чи десять років. Моє глибоке переконання, що Росії доведеться пройти шляхом глибинних трансформацій, навіть, якщо вона зараз цього не усвідомлює.

інтерв'ю підготувала Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26757219.html

Відповідь БГ: Цілком згоден з автором в порівнянні з Прагою 1968: при анексії Криму українські збройні сили дійсно не були готові стріляти у військових РФ - всі були шоковані та паралізовані! Все населення і вся влада України! І тільки після Зеленопілля та Іловайська все кардинально змінилось і вже назавжди.

22.12.2014
     
від: Макасим Патриот
22.12.2014 23:07
Відповісти
Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство. Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни. Хотя я, ни в коем случае, не спорю, что Путин, как и любой государственный стратег, мыслит не категориями совести и Божьей любви к ближнему и своей Вере , а категориями игровых ходов с подставами и смертями тысяч любых фигур, дабы дойти до своей победной цели. Однако автор, применяя к России свою двух-трех ходовую игру и не замечая иных стратегических российских ходов , просто живет в своих мыслях иллюзиями, которые и разрешает ему строить тот же Путин, используя блефы в своих многоходовых политико-экономических комбинациях. Начнем с самой главной иллюзии автора о не достижении результатов Путиным в первой фазе Путинской разработки по расколу унитарной Украины и и скорому развалу России. Путин умышленно перенес планируемые Штатами события предвыборной ситуации с 2015 года на 2014 , создав условия и прихода незаконной власти в Украине, и возможности быстро и легко отчихвостить от Украины первый пирог в виде Крыма. И если этот ход не считать победой Путина, тогда давайте будем считать это победой Украины по передаче врагу своих территорий.:-))) И вторым куском пирога Украина уже поделилась с Россией , приняв закон "о специальном статусе Донецкой и Луганской областей" Ни для кого не секрет, хотя автор в своих рассуждениях это игнорирует, что Украина не была субъектом в кризисе между Западом и Востоком, Украина была объектом в разработках Запада и России. Причем, главной причиной для Запада по смене власти в Украине насильственным путем - была идея доведения России санкциями к отказу Россией торговать своими товарами без посредничества доллара, как и в ситуации с золотым динаром, что предложил покойный Каддафи. Но, даже санкции западных стран для понижения роста российской экономики, к сожалению, не смогут добиться результатов по таким мощным странам как Россия и Китай, которые решили проводить свой товарообмен в национальных валютах. Мечтать не вредно. И я хотел бы, чтобы Украина отчихвостила от России не только свой Крым и Донбасс, но и Кубань, но, увы, слишком уж термоядерная эта Россия. А Путин в ней вовсе не медведь, а лишь наемный управленец властного медведя и таких путиных этот кгбевский медведь перенаймет еще тысячи. Не в Путине дело - и это главная ошибка и автора, и Европы , а в том, что в увидел глазах Путина вице-президент США Байден - а он увидел три буквы - К Г Б , и здесь он прав на все 100%

Відповідь БГ: Умно в чём-то, но безтолково! Каша из мыслей, а выводов нет. Поэтому это скорее о себе, родном, чем об авторе материала: "Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни" ...
А це і насправді читати смішно: "Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство" - уявляєте: "...Россия за последние тысячу лет..." Це ж скільки їх перед цим було "тисячоліть"? І спробуй з таким про щось справді розумне поговорити - смішно уявити, що за розмова вийде.  

Кордони українських земель XVII–XVIII століть сягали далеко за нинішні



Останнім часом з уст російських високопосадовців лунають заяви, буцімто наші південні та східні області — це не Україна, а територія під назвою Новоросія, що освоєна була царською Росією, а в 1920-х роках подарована нам більшовиками. Про що ж свідчать історичні факти?

Колонізаційний поступ наших пращурів у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї відбувався вже за часів Київської Русі. А її спадкоємиця — Галицько-Волинська держава — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. По-справжньому освоєння причорноморських та приазовських степів українцями розпочинається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, з року в рік розширювала свій вплив, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

А першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Вишневецький, котрий, скажімо, на території нинішньої Луганщини 1559 року «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

А 1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тоді ж тут діяли черкаські, тобто українські, отамани Яків Лисий, Агей Мартинович. Тобто вже в другій половині XVІ ст. українське козацтво бере діяльну участь в освоєнні території майбутньої Слобожанщини, створюючи тут спочатку тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться на постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють «лутчими черкасами», котрі вже прижилися в Осколі.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати нове місто, до нього з’явилося кілька українців-пасічників, що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5—6 чоловік. Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості «литовские люди», тобто українці, побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста.

Закликаючи українське козацтво заселяти Дике поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, щоб компактне військо не стало небезпечною силою у внутрішній політиці його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в «українські» міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — Авт.) нікого не лишати, щоб не було «ссоры».

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне проживання невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Понад те, цар пропонував тоді гетьманові Богдану Хмельницькому замість прийняття під свою оборону й надання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським. Запрошуючи «лутчих людей», тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, щоб вони переходили на нове місце «со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы».

Хто освоював нові території, на які нині претендують наші сусіди, переконливо свідчить, скажімо, перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі. Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» змушений був заявити: «Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии».

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинило до більш-менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XІX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 099 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 вони становили майже половину — 854 093, у Курській — 523 277 із загальної кількості 1 604 515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Така ситуація була і на Херсонщині. Наприклад, «Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне» від жовтня 1779 року вказує, що першими жителями цього міста були: «Филипп Таран, Степан Шкура, Яков Нотка, товарищ его Тимофей Лях, Иван Гаркуша... а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами».

Схоже було і з формуванням Чорноморського флоту: за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з «200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Тож цілком закономірно, що наприкінці XVІІІ століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена і значна кількість козаків помандрувала за Дунай і на Кубань, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Цей процес продовжував посилюватися у пореформенні часи. Як свідчить статистика, у 1861—1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871 за загальної кількості переселенців    11 341 особа. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31 205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів ішов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861—1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом майже 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибували сюди з Полтавської губернії.

Щодо Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед  24 712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,    11 303, 306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній.

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України.

Так, в Олександрівському повіті проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156 151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і євреям (134 020).

Карта етнічних українських земель, складена  1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Треба також наголосити, що компактне розселення українців на сході сягає значно далі за нинішній державний кордон — аж до Дону. Навіть найперше поселення козаків там пов’язують з приходом відділів князя Дмитра Вишневецького. І всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ — вони розбудовують за планом Запорозької Січі. За зразком останньої, яка була заснована на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені: «в самом нутре города находилось шесть станиц» — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення.

І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: «...Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5-ти и по 6-ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях».

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: «А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов».

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що «всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди».

Поставивши Донське козацьке військо у свою повну залежність після придушення його виступів у ХVІІ—ХVІІІ століттях, російський уряд, однак, не міг заспокоїтися, оскільки певну самостійність проявляло українське козацтво. Добившись від Кирила Розумовського зречення гетьманської булави 1764 року, царське самодержавство створює Новоросійську губернію на землях, що належали нашому козацтву.

А використавши запорожців у своїх війнах із Туреччиною, Катерина ІІ ліквідовує 1775 року Запорозьку Січ. Пізніше всі землі — від Дністра до Дону — були включені до складу Катеринославщини.

Справжня територія незалежної України (за Брестським миром, жовтень 1918 р.) ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Карта зберігається у фондах Львівського історичного музею.

На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією після мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано — «Карта України 1918 року». На ній нанесено межі УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронезька області — клин тягнувся на 250 кілометрів) і Крим.

Історик Іван Сварник вважає цю карту сенсаційним документом, тому що це перша карта України як держави, на ній уперше було нанесено державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано знищували за радянських часів, і за їх зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення.

Щоправда, 1888 року Ростовський і Таганрозький повіти було з політичних мотивів передано з її складу до Війська Донського. Однак, як тільки впав царський режим, ці регіони виявили бажання повернутися до складу проголошеної Української Народної Республіки. З цього приводу було підготовлено навіть окремий меморандум: «Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу».

Проте з Нижнього Подоння, освоєного українцями, російські більшовики 1920 року забрали Ростовський повіт, а 1924-го — Таганрозький і Олександрово-Грушевський.

Вважаю, ці факти дають відповідь щодо так званого новоросійського походження українських етнічних територій.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Етнографічна карта українського народу з історико-етнографічної монографії «Українці». Редакційна колегія: К.Г. Гуслистий, Ф.С. Лось, М.Т. Рильський (голова редакційної колегії), Г.Ю. Стельмах, С.П. Толстов. Видавництво Академії Наук Української РСР. Київ — 1959.