Тема не є смішною, але таки розпочну з анекдоту, бо тут важлива думка закладена:
В школі під час уроку йде коридором Вовочка і зденервовано каже сам до себе поміж матюками:
- Мать-перемать: ну де тут розум! Де логіка?!
Вовочку перестріває директор і грізно питає, що трапилось?
- Та я під час уроку напердів сильно,- відповів Вовочка.- Ну вчителька мене і вигнала з класу, а я від того в шоці: де тут розум, де логіка?!
- Правильно зробила, бо ти, Вова, не вмієш поводитись в колективі.
- І ви те саме! Я - то я! А у вас всіх де розум, де логіка? Мене на свіже повітря вигнали, а вони там в класі всі моє бзділово нюхати залишились.
Всі ілюстрації тут http://blog.i.ua/user/2675316/1218791/#p2

По темі святкування 9-го травня Дня перемоги я вже досить написав і не маю жодного бажання щось продовжувати, але кожен раз відчуваю 9-го травня, наче мене замкнено в тому самому класі, звідки тільки що вигнали Вовочку...
Ну не можу я спокійно дивитись по телевізору, як генерал-ветеран отої Великої Вітчизняної приймає в себе вдома у Києві якогось ветерана з Вермахту, який чесно каже, що воював власне тут на Україні проти Червоної Армії. Тема взаємопримирення для мене зрозуміла, але коли той німака сує конверт з грошима нашому ветерану-генералу (!) ВВ і той бере, ще й дякує перед телекамерами - ну тут я в шоці більшому за Вовочку! Де перемога?! І де переможці?!
Причому той німець спокійно оповідає, що опікує таким чином над більше десятка ветеранів ВВ. Уявляєте?! А тепер спробуйте уявити зворотню картину: наш ветеран ВВ їде на 9 травня до Берліну, шукає там ветеранів з Вермахту і роздає їм грубі конверти з грошима, бо як же має ставитись переможець до нещасних переможених... Картина нереальна!
Тому намалюю картинку реальну: пошукайте карту Європи станом на 1941 рік і подивіться зайняту територію Третім Райхом та його сателітами, а тоді пошукайте карту станом на 2013 р. і погляньте на кордони Євросоюзу - картинки схожі надзвичайно, ще й  Англія в додачу! А хто домінує в Євросоюзі? Та сама Німеччина!  Як і в світовій економіці це найпередова, найбагатша і найпотужніша країна, що і потрібно було німецькій нації під час Другої світової війни! Що тут можна коментувати? Це є перемога чи ні?
Карту сучасної Російської Федерації станом на 9 травня 2013 р. з картою СРСР  та окупованих радянськими військами країн Європи і світу на 9 травня 1985 р. (можна і 1945-го) я не рекомендую нервовим переможцям співставляти - надто вже образлива картинка виходить. Про сучасний економічний і світовий потенціал РФ теж краще промовчати, бо тут лідерство тільки по кількості мільярдерів, але аж ніяк не по економічним і соціальним показникам. Тому краще їм просто попишатись своєю перемогою-"победою" чи тим, що від неї лишилось. Парадик, концертик, "сто грам" і ух! - перемога! Є! Ах які ми славні переможці! Веселуха!
Пригадую гасло з російського сайту по темі ВВ, яке звучало так: "Не отдадим нашей победы!" - і стало цікаво: а що хтось її відбирає? Кому вона такою потрібна? Пишаєтесь своєю перемогою - ну то й пишайтесь, а для людей розумних ясно, що переможці і перемога не можуть виглядати так, як наведено вище. Все це є маразм і убожество! Що, до речі, гарно зафіксовано в російській мові, де слово "перемога" має за основу слово "біда" з додатком префікса "по-", тобто "победа" означає як "після біди", "була біда і скінчилась", "лихо минуло". А чи минуло? Хіба те, що є зараз - це не біда? Таким є свято Перемоги?! Де розум? Де логіка? Можливо вона у тій фразі, яку висловив один російський державний керманич (Путін В.В.): "Русский народ - это народ победителей!" І в тому справді є якась дивна логіка: якщо переходити від одної біди до іншої, тобто "от беды к новой беде" то постійно будеш знаходитись в стані "по-беде" отже і автоматично:  "по-беди-телей"...
Сумнівна логіка, як і в темі поширення "георгіївських стрічок" з прив'язкою до перемоги у ВВ, або бутафорна реконструкція і тиражування так званого "прапора перемоги". І жодній логіці не піддається зрозуміти те, що якогось милого з тим всім хламом всілякі "победители" так вперто пруться до Львова? Може варто на 9-те травня міняти назву з "Львів" на "Берлін"? Бо розум і логіка того вимагають. Інакше то щось абсолютно ідіотське! Львів від німецьких військ звільнили поляки, тобто загони Армії Крайової, а радянські війська зайняли місто без бою і жодного пострілу, бо навіть керівників АК репресували втиху... То чий і який героїзм тут у Львові вшановують 9-го травня?.. Розум?.. Логіка?..
На цьому закриваю тему Дня перемоги 9-го травня, тому що безглуздо допитуватись: де ж тут розум чи логіка?- у тих, які якраз і щасливі з того, що не знають і знати не хочуть про розум і якусь там логіку. Прикро інше: вони до того всіх розумних примушують... Ну просто: "Хто ще не записався в ряди Колисниченко і Бондаренко?! Ставай, як вони! Ставай кращим від них!" Неприємно так жартувати, але ж смердить...
Від себе я закликаю навпаки ставати розумними і послідовними, з тверезою логікою у тому, щоб шукати і дошукуватись правди. Хто шукає правду - завжди її знайде. Я в тому певен. Особисто я всі два роки служби в Радянській армії провів, маршируючи під пісню "День победы" О.Пахмутової, але це просто якісна бутафорія і мало зачіпає душу, тому що по-справжньому для мене день перемоги відтворено у пісні "Враги сожгли родную хату..." у виконанні Марка Бернеса. З художніх фільмів про війну визнаю тільки "Они сражались за Родину", а все інше є бутафорія, рідко коли якісна, як "Иди и смотри". З письменників рекомендую двотомник Константина Симонова "Разные дни войны" (дневник писателя), а ще обов'язково читайте твори Виктора Некрасова. Тут ви знайдете і розум, і логіку, як і зрозумієте, що таке честь і совість. Зрозумієте, що протягнути ворогу руку можна як знак примирення, але ніяк не за конвертом з грошима, бо це принизливо і огидно, особливо для переможця. Але яка перемога, такі і герої...
Не маю бажання когось судити і осуджувати, але маю бажання висловити власні думки і враження. Війна - це завжди зло! Завжди! Для всіх, а тому вічная пам'ять і шана всім полеглим у Другій світовій війні всіх країн і народів. Амінь.

Богдан Гордасевич
м. Львів 

СМЕРТЬ КОМАНДИРА МИКОЛИ ТВЕРДОХЛІБА-ГРОМА

Михайло Зеленчук - Деркач, хорунжий УПА

Як уже нам стало відомо, перший раз Довбуша схопили зрадою живим 15 вересня 1951 року. Під час допиту (агентами МГБ) на місці під маскою СБ Довбуш виявив зв’язки, через які можна вийти на Грома. Зрозуміло, що чекістам дуже потрібно було склонити Довбуша до співпраці. То вже на другий день після арешту його і Хмару повезли в Київ,
Там на різних рівнях проходили розмови в тому напрямку, що всі біди й економічні невдачі – це через збройну боротьбу. «Люди бояться належно працювати на всіх ділянках, щоб бандерівці не повбивали. Як підпілля ліквідуємо – все піде скорими темпами до світлого майбутнього. І ви повинні нам допомогти в цьому»,– заявив голова Президії Верховної Ради України Гречуха.
Він запевнив, що ніхто не буде суджений, хто допоможе ліквідувати підпілля, і Довбуш з Хмарою у принципі погодилися з затаєною надією, що під час операцій можна буде втекти від ворога.
Після повернення з Києва була створена група захоплення Деркача. Скрупульозно готувались до «зустрічі» на зв’язку 4 жовтня 1951 р. Підготування ускладнювалося тим, що зв’язок був намічений на високій, безлісній горі Нидеї, де море повзучої альпійської сосни (джарапу) і далеко ліс, де могли скритися оперативні групи з собаками. Було розроблено два варіянти і основний полягав у тому, що як на зв’язок прибуде Берест і районний тереновий провідник Тарас, то Деркача і Береста брати живими, а Тараса і решту, скільки буде, убивати на місці, щоб ні в якому разі ніхто не втік.
А тим часом події розвивалися завсім інакше. Інша група провокаторів, в якій для маскування тримали беззвучного окружного Куряву, готувалась на зв’язок до крайового провідника Гомона. Тут основну роль грав Шварно, який керував групою, що мала зустрітися із зв’язківцями від Гомона і дальше діяти в залежності від того, які відомості почерпнуть від зв’язківців.
День зустрічі був десь наприкінці вересня. Шварно також цілий час думав утікати від ворога, і він рішив це зробити на зустрічі із зв’язківцями від Гомона й таким чином безпосередньо повідомити Гомона про велику провокаційну акцію. В його групі були всі знані підпільники, яких також хвиля захопила у вир зради.
Зустріч відбулася точно і без всяких підозрінь зі сторони гомонівців.
Шварно закликав «своїх» у сторону і твердо заявив: «Досить творити злочин проти своїх друзів. Тут ми повинні все виявити і тікаймо хто куди може. Негайно повідомляти всіх підпільників і людей у тих районах, де ще не сягнула чорна зрада».
Отож Шварно докладно розповів зв’язківцям, щоб передали Гомону, як започаткувалась і як проходить ліквідація збройного підпілля, хто з керівних кадрів потрапив живим і хто ще нічого не знає про цю зраду.
Звідтіля всі вийшли без пригод, а ворог у відповідь на другий день бльокував терен Богородчанського району тисячами військ, щоб не дати вислизнути втікачам.
Шварно за ніч зумів пройти в безпечні терени і зразу ж написав альярмове комюніке і цивільними людьми порозсилав у села, де як він знав, діють підпільники. Таке комюніке одержали і ми. Але трудно було повірити у його правдивість. Там говорилося таке: «Йде краєм страшна провокація чорної зради: до рук ворога попали живими окружний Курява, надрайонні Хмара і Довбуш, районні Дуб, Явір, багато боївкарів і в тій чи іншій мірі пішли на співпрацю з ворогом. Десятки загинули на зв’язках. Не виходьте ні на які зв’язки, повідомляйте про це Грома – Гомін уже знає. Ми також були у ворога, але втекли, щоб врятувати хоч тих, кого можна,– Гомона і Грома. Вересень 1951 р. Хорунжий Шварно». (Шварно загинув тієї ж осени в Галицькому районі, потрапивши на засідку.)
Після цього випадку Хмара зі своєю групою, Дуб, Залізняк, його брат також утекли і більше року скривалися на свою руку (Хмара загинув 7 квітня 1953 р. в с. Лоєва, біля Надвірної.)
Отже ми думали, що це комюніке – чергова ворожа затія, бо як можна було собі пояснити, що такі з крови й кости вояки-революціонери, як Хмара, Довбуш і другі можуть щось таке робити. Але все ж таки на зв’язок 4 жовтня ми не пішли. Тим більше, що тимчасом безслідно щезли з терену Берест і Тарас.
На всякий випадок ми відвідали цивільний зв’язок у Рафайлові. Там чекала нас записка, написана  рукою Довбуша. Я вивчав кожне слово, кожну букву, чи щось не так, але все було так. В ній вказувалося, що у зв’язку з посиленими операціями ворога на зв’язок 4 жовтня не міг прибути. Назначую зустріч 12 жовтня через цих людей. Дім, де був зв’язок, був в 1 км від села. В цьому проміжку плив потічок, через який був місток. Тут ми вдвох і заховалися ще за дня, щоб на сумерки бути там. Я ще не довіряв, щоб Дбвбуш був з чекістами. Дивимося – ідуть. Перший, другий, третій... п’ятий ішов Довбуш, всіх було шість. Через деякий час загавкав собака, і я собі подумав – вже розставились, а тоді підійшли до хати. Скоро дівчина за домовленістю почала голосно кашляти і шукати нас. Ми, переконавшись, що вона одна, покликали її. Дівчина, що вже декілька років співпрацювала з нами й привикла до нас, запитала: «Чому не підходите ближче до дому, Довбуш уже чекає вас?»
– Скільки з ним є хлопців? – питаю.
– Три, він і ще два незнайомі.
Я розпитав за кожне слово, що він говорив, як він стояв, чи ті два були близько біля нього і т. п., а тоді кажу: «Анно, дуже уважно мене вислухай, але наперед наберися мужности, бо від цього буде залежати доля вашої родини і твоя».
– Що таке?
– Довбуш у руках ворога. Ми бачили, як вони йшли. Їх усіх – 6, чотири в засідці, а два з ним. Ти мусиш зіграти ролю, що ти нічого не знаєш, шукала, шукала нас і не знайшла і, лаючись, прийдеш додому. Якщо зможеш, перевір, чи він не прив’язаний до другого шнуром через рукав лівої руки.
Дівчина виконала завдання добре. Він сварився, що так сталося, що мене нема і, присвічуючи ліхтариком, накрившись плащ-палаткою, написав другу записку з новою датою за три дні. Коли відходили, то потиснув її руку.
Аж тепер ми точно переконалися, що Довбуш у руках чекістів і попередили про це наших людей по селах. Опісля Довбуш говорив, що він там плянував зробити замах. Він знав, що нас прийде двоє-троє. Одного несподівано уложить він сам, своїм металевим «пепеесом», а ми, побачивши таку ситуацію, повинні вдарити або накинутися на другого – і все. Четверо інших були в 50 м. у засідці.
Більше ні на які зв’язки ми не йшли. Зробили хатину на найвищих горах Полянських і там, маючи лямпове радіо, на сніговій воді перезимували 1951-1952 рр.: Дуб – Верхоляк Дмитро, Анна Попович і я.
Весною  1952 р. ми пішли в терен і довідалися, що Довбуш зимою втік від ворога і шукає через родину зв’язку з нами.
Тимчасом я пов’язався і зустрівся з Громом і здав докладний усний звіт з обстановки на нашому терені. Грім тоді базувався на Рожнятівщині – Осмолода – Сивуля. Уважно вислухавши, Грім дав наказ піти в терен, віднайти Довбуша, заарештувати й привести до нього.
Також було вирішено повідомити всіх, хто уцілів після провокації, прибути на відправу (збори) 12 липня 1952 року на горі Межигавурська.
Виконуючи наказ Грома я віднайшов Довбуша, зустрівся з ним і сказав, що він з нами має піти до Грома, але не арештував. Його жалюгідний вигляд і розпач душі за все, що сталося, якось вплинули на нас, що ми йшли разом, як і колись, у добрі роки.
12 липня 1952 року, на свято Петра й Павла, зранку стягувалися з усіх усюдів рештки по два-три підпільники на Межигавурську, щоб взяти участь у останній, може, відправі, яку мав провести командир УПА, а нині референт СБ ОУН Карапатського Краю – Грім і старий сотник армії УНР, майор УПА, нині окружний референт пропаганди ОУН Сокіл – Кость Петер.
Коли ми надійшли із Довбушем, то біля вогнища великим колом одні сиділи, другі стояли, загартовані часом і трагічними подіями командири і боївкарі підпілля УПА-ОУН. Побачивши нас – всі піднялися. Я підійшов до Грома, всі клацнули закаблуками «на струнко» і я зголосив: «Друже командир, зголошую свій прихід із сотником Довбушем». Всі на мить завмерли. Довбуш, опустивши голову, стояв біля мене... Грім старався зрівноважитися, але це йому не вдавалося: «Зголосіться, сотнику» – сказав Грім. Довбуш підійшов, ще раз став «на стружко» і трагічним голосом зголосився. Громові капали сльози, майор Сокіл плакав і всі довкола заплакали. Ніхто ще не бачив такої тяжкої відправи... Такої трагічної атмосфери.
Грім і Довбуш сам на сам відійшли в сторону, а Сокіл проводив відправу. Кожний керівник осередку одержав нові вказівки й інструкції. Підпільні зв’язки як такі ліквідуються. Зв’язки між окремими групами можуть відбуватися тільки за посередництвом довіреного нам населення.
Біля цього вогнища згадалось, як то в 1943, 1944 роках успішно організувались підстаршинські школи, перші відділи, вишкільні сотні, які в скорім часі виросли в курені й загони. А весь терен засягу дій ОУН-УПА був насичений підпільним збройним людом і все це зорганізовано в дисципліновану структуру станиць і кущів, які несли повсякденну службу в забезпечені продуктами, медикаментами, зброєю, амуніцією і поповненням УПА, які були тилом і кадрою УПА. Все діяло так справно, як годинниковий механізм. Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. І на 7-му році боротьби упала на нас така чорна зрада.
Упала на наше збройне визвольне підпілля страшна трагедія – пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв’язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів на тяжкі муки есбісти й провідники, лицарі-революціонери священної боротьби за визволення.
Все це нині, біля цього вогнища усвідомлюється, все це нині зважується, в чому наші помилки, як зробити, щоб якнайдовше пронести наш прапор боротьби.
І на закінчення цієї відправи Грім сказав: «Друзі! Ворогові не вдалося за одним помахом знищити нас фізично. Але він як гідра роз’ятрена на легкій добичі докладає всіх зусиль до цього. Деспот з Кремля сичить люттю на нас і перед нами ще більші випробування. Кожна наша листівка, кожна відозва, кожна наша поява на терені дратує окупантів, що ми ще існуємо, що боротьба продовжується, а з другого боку радує і тішить наш пригноблений терором народ. Звертаюся до вас усіх доложити вміння і винахідливість продержатись якомога довше наперекір лютому й нещадному ворогові і на славу нашій воюючій і нескореній Україні. Дорогі друзі! Бойові побратими! Всі усвідомлюємо, що ця відправа наша – історичного значення. Що віднині, боротьба піде іншими методами, іншим трибом. І не знаємо, коли і який буде кінець нашій збройній боротьбі. Але знаємо ми і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане Самостійною Незалежною Державою. Хай вам усім щастить. Хай вам допомагає Бог! А на закінчення, може вже останній раз, проспіваємо разом гімн «Ще не вмерла Україна». «Струнко!»
На цій відправі прощено Довбушеві його вчинок, який суперечив присязі, одначе функцію надрайонного знято і призначено в групу Деркача з пониженням до звичайного боївкаря.
Через рік літом 1953 р. Грім з дружиною перейшли із Рожнятівського району на постійне перебування у наш Надвірнянський район.
Після докладного вивчення терену було вирішено будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка. Місце було добре тим, що вода була підземна, без ніяких ознак потічка. Вона пробивалась із землі і через кілька метрів ховалася у землю. В криївці мало жити шість осіб: Грім з дружиною, Довбуш з Попович Анною, я – Деркач і Яркий – Ярослав Обрубанський. В цьому складі ми почали будувати осідок. Ольга, дружина Грома, і Анна Попович цілий час будівництва стояли з двох сторін на стійках, а вечорами варили їжу на примусах. Треба віддати належне жінкам-підпільницям, дружині Грома Ользі Герасимович-Твердохліб і Анні Попович, які разом з нами, мужчинами, стійко переносили всі труднощі підпільного буття. Бувало, Ольга по тижневі сама одна жила серед далеких гір, даючи змогу виконувати іншу роботу боївкарям, своїм охоронцям.
Будівництво йшло відкритим способом: розчистили на 3-4 м. глибини яму, зав’язали з кругляків стіни, основою 3-4 м, зробили подвійну стелю, щоб сніг не топився, зробили коридорчик і комору на продукти, на зберігання бензину, інструментів та інших речей. Кімната була приблизно 4 на 4 м., в протилежному від входу куті був проведений вивід вентилятора (люфтівник), а вхід повітря був у коридорі, біля виходу. Треба сказати, що грунт складався із суцільного грубого каменя, який легко пропускав повітря і ніколи не відчувалося задухи. В цьому ж місці попри стіни були зроблені поверхні прйчі для спання, серед кімнати був столик і лавки, де ми їли і працювали. Коридорчик закінчувався туалетою, туди ж зливалися помиї з кухні, а тверді відходи зберігали в скрині до весни. У верхній частині коридору була зроблена криничка, вода з якої жолобком стікала в туалету і дальше просочувалася між каміннями у підземелля. В кінці коридору на 3-4 м. був вихід типу отвору 60 на 60 см. Вверху вихід прикривався «дучкою» (це скриня на завісах, наповнена землею і мохом відповідно до місцевого терену).
Робили ми криївку дуже потихо, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На початок вересня 1953 р. криївка була готова і настільки добре замаскована, що вівчар ходив з вівцями через криївку і нічого не замічав. В цьому місці хочу висловити належне жителям хутора «Рівня», особливо двом родинам, від яких ми мали всі продукти, розвідку і все, що потрібне було. Грім завжди говорив, що цих добрих людей треба нагородити найвищими нагородами. У найтяжчі трагічні часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і безстрашно допомагали нам всім, чим могли.
Так ми стали на зиму з 1953 на 1954 рік. На цілу зиму був розроблений плян занять. Треба сказати, що для безпеки ми мусіли замінити день на ніч. Отже, коли на дворі ранок, тоді в нас ніч і ми лягаємо спати. Коли надворі вечоріє, ми встаємо, варимо їсти, проводимо заняття, і так цілу зиму. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. До обіду три години були заняття з таких дисциплін: історія загальна, історія Польщі, Росії, Румунії, тобто наших окупантів, історія України, історія дипломатії, психологія товпи, загальна психологія, логіка, основи красномовства, а також способи діяльности СБ (тут завжди для закріплення після занять проводилося індивідуальне читання протоколів зізнань агентів НКВД-МГБ), структура і методи роботи МГБ. Після обіду вільні заняття, кожний за своїми потребами і можливостями займався самостійно по програмі «Олега».
Надходила весна 1954 року. Довбуш цілий час наполягав, щоб налагодити зв’язок із групою Хмари.
Ми знали, що Хмара після втечі то тут, то там був у терені, я за дорученням Грома зустрічався з Хмарою літом 1952 року після відправи, але Хмара не захотів піти до Грома і діяв повністю на свою руку.
Довбуш добре жив із Дубом (районний Яремчанського району Антон Вацюк) і дуже його «тягло» до Дуба на зв’язок. І після того, як ми своє бліде від підземелля тіло трохи припалили на сонці й дістали людський вид, Грім рішився на те, що пішов зі мною на терен с. Рафайлів (тепер Бистриця), а Довбуша і Яркого з с. Делятин відпустив на зв’язок до Дуба у с. Лоєва, на господарстві Івана Романюка.
Було домовлено, що всі ми мали повернутися до криївки до 15 травня. У випадку, як на 15 травня Довбуша і Яркого не буде, то в криївці мали прийняти це як стан тривоги і на деякий час до вияснення покинути криївку. Одначе коли ми прийшли з терену до криївки 14 травня і не застали Довбуша, то Грім запевнював нас, що він має добре передчуття і не збирається покидати криївку. Не хотів виходити з криївки і коли 15 і 16 не було ні Довбуша, ні Яркого. Навпаки, 16 травня в неділю він післав мене у с. Зелену дістати кислої капусти, цибулі та ще дечого купити і 18-го рано прийти на осідок. Я піднявся нагору з криївки і кажу до Попович, яка сиділа на криївці: «Може підеш зі мною у село?». А вона відповіла, що не піде, бо снився поганий сон. І я пішов сам.
Ввечері зустрівся з нашим чоловіком, поговоривши про новини, я дав гроші на купівлю рибних і м’ясних консервів, просив приготувати капусту, діти вдень мали принести дещо поїсти, а ввечері знову ми мали зустрітися. З тим я пішов досипляти ніч. Ніч була досить холодна, я загорнув голову у куртку і так задрімав. Сниться мені сон, що дівчина, подібна до мавки, паде з неба біля мене, взяла мене рукою за плече, розбудила і каже: «Скоро йди на свій осідок». Я пробудився. Довго не думаючи, закинув автомат на плече і йду скоро до криївки. Перейшов я відкриту гору на другий бік, а на протилежному узбіччі вже була наша криївка. До криївки вже цілий час ліс і отже нема чого спішити, я сів і закурив. День видавався дуже погідний, сонце тільки що зійшло, ще по-весняному червоне, і й міркую собі, що це за сон такий снився. І тільки я піднявся іти далі, як біля криївки затріскотіли автоматні черги. Стрілянина продовжувалася пару хвилин і затихла. Потім пролунали два чи три приглушені вибухи гранат. Все! Бункер упав, думаю собі. Ось закидують гранатами. Привів Яркий або Довбуш. Потім пролунали двй пістолетні постріли, так як з бочки – і тишина. Я подумав собі: Грім з дружиною пострілялися, а Попович взята живою. Так воно і сталося.
Нині Анна Попович кожен раз подає іншу картину, але одне є незмінним. Коли вони почули на криївці гуркіт, то дружина Грома Ольга пішла дивитись, хто це, трохи підняла дучку і тоді просвистіли кулі понад головою, почалась стрілянина. «Що, ми вже готові?» – запитав Грім і пішов додучки виясняти, хто привів. Костенко дозволив Довбушеві обізватися. Грім, упізнавши голос Довбуша, запитав: «Як ви ся там чуєте, сотнику?» Довбуш відповів: «Так як коза, прив’язана на заріз» (за словами Анни Попович, по чоловікові Матвейка, с. Залісся  Золочівського району Львівської обл.).
За теперішньою версією Попович, там облога продовжувалася цілий день, велися переговори про здачу Грома і аж надвечір вони пострілялися. Одначе, Яркий, який біг повідомляти, що Довбуша нема і під час перших пострілів був недалеко від криївки, також чув пістолетні вистріли не дальше, як 15 хвилин від початку. Так приблизно розглядалася справа і на суді.
Попович твердить, що Ольга застрілилася і зразу померла, а Грім після вистрілу, як прийшов до себе, то згадав, що Деркач пішов у село і просив її, щоб не всипала (не указала, куди він пішов, аби його не вбили).
Ось так загинув командир 4-ї воєнної округи УПА-Захід, майор УПА Грім – Микола Твердохліб, уродженець с. Петрилів, Тлумацького р-ну.
Події з Довбушем розвивалися так: коли вони пішли в терен, то пару днів походили разом, а потім Довбуш відпустив Яркого до дружини у Делятин і 14 травня вечором вони мали зустрітися біля нафтової вишки у с. Пасічна.
Зустріч з Дубом мала відбутися 12 травня. Довбуш прибув до с. Лоева 11 травня вечером і, викликавши господиню дому, старався вияснити, чи Дуб і Хмари брат Іван не можуть бути знову провокаторами. Вона сказала, що вони на стриху чекають на нього і запевнила, що вони не зрадники, що вона гарантує своєю головою, що вони чесні. Після таких запевнень Довбуш рішив зустрітися. 12 травня вони зустрілися, їх було троє, Довбуш – один. По короткій схватці Довбуш був зв’язаний. Господиня, узнавши про таку трагедію, взяла на себе відповідальність і з тої розпачі кинулася у криницю й загинула.
Чекіст Костенко знав, що Довбуш зимував з Громом, тому зразу ж почав тиснути. Довбуш згадав про 15 число, як останній реченець, і на всякий випадок міркував, що Яркий 14-го прийде на зв’язок і як його не буде, піде на осідок повідомити Грома про небезпеку. А тим часом Яркий рішив чекати на другий день, тобто 15 травня і аж тоді пішов на осідок. Але 16-го вдень не ризикував перейти присілок Зеленицю, зачекав до вечора, перейшов присілок, заночував і раненько пішов на осідок, не дійшовши 500 м., як почалася стрілянина.
Довбуш тримався до 16-го, ранком признався і показав на карті місце. Тоді почалася підготовка і 16 травня уночі група чекістів із зв’язаним Довбушем поїхала у гори і до світанку прибула на місце трагедії. Дільше події розгорталися, як описано вище.
За рік, знову ж таки за допомогою зрадників-провокаторів і з використанням наркози вдалося взяти мене, Яркого і Архипа в Надвірнянському районі. Дуба – Верхоляка Дмитра і Остапа – Іванківа Степана в тодішньому Солотвинському районі. З 9 по 16 лютого 1956 року відбувся суд над нами усіма – 9 осіб. Вирок такий: чотири на розстріл, решта на різні терміни. Мені, Верхолякові і Обрубанському замінили розстріл на 25 літ лагерів, а Довбуша – розстріляли.
Ось так трагічно закінчилася боротьба останніх повстанців-революціонерів у Карпатському краї.

Спогад записано 14 липня 1991 року.
м. Івано-Франківськ.

Для початку хай кожен для себе визначить чітку відповідь на два запитання: 1. Що таке Закон? 2. Що таке Бізнес?
Відповідь має бути проста і коротка. Це потрібно для того, щоб кожен міг чіткіше зрозумі те, про що піде далі мова. А то часто люди говорять слова і думають, що вони їх розуміють, а попросиш конкретизувати зміст поняття - і виходить бекання і мекання, а не чітке визначення.
Так для мене закон - це є усталені норми суспільного правопорядку. Не буду деталізувати ерудованими тлумаченнями, а зауважу на те, що слова "право", "правда" і "правильно" - є однокореневими і по-суті є синоніми, тобто спільного змісту. З чого я роблю висновок, що коли є право, але воно не є правдою і не є правильно - то це є фальшиве право, безчесне, отже взагалі ніяке не право.
Для прикладу візьмемо ситуацію з авто, яку у вас викрали (хоча то може бути будь-яка інша річ): ваші дії будуть однозначні - ви звернетесь до міліції. А куди ще? В державі Україна структура МВС для того й існує, щоб бути тією силою, яка захищає і підтримує право, суто фізичною силою впроваджує закон в життя.
Далі є декілька варіантів:
а) міліція активно реагує на ваше звернення, швидко знаходить ваше авто і/або злочинця, який його викрав, після чого вам повертають авто і/або компенсують завдані матеріальні і моральні збитки;
б) міліція імітує пошук вашого авто, бо ліньки за таку зарплату "карячитись", отже ви навряд чи отримаєте своє авто і /або компенсацію за збитки, хіба що страховку, але це зовсім інша тема;
в) вам дають зрозуміти в завуальованій формі, що ви можете отримати своє авто назад, якщо сплатите певну суму, причому вам стає ясно, що викрадачі авто в спілці з міліцією, отож якщо ви відмовитесь, то вас очікує варіант б).
Ясно кожному, що правда і правильно тільки у варіанті а) - це є право, закон, якого ми хочемо! Але реальність підсовує інші варіанти, на які ми за часту мусимо погоджуватись, коли не діє правильний варіант.
Гірше того: в Україні вже створено таке правове поле, коли варіант а) включає в себе автоматично і варіант б) і варіант в): це конфіскація авта за якісь борги, причому досить незначні. Наприклад, автомобілісту за фіксацією відеоспостереження виписали заочно штраф десь в межах 250-300 грн., потім заочно судили, заочно судовиконавці подали заяву на конфіскацію, бо всіх їх не цікавить пересвідчитись чи дійсно правопорушник знає і свідомо не сплачує штраф - їм це навпаки непотрібно, бо діє варіант в)!
І ось автоінспекція зупиняє десь авто, пробиває по базі і конфісковує, причому задіює для цього приватних підрядчиків, тому що самі вони не мають ні евакуаторів, ні штрафплощадок для авто, але мають закон, який вони зобов’язані виконувати. І ось тут починається бізнес по-українськи: всі послуги цього підрядчика в двічі-тричі, а то і більше перевищують ринкові, тобто евакуатор десь коло 1000 грн., а кожен день стоянки десь в 200-300 грн. І зауважте: все законно! Спростувати юридично неможливо! Таким чином державна служба законно працює на чималий зарібок приватної фірми!
З того конкретизуємо, що означає поняття "бізнес" в простому вираженні: це або виробництво нових товарів, або - послуг. Причому треба чітко визначати виробництво - як саме виробництво чогось нового, як і послуги мають бути корисними, а не в стилі: за певну суму я вам гарантую, що у вас не буде неприємностей від мене...
Славної пам’яті всесвітньо відоме авто марки "Запорожець" мало українське виробництво майже на 100 %, хіба що фарбу бувало імпортували чи ще якісь дрібнички, а так всі болтики та шурупчики, мотори і динамо, кузов і обшивка - все нашого виробництва. Нашого! Якісь, звичайно, не супер, але який розкручений був бренд! Одне слово: "Запорожець"!
І ось одна цофнута нендза вирішила покращити цей бізнес, що саме по собі непогано, але все залежить - яке буде виконання. Якби той молдовський українець домовився і закупив у корейців усю технологію виробництва автомобілів марки "Деу" - це було б дійсно правдиве виробництво! Новий завод з новим устаткуванням і тисячами нових робочих місць тощо. Але ж це потребувало великої розумової напруги, тому було вирішено піти простішим шляхом: закуповувати готові деталі і робити виключно зборку, а в результаті нам стали поставляти готові авто без коліс як одну деталь, а колеса окремо - як другу. Прикрутити колесо до готового авто і дурень зможе, а от всі інші люди на "ЗАЗ" залишились без роботи. То який це бізнес? Де тут нове українське виробництво? І що це дало економіці України?
Що таке бізнес з надання послуг по-українськи вже було показано на прикладі сервісу від Державтоінспекції, а щоб показати і доказати, отже - довести до всіх-всіх, що це не епізодичний випадок, але наскрізне явище в українській економіці, наводжу нижче одну статтю про закупівлю держустановою вугілля за в тричі дорожчою ціною для роздачі пільговим категоріям населення. Зауважте, що знову все законно! Не підкопаєшся! Хоча за гроші, які держава збирає з усіх працюючих тих же шахтарів та інших трударів в Україні, можна було замість пільгової 1 тони - дати кожному по 3 тони вугілля! Відчуваєте різницю?
Тепер для чого вся ця розмова: згідно загальновизнаної економічної теорії багатство держави складає сукупний продукт з виробництва товарів і послуг, а гроші є просто паперовим документом на певну частину цього суспільного добра. Без реального наповнення змісту грошей конкретним добром - це пусті папірці. Отже можна різними псевдобізнесовими оборудками загребсти скільки завгодно грошей-"бабла", обманувши людей і виставивши все як цілком законну операцію. Людей обманути можна, от тільки економіку не надуриш! Вона потребує реального виробництва затребуваних товарів, як і надання правдиво потрібних послуг.
Якщо хтось хоче зрозуміти причини розвалу СРСР, то якраз оце і було головною причиною: людей надурили, що то є найправильніша і найпрогресивніша з економічних формацій в світі, а насправді то була псевдоекономіка, яку зараз багато в чому дублює економіка України. Пригадайте, як всі заводи, фабрики та різні підприємства диміли, пихтіли і щось виробляли, а всі люди щоденно напружено працювали - всі! Безробітних не було, бо то був злочин, за який могли ув'язнити. Водночас при такій економічній потузі такої махини, яким був мегакомплекс  промислового виробництва в СРСР  - в цій державі був тотальний дефіцит і нестача буквально всього найнеобхіднішого, полиці магазинів зяяли порожнечею або були заповненні товаром, який ніхто і за дурно не хотів брати. Безкінечні черги за всім - невже це вже забулось? Чому країна працювала, а результат був відсутній? Тому що то була псевдоекономіка!
І в нас можна дурити і далі людей, як загалом видно, що влада дурить і себе саму різними позитивними реляціями як і в часи збіговиськ ЦК КПРС, але ж питання в іншому - в нашому особистому добробуті! В тому, як нам, пересічним українцям, жити і виживати за таких умов безкінечного злісного злочинного грабунку? Я розумію, що хтось зараз живе краще і його не цікавить, чому комусь живеться гірше і як там буде далі, але коли корабель почне тонути, то зле стане всім: і хто пливе  першим класом, і хто найнижчим - тонути доведеться всім спільно. Розвал Радянського Союзу - такої начебто могутньої світової наддержави і є тому яскраве свідчення. Економічний колапс для України не є вже справою часу - він вже настав! Вже! Ось він - показую.
В будь-якій державі економічна криза і політична криза обумовлюють одне-одне: без політичного єднання неможливо подолати економічної кризи - це однозначно. Бізнес вимагає стабільності для свого нормального функціювання, як і потребує чесного правового поля, де однакові так звані "правила гри" для всіх учасників економічної діяльності. А що ми маємо наявним в Україні на даний момент? Якесь усталене право відсутнє в абсолюті! Суди втратили всіляку повагу і вагу в суспільстві. Прокуратура і МВС трактують закони виключно як це подобається їм і апелювати супроти їхнього свавілля немає до кого - вони ж і є ПравоОхоронці. Державний адміністративний апарат в Україні успішно втрачає будь-яку керованість і суспільну значимість. Приклад тривалого безголів’я мерії столиці України Києва - яскраве тому свідчення.
Від 23 квітня - з моменту введення в дію законів України, прийнятих в абсолютно антизаконний спосіб 4 квітня на так званому "виїзному засіданні" ВРУ, - можна вважати як початком кінця! Розпочинаємо відлік у наближенні до соціальної катастрофи в України. Це не пусті слова, а реальні факти: коли вирішальним у прийнятті законів України стає рішення ВАСУ (Вищого Адміністративного Суду України) - всяка парламентська демократія в Україні фактично ліквідовується. Тобто маємо кінець парламентської демократії і початок глибокої політичної кризи. Законодавча влада узурпована органом, що не належить до демократично створених, отже всілякі вибори втратили будь-яке значення. Так само, як і будь-які референдуми. Все це є такою самою фікцією, як були вибори за влади комуністів у СРСР: всі одноголосно, бо спробуй тільки проти... А потім все одно, у нас хто рахує - потрібне для себе нарахує.
Стосовно нашого "гаранта", то судячи з того, як за 3 роки його правління так званою "залізною рукою" господарника, - Україна успішно провалюється в економічний та політичний колапс, то найкраще у нього виходить в літературній діяльності та й то виключно в сумах гонорарів, як і у його попередника виходило найліпше з бджолами, а не в питаннях керівництва державою. Ну а підписані "гарантом" 19 квітня закони остаточно поховали його як "гаранта конституційного правопорядку", бо Президент України Віктор Янукович власноручно завізував законодавчий злочин. Все, що далі - то деталі.
Виходячи з всього сказаного, я особисто маю величезний сумнів, що Україна стане найближчим часом до якоїсь спілки з Євросоюзом, а щодо Митного союзу, то якщо вони втягнуть до себе Україну як повноправного члена - можу їм тільки поспівчувати. Авторитарні державні режими Російської Федерації, Білорусі та Казахстану не витримають того масштабного активу деструктивного в соціумі, що накопичилось в Україні просто безмірно на теперішній час. Певен, що вони дуже швидко пошкодують, що зв’язались з Україною в її сучасному політичному та економічному стані.
Час покаже, але в найближчому 10-літті для України я особисто нічого доброго не передбачаю, тому що економічний колапс, це як коматозний стан у людини: вийти з коми надважко, а жити потім - так само досить нелегко.

Богдан Гордасевич
м.Львів

Як держкомпаній купити вугілля втричі дорожче ринку та уникнути відповідальності
Сергій Головнев - 22 квітня 2013, 07:33
(переклад українською Гугла)

Державне підприємство «Донвуглереструктуризація» 26 березня, після проведення тендеру, уклало договір з донецької трейдингової компанією «Донбас Ойл» на закупівлю 153 500 тонн вугілля. Сума контракту - 221 млн гривень з ПДВ, повідомляє «Вісник державних закупівель». Придбаний вугілля держкомпанія повинна передати колишнім працівникам шахт і збагачувальних фабрик - за законом, безробітні шахтарі, пенсіонери, інваліди та члени сімей загиблих гірників мають право на одержання пільгового вугілля для побутових потреб.
Згідно інформації в «Віснику державних закупівель», трейдер повинен продати «Донуглереструктуризации» 76 800 тонн палива марок Р і ДГ по 1400 гривень за тонну і 76 700 тонн марки АМ за 1480 гривень. Це високі за ринковими мірками ціни. Для порівняння: за даними Минэнергоугля, шахтоуправління «Південно-Донбаське №1» в січні-березні продавало трейдерам вугілля марки ДГ в середньому по 444 гривні за тонну, а об'єднання «Селідоввугілля» - марки Г і ДГ по 517 гривень за тонну.
Трейдери продають вугілля державі втричі дорожче, ніж закуповують у держшахт
У тендері брали участь чотири підприємства. Компанія «Торговий дім «Енерговугілля» запропонувала той же обсяг вугілля за 226,8 млн гривень. Ще дві компанії, «ДТЕК Трейдинг» Ріната Ахметова і «Энергоопторг», були готові продати паливо набагато дешевше - за 92 і 97 млн гривень відповідно. Але їх пропозиції були відхилені з формальних причин - «ціна не містить вартості товарів», повідомляє «Вісник державних закупівель». Зачіпкою стало те, що ці компанії вказали ціну на всю партію, тоді як закон вимагає окремого документа, в якому наведено вартість однієї тонни.

Суд в допомогу
Тендер - лише початок історії. Відразу ж після його закінчення, 26 березня, «Донвуглереструктуризація» надіслала трейдеру листа з відмовою купувати вугілля за обумовленою на тендері ціною. 29 березня «Донбас Ойл» звернулася в Господарський суд Донецької області з вимогою змусити держкомпанію виконати умови договору. Вже 1 квітня суд виніс рішення на користь трейдера, зобов'язавши «Донуглереструктуризацию» заплатити за куплений вугілля повну суму - 221 млн.
Навіщо ускладнювати процедуру закупівлі, якщо в результаті сторони залишилися при своєму? Суд став своєрідною страховкою від фінінспекторів, які, проаналізувавши ціни, могли б висунути керівництву держкомпанії звинувачення в неефективне витрачання бюджетних грошей. «Відповідальність за виконання який набрав чинності рішення суду не передбачено», - пояснює Ганна Тищенко, радник практики вирішення спорів юрфірми Integrites. Іншими словами, якщо контракт на покупку вугілля менеджери «Донуглереструктуризации» підписали з примусу, контролюючі органи не зможуть пред'явити до неї ніяких претензій.
Для остаточного вирішення питання із закупівлею юристи держпідприємства повинні подати апеляційну скаргу, говорить Тищенко. Якщо рішення місцевого суду підтвердить і Апеляційний госпсуд, жоден фінінспектор не зможе залучити до відповідальності членів тендерного комітету підприємства.
Чи Так все і було задумано? Що брали участь в операції компанії відповіді на питання не дають. Директор «Донуглереструктуризации» Олександр Панишко кілька днів був недоступний для коментарів. Секретар у приймальні директора повідомила, що він перебував на шахті, де була аварія», а в його відсутність ніхто прокоментувати ситуацію не взявся. В «Донбас Ойл» також не прояснили ситуацію: там жінка, вислухавши питання Forbes по телефону, повісила трубку.

Телефонне право
Хто продає побутове вугілля в два-три рази дорожче, ніж державні шахти і приватні трейдери? Згідно з даними Єдиного держреєстру підприємств, «Донбас Ойл» заснував 27-річний Руслан Курок в кінці 2011 року. У лютому 2012 року підприємство було переоформлено на жителя Донецька Михайла Коротина. Номер телефону в реєстраційних документах підприємства - (062) 345 16 62 - збігається з номерами телефонів компанії «МАКО Інвест» і благодійного фонду «Олександр Янукович», що належать старшому синові президента Олександра Януковичу.
Номер телефону «Донбас Ойл» збігається з номерами телефонів фонду Олександра Януковича і його компанії «МАКО Інвест»
Дані держпідприємства «Інформаційно-ресурсний центр»
В «МАКО Холдингу» категорично заперечують зв'язок з «Донбас Ойл». «З точки зору чинного законодавства, будь-яке підприємство має право внести будь-які телефонні номери в систему Єдиного держреєстру підприємств і організацій, - говориться в письмовій відповіді директора департаменту «МАКО» Володимира Кузнєцова. - У зв'язку з цим ми не можемо проконтролювати використання пов'язаних з групою стаціонарних телефонних номерів іншими суб'єктами господарювання».
Хід судового процесу дає ще одну зачіпку на тему можливої зв'язку «Донбас Ойл» зі структурами Олександра Януковича. Від імені трейдингової компанії в донецькому госпсуді виступав місцевий адвокат Денис Степура. Цей же юрист трохи більше двох років тому представляв у суді інтереси Асоціації «Донбаський розрахунково-фінансовий центр» (ДРФЦ), реорганізоаної в ЦЗФ «Комсомольська», і що належать ДРФЦ збагачувальних фабрик.
Щоб зв'язатися з переможцем «вугільного» тендеру - «Донбас Ойл» - потрібно зателефонувати за номером компанії «МАКО Інвест», що належить старшому синові президента Олександра Януковичу
1256616

http://forbes.ua/nation/1351200-kak-goskompanii-kupit-ugol-vtroe-dorozhe-rynka-i-izbezhat-otvetstvennosti?utm_medium=newsnet&utm_source=korrespondent.net&utm_campaign=inf328

Моя особиста думка, що за цими провокаціями стоїть відомий своєю підступністю і гнилизною кедебіська сука Віктор Медведчук, який хоче на догоду Путіну пропхати свою лже-ідею федерального поділу України через посилення конфронтації між людьми та регіонами.

Доки ми не депортуємо з України цю гниду Віктора Медведчука, доти у нас громадянського спокою не буде - ця падаль ще гірша за Януковича, бо на цього провокатора працює вся агентура ФСБ в Україні - вони і роблять таку огидну справу задля того  " чтоб хохли мордьі друг другу стали бить"

читайте тут: http://blog.i.ua/community/662/1113665/
"Старе падло смердить огидно" - моє про Медведчука



Де винуваті, за нищення пам'яток?? http://blog.i.ua/community/3062/1199259/?p=1#p1
    10.04.13, 09:11
    ВАРТА
    вандалізм

Як стало відомо 9 квітня у Івано-Франківській області в селах Княгиничі і Пуків Рогатинского району невідомі розбили пам'ятні гранітні дошки із зображенням бюста головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.

Невідомі в ніч на 8 квітня зруйнували стелу героїв УПА в місті Моршин Львівській області.

Нагадаємо, в ніч на 7 квітня в селі Великосілки Каменка-Буського району Львівської області невідомі зруйнували пам'ятник проводиру ОУН Степану Бандері.

Крім того, упродовж 6 і 7 березня від рук вандалів постраждало відразу декілька меморіальних дощок і пам'ятників Степану Бандері і Роману Шухевичу в Рівненскій та Івано-Франківській областях.

http://tyzhden.ua/News/76990


Хтось знає, як просувається розслідування у всіх справах вандалізму??

Народ хоче знати "полуношних героїв"))))

14.52 От ми вже і відповіді дочекались:  http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?vo_lvovskoy_militsii_govoryat_chto_pamyatniki_natsionalnim_geroyam_razrushila_pogoda&objectId=326181&lang=ru

Тиждень.ua, на яку посилається сайт мабуть вже вважає комуністів і соціалістів владою

У львівській міліції заявляють, що пам’ятник національним героям зруйнували не вандали, а погода

Пам'ятник національним героям Євгенові Коновальцю та Степану Бандері у с. Гординя Самбірського району, що на Львівщині, зруйнувався без стороннього втручання. Про це у коментарі Тиждень.ua заявила начальник відділу зв'язків із громадськістю ГУ МВС України у Львівській області Світлана Добровольська.

«Доведено, що там не було стороннього втручання в руйнацію пам’ятки, що це чисто погодні умови спричинили падіння», – сказала вона.
Що стосується інших випадків руйнування пам’яток, то за тими фактами було відкрито кримінальні провадження.
«Слідство триває, шукають осіб, причетних до скоєння цих подій», – додала Добровольська.
У свою чергу, джерела Тиждень.ua у львівській міліції зазначають, що в одній із версій міліція розглядає причетність до цих дій місцевих мешканців, причому – націоналістичних нахилів. Згідно із версією, це робиться для того, «аби кинути тінь на владу».
Як повідомлялося, останніми днями на Львівщині та Івано-Франківщині було зруйновано кілька пам’ятників і пам’ятних дощок провідникам ОУН-УПА Романові Шухевичу, Євгену Коновальцю та Степанові Бандері.
Так, у ніч із 6 на 7 квітня було зруйновано пам'ятник Коновальцю та Бандері на вулиці Січових Стрільців, який стояв навпроти сільської ради села Гординя Самбірського району із 1991 року.
Крім того, у цю саму ніч було зруйновано «Стелу Героїв» із барельєфами Романа Шухевича, Євгена Коновальця та Степана Бандери біля Центру реабілітації ветеранів УПА і репресованих «Говерла» у м. Моршині.
У той же час невідомі зруйнували пам'ятник Бандері у с. Великосілки Кам’янка-Бузького району.
Водночас, у Івано-Франківській області з 6 по 8 квітня в селах Княгиничі та Пуків Рогатинського району невідомі розбили пам'ятні гранітні дошки із зображенням погруддя головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Тиждень.ua

Коментар Богдана Гордасевича:
Яка проста версія: "у львівській міліції зазначають, що в одній із версій міліція розглядає причетність до цих дій місцевих мешканців, причому – націоналістичних нахилів. Згідно із версією, це робиться для того, «аби кинути тінь на владу».
Я тільки одного не розумію: як на цю владу можна ще якусь "тінь" накинути? Очорнити чорне?
Також уявити старого націоналіста або молодого свободівця, що поночі робить подібні провокації знищуючи власноруч національні святині - щось фантазії не вистачає.
Стосовно погоди я навпаки згоден: тільки погода і може ходити з кувалдою і руйнувати пам'ятники! Якби це не було ПОГОДжено з ментами - не було б такого організованого і масового злочину.

Чого-чого в цьому світі нема, але я таки вважаю, що наша країна Україна є у світі самою загадковою! Ну ж бо ніхто-ніхто: ні різноманітні спостерігачі зовні при всій їх небайдужості чи незаангажованості щодо України, ні тим більше всі внутрішні учасники процесу життя-буття в Україні - всі як не гадають, як не вигадують, але передбачити майбутнє для цієї світової держави не спроможні навіть на кілька тижнів, а що там казати про місяці чи роки.
Наша чарівна країна У є настільки непередбачувана, настільки непрогнозована, що всім і зовні, і в середині залишається тільки розводити руками з подиву і просто спостерігати за тим, що то далі буде і чим нас майбутнє подивує.
Я не буду робити грунтовного переліку всіх унікальних зворотів, оборотів та переворотів в українській політиці та державному функціюванні, які відбулись за минулі 22 роки існування Незалежної України, а сконцентрую увагу для прикладу на особливо знакових і пам'ятних подіях, які були феноменально непередбачувані.
Ніхто, абсолютно ніхто не передбачав, отже і не організовував свідомо (увага!), такого соціального вибуху в Україні, яке отримало назву Помаранчева революція. Такий глобальний багатомільйонний здвиг людей був потрясаючою подією для всіх у цілому світі, як і унікальна самоорганізованість повстання, коли не відбулось жодного конфлікту чи кровопролиття, погромів тощо. Жодних значних ексцесів - жодних. Якщо порівняти з іншими країнами, то це не до порівняння. Україна показала і доказала свою унікальність!
Ще більшу унікальність показала Україна, коли на наступних виборах Президентом України став Віктор Янукович, якого вважали знищеним політиком в абсолюті, якби це була інша світова країна, але це ж Україна! Здавалось, що хто завгодно, тільки не Янукович! Хто завгодно! І... Маємо Януковича. Країна У: тут можливо все! Тут Конституційний суд одним і тим складом може прийняти з одно й того самого питання два діаметрально протилежні висновки: "народні депутати не мають права переходити з фракції до фракції" раптом стає що "мають право переходити". Про скасування Конституції і цілого державного ладу в Україні у 2010 р. без жодних легітимних підтверджень - ще крутіший віраж в українській політиці. Той же Конституційний суд, який має виключно повноваження трактувати норми Конституції, бере і скасовує саму Конституцію, на підставі якої він був обраний і діяв. Суд, який не має жодних законодавчих і тим більше - виконавчих функцій в своїй діяльності, робить протизаконний "конституційний переворот" в Україні -  і? І все спокійно і нормально в країні У. Живемо як і жили до того...
Загадкова країна У, де звичайні люди живуть своїм окремим життя, а влада і всі її закони - існують окремо від людей. Алогічна композиція державного буття, яке неможливо прорахувати на подальше майбутнє, бо як подумаємо, що може бути далі - жах проймає. Судячи з реалій українського політикуму та накопичення кризових явищ в економіці - на нас попереду чекаю нові унікальні враження, про які стримані в емоціях німці кажуть як "дасіш фантастік!"
Власне до такої оцінки належать події 4 квітня 2013 року в Києві, коли значна частина народних депутатів українського парламенту провела свою так звану "виїзну сесію" поза приміщенням Верховної Ради України і без участі депутатів від опозиції, яких просто не допускали на це державницьке зібрання. Зараз всі політологи як і всі теологи, а за тим - і всі інші люди гадають-відгадують новітню загадку з країни У: "А що то було? Мабуть НЛО?!"
Варто нагадати, що у доволі куцій історії українського парламентаризму вже був подібний прецедент 21 січня 2000 р., коли народні депутати збирались поза стінами Верховної Ради, щоб прийняти рішення. То був своєрідний внутрішній "двірцевий переворот", який влаштував підступний заступник голови ВРУ Віктор Медведчук для свого патрона - голови ВРУ Олександра Ткаченка, щоб його скинути з посади і переобрати іншого на голову. Відбувалось усе в Українському домі, який був збудований як музей В. І. Леніна, що є доволі красномовним показником. Звичайно, подібні події не являють собою позитивний приклад, але треба зауважити дві важливі деталі: тут приймали участь всі народні депутати України, які побажали бути, а, по-друге, це не була законотворча діяльність ВРУ: чисто технічна подія внутрішнього характеру. Тобто переобирати голову ВРУ за межами будинку Верховної Ради можна якось визнати легітимним актом, тоді як прийняття законів і всіх інших нормативних актів за межами сесійної зали ВРУ ще й зумисного недопущення до участі частини народних депутатів - це неможливо за будь-яких умов! Це є фактична ліквідація всіх основ парламентаризму!
Весь зміст законодавчої дільності через парламентську демократію полягає в процесі змагальності! В тому, що люди, як громадяни країни, свідомо делегують свої повноваження на керування державою окремим достойним і мудрим людям, які представляють і захищають їх інтереси в процесі суспільного співжиття. Парламент стає місцем, де концентруються всі соціальні інтереси, де через процес чесного голосування визначається перевага інтересів більшості, якій свідомо підчиняється меншість. Повторюю, що кількісне голосування "за" і "проти" є головним показником того, що перемагає воля більшої кількості депутатів, як представників чисельнішої громади виборців. При цьому, як і в будь-якому змаганні, виграє сильніший у чесному двобої у визначеному місці, яким для народних депутатів є сесійна зала Верховної Ради України. В усіх інших випадках визнати легітимною законодавчу діяльність народних депутатів є м'яко кажучи - несерйозно.
Уявіть, що когось з братів Кличків визнали чемпіоном без бою в ринзі, а за поліційним протоколом, де засвідчено, що Кличко побився з своїм суперником по змаганнях десь у барі та добряче його відгамселив. Зрозуміло, що це є безглуздям найвищої проби, яке, як бачимо, пустило в Україні щедрі пагони, особливо серед народних депутатів, про що і засвідчили події 4 квітня, коли було прийнято з 20-ть Законів України! Законів для цілої держави! Але без участі у тому значної кількості уповноважених на те народних депутатів від опозиції. Що це означає? Подумайте.
Дозволю собі пожартувати і заявляю, що відтепер в Україні появилась нова законодавча змагальність: депутати від більшості будуть таємно змовлятись про секретні місця здибанок, щоб швиденько прийняти якісь закони і постанови, а депутати від опозиції перекваліфікуються в нишпорок, щоб вистежити ці зібрання і якось їх зірвати. Така собі гра в квача, або скорше відповідає російський варіант гри в "козаки-розбійники", де ясно хто козаки і хто розбійники.
Також можна потрактувати цю подію 4 квітня, як початок діяльності в Україні двопалатного парламенту, де більшість буде приймати свої закони, а меншість - окремо свої. Для Президента України це буде просто суперово: захоче і підпише той закон, який йому більше сподобається! Красота! Ще одне новітнє "ноу-хау" в світовій історії парламентаризму.
Набагато цікавішою буде ситуація, коли населення по цілій Україні поділиться за принципом "хто за кого голосував" і почнуть виконувати закони одні прийняті Верховною Радою "більшості", а інші - закони, прийняті Верховною Радою "меншості". А що? Кого обирали - того і будемо слухатись! Все логічно.
До якого хаосу подібне політичне рукоблудство може довести країну - не важко передбачити. Воно і так в Україні порядку мало з тими, м'яко кажучи, дивними судами, законами, урядовцями та депутатами, але відтепер ото веселе життя розпочнеться в країні У! Бадак з бардаків! І тут варто оцінити завбачливість українців, які десь на рівні інтуїції зуміли передбачити такий розвиток подій в країні, бо ж обрали Президентом України власне підходящу для керівництва бардаком людину: колишнього зека, що відбував термін за кримінальною статтею "за згвалтування". Завбачливо, що тут скажеш.
Якщо Віктор Янукович підпише ті "закони з підворотні", ото Україна посуне неймовірними кроками в процесі розвитку нашої індустрії, і то не простої, а секс-індустрії: хто кого і куди тільки зможе...
Напевно, що саме це і мав на увазі вірний помічник президента - прем'єр-міністр України Микола Азаров, коли обіцяв "нову індустріалізацію України". Просто через певну скромність, або, скоріше, через мовну обмеженість, Азаров не озвучив, що то буде "нова секс-індустрія" для України. Справді, мало, дуже мало охоплено українців секс-індустріалізацією за часи незалежності, не те, що в часи СРСР - тоді всіх мали по-повній програмі в усіх можливих позах і місця... Розслабились, українці, призабули, от і прийшов час нагадати. Першість тут, ясна річ, за комуністами - ці добре знаються, як в бардаку черги впроваджувати, як і кому можна поза чергою чи кого...
На часі постає гасло: "Хай живе секс-індустріалізація України!" Відлік пішов! До повної секс-індустріалізації країни У лишилось...

Богдан Гордасевич
м. Львів

Автор скандального графіті з Януковичем: Чому я не люблю президента? А хто його любить? Новина про сумських активістів, яким днями дали до двох років за трафарети із зображенням президента з простреленою головою, швидко поширилася українськими ЗМІ. Реакція прокуратури не забарилася.

Згідно з даними дослідження Research & Branding Group, 50,9% опитаних українців не читають книг.

48,7% респондентів повідомили, що читають книги і 0,4% - не змогли відповісти.
Зауважимо, з читаючих респондентів 29,8% читають кілька разів на місяць, 26,5% - кілька разів на тиждень, 17,7% - практично щодня, 21,5% - читають кілька разів на рік та 2,3% читають рідше, ніж раз на рік.
36,3% українців читають історичні твори, 34,3% - детективи, 26,2% - надають перевагу любовним романам.
86,7% респондентів читають паперові книги, 10,4% - вибирають гаджети, електронні книги, лише 2,1% використовують аудіокниги.
За останній рік менш як 5 книг прочитали 40,2% чоловіків і 39,2% жінок, від 6 до 10 книг прочитали 25,8% чоловіків і 24,9% жінок, від 11 до 20 книг - близько 14,6% чоловіків і 17,3% жінок.
Від 21 до 40 книг за рік прочитали 8,6% чоловіків і 6,7% жінок, більше 40 книг за поточний рік прочитали 4,5% чоловіків і 7,7% жінок.
Дослідження проводилося з 27 лютого по 11 березня. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2%. Дослідники опитали 2 178 дорослих українців у всіх областях України, АР Крим, Києві та Севастополі.
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?ponad_polovina_ukrayintsiv_ne_chitayut_knig&objectId=323783

Джерело: Українські новини

Комент Богдана Бо: Читати люблю, але на жаль сучасні українські автори мало видають цікавого для мене, тому перечитую класиків. Також потрібно визнати, що книга втратила своє значення як носія знань - це перейшло в електроніку. З того люди читають багать, але не книг, а текстів різного гатунку, як біжучі стрічки тощо.


Тільки половина співвітчизників хотіли б народитися знову в Україні
3 квітня 2013

Майже половина українців - 48%, якби мали можливість вибирати країну, де народитися, вибрали б Україну. Про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», повідомляє УНІАН.
Згідно з результатами дослідження, 9% опитаних вибрали б Росію, 5% - Німеччину, 4% - США, по 2% - Великобританії, Італії, Швейцарії, Франції, по 1% - Польщі, Канади, Швеції, Білорусь. Разом з тим, 2% - вибрали б СРСР, близько 4% - інші країни. 16% опитаних не змогли відповісти на питання.
В цілому 15% опитаних, якби мали можливість вибрати країну, де народитися, вибрали б країни Євросоюзу, ще 4% - США. Росію, Білорусь, Казахстан вибрали б близько 10% респондентів, ще 2% - вибрали б СРСР.
Росію найчастіше обирали на Донбасі (18%), півдні (13%) і сході (13%) країни. Німеччини, США, Італії, Великобританії - на заході і півночі країни. Разом з тим, в центрі країни найчастіше вибирали Україну.
Чим молодші респонденти, тим менше серед них тих, хто хотів би народитися в Україні: тільки 40% молоді вибрали б Україну, в той же час серед старших людей таких в 1,5 рази більше. Кожен десятий молодий українець хотів би народитися в США, трохи менше - у Німеччині і Великобританії.
Жінки більше прив'язані до України, ніж чоловіки. Останні частіше вибирали Росії, Німеччини та США.
Всього в ході дослідження, проведеного в період 22 - 28 лютого 2013 р., було опитано 2 тис. респондентів. Опитування проведено у всіх областях України методом особистого формалізованого інтерв'ю згідно з опитуванням (лице в лице).

http://inpress.ua/ru/society/8469-tolko-polovina-sootechestvennikov-khoteli-by-snova-roditsya-v-ukraine#comment-4040

Комент Богдана Бо: Тільки Україна! Тут народитись, жити і померти!
Кому тут в Україні зле - шукайте щастя деінде, я вам не суддя і не кат. Патріотизм для мене тотожний любові до жінки: я готовий страждати в злигоднях через те, що побрався з бідною дівчиною, яку щиро кохаю, чим одружуся на старій та багатій, але огидній і нелюбій, бо це дозволить мені "самореалізуватись"... В чому? І для кого?  Для огидної бабці Англії, чи цинічного Сема, чи для Фатерлянда стану рабським перегноєм, але в шикарній труні...

Галина Гордасевич,  перша поетична збірка


ПОЕЗІЯ В ДЗЕРКАЛІ СТАТИСТИКИ
 
В психології є таке поняття - кольоровий слух . Це означає, що в деяких людей звуки викликають кольорові асоціації. Але явище це суто індивідуальне, різні люди одні й ті ж звуки "бачать" в різних кольорах. Інша справа, коли йдеться про зв'язок звуків з емоціями. Тут є всі підстави твердити, що, принаймні в межах одного етносу, люди використовують одні й ті ж звуки для експресивного виразу однакових емоцій. Я спробую довести це на прикладі української мови і аналізуючи лише голосні звуки, але спочатку мені хочеться навести один невеликий ліричний вірш сучасної поетки Галини Гордасевич, який і викликав у мене бажання дослідити поезію методами статистики.

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді: "Моя - а" - кричав ти, і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

А, може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний підступає в серце.
"Твоя-а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

А тепер давайте поміркуємо над голосними, можна в алфавітному порядку.
Отже "а" - виражає переляк, погрозу, відчай, біль, незадоволення, а ще вживається для передачі далекого гомону, відлуння. Це широкий голосний, який потребує глибокого вдиху і такого ж видиху. "Ах, яка краса!" - скажете ви, зайшовши в сосновий ліс і набравши повні груди повітря, сповненого запахом живиці. "А-а-а!" - відповість вам луна, коли ви голосно гукнете.
Назвемо звук "а" - відлунюючим.
І зовсім інший звук "е" - він вживається для виразу сумніву, незгоди, вагання, недовір'я  ("Е-е-е, куме, це ви щось той...".
Назвемо звук "е" - скептичним.
Звук "і" означає піднесення, подив, захоплення. Коли діти перебувають в стані бурхливої радості, вони вищать, тобто вигукують "і-і-і!".
Назвемо звук "і" - радісним.
Знову ж таки в цілком протилежному значенні вживається звук "о" - це вираз жалоби, смутку, страху ("О Господи, як то тяжко тії дні минають!"). На театральній масці, яка має означати сум, губи малюють округло, у вигляді літери "о".
Отже, є майже всі підстави назвати звук "о" - печальним.
Залишається у нас звук "у", який вживається, щоб передати звуки, що викликають почуття страху (вовче виття, завивання вітру, сирену тривоги). Коли з дітьми граються і зображають якогось "бабая" чи "бабу-ягу", то звичайно говорять: "У-у-у, а де тут неслухняний Івасик?"
Це низький і грубий звук, тому назвемо  звук "у" - звуком страху.
А тепер проаналізуємо наведений вірш з точки зору частоти вживання в ньому різних голосних звуків. Отже, перша строфа:

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

В цій строфі так звана лірична героїня розповідає про себе: осінь, вона самотня над озером, кохання лишилось в минулому. Рахуємо голосні звуки і отримуємо результат: звук "у" вжито в ній лише 3 рази, стільки ж звук "а", дещо більше "е" - 8, ще більше - 17 - "і" , але перше місце - 22 - займає звук "о", покликаний передати той печальний настрій.
Друга строфа:

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Героїня згадує минуле щастя, навіть не просто згадує, вона подумки повертається в нього, вона знову відчуває себе щасливою, і на перше місце - 20 - виходить високий срібний звук "і", далеко позаду - 9 - полишаючи сумний "о", а також "а" - 10, не кажучи вже про "е" та "у", на долю яких приходиться лише  2 рази.
Що ж маємо в, третій строфі?

Тоді: "Моя-а-а!" - кричав ти. і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала.
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

Щастя триває. Може, трохи спадає ота хвиля піднесення "і" вже лише 13, потроху знову повертається печаль - "о" стає 12, "у" лишається на рівні 2, але "е" лише 1, тобто ніяких сумнівів ще нема, зате на перше місце - 18 - виходить "а" - ота луна.
Сумніви прийдуть у четвертій строфі.
А, може, ніякого щастя не було, може, все це нездійснена мрія, яка лишилась в минулому, а тепер пам'ять мимоволі перетворює її в реальність?

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний застилає серце,
"Твоя -а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

І як на зміну настрою відгукнувся звукопис? Різко падає дзвенюче "і" - всього 4, дещо менше - 10 - печального "о", а також широкого "а" - 13, зате на перше місце, - правда, теж 13, але цей звук значно рідше вживається в українській мові, - виходить скептичне "е". Звук "у" лишається на рівні 3.
Цей вірш відразу привабив мене, як тільки я з ним познайомився. Я подумав: основне - це його настрій. Потім почав думати: а чим же цей настрій створено? Він мелодійний, подумалось мені, в ньому багато голосних звуків. А потім мені закортіло порахувати, скільки ж яких звуків у ньому ужито, і з результатами моїх підрахунків я щойно вас познайомив.

Зиновій Зимний

Більше є тут:
ВБФ Галини Гордасевич
http://fondhg.io.ua/

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів

ЖОРЖ  ДИКИЙ



ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини,
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини,
очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi!
І молiтесь, i Бога просiть, –
(кiстяки, як штахет в огорожi)
правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi,
потiм моляться Небу з колiн,
хрестять пики покривлено-виннi,
щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.


ТАК НЕГАРНО

Тепла й любовi серце просить, просить,
а Смерть нещадно свiй ужинок косить, косить...
Для наших душ немає в свiтi мiсця,
вони спадають в землю, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
Лиш Ангел пiдрахунки вносить в касу.
Все зрозумiлiш день за днем стає:
нiхто нiколи за життя не виграє!
Ще серце проситься тепла й любовi,
iще душа бунтує у неволi...
Та все мине: життя-буття мине,
любов i щастя колом обмине:
одним – мене,
а iншим – то тебе...


Я НЕ ХОТІВ ЦЬОГО

Розстрiляю чергою тижня
мiсяць, рiк, вiк, тисячолiть ряди...
В'януть квiти, вмирають дiти:
ми йдемо в нiкуди, як в куди...
Не йдемо, так повзем, летим,–
простеляє дорогу нам дим,
вiд пожарищ, вiд згарищ – попiл.
Посипаємо голову. Потiм.
Ізшиваєм розiрванi груди,
вiд огуди йдемо до запруди,
зносим в купи загаслi серця,
ах! – роботи у нас без кiнця!
За Творця наша радiсть оця!
Та довкола запруди – тiнi,
все невиннi, невиннi, невиннi...
Винних в свiтi давно вже немає,
тiльки Бог їх невпинно шукає:
розриває все новi груди...
Хто вiдплатить за тiї труди?
Не його ж б'ють – все нам! все нам!
по раменам! по спинам й горбам!
Я не хочу цей бачити свiт! –
Прямо в очi пропущено дрiт,
трiскотять скорострiли з кутів:
НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО – НЕ ХОТІВ ! ! !



СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...


БУВ І ПІШОВ

Що хотiлось – те не збулося...
Посивiло моє волосся...
Загрубiли думки i тiло...
Тiльки серце болить, як болiло...
Що в майбутньому – я не знаю...
Але смерть ще свою розпiзнаю...
І скажу їй: – Привiт, Безноса...
Вкороти i менi того носа...
Хай не лiзе в дiла i душi...
Черепи ж до всього байдужi...
Це живi кiстяки ворушать...
Як подiбних до себе не душать...
А менi все осточортiло...
Тож гуляю по свiту я смiло...
І не знаю, що далi буде...
Хто мене спом'яне, хто забуде...
Я не знаю i знати не хочу...
Не вишукую думку пророчу...
Я живу, поки дано звище...
Хай в кишенях протягом свище...
Я живу i вже цього досить...
І земля поки терпить i зносить...
Я живу... А помру – так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...


Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО

Я буду жити вiчно. Не тому,
що хочу чи не хочу – так вже стало,
що жереб кинуто й менi попало
увiчнити життя й iм'я своє.

Я оминув i славу, i ганьбу.
Сума й тюрма до мене не чiплялось.
Я просто йшов спокійно по життю,
яке менi вiд Господа дiсталось.

А шлях той без початку i кiнця,
де нi вернутись, нi країв дістатись...
Тож я iду вперед, щоб не тинятись,
бо Свiт цей – коло iз тернового вiнця.