"Die Sprache ist das Haus des Seins"

Мартін Хайдеггер

Зрозумівши проблематику, яку поставили Декарт, Кант і Гуссерль ми нарешті можемо звернутись напряму до проблеми, яку поставив Хайдеггер.

Що ми, як типу нормальні люди, мали сказати Гуссерлю на це все, що він нам пропонує? Затопати ногами і закричати: єрунда, ми цього не розуміємо, існую Я, отже є суб'єкт, існує навколишнє, а отже є об'єкт. З Богом тут складніше, бо топати ніжками ніхто не буде, ми можемо в нього вірити або ні, але всупереч Канту живемо ми то так, начебто його немає, хоч можемо тягати за собою труп релігії у вигляді мертвої моралі. Це до речі вже показує в якому особливому просторі ми живемо, бо навіть грецькі матеріалісти, скажімо Демокріт, ніколи не ставили питання про неіснування Богів, так Демокріт міг сказати, що вони створені з атомів, але що їх немає, це сказати можно лише і виключно після Декарта. До речі ось в цьому Хайдеггер бачить головну помилку Гегеля, так Хайдеггер згоден, що робота проведена Гегелем, його Grosse Logik ("велика логіка") (оскільки наш пречудовий сайт не читає німецьку літеру есцет (Grosse треба писати через есцет, а не подвійне с), то в німецькій мові я змінюю есцет на подвійне с, а замість о-умлаут, u-умлаут,а-умлаут писатиму відповідно просто о, u, a) є дійсно великою річчю, спробою вирватись з кантівського нігілізму, але для Хайдеггера його поведінка дещо інфантильна, він як мала дитина в супермаркеті топає ножками і кричить: не хочу! Саме тому Гегель повністю не досяг успіху на думку Хайдеггера. Хоч треба зазначити, що Хайдеггер навіть своїм революційним підходом також нічого не змінив (не забуваємо Мартін Хайдеггер належав до течії консервативної революції, про яку я вже писав, він був революціонером), його послідовники полізли геть знову не туди. Це не я роблю висновок, він сам зробив його. Прямо як Гегель, він змушений був тяжко зітхнути і сказати: Me verstehe nicht - мене не розуміють. Такі цікаві паралелі двох німецьких земляків швабів, котрі намагались не просто змінити щось, а змінити колосально все.

Хайдеггер не "топає ніжками", Хайдеггер каже: круто, ось це те що мені треба, ось тут в пустелі Гуссерля стає насправді цікаво. А далі починає хуліганство. Гуссерль нам сказав, що онтологічні питання оффтоп, лише феномени, Хайдеггер каже, ні фіга, саме тут ми маємо поставити головне питання, з якого філософія почалася і яке забула, вірніше три питання: чим відрізняється суще і Буття, що є Буття і який зміст Буття. Це виглядало так, якби уявити собі таку картину: середина тридцятих, СРСР, проведена велика чистка від "опіуму для народу" і ось в якомусь забитому колгоспі ректор атеїзму читає дві години селянам лекцію, що Бога не існує, що це опіум для народу і т.д. і закінчує словами: саме тому, що все оце, що я прочитав, треба в нього вірити і не забувайте ходити в церкву. Тобто для Хайдеггера оцей весь процес Vergessen ("забування") Буття, колосальна робота європейської філософії по вбивству всього сенсу життя людини і потрібна була саме тому, щоб саме зараз поставити ці питання. Але це для поверхової логіки дивно, для Хайдеггера в цьому глибокий сенс.

Треба розуміти, що "Sein und Zeit" була написана в оптимістичній період Хайдеггера і Хайдеггер вважав, що історія є ніщо інше як Seyngeschichte, що це робота самого Буття, яке проходить цей шлях, щоб відкрити себе нам. Як у Гегеля - розгортання абсолютної ідеї і сенс історії як її самопізнання.  Хайдеггер скаже пізніше дуже важливу для себе фразу у невеликому творі, який був відповіддю на екзистенціалізм Сартра (на його роботу "L'existenalisme est un humanisme"), твір "Mit einem Brief fiber den Humanismus", там є фраза, яку я виніс в епіграф - Мова це дім Буття. Хайдеггер нам каже - зверніться до мови. В німецькій мові коли ти кажеш "я людина", то це буде як Ich bin ein Mensch, англійською I am a human, французькою Je suis un Homme. В кожній з цих мов є глагол "бути" (sein, to be, etre). В нас на жаль ми перескакуємо, ми не кажемо я є людина, тому нам важко вхопити гостроту питання Хайдеггера, але у німецькій, англійській та французькій саме так - я є людина. І Хайдеггер каже, що ми через все це метафізичне сміття, яке ми нагородили за декілька тисяч років, всі ці категорії і концепції не звертаємо увагу на базис - на те, що присутнє в самій мові - тобто на глагол бути, котрий для нього базовий. І ось нарешті ми зробили все, щоб позбавитись я (суб'єкта) і людина (об'єкта), щоб нарешті вхопити "є".

Треба розуміти, що історія думки для Хайдеггера виглядає інакше ніж для нас.Ми, прогресисти, думаємо, що історія думки це накопичення багажу знань. Саме в цьому ідея прогресу, згадайте що писав Ален де Бенуа. Ми думаємо, що збагачуємось знаннями, людство розумнішає і бла, бла, бла. Ісаак Ньютон казав, що "я стою на плечах гігантів, тому бачу далі". Але Хайдеггер вважає зовсім інакше. Для Хайдеггера людство декілька тисяч років патякало, роздуваючи абсолютно абстрактний метафізичний категоріальний апарат. Ролан Барт пізніше скаже, що увесь світ по-суті це тотальний текст цитування. Барт показав, що насправді ми ніколи і нічого не кажемо нового і розумного, ми не думаємо, ми лише цитуємо те, що нам сказали: те що сказав Сократ, те що сказав Декарт, те що нам мама сказала, що нам сказали в школі-універі, те що сказали по ТіВі або написали в газеті. Отака балачка по колу. І ось Хайдеггер каже, що нарешті ми можемо відставити всі, абсолютно всі категррії в сторону, саме переставши "цитувати" в бартівському розумінні ми зможемо нарешті подумати і пустеля Гуссерля дуже непогане місце для роздумів. Ми можемо, каже Хайдеггер, нарешті відмовитись від прогрессу і почати думати. Ми нарешті вичистили все від цієї метафізики і тисячолітньої балачки, давайте думати.

Щоб ще більш яскраво проілюструвати думку Хайдеггера, наведу сучасну притчу, яку я відверто не пам'ятаю де чув чи читав, але суть її в наступному. В аеропорті десь в США охоронець побачив якогось буддійського ламу, що шастає без діла і підійшов до нього запитати хто він такий. Лама у відповідь: а хто ти? Той: я полісмен. Лама хитає голову: ні, це твоя професія, хто ти? Я там Джон Джонсон - Ні, це твоє ім'я, а хто ти? - Я громадянин США - Ні, це твоє громадянство, а хто ти? - Я чоловік - Ні, це твій пол, а хто ти? - Я людина - Ні, це твоя біологічна належність, а хто ти? І поліцай завис. Ось для Хайдеггера оцей момент "зависання" дуже важливий - саме тут, коли ми "зависаємо", коли наш мозок вибиває нам Error, бо в базі данних немає готових відповідей, які ми чули від когось колись, ось це місце, де можна тільки почати думати. До цього думання немає, як такого. Є якась робота Verstand, є вкладені в нашу голову готові рецепти і готові відповіді, які нам треба витягнути з кишені. А ось коли в кишенях поржньо, коли ми повністю форматнулися, зідрали те, що доволі недурний католицький ієзуїт Ентоні де Мело називає навішані на нас ярлики, ось тут стає цікаво, каже Хайдеггер.

Книга "Sein und Zeit" має доволі оманливу назву, в цій книзі мова не йде про Sein, про нього Хайдеггер буде говорити пізніше (про це також колись буде мова), в книзі дуже мало про Zeit, головний герой цієї книги - це Dasein. Dasein не вигадка самого Хайдеггера, цей термін використовував і Гегель, і Кант в сенсі "наявного Буття". Хайдеггер критикував Гегеля, що той сказав наявне буття, воно нам зрозуміле, йдемо далі. Для Хайдеггера немає "наявного". Хайдеггер каже, що ми маємо відчути, залишившись в пустелі Гуссерля, нам треба вхопити, що лишається, коли нічого не лишається. Який феномен ми можемо вхопити, коли нічого навколо немає. Єдине, що ми можемо вхопити - це Anwesenheit ("присутність"), що виражено у In-der-welt-Sein ("буття у світі"). Оце Anwesenheit є способом виразу Dasein'у. Знову ж таки що це таке? Його довго намагались перекласти, кінець кінцем наскільки я знаю, всі більш менш адекватні перекладачі залишили це слово без перекладу. Дослівно це "ось-буття". Ось це не ось тут, і не ось там (конкретизація просторової категорії), це просто ось, як не тут, і не там. Буття усвідомлюється нами десь "ось", як присутнє. Це є радше відчуття присутності, ось це і є тим, що лишається, коли нічого не лишається. Це те що відчувається.

Далі Хайдеггер каже, що основу буття завжди трактують через ессенцію, тобто сутність. В чому помилка. Як завжди в тому, що вибудовується певна метафізична категорія і вся екзистенція (тобто існування) намагається бути підбудована під неї. Тобто ми вибудовуємо теорію і все інтерпретуємо відповідно до неї. І от Хайдеггер каже, що тепер пізнання сутності треба робити не через ессенцію до екзистенції, а через екзистенцію до ессенції. Буття як таке може бути познанено не як метфізична категорія, вигадана нами, а лише як переживання її екзистенції у вигляді Dasein. Тобто ми повинні вхопити оті феномени Dasein без спроби їх апріорного трактування, вхопити такими, які вони є. Error, отформатовані, ніякої ессенції, забули все про нас вчили і що нам казали, фактично каже Хайдеггер, відчуємо пульс Dasein через його екзистування, тобто його висвітлення на ззовні. Dasein existieren - Dasein екзистує, каже Хайдеггер. Dasein живе не через категорії, категорії це метафізика, категорії мертві, він живе через екзестенціали.

Щоб прояснити цей безумовно важкий для сприйняття момент така ремарка. Почуття завжди в філософії вважалися "аффектами", тобто як дещо вторгнуте в чисте буття ззовні. Було якби "чисте буття", щось таке "метафізично прозоре". Але Хайдеггер каже ні, не аффекти, а навпаки спосіб показу себе Буттям. Щоб ще легше. Був такий ще один чудовий німецький автор, теолог Рудольф Отто і в нього є книга "Das Heilige". Будь який теолог вам скаже, що це теологічний бестселлер ХХ століття і його цінують в усіх конфесіях Європи, принаймні адекватних. Ось Рудольф Отто перевертає погляд на коріння "священного", він вводить його не з певного ratio, коли священне "надумали" і т.д., а навпаки з найміцнішого почуття, яке він називає Tremendum, це помісь таких почуттів як жах, почуття власної неприсутності в той же час почуття величного. Ось саме через це почуття, а не ratio народжується розуміння Бога, вважає Рудольф Отто. Зауважте це не Декарт, котрий "надумує" Бога, як певну необхідність для певного чогось - там як у Фоми Аквінського штовхнути світ, щоб він почав рухатись, і вже потім його "надумують" скинути з п'єдестала, коли необхідність відпадає. Це насамперед і перше ірраціональне переживання, ось що цікаво. Я радив би всім кого цікавлять теологічні питання книгу Отто, вона на відміну від складного тексту Хайдеггера доволі легка і приємна в читанні. Рудольф Отто "Das Heilige", вона перекладена на російську мову. Ось в цоьму розумінні Отто треба бути. Бог якщо і являє себе, то через відчуття, а не через "раціональні докази його існування". І у Хайдеггера те саме - лише екзистенціали, тобто почуттєві модуси здатні виставити Dasein на ззовні.

Я не буду зараз зупинятись на конкретних екзистенціалах, що виділяв Хайдеггер, це буде довго. Я гадаю важливо розуміння принципу і коли оця процедура "перезавантаження", оце Ausschaltung ("розмикання, розрив") зроблена кимось конкретним, то він матиме певні свої екзистенціали, це те що можна відчути, але важко сказати. Важливо зрозуміти ось що. Хайдеггер виділяє історично два рівня "екзистенції" - онтичний (ontischen) та онтологічний (ontologischen). Онтичний це прямий "прийом сигналу", це пряме Erfahrung ("переживання") "зустрічі" з зовнішнім феноменом, це сенсуальний, чуттєвий рівень. Онтологічний рівень виникає тоді, коли ми абстрагуємось від Anwesenheit і вибудовуємо в мисленні певну конструкцію з категорій для пояснення пережитого. Ось тут за Хайдеггером і ховається пастка, бо занадто абстрагування від дійсності, ігри розумом будують оті громіздкі метафізичні конструкції, котрі занадто вже віддалені від дійсності, але починають керувати ним, метафізика починає керувати фізикою нашого Буття. Хайдеггер каже про інше мислення - онто-онтологічне, тобто таке, яке не лишається на рівні онтичного, чуттєвого (тоді ми були тваринами), але не втікає у метафізичні конструкції, а якби лишає живим зв'язок з чуттєвим рівнем постійно, неперервно.

Для Хайдеггера важливе таке розуміння як Selbst ("самість"), як те саме онто-онтологічне існування Dasein. Важливе це розуміння і для іншого великого мислителя - Карла Густава Юнга. По Юнгу коли людина "падає" у колективне несвідоме (онтичне за Хайдеггером) вона стає шизофреніком, а коли вона втікає у Его ("онтологічне" у Хайдеггера) вона стає невротиком. І лише отаке утвердження своєї самості через свій власний аналіз, приведення в баланс колективного несвідомого і Его і є Selbst у Юнга. Саме це "золоте січення" людини. Людина як така є для Хайдеггера людиною лише і тільки лише тоді, коли вона проявляє Dasein, без цього ні про яку людину вестися мова не може, болото біомаси - так, але не людина у власному розумінні. Це є тим, що Хайдеггер називає автентичне буття, це є єдино справжнім. Щоб віддилти ці поняття, про болото з біомаси Хайдеггер каже - das Man, тут навіть форма іменника невизначена das, тобто таке щось аморфне, якийсь брудний потік Untermensch, як у Ніцще. Про людину як справді людину Хайдеггер каже або як der Mann або der Mensch.

Хайдеггер розділяє автентичне буття і неавтентичне буття, тобто буття як Dasein, спражне життя і неавтентичне. Неавтентичне це за Хайдеггером, коли Dasein повністю заглушає і ховає gellend Altaglichkeit, це така пронизлива буденність, тотальна обивательщина, така банальність, що всмоктується в самий кістяк. Основні складники gellend Altaglichkeit це Gerede та Neugierigkeit. Gerede - це балачка, пустопорожня говірка, такі балачки що ходять по колу. Пронизлива буденність не вміє затикатись, вона увесь час балакає, саме не говорить, а балакає. Ось балачка чудовий і нарешті прямий переклад з німецької. Вона продукує слова без сенсу увесь час, цитує за Бартом постійно будь-що, аби бути в русі самої цієї беззмістовної балачки. Це такі беззупинні плітки ні-про-що. Neugierigkeit на жаль прямого перекладу немає, це цікавість, але особливого гатунку. Це якби уявіть таке тіло, що клацає пультом з цікавості взнати кого народив Філіп Кіркоров, це така "зацікавлена" істота як мандрує по посиланням в інтернеті в пошуках "горяченьких новин" про Аллу Пугачову і життя зірок. Це такий серфер безмістовної інфи - ось Пугачова показала цицьку -клік, ось Янукович почесав задній прохід - клік, іншопланетяни вкрали вагітну індонезійку - клік. Це безмістовний пошук безмістовної інформації безмістовною істотою. Gerede та Neugierigkeit конституюють gellend Altaglichkeit, причому цікаво, що Хайдеггер писав в часи, коли балачка ще була не така голосна, а простір для "цікавості гаряченькими новинамии" був не такий широкий, як в сьогоднішній "інформаційні ері". Сьогодні балачка заполонила собою усе, а віртуальність дає безкінечний простір для шукання "гаряченьких новин".  Gellend Altaglickheit  формує таку істоту як das Man. Перекладачі перекладають цей термін як "люди", але це не зовсім вже й люди, це das - невизначенність, das Man не треба перекладати, хіба що я думаю підійшов би термін біомаса. Такий потік істот, що балакають і шукають гаряченьких новин. Саме тому коли Сартр написав, що треба надати нову якість терміну "гуманізм", Хайдеггер йому відповів скептично - гуманізм як цінність кого? Das Man'у? Це смішно, das Man не може мати цінності на ззовні хоча б тому, що він немає цінності сам в собі. Він ніякий, то про що мова? Права людини - права das Man'у? Ось така головна цінність постмодерного світу, до якого, слава Богу, Хайдеггер не дожив.

Гуманізм і права людини це звісно ж релігія нового часу постмодерна. В античність головною цінністю було virtus "чеснота". В Середні віки головною цінністю був Бог, в Новий час - Cogito в сенсі Verstand (так і не придумав як "рассудок" перекласти на українську, ніхто не підкаже?), сьогодні на п'єдестал внесли - das Man. Das Man як цінність це такий самий вичещенний і вибілений, рафінований ідол, такий дешевий замінник честі, Бога і навіть Cogito. Гуманізм і права людини в їх сьогоднішньому розумінні це фетишиська релігія останньої людини. Як писав Ніцще: "Ми знайшли щастя" - кажуть останні люди і кліпають. Безумовно das Man для людини як der Mensch не має ніякої цінності, єдина цінність яка є у der Mensch за Хайдеггером це Dasein. Все інше як писав Ніцще в Esse Homo: "wo ihr ideale Dinge seht, sehe ich - Menschlishes, ach nur Allzumenschlisches!" - де ви бачите ідеальні речі, я бачу - людське, ах лише занадто людське! Das Man якраз занадто людський (Allzumenchlisches), щоб бути справді людиною. 

Мартін Хайдеггер

Продовжемо пригоду в непростих думках Мартіна Хайдеггера.

Зараз торкнемося теми, яка є центральною в "Sein und Zeit" і напевно найбільш складною і важко вхоплюваємою у Хайдеггера, але розуміння допоможе зрозуміти в чому резонанс, який викликав Хайдеггер в Європі, бо не треба забувати без Хайдеггера не може йтися мова про французьку філософську школу другої половини ХХ століття, без нього не може мисилитись не Жан-Поль Сартр, не Альберт Камю, не Герберт Маркузе, не Жак Дерріда, не Ролан Барт, не Жан Бодрійяр, не Ален Бадью і т.д., хоч Хайдеггер вважав, що Сартр, Камю, Маркузе (його учні) взагалі його не зрозуміли і пішли від тої проблематики, яку він ставив. Взагалі якщо ми можемо чітко структурувати якого напряму філософії є кожен представник філософії, скажімо Жан-Поль Сартр - екзістенціалізм, Герберт Маркузе - фрейдо-марксизм, Ролан Барт - постструкраліст або скажімо раніше: Гегель - об'єктивний ідеаліст, Кант - суб'єктивний ідеаліст, Маркс - матеріаліст, Ніцще - філософія життя (це такий спеціальний напрям, до банальностей в блогах, які іноді несуть під цим брендом не має відношення), Гуссерль - феноменологія і т.д., то структурувати і вписати кудись Хайдеггера не можливо. Хтось доводить, що він належав до філософії життя, хтось - до екзістенціалізму, хтось - до феноменології, хтось каже - засновник структуралізму, хтось каже - він був перший постструктураліст в часи коли навіть ще структуралізм не виник. Коротше хто що, але чітко класифікувати Хайдеггера не можна. Я думаю він був alles und nichts, всім і нічим з цього, всім і трохи вищим за це. Я думаю якщо зрозуміти Хайдеггера, то все вище означене не потрібне, цікаве, але не потрібне, це все якби суб'єктивно зрозумілі шматки Хайдеггера - ось це було філософією у другій пловині ХХ століття (я наполягаю, що сьогодні вона мертва), Хайдеггер не дарма казав про Andere Anfang ("інший початок"), він хотів нас зводити в інші площини мислення, а не займатись тим, чим зайнялись його послідовники. Тим не менш, повернемось: проблема Dasein, одна з центральних по Хайдеггеру і одна з найскладніших для розуміння.

Щоб зрозуміти: "чому Хайдеггер" (насправді Хайдеггер ненавідів питання warum (чому?), ми маємо спершу питати завжди wie (як?), але не будемо заглиблятись, я не Хайдеггер, щоб мислити точно як він, не вистачає клепки), треба зрозуміти базу в якій Хайдеггер поставив своє питання. Візьмемо топіку, найбільш для нас прийнятну - топіку Рене Декарта, бо ми всі декартівці, ми можемо не знати хто такий Декарт, що він писав і навіщо, але розумові структури в нас Декарта, бо так нас навчили батьки, так нас виховало суспільство та освіта (треба розуміти, що освіта в тому вигляді яку ми її знаємо, це освіта по Декарту, до Декарта такої освіти не було, як не буде її якщо нова філософія, навть не так, я ж сказав, що вона мертва, щоб не протирічити собі, скажу, якщо плин постмодерна продовжить свій сьогоднішній рух, то такої освіти в його апогеї також не буде). Звичайна само собою зрозуміла річ (ой, і як же ж Хайдеггер ненавидить Selbstverstandlich (само собою зрозуміле), для нього сказати само собою зрозуміло це оффтоп, просто йди гад звідси зі своїм само собою зрозуміло) існування мене, як суб'єкта і оточующого середовища як об'єкта. Так? Згадаємо Cogito ergo sum. Є я, я мислю і значить я існую. Звичайна зрозуміла річ, хоч не треба думати, що це "сам собою зрозуміле", бо в Середньовіччі це було не так. Якби було так завжди, то Декарта не треба було б. В Середньовіччі єдина само собою зрозуміла річ була - існує Бог. Все інше - релятивістично. Хто є я? Що є оточуюче? Це питання які ставила схоластика і над ними думала, можливо я не існує, як і навколишнього, а може існує як недосуще, бо є Бог і він є абсолютне буття і з цього танцюємо. Декарт танцює з іншого. Є я, бо я мислю і значить може існувати Бог, але це не середньовічний Бог, це Бог особливий - філософський Бог, Бог ледар, який має закривати ті діри, до яких не додумались філософи і науковці. Це деїстичний Бог, якому потім вже барон Гольбах або Карл Маркс скаже йди звідси, раз ти такий ледачий. Без Декарта атеїзм не мислимий, це також треба зрозуміти. Треба було вивести Бога з cogito, щоб потім цим же cogito відмовити йому в існуванні.

Англійська емпірична школа філософії  вигляді Ньютона, Локка, Бекона пішла ще далі. Насправді англійська філософська думка це апогей примітивізму, це просто насмішка над європейським розумом і яскрава така деградація розумових здібностей. Торгаші, що з них візьмеш? Так ось англійці перевернули думку Декарта, не Cogito ergo sum, а sum ergo cogito, тобто не я мислю значить існую, а я існую, тому мислю. Вартий уваги лише об'єкт, звідси навіть це слово "об'єктивне", це дуже англійська річ, як символ преклоніння перед цією таки об'єктивністю. Є лише річ, як певне "справжнє" і досліджуючи цю "річ" ми можемо казати щось про все (а ще краще її продати на ринку, ми ж про торгашів говоримо). Я думаю цю англійську річ найкраще висловив "філософ" Ленін, це анекдотична фігура філософії (філософ грубо кажучи він вважався тільки в совку), але на полях Гегеля він робив просто феєричні замітки  писав: батенька Гегель навіщо все так складно, існує простір і в нашій свідомості він відображується як в дзеркалі. Ми сприймаємо оточуюче і на базі цього робимо висновки це і є мислення. Все просто, що тут не зрозумілого? Скільки зараз погодяться з Леніним в цій чарівній простоті?

Але перейдемо до Канта, це цікаво, хоч Ленін звісно "чарівна" постать "хфилософії". Кант поставив під сумнів весь цей пафос Нового часу, про "володарювання розуму" і "настання нової ери" і бла, бла, бла, від захвату якого французи водили під гільйотину тих, хто не разділяв месседжу нової ери. Кант запитав: панове чи можемо ми взаалі говорити хоч щось, звісно говорити усвідомленно, про суб'єкта, об'єкта і Бога? Кант робить висновок: ні, будь яка з цих категорій тримається на певному апріорному ноумені і надати онтологічний доказ будь-якого буття, чи то об'єкта, чи то суб'єкта, чи то Бога ми не можемо. Суб'єкт є завжди Я, як Я-для-себе, об'єкт є Ding an Sich і Бог, як ноумен, який присутній в нашому мисленні, але не присутній у зовнішньому феномені. Все це є трансцедентальні ноумени, тобто апріорі не пізнаваємі. Виплутатись з такого нігілізму по-суті Кант спробував цікаво, він сказав, що хоч можливо не існує всього базису того, що ми розуміємо під базисом, але давайте жити так, начебто вони існують. Давайте тримати в голові, що Бога можливо немає (а можливо і є, за Кантом ми ніколи не доведемо ні того, ні протилежного), що об'єкти навколишнього середовища ми ніколи не пізнаємо і що можливо немає в суті Я, окрім окремих я-для-себе, але ми будемо жити так начебто це все є апріорі. Звідси отакий мертвий моралізм Канта. Кант вбив релігію, але пропнує по-суті таскати за собою усюди її труп, у вигляді мервих моральних догм.

Для того, щоб розуміти з чого стартує Хайдеггер треба спробувати зрозуміти по-суті його вчителя Едмунда Гуссерля. Я зараз як Річард Фейнман при читанні своїх лекцій казав: не намагайтесь це зрозуміти. Спробуйте це уявити, бо це направду весело. Гуссерль був кантіанцем, хоч він і критикував Канта, але він критикував Канта так, як мав би Кант сам себе розкритикувати. Гуссерль виходить з кантівського розподілу ноумен і феномен, тобто ноумен як трансцедентальне і апріорі не пізнаваєме і феномен, як єдине що може бути пізнано, феномен це якби спосіб яким річ себе показує (про вогонь ми можемо говорити лише в руслі того, що його "феномен - горіти"). Гуссерль каже враховуючи Канта, нам не треба взагалі займатись ноуменами - геть їх! Ми не маємо взагалі говорити про онтологію як філософську науку про буття, а лише що ми можемо говорити це про наше пізнання, гносеологію, як ми пізнаємо речі (звідси і Хайдегірівське wie). 

Отже за Гуссерлем ми полишаємо і забуваємо про суб'єкта, бо суб'єкт є завжди суб'єкт сам для себе. Існую лише я, як той хто пише це незрозуміло навіщо, існуєш лише ти, як той хто читає це незрозуміло навіщо, існує він, як той хто цього не читає і займається якимись іншими справами, а ось казати про нас ми не можемо, бо про "нас" як певну категорію може сказати хтось з нас і не може ніколи сказати щось конкретне, нас не існує - існуємо лише я, ти і він, а "ми" це трансцедентальна категорія. Пам'ятаєте я говорив якось про "абстрактну людину"? Ось оці трансцедентально-абстрактні категорії як "людина", "людство", "права людини" - треба полишити в стороні, бо про людину вже каже я-саме-для-себе, конкретне я, людство саме про себе нічого сказати не може. Грубо кажучи, проведіть такий мислений експеремент: заведіть в одну кімнату ісламського фундаменталіста, віруючого християнина, фанатика комунізму і буддиста і запитайте в кожного: що таке людина? Ви ж розумієте, що кожен вам відповість абсолютно різну відповідь, в них не буде спільної бази, окрім хіба що порожьої категорії "людина", а ось її наповнення буде діаметрально протилежним. В цій кімнаті, якщо коммуніст скаже про ісламіста, то це не буде сам ісламіст, це буде категорія, яку каже комуніст про ісламіста і навпаки. А ось якогось "об'єктивного суб'єкта" не існує, він існує лише в голові комуніста, коли він каже про ісламіста. Отже Гуссерль пропонує відмовитись від порожніх категорій, таких як "людина" і взагалі відмовитись від суб'єкта.

Далі ми забуваємо об'єкт. Гуссерль слідує Канту. Ми не можемо казати про об'єкт як такий, як "об'єктивний", як річ-в-собі. Об'єкт може себе лише показати, вогонь горить, тобто ми маємо виходити не з вогню як данності, а лише як з того, що він горить, це феномен і ми відчуваємо лише феномен, а ось все, що ми про нього кажемо - ми кажемо вже апостеріорі, ми накладуємо на феномен певні розумові категорії. Ось м'яч, він круглий і червоний, але м'яч, круглий і червоний це наші категорії, які ми наклали на певний феномен апотеріорі, після того, як зіткнулися з ним. Що є круглий сам собі, без прикладання такої катеогрії до певного феномену? Нічого, лише наша категорія, яка може жити лише в той час, коли ми її накладаємо на феномен, без цього це абстракція. Тому мову треба вести, вважає Гуссерль, не про категорії (червоний, круглий, м'яч), а про феномен і уважно слідкувати яким чином ми апостеріорі накладаємо на нього своє розуміння. Ми маємо мислити строго науково вважає Гуссерль. Він до речі засновник такої речі як філософія науки. Для Гуссерля взагалі не існує ніякого іншої філософії, окрім філософії науки. Для нього треба забути такі питання як сенс життя, Бог, взагалі все онтологічне. - лише строго наукове, лише феноменальне, нічого іншого. Він для науковців звісно базовий філософ, по-суті Гуссерль це думка науковців (це не значить, що це правильне мислення, коли я буду казати, що зробив Хайдеггер ми це побачимо, але це факт - наука мислиться крізь Гуссерля).

Гуссерль напевно сам не зрозумів, що він накоїв. Давайте підсумуємо картину. Що нам лишив Гуссерль (ми маємо поки що з Гуссерлем погоджуваться в усьому, щоб зрозуміти де він неправий, це конгеніально зробить Хайдеггер)? Не існує Бога, не існує об'єкта, не існує суб'єкта - грубо кажучи не існує Я, не навколишього середовища. Гуссерль нам лишає лише трансцедентальне Я, як він каже, але якщо воно трансцедентальне то його в сторону, існують лише і тільки феномени. Пам'ятаєте Ніцще писав Die Wuste wachts, пустеля зростає? У Гуссерля вона досягає свого апогею - лишається сама пустеля, де літають певні феномени, як неспокійні привиди, безсенсові і незрозумілі. Це глухий кут, насправді, це кінець всього і всьому. Адже згадайте як Гегель виступав проти Канта? Гегель писав, що друже Іммануїл, ти нас заводиш в глухий кут, своїм практичним разумом і мертвим моралізмом ти мене не обдуриш, ти несеш нігілізм, ти спіавєш оду ніщо, ти заводиш нас в нікуди. Оце "нікуди" яскраво проявляється у Гуссерля, Кант радикалізував Декарта, а Гуссерль радикалізує Канта. 

У Мартіна Хайдеггера є чудова робота "Holzwege", знову ми стикаємось з неможливістю перекладення цього слова, як його тільки не перекладають і "лісові стежки", і "неходжені стежки" і т.д. Але геніально на мій погляд переклали цю назву французи. Французи навзали цю працю Хайдеггера "Chemins qui ne menent nulle part", це "Стежки, що ведуть в нікуди". Ось філософія Едмунда Гуссерля це стежка, що веде в нікуди. Це як фільм Девіда Лінча "Шоссе в нікуди", Lost highway, це саме таке шоссе в нікуди, ні для кого і ні для чого.

Але все це не дуже цікаво, це лише була передумова для розуміння хайдеггерівського Dasein, цікаво насправді те, яке хуліганство вчинив Хайдеггер з усім цим, як він вирвався з цього нігілізму і спробував показати шлях з нього у Andere Anfang, хоч за ним ніхто і не пішов, але про це згодом. 

Так до речі чого російська влада нервує? А тому що протест проти чурок в Бірюльово це не отой мажорно-гламурний протест підпідарашених інтіліхентів і зажравшихся мілкобуржуазних москвичів на Болотній, не вибілений мальчік Навальний і всім відомий гнида Нємцов і проча ліберальна шушера унтерменшей. Коротше респект мешканцям Бірюльово. Замість чесати мошонку і співати солодких пісеньок, люди діють. І до речі, всім хто поливає їх брудом, краще приклад брали б, а не влаштовували жопоголічний інтернет-мітинг 

Фрідріх Ніцще

Мартіна Хайдеггера я вже торкався, але є сенс звернутись до нього ще. Те що це найвеличніший філософ ХХ століття - це без питань і розуміння сьогодення, спроба осмислення в ХХІ столітті без Хайдеггера це оффтоп. Треба розуміти таку річ, що якби Хайдеггер був звичайним, талановитим, але не більше філософом, то його б швидко піддали остракізму і замовчували, як це робили скажімо з Ернстом Юнгером, якого сьогодні доводиться знову відкривати. Хайдеггер ж то був в НСДАП, одним з передових філософів Третього Рейху і що найбільше муляє лібералам ніколи не сказав жодного вибачення або не виказав жодного жалю з цього приводу, ніякої спокути, це те що назвали "мовчання Хайдеггера". Така поведінка Мартіна безумовно могла привести до остракізму (певний час так і було), але навіть такі соплі не здатні були змінити факту - питання які поставив Мартін Хайдеггер у філософії не можна було просто "забути", після Хайдеггера бути філософом і не знати Хайдеггера не можливо, можна з ним сперечатись або погоджуватись, але не проходити мимо. Філософи 60-80 осмилювали все про Хайдеггера, Ліотар навіть цілу книгу написав "Хайдеггер і "євреї", де намагався розібрати факт самого "мовчання" Хайдеггера. Інша справа терени колишнього СРСР - в совку філософії не існувало, совок заскнів у марксизмі і там існували лише "академіки інституту філософії". Це є сучасної ношею України - сучасної української філософії не існує як такої, є якісь академіки, котрі продукують банальності, звісно персон рівня Хайдеггера про це і мови бути не може, але навіть рівня якогось Ліотара чи Хабермаса (а це явно не фонтан, Хайдеггер їх би і за філософів би не вважав, сказав про них nichtmenschen) і тих немає. Щодо сучасних українських "філософів" можна сказати слова Авла Геллія: Barbam video, sed philosophum non video.

Складність Хайдеггера ще визначається специфічністю текста Хайдеггера. Існує навіть такий термін як "terminologie Heideggers", це дуже специфічні слова, композиції, це гра слів у німецьких коріннях. Хайдеггера треба читати німецькою, Хайдеггера максимум можна читати французькою, бо французи зробили багато зусиль, щоб перекласти Хайдеггера, а от вже англійською читати Хайдеггера не радив би, мовчу вже про російські та українські переклади. Екстремалам можна спробувати переклад Бібіхіна на російську, але це скоріш Бібіхін про Хайдеггера, ніж Хайдеггер сам про себе. Треба розуміти, що сам Хайдеггер осмислював себе як філософа neue Anfang ("нового початку"), він відрікався від всіх здобутків, від всього комплексу європейської філософії, її базису, її понятійного апарату, він називав стару філософію Abend Philosophie ("філософія вечора") намагаючись їй протиставити Aufgang Philosophie ("філософія свтіанку"). Це складна філософія, яка починається з осмислення Geschichte європейського духу. Вже тут можна побачити складність перекладів Хайдеггера, бо в німецькій мові наше слово "історія" може перекладатися і як Historie, і як Geschichte, але для Хайдеггера є фундаментальна різниця між Historie та Geshichte. Історія для Хайдеггера це якась подієва сітка, розгортання якихось дій, абсолютно випадкових. Історія це наше буденне розуміння історії, як расказів і оповідань з підручників з історії. Ця історія Хайдеггера не цікавить. Хайдеггер каже, що те що vergehen, пройшло в сенсі проходити буквально, не може бути, sein kann nicht vergehen. Це дуже складно для перекладу, тому я розумію чого не має поки що якісних перкладів. Треба пам'ятати таку річ, котру вам скаже будь-який пристойний філолог - прямих перекладів не існує. Саме тому всі порядні філософи і навіть історики філософії використовують специфічні терміни мовою оригінала, лише даючи приблизний переклад, це не тому, що вони хотять показати, що знають як цей термін іншою мовою, а тому що спеціфічні категорії перекладу не підлягають, лише умовному. От як перекласти хайдеггерівське Geschichte? Річ у тім, що слово Geschichte походить від коріння schik, звідки слово schicken - посилати, відправляти. Geschichte - це певне послання, історія-месседж. Хайдеггер уводить таке новостоврене слово як Seyngeschichte, зловити сутність цього слова важко. 
Тут Seyn це старогерманське написання Sein - буття та історія-месседж Geschichte. Про різницю Seyn та Sein ми ще поговоримо. Seyngeschihte - я волію розглядати як послання буття, словами Юнгера це щось на кшталт "розгортання вічності у просторі". Тут в цьому близьке поняття Гегеля на історію як на певне розгортання абсолюнтої ідеї у просторі, гегелівський сенс історії у відкритті ідеї і її самопізнанні. Гегель також свій твір, який в нас перекладають як "Філософія історії" назвав не "Philosophie der Historie", що було б дійсно прямим перекладом на нашу як філософія історії, але у Гегеля "Philosophie der Geschihte". До речі Хайдеггер, який вів полеміку з Гегелем, казав, що Гегель це "філософ ранку, який прокинувся вночі і почав мислити так, як начеб то сьогодні день".  Але за Хайдеггером це час Zwielicht, сутінків, наближення вечора і пітьми у європейській думці. Тому Гегель і не зміг нічого змінити. Тобто Seyngeschichte це зовсім інша історія, це розгортання послання від буття в сенсі Seyn, а не Sein.

Щоб зрозуміти хід думок Хайдеггера, вірніше спобувати це зробити, звернемось до його базового твору "Sein und Zeit". Отже Хайдеггер починає з певного відчуття, що ми втратили щось суттєве, не просто одне з суттєвих, а фундаментальне суттєве. Цей стан європейської філософії можна виразити словами персонажа серіалу Девіда Лінча "Твін Пікс" Лори Палмер: We have everything except everything ("ми маємо все, окрім всього"). В дєбрях думок ми загубили основне питання: що є буття і який його сенс? Для відповіді на питання: як? коли? і чому? Хайдеггер робить фундаментальну роботу з осмислення всієї європейської філософії. Починається звісно з греків. В Греції відбувається те, що Хайдеггер називає "Erhaben Anfang" ("великий початок"). Великий початок починається у філософії досократиків.Важливо зазначити, що філософією думки доскоратиків можна назвати умовно, бо базові для Хайдеггера філософи Геракліт і Парменід не були філософами, вони були жерцями. Це треба тримати в умі. Отже Геракліт і Парменід роблять "великий стрибок" "Erhaben Sprung". Вони висловлюють таку базову для Хайдеггера думку - Das Sein ist nicht das Seiende, Буття не є сущим. Є суще - те що нас оточує, але стрибок доскратиків вгору, підняття над сущим і висновок з цього, що все існуюче, все суще не є буттям. Причому цей "великий трибок" відбувся не шляхом роздумів, а те, що Геракліт називає "божественною блискавкою", озарінням (в Парменіда цю думку йому висловлює Афродіта, що з'являється до нього у ві сні). Це був за Хайдеггером Majestatisch Augenblick ("величний момент") в європейській Seyngeschichte. 

Однак Erhaben Anfang швидко перетворюється у Anfang vom Ende ("початок кінця") і пов'язано це з грецькими філософами в прямому сенсі, що починаються з Сократа. Грецька філософія осмислюючи Буття екстраполює на нього суще, якщо провести операцію, яку ми не можем зробити українською, але якщо німецькою ми побачемо, що суще (das Seiende) утворюється з Буття (das Sein), але філософія робить це навпаки - вона подвоює суще в деякий ідеальний стан, так народжується метафізика (фізис грецькою природа), тобто Буття усвідомлюється як деяке "ідеальне суще", Боги - як ідеальні люди, якісь надприродні сили - як природні, але більш могутні і т.д. Тобто "Буття як не суще" перетворюється у "Буття як сверхсуще". Саме тут Хайдеггер вбачає коріння майбутнього нігілізму сьогодення. Саме тут Хайдеггер розділяє Seyn і Sein, Seyn - це "Das Sein ist nicht das Seiende", а Sein - це "Das Sein ist metaphysischen das Seiende". Важко, так, з іншої сторони дарма ми звикли, що мислити (не як Verstand, тобто "рассудочно" російською, а саме як Гегель розумів Sinen - тобто над побутовими уявленнями, аналітично) це дуже легко, ми ж європейці, а європейці завжди досягали висот своїм мисленням.

Отже з греків Буття стає надсущим, але лише як продовження, подвоєння сущого. Але якщо питання Буття, хоч і як метафізична категорія ще стоїть в Середньовіччі, з Декартом, а далі емпіриками Буття взагалі зникає, лишається лише суще. Треба розуміти, що Рене Декарт знаковий філософ і йому дуже багато уваги приділяє Хайдеггер. Якщо до Декарта Буття, хоч як і метафізична категорія, була "обьєктивною" (хоча самі терміни subjectum та objectum вводить також Декарт, не треба цього забувати), то з Декарта починається життя Буття як сущого, що є лише суб'єктивною уявою суб'єкта. Об'єкт у Декарта є лише тим, що про нього мислить суб'єкт. Cogito ergo sum значить не просто "існування" в сенсі хайдеггерівської Gegenwart, а трохи інше - об'єкт існує лише постільки, поскільки ми про нього мислимо і є лише те, що ми про нього мислимо, а мислити ми можемо лише об'єкт. Об'єкт є лише те, що існує, тобто суще. Етимологія декартівського терміну objectum значить "те, що перед нами", те що ми бачемо, це те що розділяє між нами простір. Саме з цієї пастки Декарта і Роджера Бекона намагався відчайдушно вирватись Гегель, він намагався відмовитись від objectum на користь Sinen, objectum не є об'єктивним в нашому сьогоднішньому розумінні цього слова, а об'єктивним за Гегелем є лише ідея, як те що передує метаріальному objectum. Він перший і останній, за Хайдеггером, спробував вирватись з прямолінійної логіки греків, ще більше спаплюженої Декартом.

Після Декарта йде щабель недофілософів, nichtmenschen усіляких там "просвітників". Треба розуміти, що для Хайдеггера існують Філософи і є "обслуговуючий персонал", ті хто виривається за межі, навіть якщо це згущення мороку і різного штибу підспівайли, обслуговуючий персонал, котрі там щось вякають, переливаючи з пустого в порожнє те, що сказали Великі, навіть якщо ці Великі нігілісти. Безумовно Гекракліт, Парменід, Платон, Аристотель, Декарт (навіть Декарт) - це Філософи, а усіляки там Руссо, Ламетрі, Монтеск'є Дідро, Локки, Міллі, Гоббси, Юми і т.д. це обслуговуючий персонал, nichtmensch'і, що намагаються зробити вигляд що кажуть щось розумне. Тому власне особливо приділяти увагу скажімо якомусь Монтеск'є або Вольтеру це витрачати час, тож скажімо просто - підспівайли підспівували Декарту до Канта, бо на інше були неспроможні. Потім з'являється Кант, котрий радикалізує Декарта, тепер вже існують лише суб'єкти в собі, я про це вже багато говорив, тому йдемо далі. Потім з'являється Гегель, котрий в якомусь дитячому інтузіазмі кричить, що я не хочу цього бардаку, намагається вирватись з лещат європейського нігілізму, але він окрема тема. Ну і закінчується все на Ніцще. Ніцще для Хайдеггера знаковий філософ, добра половина творів Хайдеггера присвячена саме осмисленню месседжа Фрідріха Ніцще. Ніцще - це підсумок європейської філософії. Підсумок Ніцще висловлений цитатою в початку мого тексту: Пустеля зростає... Нігілізм досяг свого апогею. Буття спочатку низведено до банальної цінності сущого, потім взагалі втратило навіть цінність, лишивши банальну цінність людини. Вже немає нічого, навіть банальних цінностей, є лише Mensch, що перетворюється на Untermensch і оця недолюдина стає абсолютною цінністю для всіх інших недолюдей. "Горе тому хто не несе в собі пустелю" - горе вам, якщо ви ще не перетворилися на untermensch. Це безмістовий світ безмістовних людей. Буття втрачено, цінністості втрачено, не лишилося нічого, тотальний нігілізм - підсомовує Ніцще.

Підсумок Хайдеггер бачить у настанні царства Machenshaft у планетарному режимі. Machenshaft це тотальна механізація, зведення існування людей до механічної діяльності, безмістовної побудови машин і різних технічних новинок. Ера Machenshaft, Ера Zugellos Technik ("разнузданої техніки"). Буття втрачено, зміст втрачено, залишились якісь роботи. Настає planetarismus, як Хайдеггер казав задовго до того, як почали казати про глобалізацію. Це царство "idiotos", ідіотів котрі живуть в планетарному світі Machenshaft. В одній з пізніх своїх робіт він писав, щоб ми подивились навколо. Що ми бачемо? Anericanismus idiotos та Soviet Machenshaft Reich. Сьогодні вже існує конверговане Machenshaft Planetarismus Americanismus Idiotos. Ідіоти, що живуть у механізованому "єдиному світі" без жодної цілі. Лібералізм та Комунізм, ці два монстра знигілізували все, а потім в своєму протиприродньому сексуальному акті з'єдналися, щоб лишити лише бездумне і бездушне american lifestyle.

Хайдеггера можна поділити на раннього Хайдеггера і пізнього Хайдеггера, Хайдеггера оптиміста та Хайдеггера песиміста. В ранній період, часи з 20-х по 45-й він каже про можливість "Neue Anfang", нового початку європейської думки. Він каже, що треба повернутись до ранньої думки, до усвідомлення, що Das Sein ist nicht das Seinde, треба повернути Буття, переосмслити його, треба "очистити" філософію від метафізики. В своїй книзі "Euinfuhrung in die Metaphysik" Хайдеггер задається питанням, чому людина до цього скотилася, чому вона все нігілізує та руйнує? Хайдеггер каже філософи на це відповісти не змогли, але поети можуть. Він звертається до Софокла і його поеми "Цар Едіп", де Софокл висловлює саме таку думку - людина ворог всьому навколо, людина все знищує, людина несе нігілізм. Чому питає Хайдеггер? Тому що, відповідає він, людина почуває нестачу, завжде є щось інше за суще, вона в ньому не почуває себе вдома, звідси ці стрибки у гору, тяга до дому. Дім людини насправді в Бутті, а не в сущому, тому, висловлює Хайдеггер, людина так паскудно себе веде у сущому. Вона створює царство Machenshaft, як якийсь замінник Буття, як втечу від самої себе, замість того, щоб усвідомити себе і своє Буття. Вічна втеча у ніщо. Це геніальне визначення Хайдеггера, це просто погляд що просвічує суть. І саме тому Хайдеггер пропонує Neue Anfang, саме в цьому була його суть підтримки Третього Рейху, він сподівався, що Рейх знищить бездушне царство Machenshaft на Сході і знесе Americanismus Liberalismus на Заході, щоб побудувати Neue Anfang, Нову Європу, осмисленну, Європу нового духу, що знищить нігілізм і наступить світанок думки, Der Abend endete und der Morgen kommt.

Вже після 45 року звісно в творах Хайдеггера мова про Neue Anfang не йде, начинається песимістичний етап Хайдеггера. Останнє інтерв'ю Хайдеггер дав у 1967 році журналу "Der Spiegel" і просив опублікувати через 10 років після його смерті і ввжати це його заповітом. В назві цього інтерв'ю сказана вся сутність думки Хайдеггера: Nur noch ein Gott kann uns retten - Тільки Бог може нас врятувати. На запитання журналіста Рудольфа Аугштейна (на диво кмітливого журналіста, це дуже рідко буває), що може зробити людина і філософія взагалі в такому "нігілістичному середовищі" Хайдеггер відповідає:

- Тільки Бог нас може врятувати. Нам лишається єдина можливість: в мисленні, в поезії підготувати готовність до явлення Бога або ж до його відсутності і нашої загибелі; до того щоб перед лицем відсутнього Бога ми загинули.

На запитання Аугштейна чи можна "викликати "Бога, Хайдеггер відповідає, що ми можемо лише "прислухатись" і пробудити в нас готовність очікування. Філософія померла, констатує Хайдеггер. Ми можемо лише тримати себе відкритими до прихода Бога, не більше. Фактично Хайдеггер каже, що передбачена Ніцще пустеля окутала все навколо і вже нічого не зробиш, окрім хіба що піде дощ з неба.

В своєму "заповіті" Хайдеггер не веде вже мову про новий початок, а передбачає кінець.

З іншої сторони вимогу про Neue Anfang треба тримати в голові, песимізм Хайдеггера це його внутрішнє переживання, це особисто крах його надій. Все ж думаю перспектива "нового початку" лишається відкритою, хоча це передбачає такий колосальний і масштабний переворот світу, що тут важко не впасти в пізній песимізм Хайдеггера. Реальної можливості не видно, людей, в сенсі омріяних Ніцще Ubermensch також не видно, зростають тільки лави Untermensch, котрі як грязний потік заполоняє і змиває все на своєму шляху, що було великого і цінного до цього. Людо-свині заполонили собою все, таке враження. Але надія не має померти, нам тільки треба, як каже Хайдеггер у своєму інтерв'ю "wir wermogen hochstens die Bereischaft der Erwartung zu wecken" ми можемо лише проявити максимальну готовність очікування.

Це виходить прямо з ідеології лібералізму, для якого нація не може мислитись інакше, ніж в розумінні Дідро про "значну кількість людей", це в суті повне заперечення гегелівського закону діалектики, що кількість переходить в якість, але у просвітників і лібералів кількість завжди лишається кількістю, масою, накопиченням індивідів. Культура тут, як базис нації, також має певний ліберальний відтінок. Славой Жижек в книзі "Про насилля" пише про "ліберальне" розуміння культури:

"В рамках либерализма культура продолжает жить, только будучи приватизированной — как образ жизни, набор верований и практик, — переставая быть общезначимой сетью норм и правил. Она в буквальном смысле обретает иную сущность: те же самые наборы верований и практик из силы, скрепляющей коллектив, превращаются в выражение персональных, частных идиосинкразии. Раз культура как таковая — источник варварства и нетерпимости, отсюда с необходимостью следует, что преодолеть нетерпимость и насилие можно только в том случае, если стержень существования субъекта, его универсальная сущность будут от культуры освобождены: субъект по своей сути должен стать непричастным к культуре, kulturlos. Философский базис этой идеологии универсального либерального субъекта — картезианский субъект, особенно в кантианской версии. Предполагается, что субъект этот способен шагнуть прочь от личных культурных/социальных корней, утвердить свою полную независимость и универсальность: основополагающий опыт декартовой позиции универсального сомнения — это опыт «мультикультурный», убеждающий, что личная традиция любого из нас ничем не лучше того, что со стороны кажется нам «эксцентрическими» традициями других..."

Як бачемо лібералізм відчужує, лібералізм не має "якісного" визначення нації. Він радикально реалізує ідею Канта про Ding an Sich, про що ми говорили, те що викликало протест Гегеля. Звідси, саме з Канта, до речі, і є вхід в постмодерн - адже "річ в собі" завжди матиме тільки суб'єктивну сторону, а звідси поняття "істини", нації, ідеї - не може мати жодної об'єктивності. Як кажуть постмодерністи - існує тільки "абсолютнй плюралізм ідей і поглядів". Поняття "істини" сьогодні вже винесено за дужки. Нація в розумінні лібералізму - цк скупчення "речей в собі", що не мають ніякого об'єктивного соціального зв'язку між собою, лише суб'єктивний. У вигляді скажімо вигоди. Тут яскрава ідея "суспільного договору" - як угоди купи торгашів створити державу для власної вигоди і тут вже відбувається відчуження людини і держави.

Тут треба звернутись до розуміння Карла Юнга. Суспільні відносини - це насамперед відносини символічні, нація - це символ. Не треба розуміти "символ" як щось абстрактне і недійсне. Навпаки - символ зачасту являє собою дійсність більш реальну за сприймаєму нами реальність. Символ за Юнгом - це спосіб передачи, спосіб показу колективного несвідомого. Це як в критиці Гегелем Канта. Критикуючи в своїй "Наука логіка" "чистий емпіризм", Гегель погоджується з Кантом, що емпірично пізнати "річ в собі" неможливо, тобто повне пізнання за допомогою Verstand неможливо. Цікаво, що на українську мову слово Verstand перекласти не можливо, російською це буде "рассудок". В українській мові немає розділення на "рассудок" і "разум" - в нас одне - розум. Це цікаво, бо ми не робимо протиріччя між Verstand та Vernunft (розум), ми минаємо найнижчу ступінь пізнання за Гегелем, а одразу пізнаємо розумом. І от Гегель погоджуючись, що Verstand не пізнає "річ в собі" об'єктивно, але він каже, що річ якби "показує себе", просвічує сама в собі і пізнаючи її "світло", ми можемо пізнати її саму. Юнг на цю тему робить аналогію, уявляючи колективне несвідоме як кристал, який неможливо пізнати емпірично, але досліджуючи його відблиски, ми можемо казати про нього. Оцей відблиск "кристалу" колективного несвідомого і є символ. Це як в аналогії Платона про печеру - ми на бачемо об'єктивність як таку, але ми бачемо тіні на стіні печери.

Тут добре ілюструє цю позицію радикальний розврив Фрейда і Юнга щодо розуміння соціального і релігії. Фрейд виводить всі соціальни інститути, закони і релігію зі своєї славнозвісної історії про батька. Нагадаю, Фрейд вважав, що десь і колись сини вбили свого батька, бо не могли терпіти його патріархальної влади, вбили і з'їли, але потім їх замучила совість і вони ввели перші табу - безмежна влада батька, заборону на інцест, заборону на канібалізм і певні ритуали "спокути". Юнг був не згоден з цим. Дійсно історія вражаюча, нагадує історію просвітників про "суспільний договір" - десь, хтось і колись, жодного доказу, сама абстракція. Юнг виходить з іншого. Юнг досліджував малих дітей, його цікавило два явища - по-перше відсутність Его у малих дітей (дитина каже не Я, а Катя, Маша, Вася і т.д.), а по-друге те, що ми ніколи не пам'ятаємо нашого раннього дитинства. Юнг доходить висновку, що до певного етапу, коли ще не народжується Его, дитина живе у єднанні з цілим, розчиненні в природі і колективному несвідомому. І ось з народженням Его і соціалізацією цей зв'язок єдності рветься. Це завдає психологічної травми, тому людина інстинктивно тяжіє до повернення в свій "природній стан", у "втрачений рай". І для цього і створюються ритуали і соціальні символічні відносини, обряди ініціації, посвячення і т.д. Не треба забувати, що етимологічно термін "релігія" походить від латинського слова "religare", що значить возз'єднувати. Це спроба возз'єднати втрачений зв'язок. Звідси, якщо Фрейд усю традицію зводить до "колективного невроза", то у Юнга традиція - це важливий чинник людського існування, що якраз навпаки долає невроз, пов'язанний з відчуженням людини від цілого.

Цей символізм і віра як така насправді нікуди не зникають. Зараз модно казати про "цинічних" і "невіруючих", але я думаю тут правду казав Гілберт Честертон: "Той факт, що люди більше не вірять в Бога, не значить, що вони в ніщо не вірять. Це значить, що вони вірять у що попало". Зараз не "суспільство невіруючих", а "суспільство віруючих у все що попало". Ми кичимось своєю раціональністю, хоча вона розуміється сьогодні найбільш примітивним рівнем, як показував Гегель, це рівень Verstand, рівень чистої бінарності "да/ні", але в той же час ми віремо у дійсно, що попало - віримо, що "парламентські вибори щось вирішать", віримо дебільним обіцянкам політиків, віримо рекламі або "думкам експертів". Яскравий приклад тут - "теорія суспільного договору". Це настільки абсурдно і неправдиво, але всі "цивілізовані" країни живуть так, наче це правда - десь, колись, хтось уклав договір з державою. Я вже мовчу про езодебілізм і рептилоїдів. Річард Фейнман, видатний науковець, коли читав свої славнозвісні лекції по квантовій механіці, почав їх словами: "Не намагайтесь ззрозуміти, що я зараз буду казати. Я й сам не розумію". Це не значить, що Фейнман давав якийсь новий символ віри чи те, що він казав неправду. Це значить лише, що на рівні Verstand не можна зрозуміти, як наприклад частка може бути одночасно і власне часткою, і хвилею і так далі. Це дуже добре описав Пол Фейерабенд в книзі "Проти методу" та Томас Кун у книзі "Структура наукових революцій" . Вони показують, що навіть найбільш наукове і раціональне твердження завжди тримається на певному "усному консенсусі" наукових еліт, колективним ритуалом.

Отже нація це символ, символ колективного несвідомого за Юнгом або символ духу у Гегеля. Нація це те, що можна назвати поєднавши Юнга і Гегеля - реалізація національного духу, це якби відблиск колективного несвідомого, котре поєднує всю націю соціальними зв'язком спільності духу. Саме з цієї точки зору лібералізм не прийнятний, бо він руйнує національний символ відчуженням і знищенням цих зв'язків лишаюч своїх "абстрактних індивідів", "приватизовану культуру" і т.д. Відносини до буржуазних революцій були відносинами символічними, "прозорими" як казав Маркс. Потім символізм замінився товарним фетишизмом. Жан Бодрійяр перевернув погляд в цьому плані. Якщо всі вважають, що раніше панував певний примітивний фетишизм у вигляді поклоніння речам, то Бодрійяр (і деякою мірою Маркс) показали, що до примітивного фетиша нас призвели буржуазні революції - до фетишизма товару, то обоження грошей, в той час як раніше за Марселем Моссом, Клодом Леві-Строссом та Жаном Бодрійяром суспільний устрій характеризувався "символічним обміном". Не прогресували, а лише опустилися до фетишу, змінистивши чисті символи до примітивного поклоніння товарам. Але нація це не "скупчення індивідів", а держава не якийсь механізм, що опосередкований якимось договором. Нація - це символ національного духу, а держава це реалізація національної ідеї. Це те що в Середньовіччі називали "communitatis spiritum" - община духу. Як казав Іоганн Готліб Фіхте "всі індивіди заключені у Єдиній великій Єдності чистого Духу".

Лібералізму місце вже давно на смітнику. Він відчужує і він безсенсовий, це релігія грошей, егоїзму і користі. В той же смітник мають бути відправлені здобутки буржуазних революцій і філософії просвітництва (французького і англо-саксонського звичайно, німецька просвітницька філософія - це бунт проти самої сутності ідей просвітництва). Це пафос просвітництва і буржуазії про "прогрес" привів насправді лише до одного - фетишизму примітивного дикунства, танку навколо золотого тільця і правління сірих посередностей, всесвітній бал примітивної мілкобуржуазної свідомості і боягузливого міщанства. Нам потрібне нове розуміння і самоусвідомлення нації - нації як signum spiritus, тобто символа духу.

"Для лакеїв не існує героїв"

"Тільки ризиком реалізується свобода"

"Дух - це безкінечна ідея" 

Георг Гегель

Жан Бодрійяр одну зі своїх останніх робіт назвав "Прозорість зла" (фр. La Transparence du Mal), це одна з найпесимістичніших робіт, бо власне там він дає висновок всього теперішнього. Сучасний світ він називає "світ після масштабної оргії". Дійсно є щось схоже, світ з колись структурованого, принаймні в модерні, оптимістичного перетворюється дійсно на якусь залу для оргій пізньої Римської імперії, де валяються голі тіла, з яких вийшов вже і дух, оптимізм модерну - ідея egaliberte, термін Жижека, як деякий симбіоз свободо-рівності, боротьби за майбутнє з теперішнім, цей оптимізм випаровується лишаючи пригнічену меланхолію, лишаючи тотальну прозорість, але прозорість чого? Це прозорість зла.

Я люблю Дон Кіхота, а не Санчо Пансу. Мігель Сервантес був геній з великої літери, а його комедія про Дон Кіхота настільки філософська і проблематична для свого часу, що він здається круче Нострадамуса. Він вловив ауру майбутньої проблематики Нових часів. Санчо Панса, був в творі селянином, але він радше образ іншого стану - він яскравий представник мілкобуржуазної свідомості, а Дон Кіхот представник вимираючого виду - аристократії. Так, так, ми звикли бачити аристократа, як якогось вельможу в шовках і золоті, але якщо уважно читати всі твори, де зображений нам ненависний вельможа, то це або твори буржазного часу про аристократію, або ж це зовсім інший тип людини, що дуже добре зображено у "Венеціанському купці" Шекспіра, де негативний персонаж - єврей-лихвар, а аристократи для Шекспіра виявляють зовсім вже позитивними. Причому у Шекспіра так зване "право" на боці лихваря, є вексель, є угода, є право, але Шекспір висміює буржуазного єврея-лихваря, який намагається відстояти своє "право" і обігрує сцену так, що його полишають в дурнях - розореним, ще й змушують прийняти християнство. З боку Нового часу "Венеціанського купця" треба трактувати, як судове свавілля і тиск на "підприємця", жертву тоталітарних репресій навіть, але для самого Шекспіра торгаш Шейлок це карикатурний персонаж, якого можна обігрувати як завгодно. Так і з Дон Кіхотом. Він аристократ, таким як він був в часи Сервантеса. Ми любимо сміятись над Дон Кіхотом, вважаючи його карикатурою, ми тайно або явно любимо Санчо Пансу - він розумний, логічний, раціональний, але саме головне, що лоскоче наші почуття в ньому - він любить гроші, він комерційно предприємливий, а головне він заробляє в кінці кінців статок, а Дон Кіхот лише могилу. Санчо Панса той, кого століття по тому американці назвуть "Self-made man", людина що зробила себе сама, в тому плані, що досягла комерційного визиску зі своїх оборуток, Санчо Панса герой Нового часу і за це ми його любимо. А до Дон Кіхота ми зневажливі, як до дурня ідеаліста. Ми гадаємо, що Сервантес висміював Дон Кіхота, але лише тому, що ми забули біографію Сервантеса. Дон Кіхот - автобіографічний образ самого Сервантеса. Сервантес написав Дон Кіхота на колінах в проміжках між бойовими діями у Неаполі, куди він пішов добровольцем лише тому, що на його думку ця війна "визначить хід європейської історії". Сервантес був ландкснехтом і прообразом Дон Кіхота. Скоріше Сервантес висміює Санчо Пансу, а не Дон Кіхота. Але кожен, як відомо, розуміє все в межах своєї зіпсованості.

Я люблю фільми Девіда Лінча, хоч він і дуже постмодерний режисер. Але фільми Лінча - це гегелівська діалектика, вичищена від марксизму. Лінч у своїх фільмах обігрує відому фразу Фрейда, що людина втікає від реальності у фантазії, а потім, коли фантазії перетворюються у нічне жахіття, людина намагається втікти з фантазій у реальність. І ось в кінці фільмів Лінча наступає деякий простір невизначеності, коли ілюзія і реальність утворюють симбіоз, коли координати простору піддались висловом Юнга "вторгненню колективного несвідомого", відбувається взаємна еррозія Буття. Але це місце має мати і свій "зазор між сущим і буттям", як казав Хайдеггер, коли не працюють відомі закони або навіть не так - коли стає зрозуміло, що те, що було Законом і є ілюзією. Діалектика Гегеля вправна насамперед тим, що вона ідеалістична, це її сила, а не слабкість, як вважав Маркс. Лінч добрий тим, що заводить нас настільки далеко, в ті "області темряви", словами Кінга, де ми втрачаємо орієнтири, що є реальним, а що ні. І в цій "області темряви" в нас вперше виникає сумнів - чи існує реальність як така, адже реальність можливо є лише тим, що ми таким називаємо?

В цій топіці Лінча можна підти вперед вслід за постмодерністами і деконструювати реальність у дійсність атомів і їх хаотичного руху, з їхнім симбіозом людини і віртуальності, але я пропоную інше - повернутись до Гегеля. Я завжди закликаю вертатись, а не йти вперед, хоч в діалектиці Гегеля саме розуміння минулого і майбутнього знімається формою Абсолюта, що містить в собі і те й інше. Ліваки у 60-80-х для підлаштування лівих ідей під сучасність і критики капіталістичної дійсності створити напрям фрейдо-марксизму. Я думаю відповідь з права на це була б чимось на кшталт юнго-гегельянства, базові аспекти якого спробую окреслити.

Гегель і Кант знакові філософи Нового часу. І їхнє протистояння знакове. Кант був філософом, що вирішив структурувати всі здобутки буржуазних революцій і філософії Просвітництва у єдину схему. Геогр Гегель повстав проти цього. Гегель перший філософ, котрий доктринально і глибинно переглянув увесь спадок філософії Просвітництва, деконструював її, фактично він вбив Декарта своєю основою про єдність суб'єкта і об'єкта. Це було повернення у Середньовіччя і навіть трохи глибше. Саме тому увесь антибуржуазний рух виник з младогегельянства, яке пішло або вліво (Маркс, Фейербах), або вправо (Бауер, Джентиле і фактично вся консервативна революція - младогегельянці). От і якажу треба повернутись до младогегельянства і здійснити поворот вправо. Навіть Фрідріх Енгельс після смерті Маркса був на межі. Його так і не дописаний твір "Діалектика природи" показує наскільки Енгельс не був Марксом. В Енгельса відчувалася тяга до Абсолютного духа, його матерія - це не скупчення бездушних атомів, а це жива тканина, яка навіть мислить діалектично і завжди лишається вічною, так само як і Мислячий Дух не може знищити навіть матерія, в Енгельсі відчувалася його німецькість, він чимось був схожий на Дон Кіхота, заможній буржуа кидає все і з рушницею в руках підіймає повстання, в той час як Маркс лишається писати памфлети в Лондоні. Залишається лише здогадуватись, яким би був "інший" Енгельс, як би не вплив Маркса. Маркс - буржуазний критик буржуазії, Енгельс - занадто романтичний, щоб бути буржуазним. Енгельс занадто германський, щоб бути справжнім комуністом. Не дарма Маркс часто виказував Енгельсу, що він занадто буржуазний (при тому зі своєю сім'єю сидячи на шиї Енгельса), ось тільки Маркс, як єврей, не розумів різницю між буржуазністю і німецькістю.

Діалектика має починатись тільки з Абсолютного духа, інакше вона не має сенсу, а лише стає іграшкою для виправдання примарних ідей "прогресу" і "розвитку". Головне в діалектиці, що вона має бути одночасно і методом, і своєю суттю. Не можна взяти і сказати "діалектичний метод розуміння історії", це марксистська єрунда, діалектика і є історія, аналіз і є діалектика. "Абсолютна ідея і є безкінечна форма, бо лише вона проявляє себе як інше і сама ж знімає розрізнення суб'єкта і об'єкта в своїй єдності" - ця формула Гегеля "вбиває" Декарта з його нетотожністю суб'єкта і об'єкта, бо існує лише Абсолютна ідея як форма Абсолютного духу, які розвиваються діалектично. Це та діалектика, про яку казав Геракліт. Коли Кант висуває ідею Ding an sich ("річ в собі"), тобто неможливість злиття об'єкта і суб'єкта пізнання, він підіграє ліберлізму (за це його і люблять), творячи поняття абсолютної індивідуальності об'єктів, не здатних до колективної спільної потуги. У Гегеля все навпаки - дух поєднує все, не лишаючи місця Ding an sich. Це те що Юнг потім назве "колективним несвідомим", тобто те що передує індивідуальній ідентичності, а не навпаки, людина є вже продуктом абсолютно колективним і не індивід флормує колективну ідентичність, як у лібералів, а колективна ідентичність формує індивіда.

Маркс казав, що начеб то тільки він насправді зрозумів Гегеля. Дурниця, Гегель без Абсолютного духу, це "ніж Ліхтенберга", тобто "ніж без рукоятки, якому не вистачає леза". Найкраще Гегеля зрозумів Джованні Джентиле. Саме "етична держава" Джентиле є глибоким розумінням Гегеля. "Культура і є людина" - пише Джентиле. Не якісь там біологічні характеристики, не якісь там "загальнолюдські" аспекти, а лише культура. Держава у Джентиле це синтез колективного духу у формі ідеї. "Етична держава" Джентиле - це страшний сон для ліберала, бо "етична держава" має свій сенс і має свою ціль. "Що є в людині людського - запитує Джентиле і відповідає - Лише культура". Кульутра для Джентиле є не чимось там "історично-випадково-абстрактним", а лише формою національної ідеї, яка є формою національного духу. Джентиле пише: "Культура - це центр, це основа світу, куди приходить безсмертний дух, реалізуючи свій світ...Ідеал культури сьогодні для нас - культура, що формує людину, що здатна зрозуміти велику трагедію життя, що здатна знайти вірний шлях не егоїстично, лише для себе, але для всіх". В "Маніфесті фашистької інтелегенції" Джентиле показує, що культура є діалектичним відображенням італійської національної традиції, яка формує суспільство. Цей національний дух поєднує націю у єдиний організм, вищою формою якої є держава. Тут розпадається в друзки "теорія суспільного договору", де держава якийсь бюрократичний апарат, а суспільство укладає з ним контракт. В цьому сенсі Джентиле як Шекспір висміює Шейлока, він висміює "ліберальні договори". На хрін договірні відносини, перефразую Джентиле, ліберали як єврей Шейлок смішні зі своїми контрактами в державі національного духу, де панує солідарність на базі національної ідеї.

Младогегельянство відрізнялось тим, що ставило завдання привнести революційну задачу у філософію Гегеля. Сучасне младогегельянство поставити собі революційні завдання, а саме: треба повернути історії сенс, треба повернути у Буття велику ідею, треба повернути собі цілі, вкрадені лібералами як примарні, за які варто боротись. Етична держава - це держава, що має сенс, має ціль, історія цієї держави - реалізований і формалізований сенс. Вони ж бо його бояться найдужче - сенсу. Сенс приводить до великих звершень, а великі звершення потребують надзусиль. Легше бути Санчо Пансою або євреєм Шейлоком, але не Дон Кіхотом. Але той хто бажає вести революційну боротьбу, має боротися не за "право по векселю" на ковбасу, а за ідею. "Ідеї або літають в небесах, або вмирають" - писав Платон. Ліберальна держава - це держава з існуванням без сенсу, етична держава - це вираз сенсу.

 Санчо Панса революцій не влаштовує, Санчо Панса сьогодні заполонив собою усі усюди - Санчо Панса крупний магнат, Санчо Панса - депутат, Санчо Панса - президент, Санчо Панса - опозиціонер, Санчо Панса - обиватель, Санчо Панса ваш сусід. Не видно тільки Дон Кіхотів. Младогегельянець і революціонер, націоналіст і консерватор той, хто вб'є в собі Санчо Пансу і народить Дон Кіхота. Нація без ідеї - це безформене желе біологічних організмів, котрі заблукали в ілюзії реальності, національна ідея - це форма національного духу, що дозволяє нації наблизитись до Абсолютного духу. Ми маємо вимагати повернути ідеалізм. Лозунгом французьких заврушень 1968 року був лозунг "La liberte d'imagination", "свободу уяві". Свободу уяві, свободу національному міфу, свободу національній ідеї - це свобода за яку варто боротись. Ми не споживачі, досить нас експлуатувати своїми подачками. Санчо Панси знахабніли, указуючи Дон Кіхотам що робити, як писав Густав Водічка в одній свої статті. Санчо Панса має знати своє місце!

Гюстав Доре "Зачарований Дон Кіхот"