Лілія Шевцова: Україна – «особистий проект» Путіна

Лілія Шевцова – російський політолог, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Московського Центру Карнегі.  Вона прибула до Львова – міста, де народилася – у доволі напружений час – коли російські війська чинили інвазію в Криму. Саме інтерв’ю відбувалося на тлі голосування у Раді Федерації Росії (яку очолює Матвієнко - також жінка з України, що народилась і виросла в Черкасах!) щодо надання Володимиру Путіну права на введення військ в Україну.  Тому й не дивно, що ця тема домінувала в розмові.

- Чому, на Вашу думку, перемога Майдану була такою болісною для Путіна?

- Можу лише припускати, бо дуже складно бути психологом Путіна й передбачати, що коїться в його свідомості, його мізках. Очевидно, на це є кілька причин. Перша: з 2004 року Путін приділяв особливу увагу Україні. Вона була його, так би мовити, особистим проектом, як і Сочі-2014. Путін докладав багато зусиль саме на формування впливів на Україну. А він не любить програвати.

- Тобто «український проект» був для нього значно ближчим ніж, наприклад, білоруський?

- На відміну від Білорусі, Україна має для Путіна надзвичайне значення, оскільки є ключовою для російської політичної еліти взагалі. Це ж, передовсім, місце народження російської держави. Як для сербів Косово було певним центром, колискою Сербії. Так і Україна, а передовсім місто Київ є для багатьох росіян «російським містом». Цей стереотип глибоко засів у ментальності російського політичного класу і російського суспільства. По-третє, думаю, Путін розуміє, що поразка в Україні й успіх українського Майдану може подати «поганий приклад» для російського громадянина, для російського суспільства. Тому успіх чи поразка Майдану є для Путіна екзистенційним питанням. І мова йде навіть не про імперські настрої Путіна, прагнення просто впливати, хоча в Росії неоімперські настрої посилюються. А мова йде про те, що крах авторитарної влади в Україні – найбільшій слов’янській державі, яку Путін вважає продовженням Росії – підриватиме позиції російського самодержав’я. Оце цілий комплекс пояснень, які вказують на інтерес Путіна до України.
Але є ще одна причина. Російська влада переконана, що Захід зазнає поразки, що епоха Заходу минула.

- Ви маєте на увазі відступ Заходу в Сирії та інших стратегічних питаннях?

- Ні, мова йде про те, що захід взагалі зараз переживає кризу. І це ще було до Сирії. Просто ліберальна демократія вичерпала певний потенціал і зараз перебуває у пошуках нового обличчя. Але це – аж ніяк не відхід Заходу зі сцени, це – переформатування західних ліберальних демократій. І Путін вловив, він розуміє цей елемент. І цей напрямок зафіксовано у новій (2013 року) зовнішньополітичній концепції.

- Росія зараз намагається захопити ті сфери, які тимчасово покинув Захід?

- Так, Путін намагається не просто стримати Захід, а вчинити експансію, зайняти вакуум. З Україною і відбувається реалізація цієї концепції: стримування Заходу й експансія на глобальній політичній сцені.
[ Читати далі ]

Після дуже очікуваної, але водночас і несподіваної перемоги Євромайдану центр революційних подій і фокус уваги світових ЗМІ перемістився з Києва до Криму. Там тривають антиукраїнські мітинги, озброєні люди захоплюють урядові будівлі, відбуваються провокації міжетнічних протистоянь, місцевий парламент в стані облоги відправляє уряд у відставку й оголошує референдум...
Що ж, кримська карта як дестабілізуючий чинник розігрується вже не вперше і – до ворожки не ходи – не востаннє.
Дивно було б очікувати у Криму чогось іншого. Попри те, що півострів ось уже 60 років формально належить Україні, лише невелика частина кримчан вважає Київ своєю столицею. І навіть після здобуття незалежності ніхто не робив спроб переконати їх в іншому. Українських політиків у Криму цікавили зовсім інші справи. Упродовж останнього десятиліття найбільш ласі шматки кримських земель поза будь-яким легітимним полем захоплювали люди з вищого керівництва чи наближені до уряду олігархи.
Особливого загострення ситуація набула після приходу до влади Віктора Януковича. Влада, сформована Партією регіонів, розглядаючи Крим як власну вотчину, заповнила його своїми намісниками. Останні соціальних проблем не вирішували, жодного стратегічно плану розвитку півострова й не розробляти. Кримських татар, запрошених свого часу назад до своєї Батьківщини, цілковито покинули напризволяще. З курортного раю Крим вперто перетворювався на найбільш криміногенний куточок України.
Територією півострова без жодних проблем шастали агенти ФСБ, «працюючи» з відвертими українофобами та схильним до злочинних дій контингентом. А консульство Росії тим часом масово роздавало кримчанам російські паспорти.
Логічним розвитком описаної ситуації стало те, що після падіння режиму Віктора Януковича в Севастополі почалися масові акції протесту, на яких звучали заклики відмовитися від підпорядкування легітимній українській владі. У невідомо який спосіб начальником міста вибрали громадянина Росії. Олії до вогню підливав і кримський парламент, видаючи відозви до Москви ввести до Криму війська, аби «захистити від бандерівців».
Добре, що кримськотатарська громада на півострові залишається тим стабілізуючим чинником, який рятує ситуацію, не дає їй цілковито перетворитися на хаос. Контрольований хаос…

Англійський лейтенант – рятівник Криму
На початку 1990-х, коли в Криму теж було неспокійно, коли між Києвом і Москвою йшли суперечки за Чорноморський флот, за статус півострова, за Севастополь, ми зачитувалися романом Василя Аксьонова «Острів Крим», написаним ще 1979 року.
Автор у притаманній йому іронічній манері оповідає історію Криму, котрий залишився незалежним від СРСР саме тому, що був островом, а не півостровом. Хтось скаже: «Острів-півострів – яка різниця?». А різниця дуже суттєва для розвитку сюжету альтернативної історії: не було твердого ґрунту для того, щоб війська Робітничо-селянської Червоної армії змогли героїчно вступити на кримську землю. Не було тоді в більшовиків і потужного флоту, аби взяти острів з моря. Тож вони чекали, коли кригою затягне прибережні води.[ Читати далі ]

04.03.2014 17:48
Сьогодні президент Росії  Володимир Путін на прес-конференції розповів російським журналістам про ситуацію в Україні та Криму. Редакція ЛІГАБізнесІнформ нарахувала 22 тези, які є або відвертою брехнею, або спробою маніпуляції громадською думкою.

Самооборону Майдану готували на Заході: "Як відомо, їх готували на базах в Литві та Польщі. Це професіонали, майже як спецназ".

У Криму дуже небезпечно: "Крим хочуть пустити за київським сценарієм і почати там серію терактів і хаосу. Звичайно, це кримчан дуже турбує".

Про людей у формі спецназу РФ в Криму - це не росіяни: "Подивіться на пострадянський простір, там повно форми, схожої на російську. Підіть в магазини і купите. Ні, це сили місцевої самооборони".

Кримчани роззброїли українських військових: "Комітети самооборони взяли під контроль всі Збройні Сили України... Це якийсь укріпрайон! Кілька десятків установок С-300, десятки букові, 22 тисячі солдатів. Все це без єдиного пострілу перейшло в руки народу Криму".

Бійців "Беркута" мучать: "Їх не тільки не лікують - навіть не годують в госпіталях".

Майдан сам себе розстріляв: "Є думка, навіть у середовищі опозиції, що снайпери були від однієї з опозиційних партій. Ви ознайомтеся. Ці дані є по відкритому доступі" .

До Криму їхали бойовики-бандерівці: "Ми бачили, що в Крим підтягуються бойовичка з націоналістичних організацій".

Штурмуючі будівлі обладміністрацій на сході України - не російські туристи: "Така підтримка Росії для мене стала несподіванкою. Це люди, які в східній частині живуть, вони опинилися за порогом прийняття рішень".

Дніпропетровськ незадоволений Коломойським: "Елементарний пройдисвіт, кілька років тому нашого олігарха Абрамовича кинув. Такого пройдисвіта роблять губернатором - звичайно, люди незадоволені".

Україна - братська країна: "Україна - наш найближчий сусід, братська республіка. Наші збройні сили - це товариші по зброї, друзі. Українські військовослужбовці та російські - по одну сторону барикад. Це зараз відбувається в Криму".

Будапешстський меморандум - ніяких зобов'язань: "Якщо це революція, то на цій території виникає нова держава. А з цією державою ми ніяких зобов'язуючих документів не підписували"

У Криму - легітимний прем'єр: "Чи дотримані всі процедури, немає ніяких порушень".

Це була не революція: "Це все дуже добре підготовлене. Західні інструктори постаралися".

Про вибори президента України: "Є небезпека, що вискочить який-небудь націоналюга, антисеміт, людина з крайніми поглядами".

Чому нова влада не отримає газову знижку: "Це чисто комерційна складова діяльності Газпрому".

Росія не дасть грошей Києву через Захід: "Наші західні партнери просять нас цього не робити".

Танки на кордоні не через Майдан: "Наші навчання не пов'язані з подіями в Україні".

Януковича поселили по доброті: "У його долі ми взяли участь виключно з гуманітарних міркувань - його могли вбити".

Росії не потрібний Крим: "Питання приєднання Криму до РФ не розглядається... Ми ні в якому разі не будемо підігрівати такі настрої".

Обвал ринків в РФ з агресією в Україні не пов'язаний: "Була нервозність на ринках до ситуації в Україні, пов'язана з політикою ФРС США . Вони зробили дії, що підвищили привабливість інвестицій в США. Інвестори почали виводити кошти з ринків... Найбільше постраждала Індія, по-моєму, і інші країни БРІКС. Росія - теж. Трохи менше, ніж, скажімо, Індія, але теж. Ось це фундаментальна причина".

Росія нічого не порушила в Криму: "Наші дії повністю відповідають нормам міжнародного права, так як у нас є звернення легітимного президента, що збігається з нашими інтересами".

Танки миротворців. "Якщо я прийму рішення використовувати армію - воно буде легітимним... Це відповідає нашим національним інтересам - захистити людей. Це гуманітарна місія".

Петр Шуклинов
ЛIГАБiзнесIнформ
Информационное агентство
www.liga.ne

Почну з одного анекдоту, хоч тема і невесела, бо до війни йдеться, але ну коли бачиш клоунаду, то мусиш теж на тому рівні відповісти.
Є такий жарт-запитання : - Хто в світі найсильніший шахіст? Гарик Каспаров! А ось і ні! Найсильніший шахіст в світі - Володимир Кличко, а Гарик Каспаров - найрозумніший!
За тим самим визначенням після несподіваної прес-конференції Президента Російської Федерації Володимира Путіна 4 березня можна абсолютно заслужено назвати його одним з найсильніших логіків і знавців міжнародного права серед світових лідерів держав. Стосовно найрозумніших мова не йдеться. Цілком достатньо відомого прислів'я: "Сила есть - ума не надо". Цей девіз варто вивішувати як штандарт президента РФ Володимира Путіна під час його виступів.
Показувати таку гротескну клоунаду брехні і фальшування треба ще вміти, хоча взагалі-то всі представники вищих кіл РФ це демонструють щодня на всіх рівнях, але коли слуги брехуни і блазні - це можна визнати для челяді за можливе, бо вона слугує на свого пана. Але коли і пан - блазень! То шокує всіх!
В російськомовному просторі дуже популярні теми різних закулісних "кукловодів" під якими розуміють вищих керівників держав, але дивлячись на блазнювання Володимира Путіна з подивом пробуєш зрозуміти: а ним хто маніпулює так безглуздо? Хто є кукловод президента РФ Володимира Путіна? Бо ж не може нормальна свідома людина так поводитись, так в очі всьому світу брехати, корчити з себе блазня і при тому вимагати поваги, яко до вседержителя...
Скажу відверто, що завжди намагаюсь ставитись до суперників з повагою. Наприклад, по Віктору Януковичу я не міг не визнати, що вийти з кримінального (не політичного!) зека в президенти - це варто поваги попри всі "страсти-мордасти". Намагався я ставитись з повагою і до Володимира Путіна, хоча з кожним роком він давав для того все менше і менше підстав, але після подій в Криму та загалом в Україні і прес-конференції по цій темі я абсолютно втратив повагу до Володимира Путіна, як державного діяча. Я розумію, що мою зневагу блазень Петрушка-ВВП переживе легко і навіть її не помітить, але зневагу світу він відчує дуже скоро - я в цьому певен. Вже відчуває - ось вона.

Богдан Гордасевич


Посольство США в РФ по пунктах спростувало пропаганду Кремля
05.03.2014 11:45
Сполучені Штати Америки спростували всі провокаційні твердження Росії щодо ситуації в Україні.

Посольство США в Росії опублікувало матеріал, яким спростовуються домисли російської влади про ситуацію в Україні. Наводимо повний текст матеріалу.

За твердженням РФ: Опозиція України порушила угоду, укладену з Віктором Януковичем 21 лютого.

Відповідь США: В рамках даної угоди Рада прийняла закон про повернення України до Конституції 2004 року. Відповідно до умов угоди, Янукович мав 24 години, щоб підписати цей закон, після чого протестуючі мали звільнити ряд урядових будівель і вжити інші кроки по зниженню напруженості. Замість підписання Янукович поїхав з Києва і зник. Саме Янукович не виконав угоду від 21 лютого. Партія Януковича теж пішла далі, проголосувавши за закон про усунення його від посади і затвердивши новий уряд.

Постійний представник США в ООН Пауер: "Саме Янукович порушив умови цієї угоди, покинувши Київ, а потім і Україну".

За твердженням РФ: Уряд України є нелегітимним або не представляє народ України.

Відповідь США: Новий уряд був затверджений українським парламентом (Радою) 371 голосами "За", тобто, переважною більшістю, за підтримки всіх політичних партій, за винятком комуністів. Навіть Партія регіонів Януковича проголосувала за новий уряд буквально в лічені дні після його зникнення. Хоча Партія регіонів і не представлена ??в нинішньому уряді, це було політичне рішення і воно не свідчить про відсутність підтримки політики уряду. Фактично майже всі закони, прийняті парламентом після відходу Януковича, користується підтримкою більшості з Партії регіонів.

За твердженням РФ: Рада перебуває під впливом екстремістів або терористів.

Відповідь США: Рада є найбільш представницькою установою влади в Україні, а недавні закони приймалися переважною більшістю голосів, в тому числі і від представників Східної України.

За твердженням РФ: На вулицях Києва небезпечно.

Відповідь США: З тих пір, як сили безпеки були відведені десять днів тому і було затверджено новий уряд, в Києві встановилося спокій. За повідомленнями української преси та інших ЗМІ, в місті немає сплеску злочинності, мародерства і зведення рахунків з політичними опонентами.

За твердженням РФ: В Україні гуманітарна криза, і сотні тисяч українців біжать до Росії і в пошуках притулку.

Відповідь США: Ми не бачимо жодних доказів цього. Кращий засіб для запобігання такої кризи - припинити всі провокаційні дії і допустити в регіон спостерігачів для моніторингу ситуації і зниження напруженості.

Державна прикордонна служба України: "Міграція українців залишається приблизно на тому ж рівні, що була тиждень тому, два роки тому і три роки тому".

За твердженням РФ: Етнічним росіянам загрожує небезпека.

Відповідь США: Ні підтверджених повідомлень про те, що комусь з етнічних росіян загрожують, є тільки заяви про це в російській пресі і на російському державному телебаченні. З самого початку новий український уряд зробив своїм пріоритетом встановлення миру і досягнення примирення . В.о. президента  Олександр Турчинов відмовився підписати закон, що обмежує використання російської мови на регіональному рівні. США та інші країни, включаючи ЄС, вітали такий підхід українського уряду.

Постпред США в ООН Пауер: "Немає ніяких доказів, що етнічні росіяни перебувають у небезпеці. Навпаки, нова українська влада приділяє пріоритетну увагу примиренню в країні та участі всіх політичних сил у її житті. Президент Турчинов - виконуючий обов'язки президента - чітко заявив про своє неприйняття яких обмежень на використання російської мови".

Заступник держсекретаря Нуланд: "У ОБСЄ є інструменти для вирішення будь-яких обгрунтованих стурбованість щодо забезпечення безпеки на місцях, дотримання прав меншин та підготовки демократичного переходу до вільних і справедливих виборів".

Офіційний представник МЗС Казахстану Жанболат Усенов: "Казахстан закликає всі сторони відмовитися від варіантів, які мають на увазі використання сили, і прикласти максимум політичних зусиль з врегулювання кризи переговорним шляхом".

За твердженням РФ: Російські бази знаходяться під загрозою.

Відповідь США: Російські військові об'єкти були і залишаються в безпеці, і нова українська влада зобов'язалася дотримуватися всі діючі міжнародні угоди, у тому числі ті, які стосуються російських баз.

Постпред США в ООН Пауер: "Головне питання - чи представляє недавня зміна уряду в Україні небезпеку для законних інтересів Росії до такої міри, що виправдовує її військове втручання, захоплення громадських установ і висунення військових ультиматумів частинам української армії. Відповідь - звичайно, немає".

За твердженням РФ: Київ намагається дестабілізувати Крим.

Відповідь США: Навпаки, це російські військові були виведені з їхніх місць дислокації, щоб захопити органи влади та об'єкти інфраструктури Криму. Уряд України, на противагу цьому, діє стримано і шукає діалогу. Влада в Києві негайно вирішила направити до Криму в.о. глави Мінооборони, щоб розрядити ситуацію. Пізніше, депутат Верховної Ради Петро Порошенко, який прибув з Києва, не був допущений в будівлю Кримської Ради для переговорів.

За твердженням РФ: Відбувалися масові напади на церкви в Східній Україні.

Відповідь США: Ми не бачимо жодних доказів цього. Усі релігійні лідери України, включаючи представників Російської православної церкви, виступили на підтримку нової політичної влади, закликаючи до національної єдності і зцілення.

Постпред США в ООН Пауер: "Немає доказів, наприклад, що церкви в Східній Україні піддаються або піддадуться нападам; такі звинувачення не обгрунтовані" .

Вісім українських церков та релігійних організацій звернулися з закликом до миру і проти іноземної агресії; їх лист розміщено на сайті Інституту релігійної свободи України: (посилання). У ньому вони "закликають російську владу припинити агресію проти України і негайно вивести російські війська з української землі". Цей лист підписаний представниками Української православної та католицької церков, інших християнських конфесій, а також іудейської та мусульманської релігій.

За твердженням РФ: Кримський прем'єр закликав Росію втрутитися.

Відповідь США: Міжнародне право не передбачає застосування сили у відповідь на заклик регіональної влади. Відповідно до Конституції України, тільки українська Рада може дозволити присутність іноземних військ на території України. Заклик Сергія Аксьонова до президента Путвну забезпечити "мир і спокій " у Криму, був цинічним жестом, провідним до дестабілізації.

За твердженням РФ: Росія діє відповідно до Договору про дружбу між Україною і Російською Федерацією 1997 року.

Відповідь США: Угода 1997 року потребує від Росії поважати територіальну цілісність України. Військові дії Росії в Україну - явне порушення територіальної цілісності і суверенітету України.

Заступник держсекретаря Нуланд: "Ми вважаємо, що дії Росії в Україні є [...] порушенням її зобов'язань, взятих на себе в Гельсінкі, а також її обов'язків як члена ООН".

Лідери країн "Великої сімки": Військові дії Росії є "порушенням обов'язків Росії відповідно до Статуту ООН та її угодою з Україною по військових базах 1997 року".

Офіційний представник МЗС КНР Цинь Ган: "Ми поважаємо незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України".

ЛIГАБiзнесIнформ
Информационное агентство
www.liga.net

З поміж багатьох визначних діячів національно-визвольного руху середини минулого століття одне з чільних місць посідає Роман Шухевич. У його постаті віддзеркалилася доля покоління українців 30 - 40-х років, які мужньо і жертовно боролися за незалежність своєї Батьківщини.
Його суспільно-політична діяльність тісно переплелася з такими визначними та відомими особистостями як Степан Бандера, Євген Коновалець, Ярослав Стецько та інші. Дослідження громадсько-політичної діяльності Романа Шухевича та висвітлення її в діаспорних виданнях важливе для новітньої історії України, дає можливість краще збагнути та з’ясувати чимало неоднозначних подій, зокрема про ОУН - УПА, загалом характер та суть українського національно-визвольного руху, насамперед, в період Другої світової війни, які й донині є предметом гострих дискусій науковців та широкого загалу.
 “Роман Шухевич – середнього зросту (до 170 см), русявий, міцної статури, погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї – на шиї автомат, під курткою-пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман Шухевич був релігійною людиною, починаючи свій день з молитви. Пропускав він молитви лише за надзвичайних випадків…” . Таким Романа Шухевича запам’ятав Петро Дужий.
Вже з дитячих років Роман Шухевич знаючи ким були його попередники-Шухевичі, відчував певний внутрішній обов’язок: бути одним з його славетного роду. Його мати – Євгенія Стоцька-Шухевич 1883 р.н., із старовинного священицького роду Стоцьких, була репресована і відбувала своє заслання в Джамбульській обл. у Казахстані, де й померла 30 червня 1956 року. Батько-Осип Шухевич, народився 1879 року, закінчив Академічну гімназію і правничі студії Львівського університету. Працював повітовим суддею у містах Краковець та Кам’янка-Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька) на Львівщині. 1918 року був призначений повітовим політичним комісаром Західно Української Народної Республіки. За це 1919 року був заарештований польськими властями, сидів у львівській тюрмі Бригідки. Був під постійним наглядом НКВС-МГБ 1944-47 рр. Коли стало зрозуміло, що його не можливо використати для арешту сина, Осипа Шухевича, важко хворого, радянські спецслужби відправили на заслання у Кемеровську обл. в Росії, де він і помер.
Саме найкращі риси трьох поколінь - прадіда, діда й батька - передалися Романові Шухевичу, якому доля присудила очолити боротьбу українського народу проти наїзника-фашиста та проти поневолення України комуністичною Росією.
Свої дошкільні роки Роман провів у м. Краківці, Ярославського повіту неподалік Яворова. А згодом, після переведення батька на іншу роботу- переїхав до Камінки-Струмилової (Камянка-Бузька). Неподалік Камянки тече річка Західний Буг, на берегах якої любив гратися малий Роман. Там же він навчився плавати. Іноді він міг годинами сидіти на березі річки, приглядаючись у воду. У такі хвилини його краще було не чіпати. Він на всі прохання піти казав різко “Не піду!”, поринаючи далі в свої думки.
У власних спогадах Степан Шухевич описав епізод з розмови Романа з батьками. “Певна особа маючи нагоду чути розмову Романа з батьками, так переповіла її: ”Слухаючи розмову старших про те, що Шухевичі походять із старовинного українського боярського роду Роман заявляє своєму батькові Осипу категорично: ”Який з тебе боярин, коли ти війська немаєш”.
Дещо пізніше, восени 1918 року, прислухаючись до розмови старших про українсько-польську війну за Львів 1918-19 рр запитав: ”А чому не переломите на якімсь відтінку залізничного шляху, і не відітнете Городок від Львова?”. Це говорить про те, що Роман Шухевич будучи малим вивчав і цікавився діяльністю національно-визвольного руху.”
Покоління Романа Шухевича — це українські гімназисти та студенти, дуже часто з відомих родин, озброєні не лише патронами, а й добрими знаннями та вірою у свою справу. “Шуха” підпільне членство характеризувало як “105 - відсоткового” — більш ніж ідейного, надійного та вірного.
В гімназії Роман проявив себе як зразковий учень. Його товариш по шкільній лаві Лев Ярошевський писав: “Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем... Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів... Він усім радо помагав, а робив це в такій субтильній (ввічливій) формі, щоб не показувати своєї вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосібленим до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові... До професорів відносився з пошаною… Вже в 6-й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”. Відзначені автором спогадів прикмети характеру Романа залишилися на ціле його життя. Про це свідчать усі, кому довелося познайомитися з Р. Шухевичем в різний час та за різних обставин.
30 жовтня 1918 р. Р. Шухевич, будучи учнем другого класу Академічної гімназії, приїхав на три дні до батьків у Кам’янку Струмилову. 2 листопада повернутися до Львова він вже не зміг, оскільки після Першолистопадового чину розпочалася польсько-українська війна. Перестали їздити залізничні поїзди на лінії Львів–Підзамче–Сапєжанка–Кам’янка–Радехів. Ці та інші події цього часу мали великий вплив на одинадцятирічного Романа. Однією пам’ятних дат визвольних змагань для Р. Шухевича була великодня поштова листівка 1919 р., надіслана для привітання “стрільця і лицаря” Ромка. В ті буремні часи вона виявилась єдиним поштовим подарунком, який Р. Шухевич переховував у своєму архіві, як пам’ятку з часів польової пошти УГА.
Після закінчення польсько-української війни Р. Шухевич поновлює своє навчання. У вересні 1919 р. він знову замешкав у своєї бабці Герміни Шухевич у Львові, перейшовши навчатися до 3-го класу гімназії. В Академічній гімназії Р. Шухевичу вдалося ближче познайомитися з пластовою організацією. Діяльність “Пласту” так припала до душі Романові, що він вирішує стати пластуном. 12 листопада 1920 р. його прийняли до 1-го пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Р. Шухевич став членом 2-го гуртка “Крук”. В цей час він активно займався кількома видами спорту: плаванням, футболом, бігом на різні дистанції, кошиківкою (баскетболом) та відбиванкою (волейболом). 12 березня 1921 р. Р. Шухевич склав пластову присягу, а 9 червня цього ж року отримав третє пластове відзначення.
Учасник націоналістичного підпілля, згодом відомий в еміграції Петро Терещук (справжнє прізвище Олександр Матла) вказував, що Р. Шухевич був унікальною особистістю, що значною мірою вплинуло на весь розвиток націоналістичного підпілля: “Факт, що Роман Шухевич був пластуном, добрим спортсменом, любителем музики, а рівночасно вірним членом УВО і ОУН свідчить про його всебічний талант”.
Керівництво пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного високо оцінювало його якості, зокрема з цього приводу зазначалося: “найліпший з гуртка. Честолюбивий. воєвничий, енергічний”. Р. Шухевич проявив себе якнайкращим чином, невдовзі ставши провідником (керівником) гуртка. На той час він мав пластовий однострій, до якого входили такі елементи: капелюх, сорочка, пояс та палиця.
Влітку 1925 р. відбулась чергова мандрівка “Турів” Карпатами (загалом відбулося три одномісячні мандрівки “Турів”). Ця мандрівка звершилась участю в Другій пластовій зустрічі, що проходила 2–6 серпня за участі 205 пластунів і пластунок та представників громадськості. Почалася вона на скелях Бубнища біля Болехова. Окрім незвичайно сильної бурі та зливи в ніч з 5 на 6 червня, яка більшість учасників зустрічі позбавила даху над головою, запам’ятався ще один геройський вчинок “Шуха”, який він здійснив разом із своїм пластовим побратимом Іваном Сенівим. Двоє старших пластунів по прямовисній стіні видряпались на верх найвищої скелі “Вежа”, зняли з неї австрійську чорно-жовту хоруговку, вивішену в часи Першої світової війни, а на її місце закріпили український національний прапор (пізніше поляки його збили скорострілами). Після двох днів таборування всі учасники зустрічі під проводом Івана Чмоли вирушили в марш слідами стрілецьких боїв.
Перебуваючи в “Пласті” Р. Шухевич пам’ятає і про свій улюблений водний спорт. Як згадує “чорноморець” Антін Іванюк: “Вже змалку Роман-Тарас любив воду і залюбки годинами просиджував над ставком у рідному Краківці, задивляючись у глибокій задумі, як бурхливі мутні води з гомінким плюскотом пробігали шлюзою вниз. Ходив у дитячім моряцькім одінні, що в старшопластунських роках стало, може, і висловом його зацікавлення водним пластуванням. Захопився українським морем і його вагою, тим - то й пристав як один з перших до гурту пластунів, що не тільки популяризували культ українського моря серед суспільства Західної України, але й дали у Пласті почин новій галузі пластування”.

Роман Шухевич в УВО
Шухевич став членом Української військової організації у 1923 році, ще учнем 6-го класу гімназії. В один із осінніх вечорів під брамою львівського собору Святого Юра колишній січовий стрілець, а на той час член УВО Петро Сайкевич заприсяжив “Шуха” та його найкращого приятеля Богдана Підгайного. Мине три роки, і вони здійснять свій перший бойовий чин — 19 жовтня 1926 року на вулиці Львова загине шкільний куратор, відповідальний за знищення українського шкільництва, — Станіслав Собінський. Це був акт помсти за приниження і утиски українців на території Польщі. Ось як про це писав Ю. К-рий в 31 числі видання СУРМА – травень 1951 р. в статті “Атентат (спогад про Романа Шухевича). “...Перед моїм від’їздом я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання плану. Наша розвідка донесла, що польська безпека чогось сподівається і що куратора стережуть... На цей випадок Петро подав план: повкладати до кишень екразиту і висадити себе разом з куратором в повітря. Чи ми чуємося на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Побачив його гострий енергічний профіль, його стиснені уста, і – мабуть рівночасно Петро почув два рішучі: так.
Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? – але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув при від’їзді поїзду його останні слова: “Юрку, ми мусимо”. Певні сумніви в душі Ю. К-рого з’явилися після розмови з одним з учасників майбутнього атентату, Генком, який намагався переконати, що “немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора...” бо це, на його думку, нічого не допоможе, адже на місце вбитого прийде інший.
Після розмови перебуваючи в змішаних почуттях Ю. К-рий відправився до Романа, щоб отримати від нього пораду: “... Як звичайно, щиро і відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз – немов чимось вражений, відскочив від мене, та запитав коротко , що зі мною? Я почав розказувати про мою розмову з Генком, про його думки і погляд на справу атентату, почав схилятися до його думок. – і говорячи чув, що мені ніяково, соромно, огидно, і глянувши Роману в очі – замовк. Я побачив в його сталевих очах якийсь дивний блеск, його затиснені уста легко усміхнулися... Ми стиснули собі руки і довго йшли мовчки... Я чув, що разом з ним мене опановує цілковитий спокій , відчував що разом з ним можу ставити чоло цілому світові...”.
На початку 1930-х “Дзвін” очолив бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами ОУН: убивством радянського дипломата Майлова у 1933 році (як виклик проти Голодомору на Великій Україні) та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Величезна хвиля арештів провідників ОУН не оминула й «Шуха». Довгий час він перебував у концтаборі «Береза Картузька» для українських в’язнів. Володимир Янів, член ОУН, згодом відомий український психолог, який перебував у сусідній камері, згадував, що часто перестукувався через стінку з «Шухом». Одного разу Роман не вийшов на контакт, а пізніше відгукнувся — перепрошував за те, що не зміг відповісти, бо в той час молився. Зрештою «Шух» започаткував традицію спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки.
Під час гучного львівського процесу над «Бандерою та товаришами» Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного вступити до ОУН?”, Роман відповів: «Це був наказ мого серця!» Згодом адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: “Тих чотири слова викликали таке велетенське враження, що коли б це було можливо, ціла зала загула б від оплесків”.

Роман Шухевич в батальйоні "Нахтігаль"
Окрема сторінка в біографії головнокомандувача УПА , це його військова служба в батальйоні вермахту “Нахтігаль”, частині ДУН (Дружини Українських Націоналістів) з 1941 по 1943 рр. Про цю сторінку біографії Романа Шухевича написано в книзі “Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках”, яка була видана в 1953 р закордоном, В цьому виданні є кілька спогадів про Шухевича, де він постає перед читачем не лише як вправний військовий, а і як вихована, порядна, товариська людина. Ця книга цікава ти, що вперше після другої світової війни піднято тему українських легіонерів в німецькій армії. Її автори, колишні вояки батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”, дивізії СС Галичина, та бійці УПА Є. Побігущий, Т. Крочика, К. Малий, Є. Рен (останній присвятив свої спогади Романові Шухевичу) пишуть про мету створення та діяльність ДУН (Дружин українських націоналістів). Книга вперше відкрила маловідомі сторінки визвольних змагань.
Історія створення ДУН виглядає так. Завдяки домовленості Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з командуванням вермахту, останнє зобов’язалося надати бази для підготовки та навчання особистого складу Дружин Українських Націоналістів, складової частиною яких був і український батальйон „Нахтіґаль”.
“Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв’язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко). Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отримала від німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до історії Другої Світової війни.”
На початку 1941 року місцеві осередки ОУН провели спеціальну мобілізацію, потім майбутніх вояків спрямували до Кракова, де вони пройшли спецперевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також щось на зразок „курсу молодого бійця”. По цьому вони спрямовувались на головну навчальну базу батальйону в Нойгамер. Командиром частини було призначено сотника Романа Шухевича, при якому постійно знаходились представники німецького командування – Альбрехт Герцнер і офіцер зв’язку, старший ляйтенант Теодор Оберлендер.
“Свої перші широкомасштабні маневри курінь “Нахтігаль” проводив разом з першим батальйоном спецполку абверу “Бранденбург 800”. Вишкіл проходив надзвичайно інтенсивно, головний акцент робився на польові вправи та міські вуличні бої. Часто підготовка відбувалася ночами…
Загальне командування куренем з боку німців здійснював командир 1-го батальйону Бранденбурзького полку Ганс-Альбрехт Герцнер, а зв’язковим старшиною був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (майбутній міністр у справах переселенців в уряді ФРН). З українського ж боку куренем командував сотник Р. Шухевич Загалом офіцерський склад “Нахтігалю” був німецьким. Тільки окремі українці керували взводами та відділами…
Документи свідчать, що на початку літа 1941 р. “Нахтігаль” налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили вермахтівські польові уніформи Національна символіка з’явилася на формі “нахтігалівців” після входження до Львова. Тоді вояки на своїх погонах нашили вузенькі блакитно-жовті стрічки…”
Численний склад „Нахтіґалю” був достатнім, аби претендувати на роль абсолютно самостійного підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався німецькій військовій розвідці – Абверу. Втім, ніяких розвідувальних функцій українцям виконувати не довелося. Та й поспішних висновків із підпорядкування „німецьким шпигунам” робити не слід, адже офіцерам і солдатам „Нахтіґалю”, незважаючи на протести німецького керівництва, вдалось вимогти для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й досьогодні.
“ Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю.”
Спогади про Романа Шухевича дуже теплі. Його згадують не лише як вправного військового, а і як гарного друга, людину. яка любить Україну. Його вихованці проявляли себе як порядні люди, навіть у відношенні до тих, хто був їм неприємними. Яскравий приклад – це історія з гауптманом Мохою (теж вихованцем Шухевича). Моха – “авзіхтсофіцер”, мав компетенцію зв”язкового старшини. “Доводилося співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами. і всюди стрічав людей інтелігентних, часом також дещо зарозумілих щодо свого стану і нації,але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити...
Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося... На Білорусі він заборонив співати по українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує... Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися...” Але незважаючи на це Шухевичу вдавалося залагоджувати будь-які конфлвкти між Мохою і солдатами. Під різним приводом він запрошував Моху на різні свята. і все заспокоювалося на певний час.
І ось під час одного з боїв проти більшовицьких партизанських загонів Моха опинився на межі між життям і смертю. “...Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна граната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда – і біля стіп розірветься власна граната, рознесе його на шматки... А біля нього ті ж українці, яким він забороняв співати українських пісень, яким видає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки отримують по шість... Ось той Моха вилетить за хвилину догори...”
Такі думки були в голові найближчого до Мохи бійця, але водночас були і інші, про те, що вони всі – виховані Шухевичем, і Моха теж. І всіх Шухевич навчав товаристкості, дружбі, а отже судити може лише Бог. І одна мить, і бієць кидається до гранати і відкидає її в сторону ворога. Такими були вихованці Шухевича.
Подальша історія легіону є типовою для німецької піхотної частини, яка входила до складу групи армій „Центр” під час літньої кампанії 1941 року.
18 червня особистий склад „Нахтіґалю” був перекинутий у прикордонний Ряшів, а в ніч з 22 на 23 червня без бою перейшов радянський кордон на ріці Сян, опісля чого ходою дістався Львова досвітнім ранком 30 червня. Саме вояки батальйону зайняли львівську радіостанцію, звідки на весь світ пролунав знаменний „Акт Відновлення Української Державності”. 7 липня батальйон був перекинутий у Тернопіль, що його здала совєтська армія, після чого в складі передових німецьких частин продовжив наступ на схід. Із боями „соловейки” зайняли Браїлів і Вінницю, після чого для відпочинку були передислоковані до невеличкого польського містечка Юзвин. Саме там особистий склад батальйону узнав про ув’язнення Степана Бандери, а також всього коаліційного Українського уряду – Українського Державного Правління – на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після цього командир „Нахтіґалю” Роман Шухевич був змушений заявити представникам вермахту про те, що батальйон більше не в змозі існувати в складі німецького війська.
“Зі Львова "Нахтіґаль" пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.
Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».
Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.
5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.
9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).
10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.
Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.”
Конфлікт між ДУН та німецьким командуванням загострився після неприємного епізоду. Ось як про це згадує Євген Рен “Останннім поштовхом , який випровадив з рівноваги весь Легіон, була жахлива подія ,непростимий злочин, якого допустилося тоді німецьке командування нал стрільцями Легіону. На одному похороні поляглого добровольця нечайно не було українського прапорця на могилі, а лише німецький. Тоді один доброволець по похороні підсунув той німецький прапорець із свастикою під вінець. Це підглянув один німецький поліцай, з того зробили страшний злочин, і не помогли жодні переконування й прохання з української сторони. Ображено Німецьку Державу, і того стрільця забрали до тюрми і ... розстріляли. Від того моменту остаточно змінилося відношення вояків Легіону до німців” Вже 13 серпня весь особистий склад батальйону було відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для „Нахтіґалю” скінчилася.

 © Костянтин Литвиненко (Каменяр)

дереворит повстанського художника Ніла Хасевича

Зовсім непомітно цього року відзначено трагічну дату 5 березня - день загибелі 64 роки тому в селі Білогорщі під Львовом в бою під час підступної спецоперації  московських окупантів відомого політичного, військового та громадського діяча України генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Це і не дивно, тому що дотепер ми ховаємо і оплакуємо новітніх героїв України з славної Небесної сотні. Прекрасні люди пішли від нас наглою смертю тільки тому, що якийсь недоумок вирішив за український народ, як йому жити і яким бути. І як 70-т років тому ми не скорилися і повстали! І перемогли! Хоча новий окупант вже заступив ногою за наші кордони, але і його чекає ганебна поразка не дивлячись на всю його безмежну військову потугу. Чому? Тому що ми, українці, - нація героїв!
І тільки є один жаль: якими гарними людьми були ті всі чоловіки та жінки, якби їм не довелося стати героям...
Про Романа Шухевича багато говорять як видатного політика та військового, але зовсім обминають тему, що він був прекрасним піаністом, успішно закінчив  перед війною Львівську консерваторію і мав всі можливості прожити життя музикантом, доносячи людям радість цього мистецтва, але... Весь час в світі знаходяться такі огидні падлюки, як Сталін та Гітлер, а наразі маємо Путіна і вже скинутого Януковича, що не дають людям жити за покликом душі, а змушують їх братися до зброї і йти хресною дорогою боротьби, мук і страждань в ім'я людей, творячи з них Героїв Чину. Те саме зараз бачимо ми в Україні - повстає нова плеяда героїв. Люди не дбають про себе, а дбають про свій народ і свою державу! Дякуємо їм за це! Роман Шухевич з небес бачить це і з почуттям гордості може промовити: - Моя жертовність і моїх підлеглих вояків не була марною, бо є та Україна, за яку ми боролось! Є Українська Самостійна Соборна Держава! Є український могутній народ!
 Слава України! Героям Слава!   

http://gartua.io.ua/s211497/roman_shuhevich_z_minulogo_v_suchasne
    Роман Шухевич: з минулого в сучасне
http://gartua.io.ua/s698857/roman_shuhevich_-_navichno_z_nami

Богдан Гордасевич

http://www.pisni.org.ua/persons/18.html#works

Володимир Івасюк (4 березня 1949 –  27 квітня 1979)

Життя

    1949, 4 березня – народився у м. Кіцмані Чернівецької області в родині учителів Михайла і Софії Івасюків.
    1955–1963 – навчання у місцевій дитячій музичній школі.
    1956–1966 – учень Кіцманської середньої школи.
    1962 – взяв участь у завершальному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини.
    1963 – вступив до Київської музичної десятирічки ім. М.Лисенка за спеціальністю альт. Навчається першу чверть. З 2-ї чверті через хворобу повертається до Кіцманя та навчається у середній школі та музичній школі за класом фортепіано.
    1964 – склав першу пісню «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створив дівочий вокальний ансамбль «Буковинка».
    1965 – ансамбль «Буковинка» за перемогу в республіканському конкурсі нагороджено поїздкою по Дніпру.
    1966 – сім'я переїжджає до Чернівців. Вступив до Чернівецького державного медичного інституту, але відрахований з нього за участь у «політичному інциденті». Влаштувався працювати на завод «Легмаш», де керував заводським хором. Під псевдонімом Весняний надіслав на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш В.Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.
    1967–1972 – повертається до навчання у медичному інституті.
    1970 – склав пісні «Червона рута» й «Водограй», які 13 вересня вперше виконав з Оленою Кузнецовою у програмі Українського телебачення «Камертон доброго настрою». Путівку в життя пісень дали ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук, В. Зінкевич, М. Ісак, звукорежисер Василь Стріхович).
    1971 – режисер Роман Олексів зняв у селищі Яремча український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконали Софія Ротару й соліст ансамблю «Смерічка» Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. «Червона рута» перемогла на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». На завершальному концерті в Останкіно її виконали солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і автор Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. Текст і ноти «Червоної рути» опублікував тижневик «Україна».
    1972 – на Чернівецькому телебаченні відбулася прем'єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконала Софія Ротару. Пісня «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» Левка Дутківського (солісти М. Єжеленко та Н. Яремчук) у Москві перемогла в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72».
    1972 – В.Івасюк переїхав до Львова. Там навчався в медичному інституті й почав студії у консерваторії на підготовчому відділенні.
    Листопад 1972 р. – на запрошення Володимира Івасюка у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької його пісні виконує ансамбль «Смерічка» п/к. Л. Дутківського. Початок співпраці з Ростиславом Братунем, що було етапним у творчості композитора.
    1973 – закінчив Львівський медичний інститут, вступив у аспірантуру до професора Т.Митіної.
    1974, серпень – у складі радянської делегації взяв участь у міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74», на якому Софія Ротару перемогла з його піснею «Водограй». Із сестрою Галиною здійснив коротку подорож Польщею.
    1974, вересень – розпочав навчання на композиторському відділенні Львівської консерваторії в класі А.Кос-Анатольського.
    1974–1975 – робота над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом О.Гончара. Режисер вистави – Сергій Данченко.
    1975, 19 березня – прем'єра вистави «Прапороносці». Музику В.Івасюка високо оцінили критики.
    1975, серпень-вересень – у селі Розтоки на Буковині було знято фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконала 6 пісень В.Івасюка.
    1976, липень – В.Івасюка відрахували з консерваторії за пропуски занять. Створив музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.
    1977 – відновлює навчання у Львівській консерваторії в класі Лєшека Мазепи. Софія Ротару з піснею Івасюка «У долі своя весна» перемогла на фестивалі «Сопот-77». Вийшли платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару» і збірка його пісень «Моя пісня».
    1978, квітень – участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані. Піаністка Л.Десяткіна виконала на конкурсі «Сюїту-варіації» на тему народної пісні «Сухая верба» В.Івасюка.
    1978, жовтень – участь у Всеукраїнському зльоті творчої молоді. Було виконано «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та відбулася прем'єра пісень «Літо пізніх жоржин» на вірші Р.Братуня, «Нам спокій, друже, тільки сниться» на вірші Р.Кудлика (у виконанні соліста Львівської опери Ігоря Кушплера).
    1978, листопад – перемога на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві – дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара».
    1979, квітень – член журі I Республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Виїхав до Львова в ніч з 23 по 24 квітня.
    1979, 24 квітня – за телефонним викликом вийшов з дому й більше не повернувся.
    1979, 18 травня – тіло Володимира Івасюка випадково знайдене в Брюховицькому лісі під Львовом. Точна дата смерті Івасюка невідома.
    1979, 22 травня – похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові вилився у масову акцію протесту. З того часу на творчість композитора фактично було накладено заборону.

Смерть

Після зникнення Івасюка 24 квітня 1979 р. його батьки відразу подали заяву в міліцію, але дієвих заходів вжито не було. Пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа розшуку.
Володимира знайшов аж 18 травня 1979 р. випадковий солдат, котрий «полюючи на лисиць» (є така форма навчання радистів), наштовхнувся на напіввисячий-напівстоячий труп людини...
Сьогодні ми можемо лише гадати про реальні обставини й причини смерті Володимира Івасюка. Пройшли вже десятки років, як Володимир Івасюк покинув цей світ. Але з нами залишились його пісні, своїм талантом він зробив їх вічно сучасними.

Пам'ять

    У 1989 році «Червона рута» стала назвою однойменного фестивалю.
    У 1994 році Леонід Кравчук підписав Указ про присудження Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
    4 березня 1999 року у Чернівцях відкрився Меморіальний музей Володимира Івасюка.
    18 липня 2001 року на V Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимир Івасюк був нагороджений у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття».
    1989 – відновлення інтересу до Володимира Івасюка. «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю.
    2 березня 1994 р. – президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
    1998 – концерт «Володимир Івасюк. Повернення». Спроба ознайомити сучасників з творчою спадщиною композитора.
    4 березня 1999 р. – відкриття у Чернівцях Меморіального музею Володимира Івасюка.
    2001 – на V Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимира Івасюка нагороджено у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття».
    2003 – вихід компакт-диску «Наш Івасюк» у виконанні Тараса Чубая та групи «Плач Єремії». Ріст зацікавленості творчістю композитора серед сучасної молоді.
    2008 – вихід компакт-диску «Молодь співає пісні Івасюка» у виконанні Назара Савка та вихованців Музичної студії «Джерело».
    2009 рік за рішенням Львівської облради має стати роком Володимира Івасюка на Львівщині. Ініціативу колег планують підтримали депутати Чернівецької області – батьківщини композитора.
    2009, березень – Указом Президента Украни присвоєно звання Герой України (посмертно).
    2009 – вихід монографії О. М. Василишина Володимир Івасюк: сила серця і таланту.
    2011 – у Львові на проспекті Тараса Шевченка відкрито пам'ятник композиторові (скульптор Сергій Олешко, архітектор Михайло Ягольник). Меценат, за чиї кошти збудовано пам'ятник, – музикант Святослав Вакарчук.
    2013 – Тарас Чубай, "Піккардійська терція", Павло Табаков та Оксана Муха разом з хоровою капелою Трембіта створюють музичний проект "Проект Івасюк", в рамках якого провели тур по Україні, що розпочався з 4 концертів у Львові та концерт в Києві[5].

У Володимира Івасюка є дві рідні сестри: Галина – лікар, невропатолог Львівської обласної клінічної лікарні та Оксана – доцент кафедри сучасної української літератури Чернівецького національного університету.
Нагороди:
    Дипломант Всесоюзного огляду молодих композиторів (1978).
    Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1988, посмертно)
    Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1994, посмертно).
    Герой України (березень 2009, посмертно)

Твори пісні на власні слова

    «Відлітали журавлі»,
    «Я піду в далекі гори»,
    «Червона рута»,
    «Водограй»,
    «Пісня буде поміж нас»,
    «Лиш раз цвіте любов»,
    «Балада про мальви»,
    «Я – твоє крило»,
    «Ласкаво просимо»,
    «Наче зграя птиць»,
    «Колискова»,
    «Мандрівна музика»,
    «Два перстені»,
    «Там за горою, за крем'яною»,
    «Капелюх»

http://blog.i.ua/community/662/654531/
http://blog.i.ua/community/662/421357/

Почну з найголовнішого - з агресора: Російської Федерації на чолі з президентом Путіним, що надумали в черговий раз надати "братню інтернаціональну допомогу" і окупувати сусідню країну. Яка причина? Причина цілком поважна: а захотілось. А набридло бачити, як хохли гарно вільно живуть, своєму президенту конпяка дають, до Європи йдуть, а нас, братанів-баранів, з собою не беруть тощо. Обідно, однако...

За тим досить цікаво чути від речників РФ заяви типу, що "нелегітимний український народ скинув свого легітимного президента"; або коли представник РФ єдиний з міжнародних представників не підписав договір 20 лютого в Києві між опозицією та Януковичем, але тепер Путін і його банда вимагає саме його дотримання і виконання, при тому, що якраз підписаний РФ відомий міжнародний Будапешський меморандум вони абсолютно не збираються дотримуватись. Чисто по-москальскі: як схочу - так і здрочу. Але менше з тим.

Мене взагалі мало хвилює те, що речники МЗС РФ так безпардонно брешуть перед міжнародною спільнотою, бо як каже народна приказка "брехнею світ перейдеш, та назад не вернеш". Чого хвилюватись, якщо розвідувальна агентура всеодно доповість, як все насправді було кожному уряду. Тут я більш-менш спокійний. Мене хвилює значно більше те, що брехуни самі повірили у свої побрехеньки. Для більшості федеральних військ є досить несподіваним, що фактично все (ВСЕ !!!) населення Криму без національного поділу дуже негативно ставляться до окупації. Вони ж сподівались бути визволителями Криму і кримчан. Очікували, що їх будуть зустрічати з квітами та хлібом-сіллю, аж тут суцільна ненависть. Одностайна озлобленність і пасивний спротив. Ось де брехня зіграла злий жарт з самими брехунами. Аншлюсу не вийшло.

Ще дуже важливо, що цю недолугу брехню бачать власне ті, кого начебто хоче захищати РФ - російськомовні громадяни України і навіть наявні громадяни з РФ. Все було цілком спокійно доти, доки федеральні війська не ропочали військову агресію "на їх захист" в Крим і вже саму Україну через Донецьк та Харків під виглядом "місцевих мешканців з федеральним громадянством" і з виправкою ВДВ. При тому я більш ніж певний, що за пару днів справжні місцеві дембеля-ведевешники з Харкова і Донецька поставлять "залётных орлов" на своє місце і конкретне стойло. Знаю чітко, про що говорю. Бував у тих краях і переконався достименно, що місцеві не полюбляють, коли хтось нагло лізе до них наводити свої порядки і помикати ними. Певен, що ще два-три дні, як з аншлагом у готелях Донбасу та Слобожанщини буде покінчено без застосування міжнародного контингенту ООН. Референдум буде проведено: бюлетні покинадють назад до літаків і вантажівок, та відправлять у зворотньому няпрямку.

З прямою військовою агресією РФ буде дещо важче, але події Майдану 2014 р. показали, що в країні У неможливого не існує. Голіруч і "Беркут" розігнали, і снайперів перелапали. Після цього я реально задумався: а чи потрібна в Україні така величезна армія у 100 тис. вояків? Вистачило б і караульного полку для параду, а все інше на місцевому рівні розберуться. У нас тих демобілізованих кожен другий, учасників бойових дій кожен четвертий-п'ятий, а звання офіцера кожен десятий має. З тим проблем немає. Проблема є в іншому: наші хлопаки не полюбляють далеко від власної хати мандрувати, а так писок підправлять тому, хто того заслужив, копняків надають і вже вертають назад додому за господаркою доглядати. А в мене якраз прохання буде в разі реальної активної війни з РФ дещо помандрувати в глиб цієї федерації, а не воювати на власній землі. В першу чергу звертаюсь до спеців диверсійного вишколу, але і фахові аматори згодяться.
Що показав досвід Чечні або Грузії в протистоянні з військами РФ? Зосереджуватись на малій фронтовій території не варто, бо хоч та армія федералів дурна, але "дури" отої - НЕМЕРЯНО! Ну непомірно багато. Нам з тим ніяк не потягатись: ні зброї, ні солдат, ні боєзапасу, ні техніки федерали не шкодують, щедрість в пролитті крові що чужої, що своїх просто неймовірна, тому тривала локальна війна неможлива, але ж можна навпаки! Не битись на своїй території, а розчинитись на ворожій і там працювати так і доти, доки війська з окупованих земель не заберуть для охорони власних. Або й сама федерація припинить своє жалюгідне існування. То вже деталі.

Фактично це все, що я і хотів наразі сказати, якщо мене хтось зі знавців прочитає і сподіваюсь належно зрозуміє. Воно саме зараз багато що є вирішальним, тому і прошу вирішувати вже!

Богдан Гордасевич

рядовий в/ч 32155, ракетні війська стратегічного призначення, Бродівська дивізія  

Додаткова література

http://blog.i.ua/community/1925/855765/
ДАУ - Добровільна Армія України

Цитата з http://blog.i.ua/user/1820604/?p=3

Є тільки ще одна окрема тема, паралельна всім трьом пунктам. Прошу подумати і визначити: що є першопричиною нашої теперішньої державної кризи в Україні? Катастрофічної кризи!
Моя особиста думка і висновок також однозначний, як і певен, що його підтримає кожен з нормальномислячих людей: тільки грубе і цинічне втручання з боку правлячої кліки Російської Федерації у внутрішні і зовнішні суверенні справи держави України призвело до глобальної політичної кризи і громадянського конфлікту в нашій країні.
За тим йде ще один висновок: щоб навести лад в своїй державі – ми повинні почати з ліквідації першопричини наших негараздів, тобто ізолювати Україну від негативної діяльності та впливів з боку РФ, як і Митного Союзу в цілому.
Якщо керівництво РФ погрожує введенням різноманітних караючих санкцій проти України при входженні її до асоціації з країнами Євросоюзу, то нам просто необхідно почати новий процес домовленостей щодо асоціації з ЄС з того, що вже (!) позбавити Україну від всіх загроз і впливів з боку РФ, а також МС. Задля цього потрібно паралельно з реалізацією вище перелічених пунктів проголосити, що на протязі півроку всі уряди світових країн і наші й не наші підприємці та населення загалом підготувались до того, що кордон між Україною та РФ буде закритий за принципом «залізної стіни». Одночасно буде припинено будь-які дипломатичні та інші стосунки між Україною та РФ, або і всіма країнами МС. Тільки так! Як при епідемії щоб вижити, потрібна максимальна ізоляція. Ми в Україні хочемо вижити.
Наголошую, що ізоляція – то не є війна. Ми жодним чином не шукаємо ворогів ні зовні, ні в середині країни. Всі росіяни можуть спокійно жити в Україні, як повноправні громадяни і дивитись через супутникові антени російські телеканали або спілкуватись по Інтернету через закордонні сервери тощо. Так само всі, хто не є «персона нон грата» і захоче до нас в якості підтримки приватних контактів або туристів, той може спокійно побувати в Україні через треті країни світу, але прямий зв'язок буде повністю закритий, як і всі ресурсні й матеріальні постачання, транзити тощо. Наголошую: однозначна повна ізоляція до того моменту, коли Україна підпише асоціативне членство з країнами Європейського Союзу. Після цього режим суворої ізоляції кордону і стосунків з РФ та МС буде знято з нашого боку, а як вони вже поведуться тоді – най вирішують самі, бо що нам до того? То їх внутрішні справи і ми в це не втручаємось.
Простіше кажучи об'ява звучить так: «Шановне панство в Україні, в інших країнах світу і окремо гаспада РФ та МС, оголошуємо всім-всім, що від 30 червня 2014 р. Самостійна Соборна Українська Держава повністю закриває свої кордони з країнами Митного Союзу, особливо щільно з Російською Федерацією, і припиняє всі дипломатичні та інші взаємозв'язки з ними в зв'язку з переобліком та ремонтом в державі Україна. Просимо вибачити за деякі тимчасові незручності. Після підписання асоціації з Євросоюзом запрошуємо всіх на наше свято відкриття у новому форматі» ТЧК. Відповіді не потрібно.
Таке і тільки таке «камо грядеши» я передбачаю, як непросте, але найкраще майбуття для нашої країни – України.

Богдан Гордасевич
10:09 05.12.2013

Cлева - глава крымского правительства Кривошеин, по центру - Главнокомандующий Русской армией Врангель, справа-генерал Шатилов, Крым, 1920 г. 

Приказ Правителя юга России и Главнокомандующего Русской Армией. Севастополь. 29-го октября 1920 года.

Русские люди. Оставшаяся одна в борьбе с насильниками Русская армия ведет неравный бой, защищая последний клочек русской земли, где существует право и правда. В сознании лежащей на мне ответственности, я обязан заблаговременно предвидеть все случайности. По моему приказанию уже приступлено к эвакуации и посадке на суда в портах Крыма всех, кто разделяет с армией ея крестный путь, семей военнослужащих, чинов гражданского ведомства, с их семьями, и отдельных лиц, которым могла бы грозить опасность в случае прихода врага. Армия прикроет посадку, памятуя, что необходимые для ея эвакуации суда также стоят в полной готовности в портах, согласно установленному расписанию. Для выполнения долга перед армией и населением сделано все, что в пределах сил человеческих. Дальнейшие наши пути полны неизвестности. Другой земли, кроме Крыма, у нас нет. Нет и государственной казны. Откровенно, как всегда, предупреждаю всех о том, что их ожидает. Да ниспошлет Господь всем силы и разума одолеть и пережить русское лихолетье.

Генерал Врангель.

Врангель П.Н. Записки. Кн.2. // Белое дело. Летопись Белой борьбы., Берлин, 1928. С. 235.

Главнокомандующий Русской Армией П.Н.Врангель в кругу офицеров и правительства Крымской республики, 1920 г. 

Генерал Врангель у графской пристани. Последние дни перед эвакуацией, ноябрь 1920 г.