Візит голови МЗС Данії в Маріуполь, фото УНІАН

Цього тижня я знову прибув до Києва з візитом – саме тоді, коли Україна шанує пам'ять героїв Небесної сотні, відзначаючи четверту річницю найкривавішого дня Революції гідності. Ми згадуємо героїв, які пожертвували найдорожчим – у сподіванні, що Україна перетвориться на процвітаючу європейську демократію.

Чотири роки потому Україною все ще дме вітер змін. Попри російську агресію, попри руйнівний конфлікт та економічні труднощі, жага до реформ не зменшилася.

Готуючись до візиту, я ще раз переконався у важливості нинішніх змін в Україні – як для майбутнього вашої країни, яка має такий великий потенціал, так і для всієї Європи.

Україна є одним із найважливіших пріоритетів для зовнішньої політики Данії.

Від 2014 року Данія підтримує демократичні перетворення в Україні. У нашій новій Програмі сусідства, розрахованій на п'ять років, Україна є однією з лише двох країн, на яких зосереджена увага. Данія надає допомогу Україні у проведенні реформ у сферах належного врядування, прав людини та сталого економічного зростання.

Тому я також радий, що 27 червня цього року в столиці Данії, Копенгагені, ми разом з Україною проведемо наступну конференцію з питань реформ – Ukraine Reform Conference. Ґрунтуючись на результатах першої такої конференції, що відбулася в Лондоні у 2017 році, цей захід пройде під головуванням прем'єр-міністрів Данії та України, за участі закордонних партнерів, представників міжнародних організацій, бізнесу та громадянського суспільства.

Ми хочемо, щоби для України ця конференція стала рушієм змін.

А ще – щоби ви змогли представити на ній відчутний і помітний прогрес, досягнутий Києвом після зустрічі в Лондоні. Ключова увага в Копенгагені буде присвячена належному врядуванню, включаючи протидію корупції, а також економічному розвиткові.

Для міжнародної спільноти конференція дасть нагоду підтвердити рішучу підтримку України.

А головним досягненням конференції буде, якщо вона допоможе досягти значного прогресу в реформах – як до, та після 27 червня.

Тут, у Києві, я бачу, як багато було зроблено Україною на шляху до перетворення на сучасне європейське суспільство. Україна просувається у виконанні Угоди про асоціацію з ЄС, включаючи її торговельну частину. Українські громадяни віднедавна мають право на безвізові поїздки до країн ЄС, і це – справді відчутна перевага, яку принесла євроінтеграція.

Ви схвалили ключове законодавство для реформ у сферах правосуддя, державного управління, децентралізації та економічного розвитку, ухвалені критично необхідні реформи соціального сектора – пенсійна, освітня та медична.

Не думаю, що хто-небудь очікував легкості у виконанні програми реформ такого масштабу. Тому не дивно, що перед вами залишаються важливі виклики. Щоби прогрес України став справді незворотним, ви маєте повністю впровадити в життя ті зміни, які вже схвалені, і одночасно – просувати реформи у нових сферах.

Процес реформування вже досяг критичного моменту, і є потужні сили, які протистоять реформам – бо відчувають особисту загрозу від змін в Україні.

В Україні чути думки про те що існує ризик відкату реформ. Та ми повинні не дозволити цьому статися. В останній рік перед виборами український уряд має виявити неабияку рішучість

Це необхідно, щоби запобігти "втомі від реформ" та розчаруванню серед українців.

Ключем до успіху реформ є боротьба з корупцією.

Україна створила антикорупційні інституції, запустила систему електронних декларацій та підвищила прозорість у державних закупівлях завдяки системі ProZorro. Але тепер уряд повинен захищати незалежність та ефективність цих нових інституцій.

Створення незалежного антикорупційного суду є необхідною умовою для подальшого прогресу.

Водночас ми не повинні забувати, що реформи проводяться у складних умовах, на тлі російської агресії. Данія і надалі підтримуватиме Україну, не визнаючи незаконну анексію Криму та інші порушення українського суверенітету та територіальної цілісності.

Україна знаходиться не лише на передовій військової агресії Росії, але також під прицілом інших методів гібридної війни: кампаній з дезінформації, кібератак та економічного тиску.

Намагаючись підірвати прозахідні настрої в суспільстві, Росія переслідує також ширшу мету. Її ціль – знищити європейську та євроатлантичну єдність.

Тому те, що ми підтримуємо Україну і допомагаємо формувати її стійкість до зовнішнього впливу, справді надзвичайно важливо.

Я вважаю, що успішні реформи в Україні є найкращою відповіддю на російську агресію та дезінформацію. Україна має гідний потенціал, і завдяки реформам здатна стати стійкою, процвітаючою і добре функціонуючою демократією та надати своїм громадянам можливість для повної самореалізації.

І для Данії, і для всієї Європи успіх України має стратегічне значення. Ми і надалі будемо підтримувати прагнення українських громадян до змін та йти до того майбутнього, яке вони самі для себе обирають. Конференція з питань українських реформ в Копенгагені 27 червня стане прекрасною можливістю ще раз це підтвердити.

Автор: Андерс Самуельсен,

міністр закордонних справ Данії,

для "Європейської правди"

Правоохоронці затримали кількох підозрюваних у вибуху біля телеканалу «Еспресо». Ще кілька причетних до злочину переховуються в Росії

Святий вечір!

Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись.

Щиро поздоровляю Вас і Ліду з малим Лідиком. Нехай він росте своїй країні на славу та родині на втіху. Дуже б хотіла я його побачити; хоч би вже він скоріш виріс настільки, щоб можна було з його портрета здійняти. Думаю, що з його повинен вийти гарний хлопчина, бо коли до українського типу та прилучивсь болгарський, то повинно вийти щось неабияке! Але не знаю, коли я побачу його, та й вас усіх, інакше, як на портреті, бо не знаю, чи могтиму коли приїхати в Болгарію.

Оце я восени почала було не на жарти подумувати, як би мені на літо простругнути до вас, але настала зима і я побачила, що всі мої мрії та сподіванки погинули. Мама, певне, писала вам, як мені в Одесі нещасливо повелося з тим масажем, так, отже, я тепер думаю, що коли мені й прийдеться куди їхати, то вже, певне, не в Болгарію. Вже я сама не знаю, коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та й чи скінчиться воно коли-небудь!.. Оце по святах маю поїхати в Київ до тих «друзей человечества», побачу, що вони мені скажуть! Певне, назначать яку-небудь довжелезну курацію, а може, знов у ліжко покладуть на довгий час, а вже мені так не минеться! Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко.

Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще ж я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писать, а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!

Треба конечне перекласти половину «Атта Троля» (6 глав уже маю), одну елегію Musset і «Гуллівера»; треба переписати одну свою повість до тих пор, поки поїду в Київ; треба покінчать деякі начаті вірші. «Les pauvres gens» я вже давно скінчила, ще перед виїздом в Одесу, і послала їх в «Зорю», якщо там надрукують, то Ви хутко їх побачите. Дуже я Вам вдячна за те, що ви мені дорадили перекласти сю штуку, і ще більш дякую за тії «Perles de la posie, я ними дуже втішилася і навіть пишаюся. Одержавши сю книжку, я через те не написала до Вас нічого, бо хотіла перше перекласти «Les pauvres gens» і тим заслужити сю книжку. Миша читав декому в Києві мій переклад, і він, здається, там сподобався.

Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тільки, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!

Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким. Миша дістав собі диференціали Serret по-французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по-російськи.

Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: «Чудова річ – диференціали!» Признаться по правді, я не зовсім розумію таку втіху, але, може, се показує тільки мою невігласність. Як я пригадаю собі, як він, було, розпадається передо мною та перед Шурою за ту математику!.. Ніколи ми, було, не прийдемо до згоди. А знаєте, Шура скінчила курси (вона була «остатня могіканка», бо курси закриті – Вам, певне, то відомо?) і живе тепер у Полтавщині на своєму господарстві.

Однак годі вже мені просторікувати – задля святого вечора варто б вже й перу пільгу дати. Хочу тільки де про що Вас запитати: чи співають у Болгарії колядки і чи похожі вони на українські? Як там люди обходять різдво? Взагалі багато дечого хотіла б я знати про Болгарію, бо я про неї так як і нічого не знаю, а те, що приходиться в газетах читати, – я думаю, наполовину все брехня. Як стоїть література болгарська: краще чи гірше за українську? Будьте ласкаві, одпишіть мені на сей лист, – якби ви знали, які для мене дорогі Ваші листи! Напишіть про Вас, про Ліду, про Ліда, про все! Бувайте здорові! Щиро цілую вас і прощайте!

Ваша Леся

P. S. Миша питав, чи Ви знаєте, що то за видання «Этнографическое обозрение»? Там, він чув, були статті про Палія та Мазепу. Якої думки ви про твори Гюйо «L’art au point de vue sociologique» і «Psychologie contemporaine»?

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 44 – 46.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 24 – 26.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1201).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 96 – 98. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Лідик – Дмитро Шишманов (1889 – 1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки.

Елегію Musset – Переклад елегії де Мюссе, очевидно, Леся Українка не зробила.

Диференціали Serret – видатного французького математика Жозефа-Альфреда Серре (1819 – 1885).

Курси закриті – О. Є. Судовщикова вчилася на історико-філософському факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

«Этнографическое обозрение» – науковий журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

були статті про Палія та Мазепу – власне, одна стаття: Каллаш В.В.Палий и Мазепа в народной поэзии. – Этнографическое обозрение, 1889 г., т. 2, № 11.

Гюйо Жан-Марі (1854 – 1888) – французький філософ-позитивіст, працював над проблемами естетики і моралі. Виступав проти теорії «мистецтва для мистецтва».

http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp/1890/18900105.html

На Донбасі воює не лише молодь. Незгірше за молодих в зоні АТО виконують свій обов'язок ті, кого цілком можна називати дідами.

Старий козак, справжній українець Микола Шваб. Цьому воїну з «Айдару» – 64 роки. Микола Шваб найстаріший воюючий боєць не тільки батальйону, але, мабуть, й серед всіх інших українських військових частин.

Один з найстаріших учасників російсько-української війни, десантник дядя Ваня (Іван Маслиган, позивний "Дід"). Доброволець родом з Чугуївського району Харківщини. А на південному фронті Іван - самий віковий серед рядового складу. Йому - 62 роки, у нього вже 4 онука і навіть один правнук. Обороняв Маріуполь, Широкино, Гранітне та Бердянське.

"Дід" - людина сталева, міцний духом і фізично, ще тієї, старої закалки. До цих пір дає фору молодим, всі нормативи з фізпідготовки здає на відмінно, щоранку бігає 4-5 кілометрів, працює на турніку, взагалі не п'є, грає у футбол з молоддю. І, звичайно, передає свій безцінний досвід молодим.

Іван водить "динозавр" БТР-70 і в його умілих руках техніка завжди поводиться дуже надійно. Свою бойову машину десантник назвав "Захарка" на честь рідного діда, українця, який захищав свою землю ще в ту війну.

А це баба Катя (Катерина Білик), бойова пенсіонерка з Львівської області.

Їй 68 років, вдова, живе з дочкою Надею і онуком Володею в селі Млиніська Жидачівського району Львівської області та досі викладає математику в сільській школі.

Про те, як стала учасницею військового вишколу, в якій, за задумом організаторів, повинні були брати участь місцеві жителі від 18 до 40 років, згадує зі сміхом: «Внук мій прочитав в Інтернеті про ці курси і мені розповів. А я кажу: «молодець, навчитися Батьківщину захищати це ж така справа хороша! І я піду».

І пішла. «Мене спочатку засмутили, сказали, що автомат не дадуть. Але я їм сказала: «А що ж я буду робити, якщо таке ж, як у Донецьку та Луганську почнеться, що я з сепаратистами робити буду?». І мені дали автомат, навчили стріляти».

Дід Василь Васильович. Снайпер, який може дати фори багатьом молодим теж служіть в АТО.

"Зі своєю сивою бородою, автоматом Калашникова і в камуфляжній формі Ашер Йосеф Черкаський має вигляд східноєвропейської версії Фіделя Кастро".

Ашер-Йосеф Черкаський кримчанин, але поїхав звідти в 1993 році в Дніпропетровськ.

"Я повернувся до Криму в 2012 році - там залишалася моя мати, у якої зіпсувалося здоров'я. Залишили старших дітей у Дніпропетровську, де вони навчалися в релігійній єврейській школі - в Криму такої можливості не було. А коли сталася анексія і ми були в очікуванні початку повномасштабної війни, мати змусила нас виїхати рятувати дітей”.

“Знаєте, на момент розпаду Радянського Союзу я вже відслужив в армії і був свідком трагічних подій в Карабасі, Оші, Придністров'ї, Чечні, де жили наші родичі, так як моя мати з Кавказу, і я знав, чого можна очікувати в Криму і в Україні».

“Ми розуміли, що російські війська нашої єврейській громаді не пробачать і треба рятувати дітей. Ні, були думки і про Ізраїль, але коли з'явилася можливість виконати свій обов'язок чоловіка перед сім'єю і країною, я відразу їм і скористався.

У мене обидва діди пройшли Велику Вітчизняну війну. Один закінчив її в Болгарії, другий брав участь у захопленні Рейхстагу. Я син військового, сам служив у Радянській армії. Для мене вибір був такий: "На що я здатний як чоловік?"

Житель села Тарасівка (Київська область) 56-річний Ігор Дудін. Не дочекавшись повістки з військкомату, зібрав рюкзак, взяв велосипед і поїхав до Донецька, щоб записатися в добровольці. На ровері він проїхав більше 800 км.

"Дідом мене називають законно, мені 56 років - є вже внучка, якій 7 років. Дружина, дочка і внучка живуть в Росії, списуємося в соцмережах. Вони не знають правди про те, що відбувається в Україні ... Як зомбі, їм пояснювати марно. А в АТО поїхав тому, що не зміг щодня чути, як гинуть молоді хлопці. Ходив двічі у військкомат. Але мені сказали, якщо знадоблюсь, надішлють повістку. Я чекав два місяці. А в серпні не витримав, в кафе, де працював різноробочим, попрощався з адміністратором Олею, перехрестився, сів на свій велосипед і рушив у дорогу. Я - колишній прапорщик, сім років прослужив на Кавказі, так що військовий досвід є ".

У бою під Луганськом загинув розвідник батальйону "Айдар" Ілля Василаш "Дід". Серед інших ветеранів- "афганців" він у грудні 2013 року вийшов на столичний Майдан, а потім добровольцем відправився в зону АТО на Донбас. До свого 55-річчя Ілля Василаш не дожив 5 днів.

Дід-бандеропасічнік біля бандеровулика з бандеробджолами, що носять бандеромед!