Більше місяця Львів був увішаний білбордами щодо "визволення України 28 жовтня від фашистських загарбників", але не було жодного з приводу 95-річчя ЗУНР та Листопадового Зриву (Чину). Тому я не сподівався, що 1-го листопада на Янівському цвинтарі буде таке гарне вшанування полеглих вояків УСС та УГА з почесною вартою і військовим салютом, молебнем, лампадками на кожній з понад 700 могил, а ще - чималою кількістю людей. Я намагаюся бути тут кожен рік в цей день і маю можливість порівняти - цьогоріч  вперше було, як має бути. Не знаю, як на Личаківському меморіалі пройшли заходи, але думаю, що ще більш урочисто, бо там головний пантеон України.
За тим почув про урочисті заходи 6 листопада, як визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, на найвищому державному рівні - і мені стало якось, м'яко кажучи, неприємно. Звичайно, що я ніколи не буду стверджувати, що німецько-гітлерівська окупація України була би краща за радянсько-сталінську, але будь-яка окупація є окупацією! Де тут визволення?! Що ми відзначаємо? З таким самим успіхом можна відзначати визволення Києва ордами Батия від варяжської окупації. І це не іронія - це зміст того параду, що відбувся на Хрещатику: в кого наряджаємось? У загарбників, які нічого доброго нам не принесли з тим визволенням, тому що трагедія нового штучного голоду 1946 -1947 років в Україні - це є те благо визволення? Вимирали родини власне тих, хто воював і гинув  "За Родину! За Сталина!"...
Важко уявити щось гірше за війну, але коли люди пережили війну, але не пережили миру  - це взагалі щось над людське розуміння  понять добра і зла. Не хочу і не можу більше щось доводити, а просто подаю добірку матеріалів.

Богдан Гордасевич
    
Столиця вшанувала пам’ять своїх визволителів

У церемонії покладання квітів взяли участь більше 30 тисяч киян та гостей міста
Київ відзначає 70-ту річницю визволення міста-героя від фашистських загарбників.
Так, 6 листопада Президент України Віктор Янукович разом із ветеранами вшанував пам’ять воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Глава держави поклав квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави.
В урочистостях також узяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, члени Кабінету Міністрів, громадськість.
Одразу після завершення офіційної церемонії покласти квіти до могили Невідомого солдата та вклонитися полеглим у бою воїнам прийшло більше 30 тисяч киян та гостей столиці. Багатотисячна колона рухалася від станції метро «Арсенальна» до парку Вічної Слави з квітами та символікою свята – 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників.
http://kievcity.gov.ua/news/11367.html

Хрещатиком пройшла військово-історична хода

У рамках святкування 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників на Майдані Незалежності урочисто підняли Штандарт, а Хрещатиком пройшла військово-історична хода.
Так, головною вулицею столиці крокували прапороносна група, рота Почесної варти, зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, військовий оркестр Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, військовий оркестр військової частини А0139 та військовий оркестр Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, військовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ», військовий оркестр Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, військовий оркестр військової частини А0704, ліцеїсти Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Також Хрещатиком проїхала військова техніка часів ВВВ (21 одиниці), після якої крокували підрозділ барабанщиць Національної академії внутрішніх справ, роти курсантів НАВС у формі піхотинців, авіаторів, моряків часів ВВВ, рота ВІТІ НТУ «КПІ» у формі козацького підрозділу часів ВВВ, роти курсантів-жінок у формі медичних сестер часів ВВВ, у формі авіаторів часів ВВВ, рота ліцеїстів юридичного ліцею ім. Кондратьєва Я.Ю., батальйон почесної варти внутрішніх військ МВС України.
Як розповів перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, який вітав учасників заходу на Хрещатику, загалом участь у військово-історичній ході взяли понад 1 тисячі осіб. Військову техніку часів ВВВ було представлено Київський молодіжним клубом «Червона Зірка».
http://kievcity.gov.ua/news/11370.html

Історія України : 10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
http://ellib.org.ua/books/files/history/hist3/5278.html


Голод 1946-1947 рр. в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Створення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні року.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором В. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровської, Київської, Вінницької та ін. було повышено.Изъятие зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областях. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній «викачці» українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: Ст. Молотов, Р. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибольшевистскому произойленные до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба і т.п.. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних і районним партійним і радянським керівникам, головам колгоспів І безпосередньо трудових колгоспників Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн 500 тис. людей, з них близько 2 млн 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було освободено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецпідрозділах.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для р. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинский повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервов. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн". Важкий час охопило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Западняки" рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаванинов, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильническая колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків і т.п.. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. В голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

Література та джерела:
1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голодв Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во М.П.Коць. - 1996. - 376 с.
http://ukraine-history.com.ua/referat/golod_1946_1947_r.htm

Голод в СРСР 1946-1947 — масовий голод в СРСР після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Причини голоду 1946-1947 рр
На думку дослідників, післявоєнний голод був наслідком поєднання ряду факторів:
    розвалу сільського господарства країни, з-за наслідків війни (нестача робочих рук, техніки, коней, знищення багатьох сіл на Україні і в Черноземье і т. д.). Так, чисельність працездатного чоловічого сільського населення після війни відкотилася до рівня 1931 року, поставки сільгосптехніки в роки війни фактично не велися, поголів'я коней становило близько 45 % від довоєнного, валова продукція сільського господарства за роки війни скоротилася на 40 %, поголів'я худоби скоротилося в порівнянні з кінцем 1930-х років;
    посухи 1946 року, яка призвела до суттєвого, але не катастрофічного зниження врожаю. Збір зерна в 1946 році становив 39,6 млн тонн - на 16 % нижче, ніж роком раніше і в 2,4 рази нижче, ніж у 1940 р.[2]
    політики радянської влади: експорту зерна за кордон у тому числі для досягнення політичних цілей; створення стратегічного зернового резерву на випадок нової війни, незважаючи на вкрай незадовільне забезпечення громадян СРСР продовольством; збільшення податкового навантаження на населення паралельно зі зниженням оплати праці та зростанням цін.
Інформація про події 1946-1947 років як про голод була вперше опублікована в СРСР у 1988 році в «Історії селянства», тоді його причинами були названі тільки катастрофічна посуха та наслідки війни. У монографії В. Ф. Зими [2] наводяться аргументи на користь точки зору, за якою однією з головних причин голоду стала політика радянських властей:
    Голоду 1946-1947 рр. в СРСР не могло бути, оскільки держава володіє достатніми запасами зерна. Одна його частина, не найбільша, експортувалася. Протягом 1946-1948 рр. експорт становив 5,7 млн т. зерна, що на 2,1 млн. т. більше експорту трьох передвоєнних років. Інша, основна частина запасів ніяк не використовувалася. На непристосованих для зберігання складах зерно псувалося настільки, що не годилося до вживання. За неповними підрахунками за 1946-1948 рр. в цілому по СРСР було начисто загублено близько 1 млн т. зерна, якого могло вистачити багатьом голодуючим.
Є дані про 4,43 млн тонн експорту  за 1946-1948 роки, причому з 1,23 млн тонн, експортованих в 1946 році, щонайменше 500 тис. т було експортовано у Франції в першій половині року - тобто до початку голоду, а в 1948 році (після його закінчення) було поставлено на експорт 2,59 млн. Таким чином, безпосередньо під час голоду, за кордон було вивезено до 1,4 млн тонн зерна.
Продовольче забезпечення та рівень життя населення
Післявоєнна криза радянської економіки (пов'язаний з конверсією і початком холодної війни) призвів до зниження і без того невисокого рівня життя людей, і поставив їх на межу голоду. Заробітна плата робітників знизилася майже вдвічі[2], при середній зарплаті молодого робітника 200 рублів на місяць харчування в заводській їдальні обходилося в 8-9 рублів в день. При підприємствах і установах заохочувалося створення городів, без яких виживання робочих ставало неможливим.
Дефіцит продовольства у 1946 р. привів до того, що держава зняло з продовольчого пайка практично все сільське населення (100 млн осіб), яким пропонувалося виживати виключно за рахунок власного підсобного господарства. Однак через директив щодо максимізації хлібозаготівель, 8 % колгоспів оплата трудоднів зерном була припинена (у Черноземье не видавали зерно більше половини колгоспів), а більшість решти видавало не більше 1 кг зерна в день. Грошова оплата праці в 30 % господарств не здійснювалась, тому придбати продовольство за гроші люди там також не могли. При цьому у вересні 1946 р. ціни на хліб в державних магазинах було підвищено вдвічі. У той же час ще восени 1945 р. були скасовані пільги зі сплати сільськогосподарського податку для сімей загиблих на фронті і отримали інвалідність в ході бойових дій, несвоєчасна виплата податку загрожувала великим грошовим штрафом або конфіскацією худоби.
Крім усього іншого, на самому піку голоду в лютому-травні 1947 р. вироблялося фактично примусове розміщення чергового облігаційної позики серед населення. Звернення людей до органів державної влади з проханням повернути гроші, які можуть врятувати їх сім'ї від голоду, практично завжди залишалися без відповіді[2].
В кращому положенні в ті роки було продовольче постачання робітників оборонних підприємств, співробітників міліції (вони продовжували отримувати хліб за картками) і номенклатури.

Масштаби голоду
Із спогадів... Курська обл., слобода Біла, Соколов Володимир Григорович, 1929 р.н.:
    Той час пам'ятається дійсно важкими випробуваннями. Батько працював маляром в районі, я закінчував навчання і одночасно працював з ним. Часто бувало таке, що для того щоб тільки пообідати - доводилося йти до батька за кілька кілометрів. Простий борщ з кропиви, та хліб як глина, від якого ледь не помер як-то. А мати взагалі незрозуміло що їла: як говорила - коржі з листя і квітів липи. Люди перебували весь час у режимі міграції: шукали де і як вижити, на вокзалах оброслі та виснажені люди, на вулицях можна і померлих бачити. І це лише на наступний рік після Перемоги...
Запаси зерна, призначеного для постачання міст, вичерпалися навесні 1946 р. У зв'язку з початком голодом керівництво окремих регіонів просило видати зерно з держрезерву, але отримало відмову.[2].
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР - 600 тис., на Україні - понад 800 тис., в Молдови - понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений цей діагноз[2]. Також зросла захворюваність т. н. «асептичної ангіною» (анемія, спричинена вживанням в їжу неприбраного зерна, колишнього під снігом) та іншими хворобами, пов'язаними з голодом, вживанням в їжу сурогатів (вміст домішок в хлібі досягало 40 %) і т. д. Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму[2]. Гострий дефіцит продовольства, втім, не призвів до масового голоду, існував в СРСР до кінця 1940-х років.
Приблизний підрахунок числа жертв голоду 1946-1947 рр. є складним із-за відсутності достовірної демографічної статистики по цьому періоду (період між 1939 і 1959 рр. переписів населення не було), спроби влади приховати масштаби і сам факт голоду (секретна листування в 1946-1947 рр., «засуха» і «наслідки війни» в 1980-х), ослаблення контролю над поточним обліком населення у післявоєнні роки. Відомо, що в 1947 р. офіційна смертність у СРСР зросла в 1,5 рази (приблизно на 800 тис. осіб, з яких половина припала на частку РРФСР), погіршилися і інші демографічні показники (народжуваність, реєстрація шлюбів і т. д.). На початку 1947 р. надсмертність від голоду в РРФСР і на Україні перекрила природний приріст населення чисельність сільського населення скоротилася майже на 1 млн осіб. За оцінкою М. Эллмана усього від голоду в 1946-1947 рр. в СРСР загинуло від 1 до 1,5 млн осіб[3]. Деякі дослідники вважають ці цифри завищеними[4].

Допомогу голодуючим
Запити регіональних властей про необхідність видачі зерна з держрезерву або залишалися без уваги, або задовольнялися в обсязі в 2-3 рази менше необхідного, і через кілька місяців після запиту. Деяке поліпшення постачання відбувалося з середини 1947 р., коли пік голоду вже був пройдений. В цей час радянське керівництво ввезло з Китаю 200 тис. тонн зерна і бобів сої, на Україну і в Білорусії надходила «допомога жертвам війни» по каналах ООН [2].

Соціальні наслідки
На відміну від голоду 1932-33 такі заходи як тотальне вилучення продовольства у колгоспів, які не виконали план, на практиці не застосовувалися. У той же час було засуджено понад 10 тис. керівників колгоспів, звинувачених в недостатній жорсткості по реалізації плану заготівель зерна[2] або його приховування. Репресіям піддавалися і «розкрадачів зерна», коло яких за законом був надзвичайно широкий (див. Закон про три колоски).
Страх голодної смерті призвела до небувалого зростання злочинності (за розкрадання хліба в 1946-47гг. були засуджені близько 400 тис. осіб) і, як наслідок, до збільшення числа укладених в радянських таборах, праця яких використовувалась все ширше[5]. У ряді районів державні хлібозаготівлі зустріли збройний опір, у великих містах стали поширюватися листівки із закликами до акцій громадянської непокори. Значно зросла кількість посадових злочинів, розвинувся тіньовий ринок продовольства, на якому перепродувалися отримані в спецрозподільниках або вкрадені продукти.
В умовах ослаблення контролю над урахуванням і міграціями населення, багато голодуючих зуміли виїхати з сільської місцевості в міста і більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництва, або вели жебрацький спосіб життя (боротьба з жебрацтвом в містах почалася тільки в середині 1950-х). Поряд з післявоєнної розрухою, відтік населення також сприяв тривалого занепаду сільського господарства в СРСР, довоєнні показники виробництва якого були відновлені тільки до середини 1950-х років. За цей час з радянської сільській місцевості так чи інакше виїхало понад 10 млн осіб.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%EE%EB%EE%E4_%E2_%D1%D1%D1%D0_%281946%971947%29

День визволення Києва від фашистських загарбників

День визволення Києва від фашистських загарбників 6 листопада – День визволення міста Києва від фашистських загарбників. 68 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами.
Щиро вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни із 68-ю річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, любові, радості та благополуччя!
До річниці визволення міста Києва від фашистських загарбників у кожному навчальному закладі міста сплановані та проводяться виставки творів мистецтва, фотографій, плакатів, документів, архівних матеріалів воєнних років. У школах проводяться тематичні уроки, бесіди, лекції, вечори, літературно-мистецькі заходи за участю ветеранів війни та дітей війни.
Організовується відвідування учнями Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці), Меморіального комплексу «Бабин яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили», Меморіального комплексу «Букринський плацдарм» в Переяслав-Хмельницькому, філіалу Музею історії Києва «Партизанська слава Київщини», Парку Вічної Слави, парку Перемоги, шкільних музеїв бойової слави.
У Києві проводяться святкові концерти для ветеранів війни за участю дитячих та юнацьких художніх колективів закладів освіти з виконанням пісень та хореографічних творів воєнної тематики. Так 4 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва пройшла виставка дитячих малюнків «Визволителям присвячується». А 6 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся святковий концерт «Слава визволителям».
Також рганізовується вітання та відвідування ветеранів війни вдома, в лікарнях, санаторіях, будинках для людей похилого віку, надання посильної соціальної допомоги через шкільні тимурівські, волонтерські загони та загони милосердя учнівської молоді.
Школярі та студенти беруть участь у районних та міських заходах ритуалів пам'яті, покладанні квітів до могил, пам'ятників, пам'ятних знаків, меморіальних споруд і об'єктів, що встановлені на вшанування подвигу героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Триває  міська естафета пам'яті «Вони захищали Батьківщину».
http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1775-den-vizvolennya-kiyeva-vd-fashistskih-zagarbnikv.html

Моя особиста думка така, що власне завдяки цій споконвічній жертовній боротьбі за Незалежну Українську Державу і вільний український народ - наш сучасний цивілізаційний поступ є інакшим, аніж у сусідів з колишнього СРСР.
Дякую Вам - Герої України. Вічная вам шана і пам'ять на віки.

9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважений представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.


10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»


11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!


12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» № 5 зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо.  Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
9 вересня 2013 р.

4
Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.


5
Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!


6
Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.


7
В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 


8
Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.
Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...
Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!

Леся Українка (1871 – 1913)

Леся Українка ( справжнє: Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Її мати –  Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка – і мецената української культури та дбайливого батька великої сім’ї Петра Антоновича Косача – юриста за фахом. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.
Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” – початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя.
Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
У 1894 – 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”).
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.
У 1898р. у “Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші – “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” – не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913).
С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.
У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна (“До сільської бідноти”, “Державна дума і соціал-демократична тактика”, “Перемога кадетів і завдання робітничої партії”), чотири праці К. Маркса, п'ять – Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х – на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.
З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 – 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні.
Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії.
З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 – 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 – 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905р., були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. – це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896р. Але вже в 1898р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.
На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в 1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва, а в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.
Батько Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів. Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу. Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих – “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/39/

Українка Леся

Ви щасливі, пречистії зорі

Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.

Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки http://www.l-ukrainka.name/

Твори на теми щодо Лесі Українки, які, на жаль, не мають вказаного авторства
[ Читати далі ]

1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди по окремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.


2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.
 

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Трагедія в Азовському морі зі зумисним вбивством українських рибалок російськими прикордонниками вжахнула кожну нормальну людину. Як можна так по-звірячому повестися з простими рибалками? Ми що з Росією в стані перманентної війни в стилі Індії та Пакістану? Такі брати, що готові повбивати за найменшу провину? Аби хоч найменший повід, якась зачіпка і вже: розстрільна команда до роботи...
Одразу допускаю, що наші рибалки могли щось там порушити і займатись промислом не там і не так. Ну то що? Як порушили - нехай відповідають. Є  чітка процедура боротьби з нелегальним промислом: судно зупиняють, доглядають, відбуксирують до певного порту і там виясняють всі обставини порушень та стягнень включно до конфіскації плавзасобу. Нормальна мирна процедура. Але ж тут зовсім інше! Це все виглядало наче по законам воєнного стану, коли за мародерство розстрілювали на місці без суду і слідства. І це жахає! Жахає!
Якщо рибалки вчинили порушення і навіть намагалися втекти - все одно за таке не вбивають! А якби й утекли? Що? Непоправна втрата для Росії? Країна б цього не витримала? Або російських прикордонників за цей недогляд всіх репресували?
Моя думка така: азовські рибалки звикли вважати все довкола своїм, що відповідає дійсності. І чхати їм на якісь там кордони, а рибу ловлять там, де вона ловиться! Зрозуміло, що робили вони це не разі і не два. Можливо і втікали успішно, що дратувало російських прикордонників. Однак щоб так підло вчиняти таку жорстоку розправу - приводу немає. Не наркоту переправляли, не зброю чи нелегалів - рибу ловили, що вижити якось. Вижити! Не забавлятись рибалки припливли - невже це тяжка провина?
Чітко і ясно видно, що російські прикордонники свідомо вирішили провчити "этих наглых хохлов, чтоб другим неповадно было". Тому, коли вони наздогнали баркас азовських рибалок і примусили зупинитись погрозами застосувати бойову зброю "на враження" - то росіяни роблять легко, особливо проти безбройних. Українське судно зупинилось, а російский військовий катер - ні, не зупинився! Я на сто відсотків певен, що цей надшвидкісний катер на повному бойовому ходу пройшов впритул до баркасу рибалок і легко його перекинув потужною хвилею, яку підіймав. Хоча по кількості жертв виглядає, що катер просто протаранив баркас, бо всі рибалки добрі плавці, якщо при свідомості...  Зрозуміло, що рибалки до цього були абсолютно не готові: вони й близько не йняли віри, що по них справді будуть стріляти або топити! Рибалки були захоплені зненацька, тому і наслідки такі трагічні.
Висловлюю щире співчуття всім рідним, односельцям і побратимам по рибальському промислу. Скільки небезпек у цієї професії, але щоб так загинути... - дуже вражає трагізмом ця подія. І більше нічого додати, окрім одного: дивіться і думайте, люди українські, яких "щирих братів" ми маємо поряд: такі "брати-слов'яни" страшніші за всякого ворога.

Богдан Гордасевич
м. Львів

В селе Безыменном (Новоазовский район, Донецкая область) рыбным промыслом занимается, считай, каждый второй житель. Вот только рыбы у берегов Азовского моря на украинской территории почти не осталось - только тюлька да бычок. А у российских берегов косяками ходит тарань и пеленгас. Вот и повадились наши баркасы заходить на территорию сопредельного государства. Российские пограничники на тихоходных катерах не могли угнаться за легкими, оснащенными мощными "Ямахами" лодками рыбаков. Все изменилось лет пять назад, когда береговая служба РФ получила на вооружение катера "Мустанг", которые развивают скорость до 75 км в час и запросто могут догнать рыбацкие лодки, пишет Комсомольская правда в Украине.
"В последнее время наши стали чаще попадаться, - признается на условиях анонимности житель села Безыменное. - Но все равно мы у них под Ейском сети ставим. Вариантов нет. Уйти от "Мустангов" можно одним способом - хитрым маневром. Катера теряют скорость на поворотах, а наши пластиковые лодки нет. Есть такие лихачи, которые идут на катер в лобовую, в последний момент уворачиваясь в сторону. Пока "погранец" развернется, лодки уже и след простыл.
Не исключено, что случившаяся трагедия проходила по подобному сценарию, вот только закончилась роковым столкновением. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская пограничный катер РФ преследовал украинскую лодку, произошло столкновение и рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти. Он находится в реанимации Ейской районной больницы, пишет Сегодня. В ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков - Дмитрия Дорогана и Юрия Бойко, поиск еще двух находившихся на баркасе человек продолжается.
Один из рыбаков, погибших при столкновении с катером российских пограничников, Дмитрий Дороган сам ставил на ноги 15-летнюю дочь Настю. "У них очень хорошая, дружная семья. Девочка на отлично учится в школе. У Дмитрия осталась также пожилая мать. Мы очень переживаем за нее, не знаем, как она переживет эту трагедию", - рассказала  жительница села Безыменное Елена. По ее словам, Дороган был очень опытным рыбаком, а другой возможности заработать денег не было. "Работы у нас нет, а семью кормить надо", - рассказывает Елена.
Тем временем украинские и российские пограничники разбираются вместе, кто прав, кто виноват. "Пока мы установили, что у рыбаков было разрешение на выход в море. Моряки обязаны согласовать свои действия с нами, если планируют выход дальше, чем за две мили от границы", - объяснил пресс-офицер Донецкого погранотряда Эдуард Никитенко.
http://smi.liga.net/actual/2013-07-19/10170224-kak_rossiyskie_pogranichniki_razdavili_lodku_s_ukraintsami.htm

У новоазовских рыбаков, лодку которых протаранил пограничный катер, дома остались жены и дети
18.07.2013 16:29
Как стало известно «Родному Приазовью», у жителей села Новоазовского района, лодку которых в территориальных водах России протаранил пограничный катер, на побережье остались жены и дети.
Так у 25-летнего Сергея Ерохина и 23 летнего Евгения Дудника – молодые жены. Сыновьям-близнецам Сергея – по два года, а дочери Евгения – чуть более года.
У 45-летнего безыменца Юрия Бойко в этом году в первый класс местной школы пойдет его дочь, а 37-летний Дмитрий Дараган сам воспитывает дочь-десятиклассницу. У 49-летнего Александра Федоровича – двое взрослых детей.
Как мы уже сообщали, согласно сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский б

Янукович поручил Кабмину разобраться с трагедией в Азовском море
18.07.2013 15:29
Президент Украины Виктор Янукович поручил Правительству обеспечить поиск украинцев, пострадавших в этом происшествии, произошедшем в Азовском море вчера вечером, сообщает пресс-служба главы государства.
«Кабинет Министров Украины должен принять комплексные меры для предотвращения подобных трагедий в будущем, а компетентные органы — провести всестороннее, полное и объективное расследование указанного события», — отмечается в поручении В. Януковича.
Напоминаем, что согласно  сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский баркас с рыбаками.
В тот же день и.о. министра иностранных дел Украины Руслан Демченко вручил временному поверенному РФ в Украине Андрею Воробьеву ноту по поводу столкновения российского патрульного катера с украинским баркасом, из-за которого двое украинских рыбаков погибли, и еще двое пропали. Украинская сторона выразила обеспокоенность непропорциональностью примененных пограничниками РФ мер и потребовала провести полное и объективное расследование трагедии, сообщает пресс-служба Министерства иностранных дел Украины.
Украинская сторона потребовала у представителей Российской Федерации провести полное и объективное расследование происшествия. В МИДе предложили российской стороне привлечь к расследованию компетентные органы обеих стран. Также российскому государству предложили принять меры, чтобы не допустить повторения таких трагедий в будущем.
В свою очередь, представитель России выразил соболезнования по поводу инцидента, в котором погибли граждане Украины, и заверил, что российская сторона примет все меры для объективного расследования происшествия.
Он также пообещал, что Россия возьмет на себя лечение пострадавшего в столкновении рыбака, поиск двух людей, которые пропали во время столкновения и обеспечит возвращение в Украину тел двух утонувших рыбаков.
А в пресс-службе прокуратуры Донецкой области сообщили, что открыто уголовное производство по факту нарушения действующих правил на транспорте
Мариупольской прокуратурой по надзору за соблюдением законов в транспортной сфере сведения по данному факту  были внесены в Единый реестр досудебных расследований с предварительной квалификацией по ст. 291 (нарушение действующих на транспорте правил) УК Украины.
Расследование поручено проводить следственному отделу линейного отдела на станции Мариуполь УМВД Украины на Донецкой железной дороге. Цель пересечения границы и другие обстоятельства происшествия будут установлены в ходе досудебного расследования.
Ход расследования находится на контроле прокуратуры области.
 В свою очередь, российская сторона имеет свою точку зрения на происшествие. Как сообщает пресс-служба Черноморско-Азовского пограничного управления береговой охраны ФСБ России, российские пограничники, неся службу на пограничном сторожевом катере "Мангуст", обнаружили лодку в закрытом для плавания районе накануне вечером.
"После безрезультатных попыток связаться с нарушителями командир пограничного катера принял решения сблизиться на допустимое расстояние и осмотреть судно. Однако лодка дала ход и направилась в сторону побережья Украины", - говорится в сообщении.
Пограничники с целью остановки беглецов начали преследование, продолжая подавать звуковые и пиротехнические сигналы. "Пытаясь оторваться от российских силовиков, судно-нарушитель произвело опасный маневр - резко изменило курс в сторону преследователей, нарушив международные правила предупреждения столкновения судов в море. В результате чего лодка навалилась на борт пограничного катера и перевернулась", - сообщает пресс-служба погрануправления.
http://www.rp-ua.com/news_novo.php?id=6661

Історія табору Береза-Картузька (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej — дослівно «місце ізолювання в Березі-Картузькій») — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на території Західної Білорусі як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму.
Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.



Із приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського установився авторитарний режим, відомий як «Санація» (пол. sanacja — «оздоровлення»), що означав «оздоровлення» громадського життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади. Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. Стосовно національних меншостей провадилася політика «культурного придушення», що восени 1930 року переросла в масові репресії проти українського населення Галичини й Волині («Пацифікація»). Приводом для «пацифікації» (умиротворення) послужили численні антипольські акції ОУН (підпали садиб польських колоністів — «осадників», руйнування ліній зв'язку й тому подібне). У ході «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності. Підрозділи польської поліції й армії були введені у понад 800 сіл, було арештовано понад 2 тисячі людей, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Українські депутати сейму, щоб не допустити їх участі у виборах, були поміщені під домашній арешт. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 році Ліга Націй засудила дії польського уряду стосовно українського населення.


Діаграма з даними про кількість в'язнів у таборі в Березі Картузькій у 1934—1939 рр.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а також заступника керівника організації «BBWR» (пол. Bezpartyjny Blok Wsppracy z Rzdem — Безпартійний блок співробітництва з урядом — неполітична організація, тісно пов'язана з Пілсудським і його рухом «санації», існувала з 1928 по 1935 рік) Тадеуша Голувка.
За два дні, 17 червня, президент Польщі Ігнацій Мосцицький видав розпорядження про створення табору в Березі-Картузькій. Табір відкрили в приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Через цей табір пройшли сотні українців, у тому числі членів Організації українських націоналістів. Зокрема, в 1934 році у Березі-Картузькій перебувало 200 ув'язнених, у тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів украй правої польської партії «ONR» (пол. Obz Narodowo-Radykalny — Національно-радикальний табір) і близько 40 членів Комуністичної партії Західної України.
У таборі Береза-Картузька (так само як і в таборі Біла Підляська) дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.
Незважаючи на протести політичних сил, що виступали проти режиму «санації», табір існував і надалі, ставши місцем ув'язнення представників лівих організацій і активістів етнічних меншостей — переважно українців і білорусів. Очолював його інспектор поліції Ян Ґреффнер з Познані. Відповідно до польських джерел, у таборі утримувалося до 800 чосіб. За українськими джерелами, напередодні Другої світової війни в таборі утримувалося близько 5 тисяч українців. За радянським даними, до початку 1938 року число ув'язнених перевищувало тут 7 тисяч.
Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Долею в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок. Жорстоке поводження з боку табірної адміністрації було нормою.[1]
За польським даними, з початком війни проти гітлерівської Німеччини табір було закрито, всіх ув'язнених звільнено, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти й шпигуни — дванадцятьох із них піддано воєнно-польовому суду й розстріляно.

В основах міцніємо  (переклад Гугла)

Галина Корба
   
Автори нової концепції Конституції спробували максимально наблизити документ до національним політичним особливостям

Сьогодні ( 21.06.2013) на закритому засіданні Конституційної асамблеї має бути представлений проект концепції реформування основного закону. Документ передбачає повну зміну моделі управління державою, віддаючи частину президентських повноважень Верховній раді. Мова, зокрема, йде про право парламенту призначати персональний склад Кабінету міністрів. Президенту тим часом має бути наданий повний контроль над призначенням і звільненням суддів. Автори концепції пропонують також збільшити роль народовладдя - запровадити інститути народної законодавчої ініціативи і народного вето.

Вчора у розпорядженні Видання опинився проект концепції внесення змін до Конституції, який є основним пунктом порядку денного сьогоднішнього засідання Конституційної асамблеї (КА). Захід обіцяє бути непростим і вперше за весь час існування асамблеї пройде в закритому режимі.

Скандал навколо КА розгорівся ще під час останнього засідання асамблеї в грудні минулого року. Його причиною послужив закон "Про всеукраїнський референдум", який дозволяє змінювати Конституцію в обхід парламенту і Конституційного суду. Всупереч вимогам декількох членів КА керівництво органу відмовилася розглянути питання про відповідність закону Конституції, в результаті незадоволені виступили за припинення роботи асамблеї (див. "Ъ" від 7 грудня 2012 року).

"Ця проблема не вичерпана. Нам обіцяли, що на засіданні буде піднято питання про референдум, але вчора прислали повістку дня, і там такого пункту не було. Тому нам доведеться вносити це питання з голосу. Ми хочемо звернути увагу президента і всього суспільства на те, що закон про референдум не відповідає Конституції України та європейським стандартам. Ми хочемо вимагати від президента і Верховної ради або прийняти закон у новій редакції, або внести в нього зміни",- заявив "Ъ" член КА, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко.

Питання виборчих прав громадян в проекті концепції, винесеної на обговорення КА, також приділено значну увагу. Розділ чинної Конституції України "Вибори. Референдум" пропонується замінити розділом "Безпосереднє народовладдя". У ньому передбачається запровадження інституту народної законодавчої ініціативи та інституту народного вето, що дозволяє проводити референдум для скасування прийнятих парламентом законів. Обов'язковому затвердженню на референдумі підлягають також міжнародні угоди України з питань зміни території або входження України до міждержавного об'єднання з делегуванням суверенних прав. Згідно концепції, рішення, прийняте на референдумі, не підлягає додатковому затвердженню в інших органах влади.

Слід зазначити, що в проекті приділяється окрема увага забезпеченню гарантій "стабільності розвитку і функціонування виборчого законодавства". "Слід закріпити положення про те, що питання виборчого права регламентуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної ради і не може бути змінений за рік до дня проведення виборів",- йдеться в документі.

У парламентській більшості це положення зустріли зі схваленням. "Верховна рада узурпувала владу. Згідно з Конституцією, народ України є носієм суверенітету, тому будь-які зміни, що посилюють народовладдя, я вітаю. Чому ми віддали шельф біля острова Зміїний? Де був референдум? В Конституції має бути закріплено, що народ - єдине джерело влади",- заявив "Ъ" народний депутат Володимир Олійник (Партія регіонів).

Слід зазначити, що документ пропонує передати Верховній раді контроль над призначенням Кабінету міністрів. Глава держави зможе вносити в парламент тільки уявлення щодо формування Кабміну, при цьому безпосереднє призначення членів уряду буде здійснюватися народними депутатами.

За задумом авторів концепції, вирішальна роль у формуванні Кабінету міністрів повинна належати Верховній раді. Парламент також пропонують наділити правом припиняти повноваження членів уряду. Єдиним важелем впливу на парламент буде право президента розпустити Раду, якщо вона у встановлений законом строк не сформує Кабінет міністрів.

У разі прийняття викладених у документі рекомендацій глава держави може втратити контроль над призначенням і звільненням генпрокурора (його пропонується призначати на сім років), голови СБУ, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду держмайна та голови Національного банку. Їх кандидатури президент також буде зобов'язаний погоджувати з парламентом.

У парламенті до таких перспектив перерозподілу влади поставилися обережно. "Дали подачку Верховній раді призначати чи не призначати уряд. Президент - виконавча влада, нехай він і відповідає за виконавчу владу. А Рада повинна мати як функцію контролю тільки повноваження відправляти у відставку членів уряду",- заявив "Ъ" член парламентського комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Володимир Бондаренко ("Батьківщина").

Слід зазначити, що автори концепції пропонують істотно спростити процедуру імпічменту президента. Згідно з документом, підставою для зміщення з поста глави держави буде вважатися "вчинення ним злочину", а не державної зради, як передбачає чинний закон. При цьому для того, щоб ініціювати імпічмент, знадобиться 150 голосів народних депутатів, а не 226, як зараз. Висунути обвинувачення главі держави зможуть 300 народних депутатів з урахуванням висновку Конституційного суду, при цьому автори документа пропонують виключити положення про необхідність укладення Верховного суду у зв'язку з процедурою імпічменту, "оскільки це суперечить принципу безсторонності суду".

В той же час проект концепції передбачає монополію президента на призначення суддів. "Пропонується виключити з Конституції положення про обрання суддів безстроково Верховною радою, враховуючи, таким чином, рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності усунення парламенту як політичного органу від процедури призначення та обрання суддів,- йдеться в документі.- Повноваження з призначення суддів на посади та їх звільнення, а також переведення суддів повинні здійснюватися на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції (ВРЮ.-"Комерсант") президентом".

На думку пана Олійника, таке нововведення відповідає вимогам європейського співтовариства. "Венеціанська комісія заявляла, що Верховна рада не може призначати суддів, президент теж не може, але є ВСЕ. Рада вносить пропозицію президенту, а президент позбавлений права вето, він не може відмовитися погодити кандидатуру. В даному випадку глава держави виконує лише церемоніальну роль, у Європі є така практика",- стверджує народний депутат.

Проектом концепції пропонується призначати суддів відразу безстроково (зараз при призначенні вперше діє п'ятирічний випробувальний термін), а також змінити вікові обмеження для суддів - нижній поріг для призначення на посаду судді підняти з 25 до 30 років, а граничний вік перебування на посаді - з 65 до 70 років. Для новопризначених суддів підвищуються вимоги щодо досвіду роботи у сфері юриспруденції - з 3 до 5 років. "Безстроково призначати суддів - це взагалі ненормально. Перше призначення повинно бути обмеженим у часі, щоб перевірити, чи не було порушень. Президент повинен призначати суддів перший раз, а парламент безстроково - це нормальний баланс",- заявив Володимир Бондаренко.

Член КА, науковий консультант Центру ім. Разумкова Микола Мельник побоюється, що одноосібне право президента призначати суддів зашкодить незалежності судової системи. "Я вважаю, що усунення парламенту від призначення суддів не усуне політичну складову в цьому процесі, а концентрація таких повноважень у президента порушить існуючий баланс та посилить негативну ситуацію з незалежністю суддів. Те ж саме стосується надання президенту права ініціювати створення, реорганізацію і ліквідацію судів",- вважає пан Мельник.

При цьому, за словами експерта, адміністрація президента (АП) надто активно залучена в процес роботи асамблеї. Останній конфлікт КА був викликаний рішенням голови асамблеї Леоніда Кравчука відправити на розгляд Венеціанської комісії розроблений в АП законопроект про внесення змін у розділ Конституції "Правосуддя" без узгодження з членами КА. "Наскільки мені відомо, Венеціанська комісія висловлювала зауваження, що Конституційна асамблея представляє не власні законопроекти, а законопроекти, підготовлені в АП. Виходить, що всі ініціативи, які нібито йдуть від асамблеї, підготувала не асамблея",- заявив Микола Мельник.

Згідно з проектом порядку денного сьогоднішнього засідання КА, концепція внесення змін до Конституції буде винесено на всенародне обговорення. Пропозиції до документу експерти повинні внести до 1 вересня.

http://www.kommersant.ua/doc/2216188

Богдан Гордасевич: особисто я вважаю, що Україна за минулі 25 років змінилась докорінно і станом на 2013 рік постає питання абсолютно НОВОЇ Конституції України, а не якоїсь оновленої старої, яку один раз вже невдало переробляли. Інше питання, що старі міхи не можуть витримати молодого вина, тому не допускають до роботи Конституційної Асамблеї молодих фахівців, а все перетасовують стару компартійну номенклатуру з генезою конституційних принципів "совка" з його купою пустопорожніх фраз і декларацій. Нам не потрібна Конституція облуди і фальсифікацій, як це демонструє демонстративно Конституційний Суд України. Нова Конституція України має бути викладена чітко і однозначно, як інструкція: пряма проста послідовність що і як під'єднується та включається в державному устрої України. Порушення Конституції дає прямий дозвіл на всенародне повстання - тільки так!

Давайте самі творити Нову Конституцію України!

(деталі будуть далі)