Чотири роки тому відмова від угоди про Асоціацію з ЄС запустила низку трагічних і кривавих подій. Серед тих, хто віддав життя в спробі змінити країну, був 19-річний студент Рома Гурик. Він став одним з головних символів і одним з наймолодших Героїв Небесної сотні.
Як жив Рома, що його рідні та друзі думають про підсумки революції, чому не люблять показного пафосу, та як кіт Майдан змусив повірити в переселення душ – у репортажі "Української правди" з Івано-Франківська, рідного міста Гурика.
Ранок героя
Четвер 21 листопада 2013 року починається звично. У квартирі на четвертому поверсі будинку №26 по вулиці гетьмана Мазепи в Івано-Франківську прокидається майбутній герой.
19-річний Роман Гурик, студент факультету психології Прикарпатського національного університету імені Стефаника, любить поспати. Він встає з ліжка ближче до восьмої, лише за півгодини до початку пар. Моментально одягається, вмивається, чистить зуби. Сніданок його мало хвилює.
Рома швидко долає 65 сходинок парадного. Продуктовий магазин, нотаріус, антикварна крамниця, кафетерій, аптека – цю вулицю хлопець знає, як свої п'ять пальців.
На дорогу до університету вистачить шість-сім хвилин пішки. Але він змушений сповільнювати крок, щоб потиснути руку всім знайомим. Їх у нього багато. Гурик – знатний балагур. Оптимістичний, енергійний, харизматичний.
У навушниках грає рок. Голова, як завжди, зайнята думками про Всесвіт, сенс життя.
Ким бути – Рома ще не визначився. Він мріяв стати капітаном далекого плавання, але не вистачило грошей на навчання в польській академії. Він мріє бути актором. Він мріє бути винахідником.
Ще Рома дуже багато думає про дівчину Олю. Він поклявся, що ніколи не залишить її. У нього обов’язково будуть сім'я та діти.
Поки Рома сидить на парах в університеті й малює своє безхмарне майбутнє, маховик історії запущено: уряд Азарова повідомляє про те, що припиняє підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Уже ввечері цього дня на Майдані в Києві збереться мітинг.
Через вісім діб, у ніч з 29 на 30 листопада, "Беркут" з кийками знищить наметове містечко. Мине ще кілька днів – і Рома не зможе всидіти на місці.
Своїй стурбованій мамі він скаже: "Ну, не можна так – усі хлопці будуть на Майдані, а я залишусь? Скажу, що мама не пускає?! Це взагалі смішно!"
20 лютого 2014 року Роман Гурик вирушить у самісіньке пекло на Інститутській, щоб врятувати своїх товаришів.
Але його зупинить постріл у голову.
Він стане шостим у сім’ї Гуриків, хто загинув за Україну, – предки Романа були воїнами УПА.
Медик-волонтер Марія Матвіїв з Буська буде першою, хто опиниться біля смертельно пораненого юнака.
– Він ще дихав, але був без свідомості, – ділиться вона спогадами з УП. – У нього була дуже, дуже сильна кровотеча. У мене – тільки бинт. Заткнула рулончиком ту рану та тримала. Іншого виходу не було. Час йшов на хвилини.
На мою думку, в тих умовах нереально було його врятувати.
Кльовий. Веселий. Живий
На фасаді будинку, де жив Роман Гурик, меморіальна табличка. Лампадки, хрестик, крихітні жовті хризантеми. Повз пробігають перехожі. Життя триває.
З парадного виходить мама Романа – Ірина. Куртка з капюшоном, джинси, в'язані рукавички. Молода, красива.
Посмішка – головна її зброя, навіть після смерті сина. Песимізм і депресія її дратують.
"Малий" – так Ірина називає свого первінця. Це різке на перший погляд слово з її вуст звучить ніжно, м'яко і якось дуже інтимно. Через невелику різницю у віці в 17 років вони були більше схожі на друзів, ніж на матір і сина.
По дорозі в школу, де навчався Роман, Ірина розповідає про те, яким він був насправді.
– Таке враження, що з малого роблять якогось ботаніка, – дивується Ірина. – Я хочу всім пояснити: да ніфіга він таким не був, слухайте! Він був моднявий чувак, ходив у тертих джинсах. Клітчата рубашка. Татухи. То біле волосся, то зелене, то ультрамарин. Постійно міняв образ. Тунелі у вухах були, поки не зняв. Кльовий, веселий. Дуже живий! Лялякає, анекдот розкаже, прикол ляпне…
– Він був великий експериментатор, – додає батько Роми Ігор. – Завжди щось міняв. Довго чимось одним займатися не міг. Коли він розумів суть чогось, усе, що залишалося, – тільки вдосконалювати. Він мріяв написати серйозну філософську психологічну книжку, яка б впливала на свідомість людей. Він завжди не міг розуміти, чому люди вбивають один одного.
Ірина показує фото на мобільному телефоні – той справжній Рома, без телевізійних прикрас і фільтрів соцмереж. Тут він схожий на рок-зірку в сонцезахисних окулярах. За склом ховається безстрашний і одночасно жартівливий погляд.
Трохи пізніше в аудиторії імені Романа Гурика в його рідному університеті Ірина покаже рукою на фото на стіні: "Тут можна побачити, яким Ромчик був насправді. Ось тут у нього зелене волосся. Ось тут він навіть з півасом. А тут з Юркою – корешем своїм".
– Вам не подобається, коли ідеалізують сина?
– Мене весь той пафос, у-ф-ф, трохи підбішує, якщо чесно, – говорить Ірина. – Людям приємно ліпити з малого, з нашої сім’ї ікону. Може, так і треба, не знаю. Але я хочу, щоб усі знали: ми звичайні, живі люди.
Мене запитують, що було в Ромі головне? Відданість. Не просто відданість – желєзобєтон. Є в житті такі ситуації, коли робиш крок назад і розумієш – ще один крок назад зробити не можеш. Тому що ззаду тебе підпирають, і плечі в тебе прикриті. Завжди. Що б не було.
Оце – він.
Хотів дітей та Шевролє Камаро
Сьогодні ім'я Романа Гурика без перебільшення – одне з найвідоміших в Івано-Франківську.
Його поховали фактично в центрі міста, в культовому місці – Меморіальному сквері-некрополі. Колись тут спочивали більше ста українських січових стрільців, але у вісімдесятих їх поховання було знищено.
Біля могили Роми завмер 23-річний Вітя Карташов.
Друг Гурика дивиться зі смиренною посмішкою на величний пам'ятник. Він досі трохи картає себе за те, що в лютому 2014-го не зміг поїхати з Ромою на Майдан. Можливо, допоміг би врятувати йому життя. Але Вітя мав залишатися дома через хвору бабусю.
– У серці зараз нічого поганого немає, тільки теплі почуття, – говорить він тихо. – Напевно, я вже прийняв факт його загибелі. Але все одно дуже важко. Рома був такий… Дуже позитивний, завжди посміхався, усі конфлікти переводив на жарт.
Про що він мріяв? Про Шевролє Камаро 69-го року (сміється). Про те, щоб з дівчинкою все було добре. Він дітей хотів. Він однозначно досяг би чогось значного, у нього харизма була.
Неподалік від могили Роми – двір, де літніми вечорами він любив пропадати з друзями аж до самого світанку. Після приємних спогадів на знайомій лавці Вітя Карташов повертається у сьогодення. На питання, чи змінилася країна після Майдану, він спочатку відповідає: "Можна це не коментувати?"
Але все ж таки не витримує.
– Після тих подій я перестав дивитися новини, – зізнається він. – Стільки часу пройшло, а все топчеться на одному місці. Дуже дивно все це… Але не можна просто скласти руки. Треба щось робити. Банально допомагати один одному, ходити на роботу, розвиватися. Не можна тільки говорити, що все погано. Усе буде добре, у кожного з нас.
За що загинув Роман Гурик? На це питання відповідає інший друг Героя України, 23-річний Юра Терень.
– За майбутнє. За те, щоб майбутнє покоління думало над своїми вчинками. Політики, вважаю, цілком і повністю підводять пам’ять загиблих хлопців. У нашій країні це все виглядає приблизно так, що ціною крові одних людей до влади приходять інші. Що робити з цим? Навіть у Біблії сказано, що потрібно починати зміни з себе, – пропонує рецепт Терень.
"Усе буде дуже круто"
У 2004 році, коли в Києві вирувала Помаранчева революція, Роман Гурик навчався лише в четвертому класі. Його батьки були активними учасниками того Майдану. А малий Роман з однокласниками влаштував своє віче в Івано-Франківську.
– Прихожу зранку в клас, відкриваю двері, а вони тут вистроїлися, – згадує Марта Соя, перша вчителька Романа. – Усі були в помаранчевих галстуках, одна дівчинка навіть заплетена як Юлія Тимошенко. Вони мені говорять: "Усе, йдемо на Майдан підтримувати людей!"
У школі-ліцеї №23, яку Гурик закінчив екстерном, кажуть, що Роман завжди відрізнявся від однокласників.
– Його особлива думка, позиція вже була помітна в молодших класах, – розповідає Марта Соя. – Він завжди мислив глобально. В одному творі написав, що, якби став президентом, у першу чергу зробив би багато очисних споруд, щоб не було озонових дірок.
Чи не марна була смерть Романа й інших на Майдані? На це запитання, яке сьогодні дедалі частіше лунає посеред українців, першій вчительці Гурика відповідати важко. Вона робить паузи, підбирає слова.
– Усі ми тоді були піднесені, дійсно думали, що будуть великі зміни. Але тепер… якісь таки сумніви, розумієте? Чи будуть зміни в державі … навіть не можу сказати. Не можу, – на її очах з’являються ледь помітні сльози.
Віктор Москалець, завідувач кафедри загальної та клінічної психології університету Стефаника, найулюбленіший викладач Гурика, говорить, що Роман був юнаком, який постійно шукав себе.
– Він шукав смисл свого життя. Він мені сказав: "Я мушу зробити щось незвичайне. Я мушу поїхати туди, де зараз б’ється серце України, де народжується історія". Ні, він недарма загинув. Я далекий від такої жертовності. Але якби не було цих жертв, не було б подальшого поштовху. Все буде добре, – впевнений він.
Щодо Ірини Гурик, то в четверту річницю Майдану вона не має бажання багато роздумувати про політику. Відволіктися від усього їй допомагає робота і волонтерство.
– Коли людина починає мені розказувати, що все пропало, я кажу: "Міняй щось!" – радить песимістам мати загиблого Героя України. – Люди стогнуть, яка маленька зарплата, як важко. Винен президент, депутати, міністри, а що ти сам робиш? Піднімайся! Включай голову!
– Я дуже щиро вірю, що третього Майдану не буде, – додає вона. – Що здоровий глузд візьме верх над емоціями. Сто процентів впевнена, що все у нас буде дуже круто. Тільки нам потрібен час.
Треба тільки всюди ставити молодь. У неї рамок немає, страху. Вона міркує так, що ми поряд з ними – динозаври.
Вусатий Майдан
"Ніщо не пропадає безслідно, коли ми вмираємо, і наше тіло під землею починає розкладатись. Воно починає виділяти багато тепла й енергії, що в свою чергу є ідеальним середовищем для створення нового організму і водночас нового Всесвіту".
Ці слова – з філософських роздумів Романа. Текст батьки знайшли на домашньому комп'ютері через кілька місяців після його смерті.
Мурал на вулиці Гетьмана Мазепи, присвячений Роману Гурику
Мати Гурика розповідає майже містичну історію, яка змушує навіть завзятого скептика повірити в переселення душ.
– У нас зараз кіт є, Майдан називається, – говорить вона. – Пробачте, що я провожу таку аналогію, але коли дивлюся на того кота, він у мене, зараза, характером такий, як і малий! Весь чорний. Тільки очі зелені. У Ромчика темно-зелені.
Кота знайшли на могилі Роми через три тижні після похорону.
– Дощ такий був, вітер страшений, – згадує Ірина. – Приїхали з Ігорем (батько Роми – УП) свічки поміняти. Могила вся вінками завалена. І той кіт вибігає раптом з-під них, пограє стрічкою, яка на вітру дьоргається, і знов під вінки. Я присідаю, щоб поправити квіти, Ігор тримає парасолю. Кіт вилітає великим стрибками, зупиняється біля мене, в очі дивиться. Я йому: "Ну, ходи!" Він мені, брик, на руку – і спати.
Сплячого вусатого волоцюгу вирішили забрати додому. Тільки-но Майдан переступив поріг квартири, як побіг рішуче до кімнати Романа. Розлігся під журнальним столиком, на якому стояли фотографія і палаюча свічка. Згорнувся калачиком і проспав там майже добу.
– Майдан такий кльовий, ніколи не нявкає, – тішиться Ірина Гурик. – Абсолютно незалежна особистість. Додому приходить тільки поїсти, інколи поспати. Сам собі гуляє по вулицях. Обходить мікрорайон, усі двори. Народ уже його знає. Одного разу побачила у соцмережі фото Майдана. Хтось виклав, написав, що кіт загубився. А люди в коментарях пишуть: "Не чіпайте! Це – кіт Гуриків!"
Ірина згадує ще одну неймовірну історію, від якої йдуть мурахи шкірою.
– Одного разу на могилу приїхала Соломійка, подружка малого. Він з нею, як брат і сестра були, – ділиться Ірина. – Після його смерті багато віршів почала писати. І ось біля пам’ятника вночі, під фонарем, Соломійка читає один вірш, де є приблизно таке: "Якщо ти мене чуєш, бачиш, подай знак". І на цих словах з-під могили вилізає їжак. Не знаю, як це назвати… Ми малого часто Йожиком називали, розумієте?
Зіркові
Маючи статус "родини героя", Гурикам сьогодні непросто з'являтися на вулицях, магазинах, кафе рідного Івано-Франківська. Люди хочуть бачити в них приклад ідеальної поведінки. Часто Гурики вимушені грати ту роль, яку чекають від них.
– Так, є протокол, офіційні заходи, де ми можемо бути тими, якими нас хочуть бачити, – посміхається Ірина. – У звичайному житті теж постійно треба ось це, знаєте, "обліко моралє". Але треба дальше якось жити, розумієте?
Інколи нервує, коли до мене зі сльозами підходять незнайомі. Мені всього цього не потрібно! Якщо я захочу поплакатись, то точно не буду це робити на людях.
Більшість часу сім'я Гуриків проводить дома, подалі від чужих очей. Це – їх особистий простір, де ніхто не заважає їм бути такими, які вони є. А ще – згадувати Рому.
З першого погляду, сьогодні в їх квартирі у центрі Івано-Франківська ніби зупинився час.
– Щоб ви розуміли, дома його речі досі там, де були, коли він поїхав на Майдан, – зізнається мама героя. – Станок для гоління до сих пір у ванні стоїть. Куртка – на тому місті, на якому він її скинув чотири роки тому.
Але при всьому цьому в родині не хочуть зупинятись у минулому. "Серед нас немає таких, що застряли в 2014 році", – пояснюють Гурики.
Вони просто хочуть, щоб про вчинок їх Ромчика та всіх, хто загинув на Майдані, – не забули. Та жили по совісті.
– Без всякої суспільної думки я впевнена, що Роман – мірило, – говорить Ірина Гурик. – Мірило для нашої сім’ї. Приклад для нас із чоловіком, для доньок, Йорданки та Христинки (зараз дівчаткам 8 та 11 років – УП). Моя місія – прожити так, щоб там, при зустрічі з сином не червоніла, не опускала очі.
Не має значення, хто що скаже, подумає про нас. Ми маємо бути справжніми – крапка!
Ірина дістає темно-коричневу дерев'яну коробку. Спокійно відкриває її.
Всередині – медаль Героя України, найвища державна відзнака.
– Чесно кажучи, мені трохи не подобається, коли кажуть: "Герой України", – розповідає Ірина. – Вона, ця медаль, для мене нічого не означає. Як би це вам правильно пояснити… я би серйозно почистила ряди тих, хто вже є серед тих героїв.
Так, для мене малий – герой. Але він Герой Небесної сотні.
До Ірини підбігають Йордана і Христина. Дівчатка дивляться на зірку, як на скарб, ніби бачать її вперше.
– Це його паспорт? – питає молодша Йордана, дивлячись на посвідчення до зірки.
– Ні, це не його паспорт. Бачиш, на цій зірці з іншого боку є номер – 890, – відповідає мама.
– І шо?
– До цієї зірки є документ, який свідчить, кому дійсно ця зірка видана.
– А можна подивитися?
– Доцю, я не хочу витягати…
– Вона прикольна, – сміється Йордана. – Таку зірку ще треба для мами зробити... І для тата. Для дідуся. Для бабусі. І мені. І Христі!
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП
