Окрім критики сучасного світу "нові праві" пропонують і дещо, що може стати суцільною альтернативою глобальній цивілізації. Замість заклику "повернутися до природи" вони кажуть про потребу повернутися до культури - того істотного, що відрізняє людину від дикого світу і гарантує збереження її людськості. Культура розглядається ними і як осередок очищення і відродження, в зв'язку з чим згадується концепція протиставлення культури, а більш точно гами культур єдиній механічній цивілізації, сформована Освальдом Шпенглером. Він вважав, що існує власна культура як органічний розвиток громади в усіх сферах, як виявлення і реалізація усіх потенцій, закладених у душі цієї культури, цивілізація ж є періодом занепаду культури, коли вироджується духовність, відбуваються процеси урбанізації, масовізації і глобалізації. Культура для "нових правих" виступає першопочатком і гарантом гармонічного розвитку європейської цивілізації. Згідно з визначення А.де Бенуа культура у широкому сенсі є сукупністю "знань і літературних, художніх чи моральних цінностей, що становлять культурну традицію і мають її продовжувати". Культура безпосередньо пов'язана правоприємністю з давниною і спадщиною та несе в собі риси лінгвістичної, географічної та етнічної своєрідності. Глибина культури визначається можливостями пам'яті, яка з'ясовує фрагменти минулого: чим глибша пам'ять, тим більший культурний потенціал мають ті, хто живе зараз. Першоелементи будь-якої культури походять з традиційної культури або правільніше - культури тесматичної (від грецької Thesmos - звичай, освяченний традицією, святий закон, даний Богами).

Традиція органічно пов'язана з колективною спільнотою, вона ілюструє конкретну ментальну схему, що протягом столітть уособлюється у різних соціокультурних формах. Традиція - це не те, до чого долучаються, традиція це те, в чому народжуються. Згідно з А.де Бенуа "традиція - це не минуле...так само і не теперішнє і не майбутнє. Вона поза часом і не відповідає тому, що було "перед нами" і своє віджило, а тому, що перманентне, що існує в нас самих"; людина не існує сама по собі, вона належить до тієї чи іншої культури з її власними характеристиками і особливостями, "людина істота біологічна, але в ще більшій ступені вона продукт культури. Людина не відлучна від своєї культури, осередку і спадщини, що характерні для цієї культури. Однак остання не відлучна від свого народу, який її створив". Індивід може мислити про щось у відповідності з тим, в якій культурі він народився. На визнанні якісної різнородності культур грунтується основний методолігічний принцип "нових правих", який сягає своїм корінням ще середньовічного номіналізму: відмова від об'єктивного існування "універсальної логіки" і відповідно универсальної етики, моралі, цінностей і таке інше.  Номіналізм протистоїть усім універсалістським течіям, він антиегалітарний у своїй основі, бо з його погляду, відмінності між людьми не можуть бути зведені до якоїсь загальної форми. Жан-Ів Ле Галю (Jean-Yves Le Gallou) тлумачить:

"Дещо може бути добрим, правдивим, красивим для такої кількості людей, чиєму етнічному субстрату, психічному стану, генетичному складу, а так само соціальному і расовому оточенню це дещо відповідає...Кожному етнічному субстрату відповідає його власна логіка, власне бачення світу".

Різність культур "нові праві" розуміють як різномаїття спеціальних або навіть альтернативних способів існування людини в світі, яке склалися історично, ймовірно через пристосування народу до особливостей середовища. Ми не можемо казати про людину взагалі або про абстрактне людство, бо є лише конкретні люди, які у свою чергу належать до певних народів - кожний зі своєю культурою. Плюралізм культур на Землі вимагає і ексклюзивність певної культури на її Батьківщині - в окресленній території та у регіонах.

........................................................................................................................................................................................

Дослідження стародавньої спадщини для виявилення духовної специфіки єропейської культури скаладє один з основних напрямів діяльності "нових правих". Вивчаючи витоки європейської цивілізації, у приватності, у особливостях міфологічного мислення і державного облаштування, авторитенті науковці (Ж.Дюмезіль, Е.Бенвеніст, Ж.Одрі) виявили, що кельтська, германська, грецька, римська, індо-іранська, балто-слов'янська культури сходять до загальної моделі  ідеальної організації індоєвропейського соціуму. Ця модель мала у своїй основі ідеологію, наділену трьома функціями, які забезпечували стабільість, осмислення дійсності і формування соціальних систем. Перша функція сприяє встановленню влади і порядку сакрального, друга передбачає оборону і військовий порядок, третя пов'язана із забезезпеченням родючості і добробуту. Перераховані функції встановлюються у громадських структурах, кожна з яких співвідноситься з певним громадським станом. Перша - зі священниками, друга - з воїнами, третя - з творцями матеріальних коштовностей. Ця трьохчасна структура, яку спеціалісти прослідковують протягом віків, утворила певним чином європейський менталітет, що знаходить своє вираження у самих різних філософських,  релігійних і соціальних доктринах. Європейські спільноти зберігали цю структуру зі своїх прадавніх джерел аж до 1789 року у вигляді у вигляді традиційного поділу на духівництво, шляхту і третій стан, її ілюстрацією була і ієрархія цінностей. Тільки пізніше, під впливом світських егалітарних доктрин, ця ієрархія розмилася разом з різницею між трьома станами і перевернута таким чином, що сьогодні економіка і вироблення матеріальних цінностей займають перше місце і формують менталітет. "Сьогодні ж бажання мас керують вчинками влади, клас виробників і торгашів підпорядкував собі класи воїнів, носіїв ідей і суверенів" - констатує А.де Бенуа.

Вихід з сучасного занепаду і можливість зупинення поширення торгашесько-споживацької психології вбачається "новим правим" у поверненні до органічної концепції громади, де опозиція між особливими "функціями" не переростає у класову боротьбу, настільки ж безглузду, як прикладом боротьба органів всередині тіла. Хоч у світі немає a priori натурального порядку, автори "нової культури" твердять, що існує натуральна тенденція до організації усіх живих систем. Усіляка організація, яка цій тенденції відповідає, не може не бути органічною, а усілякий порядок, який з неї витікає і відповідає своїй назві, є неминучи ієрархічним. Трьохфункціональна модель поділу сучасних суспільств (до речі самих функцій ніхто не скасовував) - не утопія і не анахронізм. В любому соціумі, який би не існував в історії, завжди є ліпші у будь-якій царині, соціальній чи професійній та й завжди існує клас політичних керівників. Мерітократія (Мерiтократія - від латинського meritus - гідний і грецького kratos - влада - влада найбільш обдарованих, здатних і компетентних), грунтована на відборі кращих з усіх класів, які б забезпечували виконання соціальних функцій, була б, вважають "нові праві", найкращою формою соціальної справедливості.

"Нових правих" не треба плутати з прихильниками простого вертання, реставрації давнього ладу або з "реакціонерами". Це скоріше революційний рух, який має консервативну основу - це так звана "консервативна революція", яка за визначенням  відмовляється від ефимерного поняття прогресу, протиставляючи йому органічний розвиток. Як писав один з найвидатніших німецьких консерваторів ХХ століття Артур Меллер ван ден Брук (Arthur Moeller van den Bruck)

"консерватизм - це інтуітивне знання своїх корінь. Є в нашій природі щось вічне, що поновлюється завжди і до чого має прагнути всяка знищенна або померла еволюція...Консерватизм є поверненням до власних джерел, які не цураються революційних засобів".

Консервативна революція протистоїть лінійній концепції історії, яка робить з часу шеренгу незворотніх подій, нівелюючи тим самим вартість традиції і минулого. Замість однолінійного бачення часу "нові праві" пропонують позичену з індоєвропейської космології циклічну або сферичну концепцію історії, завдяки якій, згідно з А.де Бенуа

"усіляка дійсність це не пункт, а перехрестя, кожне теперішня мить актуалізує сукупність минулого і робить можливим сукупність майбутнього. Питання про те чи можна чи ні "оживити минуле", втрачає силу. Минуле завжди живе у теперішньому. Це одна з перспектив, дякуючи якій людина може розробляти проекти і кувати свою долю".

Історія може розвиватись у будь-якому напрямку за умови, що досить міцна воля буде визначати її рух. Воля активістів "нової культури" скерована на відродження духу справжньої Європи, осмислення її спадщини і відтворення її у нових формах. Цей шлях можна назвати словом, винайденим Г.Фаєм, - археофутуризм.  Автор терміну уточнює, що "архаіка" не значить того, що належить виключно сивій давнині:

"Треба повернути слову "архаїчний" його правдиве значення, яке у своїй грецькій етимології Arche має позитивний і незневажливий сенс, позначаючи разом "основу" і "початок" - тобто "творчий порив". Arche так само має значення того, що "творче і незмінне" і відсилає до центрального поняття "порядку".

Самий важливий фактор, який мобілізує волю людей і надихає їх на діяння і одночасно виступає основою і початком любої цивілізації - це міф.  Патріарх італійських "нових правих" Джорджіо Локі (Giorgio Locchi) називає міф великою історичною силою, яка "дає суспільству життя, його організує", "структурує суспільство, надає йому спосіб життя і так само структурує окремих діячів". Міф це не тільки повсякчасне вертання до витоків, але, як вважає Мірча Еліаде, космологічне бачення майбутнього, він повідомляє про можливий кінець світу, який може бути одночасно і початком вітворення світу (народу) і навіть відновленням всього світу. Має свій міф і "нова культура": "Змагаючись за відродження Європи, GRECE прагне рішуче встановити основоположний міф: міф суверенної, звільненої Європи, що повернулася до своєї власної долі" (П.Віаль).

Далі буде...

Політичні і філософські рухи минулих століть пройшли на Заході під знаком секуляризації понять та перспектив, позичених з християнської метафізики, яка була зведена до профаного рівня після очищення її від усіх ознак трансцедентності. Ці рухи характеризувалися п'ятьма паралельними процесами: індивідуалізацією через руйнування належності до давніх органічних спільнот; масовізацією через прийняття стандартизованих способів життя і поведінки; десакралізацією через відхід від релігійного світогляду до наукової інтерпритації світу; раціоналізацією через панування інструментального розуму, вільного ринку і технічної ефективності; універсалізацією через планетарне поширення моделі суспільства, яку видавали за єдино раціонально можливу і тому найвищу...

Різні філософські школи сучасності, конкурентні, а часом і суперечливі у своїх основах, поєднанні переконанням, що існує унікальне і універсальне розв'язання усіх соціальних, моральних і політичних питань.Людство сприймається як механічна сукупність якихось раціональних індивідуумів, які через інтерес, моральні встановлення, симпатію або страх неодмінно повинні звернутись до єдності у історії. В такому баченні різнорідний світ стає перешкодою і все що відрізняє одну людину від іншої сприймається як другорядне або випадкове і небезпечне. Найбільш ефективним методом підпорядкування індивідуумів універсальному способу асоціації став ринок.

Лібералізм уособлює собою панівну ідеологію сучасності, яка зробила з ринку самостійну інстанцію усякого громадського життя і відділила економіку від моралі. Ця доктрина виявилася найбільш вдалим відображенням західної егалітарної моделі, яка претендує на "останнє слово" у історії людства, оживляючи утопію - всесвітній ринок без меж і відмінностей. А.де Бенуа каже "одна з головних характеристик ліберальної економіки - це її байдужість і безвідповідальність у відношенні до культурної спадщини, колективних цінностей, національних інтересів і здобутків". Економічна ентропія лібералізму узаконила доктрину вигоди і примат матеріалізму, які є його невід'ємною рушійною силою. Лідер французьких "нових правих" тлумачить, що матеріалізм і зацікавлення єдино особистою користю

"є нічим іншим як розчиненням душі, відмовою від усіх людських мотивацій, які не можна зрозуміти в сенсі особистого інтересу або миттєвого існування. Один світ, відкритий для наших мізків - це світ тут і тепер власного ЕГО. У цьому світі немає місця тому, що має вартість поза мною, що стримує мене, що надає мені форму...Парадигма декадансу: падіння від духовного до матеріального, від душі тільки до тіла - ера homo economicus, щільно пов'язана з появою буржуа, але не стільки як представника класу, скільки типу, який нав'язує певну систему цінностей. Аристократ прагне зберегти те, ким він є, буржуа - те, що він має".

Індивідуалістичне змагання в ім'я матеріального добробуту до крайності полярузує суспільство і перетвоює його в місце, де йде війна всіх проти всіх.

Початковий класичний лібералізм був доктриною, яка грунтувалася на законах виживання індивіда. У своїй самій поміркованій формі лібералізм просто підкреслював індивідуальну свободу дії і осуджував чрезмірну бюрократизацію уряду.  Але наскільки вартим схвалення був захист лібералізмом свободи індивіда взагалі, настільки ж небезпечною для цієї свободи виявилося прагнення лібералів до такої ідеальної системи, де був би якомога зменшений акцент на аспекті спільного походження. У своїй крайній формі класичний лібералізм розвинувся в універсальне лібертарьянство, яке в свою чергу уже вельми близьке просто до ухвалення анархії.

"З поширенням чисто егоїстичних життєвих цілей коштом альтруїстичного ставлення до сім'ї та нації - пише А.де Бенуа - особа починає казати більше про свої права, ніж про свої обов'язки - бо не має більше ніякого почуття промислу і належності себе до чого-небудь, не відчуває себе як частку більшого і тривалішого співтовариства. Індивід більше не радіє з власної певної віри у свою спадщину, яка є часткою його обов'язку захищати своє - він не відчуває більше, що має дещо спільне з тими, хто навколо нього. Так він почувається одиноким і пригніченним. Усі цінності стають суто персональними, тому все тепер дорівнює всьому - а значить не дорівнює нічому".

Законною реакцією на викликану лібералізмом відчуженність людини була поява у ХІХ столітті соціалістичного руху, який однак був опанований марксистською теорією. Між тим і марксизм, і лібералізм мають шмат спільного - спільні монотеїстичні витоки. А.де Бенуа і Шарль Шампетьє (Charles Champetier), ставлячи ці ідеології в одну шеренгу, роблять висновок, що

"не зважаючи на свою опозиційність, лібералізм і марксизм належать до одного і того ж світу, який отримав у спадщину думки Просвітництва: той же індивідуалізм, той же руйнівний універсалізм, той же примат економічного фактору, та ж велика увага до визвольної цінності праці, та ж віра у прогрес, та ж сама ідея кінця історії. Майже в усьому лібералізм тільки більш ефективно досягнув тих цілей, які він поділяє з марксизмом: викорінення колективних ідентичностей і традиційних культур, розколдовування світу, універсалізації системи виробництва".

Марксистська і ліберальна одержимість всезагальною рівністю була скерована так само і на знищення високорідної еліти громадства. Професор Ріхард Герштайн (Richard Herrstein) пише:

"Від джеферсонської "самоочевидної істини" людської рівності до французького "egalite", і крім того до революцій, які охопили Європу після того, як Маркс і Енгельс оголосили свій "Маніфест", центральним політичним фактом їхнього і нашого часу було знищення аристократичних і привілійованих станів, спеціальних прав для "спеціальних" людей.  Не дивлячись на різні плани досягнення, марення безкласовим суспільством було і грунтом " Декларації про незалежність", так само, як і "Комуністичного маніфесту".

Популярність лібералізму у порівнянні з марксизмом в немалій ступіні була обумовлена, що він діє більш делікатно, створивши привабливий фантом і уяву людського щастя та комфорту (переконання, що ліберальна демократія - найліпший лад, який коли-небудь існував в історії людства, менше з усіх лих і т.д.). Але зіставляючи комунізм і лібералізм, видно, що має рацію А.де Бенуа: "Правда в тому, що є дві форми тоталітаризму, різні в причинах і наслідках, але обидві небезпечні. Тоталітаризм на Сході зневолює, переслідує і вбиває тіла, залишаючи надію. Тоталітаризм на Заході створює щасливих роботів. Цей тоталітаризм є таким собі пеклом з кондиціонером, що вбиває душу. На думку видатного етолога Конрада Лоренца (Konrad Lorenz), ліберальна релігія споживатцва і знищення органічного громадства призвела до того, що він назвав "генетичним занепадом" (Genetischer Verfall). Ліберальне суспільство не потребує няких зусиль, окрім максимального спрощення і полегшення життя, а так само вічного миру і економічного зросту, що робить з нього привабливу жертву для завтрашніх завойовників. К.Лоренц передбачає:

"Результат розкоші, отриманий через порочне коло ескалації попиту і пропозиції рано чи пізно зруйнує західний світ і в частності Сполучені Штати. Незабаром західні люди не зможуть здолати менш розбещенного і більш здорового народу зі Сходу".

Знищення живого світу на користь інтструменального розуму, матеріального прибутку і розвитку сформували пусту і бездушну цивілізацію. Мова реклами стала взірцем для всіх соціальних мов, панування грошей зробило торгаша символом усього суспільства. Ліберальна економіка перетворила ідеологію прогресу у культ виробництва: чим більше споживання і продукції, тим більше щастя і комфорту. Гроші стають єдиною мірою і універсальним еквівалентом всіх речей. Культура перетворюється у конвеєр, де штампуються речі, придатні для якомога більшої кількості споживачів і які можуть принести якомога більший прибуток. А.Габар каже:

"Мова йде навіть не про перемогу однієї культури над іншою, а про поширення комерційної культури продукції, принцип якої лежить у глибинній відмові від усіх культур, що розчавлені млином мас-медія, котре перемелює мистецтва, стилі, епохи, країни, релігії у дещо накшталт безкінечного гамбургера, навіть не американського, а просто споживацького".

П.Кребс до цього додає:

"Масове споживання, яке не лишає місця для цінностей, призвело до руйнування культури. Зайва інформація узалежнила від себе наших сучасників: вони більш не здатні розрізняти істотне від мізерного, збиті з глузду всім тим збродом, який несе безліч марних образів і нікчемних промов і яка до того ж пройшла крізь десятки рук".

Лібералізм прагнув до реалізації максимальної людської свободи, але зробив людину заручником своїх вад, він все толерує, але нічого не цінує, він знає всьому ціну, але нічого не цінить. "Свободи", подаровані ліберальним суспільством, найчастіше просто не існують, тому що являють собою симулякри того, як мають виглядати справжні свободи.Щоб щось робити мало просто "свободи". Швидше те, що потрібно при цьому - це здатність приймати участь у визначенні напрямку історичних подій. Суспільства, захоплені сучасними ліберальними ідеями, дозволяють дещо тільки доти, доки такий дозвіл не стикається із загальною громадською макростабільністю, що відмовляє населенню в праві брати участь у будь-якому фактичному процесі управління. І оскількі сфера, у якій населенню дозволяється "робити все", збільшується, почуття національного паралізується і втрчає напрямок.

"Нові праві" шанують свободу дій, слова і совісті, підприємницьку ініціативу і право власності, але вони проти фетишизму універсальних "прав людини", меркантильності і комерціалізації. Принципи якими керується ліберальна доктрина: економічний редукціонізм, ринкові цінності, споживацтво, індивідуалізм і гедонізм. Вони ведуть до незворотного розпаду громадства, остаточного розпилення колективних цінностей та історичної смерті людства.

Виступаючи проти монополії прокомуністичних ідеологій у культурі, "нові праві" почали оздоровлювати культурне життя і стимулювати повільне перетікання громадської свідомомсті від однієї системи цінностей до іншої. Йдеться про культурну революцію, яка передусім мала б привести до зміни ідей у свідомості, перегляду змісту цілої культури і у наслідку до зміни всього політичного клімату. Це титанічне завдання вимагало і особливого розуміння методів власної діяльності. За словами колишнього генерального секретаря "GRECE" Пьєра Віаля (Pierre Vial), група

"не має і не бажає ніяких політичних цілей. Вона не мала і не буде мати в подальшому відношення до маневрів і інтриг світу політики. Група намагається зайняти інший, більш фундаментальний рівень...GRECE, як школа мислення, готує революцію ХХІ століття, яка з'єднає найдавнішу духовну спадщину з найсучасними науково-технічними досягненнями".

Відмова від існування виключно в рамках Realpolitik на користь поперечного способу мислення якісно вищого рівня і вивчення усіх галузей знань, які допомогли б пропонувати суцільний, всеохопний погляд на світ, отримав назву метаполітичної стратегії. Метаполітику можна визначити як "комплекс цінностей, які не належать політиці, але мають безпосередній вплив на соціальний консенсус, яким займається політика" (П.Віаль). Білоруський філософ Сяргей Санько визначає метаполітику "як саму сферу того, що лежить в основі (в самому центрі) політичного, так і специфіку теоретичного підстпупу до цієї сфери", називаючи її основними складниками геополітику і традицію (історичними формами реалізації традиції виступають, наприклад, ідеологія і релігія).

Метаполітична практична діяльність реалізується у вивченні, аналізі і синтезі досягнень літератури, філософії і науки, пов'язані з минулим і майбутнім європейської цивілізації, створюванні груп, які цими дослідами займаються, публікацією їхніх праць, іфнормаційному обміні і координації. Окрім всього така робота має безпосередній і практичний характер. Як зазначає один з секретарів GRECE Жак Бруя (Jacques Bruyas), 

"ми не маємо бути Шампольонами ( Жан-Франсуа Шампольон - видатний французький науковець, історик і географ, першим розшифрував єгипетські ієрогліфи - прим.моє), бо це клопіт науковців, а маємо бути дослідниками, які бажають вивільнити дух відкриття. Пріорітет узагальнення означає встановлення зв'язку між відкриттями інших, висвітлення ідей, недостатньо оцінених або деталей, що свідомо ігноруються. Ми використовуємо працю інших, довершуючи її".

Таке ідейне конструювання логічно злучає між собою усі дисципліни, від біології до історії, воно виконує роль, подібну, наприклад, до інтеграційної ролі марксистської ідеолоігї.

Діяльність на ниві духовних і культурних розробок утворює поле битви, значно важливіше за вузькополітичні дебати. Щира віра у те, що тільки політичними осередками можна істотно змінити ситуацію, спостерігається у нас, наприклад, у вигляді протистояння оппозиції режиму Лукашенко, марної і такої, що веде лише до хронічної апатії. Граничний стан громади вимагає розуміння того, що потрібні або крайні і надзвичайні форми політичної боротьби, або потрібна розробка ефективнішого і більш досконалого ідеологічного арсеналу. При цьому, за словами одного з найпопулярніших авторів "нових правих" Гійома Фая (Guillaume Faye) треба усвідомити, що

"сила - не на спускових гачках рушниць, вона має не професійно-політичну природу, вона при початкову пункті ідей, вона має культурний, духовний та історичний характер...Справжня політика, "велика політика" (як її розумів Ніцще), що промовляє історичну долю народу, не уособлюється у "політичних інститутах". Їхнє завоювання нічого не дасть. Таким чином метаполітична стратегія грунтується на ідеологічній боротьбі і системі поширення культурних цінностей".

Сьогоднішній наступ з усіх флангів на споконвічні традиційні цінності, культурну самоідентифікацію і етнічну ідентичність можна охарактеризувати як стан війни - війни культур. Розмірковуючи на логікою того, що відбувається сьогодні навколо, дослідник Анрі Габар (Henri Gobard) твердить: "Війна культур іде в головах, вона паралізує, а не вбиває, вона завойовує через виродження і збагачується на цьому виродженні культур і народів". Час добровільного етноциду і виродження своєї самобутності, який сьогодні прийшов у дім кожного корінного народу, можна назвати апогеєм деструкції європейського космосу. У таких умовах тим, хто не хоче брати участь у екстатично-шаленому танці на кістках своїх пращурів, залишається тільки одна альтернатива: "Або в універсумі є порядок і задвдання людини в тому, щоб йому відповідати...Або універсум є хаосом і завдання, яку людина може на себе взяти в тому, щоб надати йому форму" (А.де Бенуа). Надання цієї форми і повернення до принципів європейської культури порядку і є метою метаполітичної стратегії європейських "нових правих". П'єр Кребс (Pierre Krebs), засновник німецького осередку "нової культури" "Thule Seminar" декларує:

"Ми окреслили нашу програму як тотальне відродження Європи. Ми окреслили також стратегію реалізації цього проекту: метаполітика та війна культур...Метаполітику треба вважати за революційну війну, яка ведеться на рівні світоглядів, способів мислення і культур. Тим не менш цей метаполітичний рівень є нашим відправним пунктом. Ми хочемо бути лабораторією думки. Відповідно і наше завдання в тому, щоб протиставити егалітарному етосу та егалітарній соціально-економічній думці світогляд, що грунтується на дифференціаіції - тобто таку етичну і соціально-економічну систему, яка шанує право на відмінність".

Зрозуміло, що при той ролі, яку взяли на себе "нові праві", не треба сподіватись на миттєвий результат і захоплення масами. Зрештою це для них і не пріорітетне завдання - в передмові до одного з перших номерів "Elements" говориться: "GRECE ніколи не буде масовим рухом, ми не синдикат і не політична партія. Але наше завдання привабити не більше декількох тисяч людей, але тих, хто буде керувати країною...Кілька тисяч це не цифра у абсолютному вимірі, але коли кілька тисяч мають єдність мети і методів - це можливість революції". Екстраполючи це на тутешню ситуацію і виходячи з досвіду усього білоруського руху, можна цілком погодитись з А.де Бенуа в тому, що "наша епоха потребує не якоїсь "нової еліти". Вона потребує скоріше характеру, ніж інтелекту, більше хребта, ніж мозку. Але "еліта характеру" - це не просто одна з еліт. Вона має своє ім'я: це аристократія". Перевага активної "еліти характеру", яка розраховує на довготривалу перспективу, виникає з того, що вона тверда серед суцільно м'якого середовища, діюча серед загальної анонімності і обивательщини, мотивована і розумна (тобто розуміє сутність речей) серед засліплених, зомбованих і байдужих людських мас.

Клерки - конформісти; сама природа їхньої діяльності, нормування і типізація їх життєвих умов, їх професійна діяльність, що своїм механізованим підходом до справи знищує будь-яку відповідальність - все це "стандартизує" всі їхні внутрішні пориви, та й самі потреби. Це живі шаблони, в котрих воля до особливого буття ніколи не прокидається. Їх політична орієнтація і участь в політичному житті не виходять за межі стандартної схеми: їх всіх можна причесати під одну гребінку...

Оскільки під впливом "клеркизму", що набирає оберти все більше, старі партії стають схожі одна на одну, колись живе почуття взаємного протистояння згасає. Задоволення від збільшення життєвого рівня, задоволення, викликане почкттям відносної безпеки, подавлює дух боротьби: людині здається, що вона (якщо вона взагалі про це думає) занадто багато б поставила на карту. Щоправда у клерків є один ворог: незначна кількість людей, що розпоряджаються засобами виробництва і фінансами. Заради свого власного правильно зрозумілого інтересу ця вервства не спішить обьєднуватись в якусь конкретну партію; їм вигідніше діяти залишаючись в тіні, вигідно здійснювати своє володарювання непомітно. Ця "темна сила" тим більш сильна і впливова, чим менше вона кдається на очі. Це справжні володарі клерків, котрі заважають самим клеркам побачити свою власну могутність. Якщо б клерки це колись би ясно зрозуміли, над володарюванням цієї купки нависла б загроза. Установка на створення комфорту - це сукупність мір, що спрямована на те, щоб клерки цього не зробили. З точки зору цієї "темної сили" класова свідомість є абсолютним злом, а відчуття загальної соціальної гармонії навпаки добро, яке керк увесь час має перед собою бачити. Привілігійована, дуже могутня верхівка теж може бути залучена в цю загальну соціальну гармонію; вона не хоче виділятись і всіляко уникає будь-якого диссонансу.  Їй доводиться підносити себе так же непомітно і ненав'язливо, як і клерку. Вона має гасити усіляку відмінність між собою і клерками.  Це стратегічна заповідь, котру вона не переступить, не ризикуючи накликати на себе лихо. Загальний ритм, що задає техніка, конвеєр, перетворює все на механізовану контору.

Ліберальний парламентар був людиною з освітою і власністю. Він відстоював інтереси своєї власності і свого привілійованого становища. Відчуваючи себе економічно незалежним, він і поводив себе впевненно; він жив не за рахунок політики, а задля політики і тому міг висловлювати свою власну думку, ні на кого не споглядаючи.

Після виникнення масових партій статус парламентарія змінився. Електорат являв собою маленьких, залежних людей і самі обранці в більшості своїй були такими. Керівництво масовими партіями взяли на себе функціонери, поведінка яких визначалася потребами партійної машини і котрі, живучи на гроші, які отримували від партійного апарату, не мали права мати власну думку або висловлювати її. Їхні слова і дії визначалися "партійною доцільністю". Всередені самих парламентських фракцій вони зобов'язані були стремитись до створення більшості і це не вимагало від них занадто багато зусиль, оскільки вони мали відповідний партійний авторитет; більшість членів фракцій в своїх політичних оцінках відчували себе невпевнено і підкорювались тим людям, котрі були висловлювачами партійної догми. Коли фракційне рішення приймалося більшістю голосів, всіх члени фракції зобов'язані були голосувати не дивлячись на власну незгоду і вся фракція голосувала, як єдине стадо. Вага окремого парламентарія була втрачена; він деякою мірою став нулем, приєднавшись до тої кількості, котру являв собою лідер партії.

Оскільки втрата ваги окремим парламентарієм ще мала місце, вона могла відбутися лише в рамках демократії клерків. Якщо існує декілька партій, то вони всеодно за своєю природою роблять одну і ту ж справу. Партійні відмінності існують лише на основі попередньої домовленності і є лише видимістю. Із міркувань доцільності ще досі розігрується деяка подоба політичної боротьби, але всередені кожної фракції будь-який парламентський клерк перетворюється на звичайного статиста, до котрого звертаються тільки тоді, коли є необхідність створити враження, що рішення "вождя" - це воля мас, воля народу. Кабінет міністрів також формується тільки із обранних клерків, котрі виконують приписи і накази вищої інтстанції, що тримає в своїх руках всі ниточки влади. Вся парламентська демократія перетворилася в звичайний балаган, учасники якого є лише тінями, що не мають ні краплі власної крові.

Взагалі США треба окупувати все, треба увести війська в кожен куточок цього гнилого глобального світу, щоб на кожному вуглі стояла якась мавпа з чікагського гетто з нарукавником ножа в трикутнику, зірково-полосатою нашивкою або з орлом на ініціалах U.S.M.C. Якось по тупому - долар усюди, а де гауляйтери доларів? Макдональси і дядя Дональд усюди, а де морські піхотинці? Soft power Обами річ фігова, вона робить вигляд чогось законного і правильного, треба повернутись до хардкору імені Буша. Дитя джунглів має слухатись свого поплічника дезертира і труса Керрі, треба воювати, краще взагалі з усіма одразу. Було б круто під час нападу на Сирію одну ескадрилью стелсів і парочку безпілотників послати і їб...ти пару раз по Берліну, так для профілактики, щоб фріци не придумали б собі нового фюрера, пару бомб скинути на Лондон, бо Лондон щось сдрейфиф нападати на Сирію, так тих лордів провчити десантом лос-анджелеської голубої дивізії на чолі з лідером останніх гей-парадів Цукербергом і дати їм тиждень на мародерство в столиці країни Шекспіра, хапй дрюкають палату лордів, яка дозволила гомошлюби. Париж можна не чіпати, там все круто і в коаліції, і Батьківщина торгашеських революцій і підарастічних оргій, країна негрів і тотальної толерантності, лягушатники єдина рідна душа для янкі. Не для всіх, окрім хіба шо брутальних реднеків з Техасу, але тих треба виткористовувати як м'ясо в пустелях Близького сходу, щоб більше простору було для маршів під проводом Цукерберга. Тепер десь в Далласі, Хьюстоні чи Остіні, коли всі ковбої виїдуть помирати за "демократію" і інтереси Ізраїлю.

Все треба окупувати, fucking sheet! Давайте янкі, нападайте на всіх і вся, протягніть свою демократію усюди, пропитайте кожен куточок цього світу своїми Макдональсами і фаст фудами, щоб половина світу перетворилася на таких же жирних ублюдків, протягніть підарів парадами від Дубліна до Могадішо, покажіть всім тупорилі голівудські фільми з дешевими сентиментами, зробіть все політкоректним, щоб навіть вища університетська програма підходила останньому дауну з піною у рота, щоб всі рахували 2 на 2 на калькуляторі. Зробіть все навколо США, щоб всіх, хто залишиться при мап'яті просто почало вернути від слова демократія, щоб світ став глобальним штатами і розділіть його нарешті на янкі і не янкі, на унтерменшей і надлюдей. Вергніть все в хаос, і самі зникніть в ньому, як невдала пародія на країну, як невдала мессіанська ідея пастуха-нездари, котрого затовптали власні вівці. Зробіть глобальний ринок, перетворіть всіх на торгашей, в котрих єдина цінність жрать і срать, щоб вони продали і вас самих подорожче. Досит півкроків, пане Обама, нападайте на всіх, окуповуйте всіх, несіть всім "світло демократії", віру в прогресс і свободу. We want it, we want it here and now. І ніяких компромісів, все або нічого, США має стати всюди і ніде. Таке тупориле існування середньостатистичного янкі (посередність в усьому) має перемогти, щоб вже ясно стала диктатура посередностей, диктатура торгашів і менеджерів, чандали, найнижчі касти стануть всім, бо були нічим. Як сам Обама, син шалави і африканця, років 50 тому був би максимум драгдиллером в гетто, сьогодні робить вигляд президента метрополії світу. Йому треба взяти другим віце-президентом Януковича (бо Керрі той ще персонаж, теж чандала, як він є), ворішка ставший президентом в парі з так і не добившимся успіху драгдиллером з гетто та дезертир і пацифіст Керрі, що говорить увесь час про війну, а десь на задньому плані треба поставити папугу на ім'я Діма Мєдвєдєв, який буде як мантру повторювати "інновація", "модернізація", "онанотехнології" і його дресерувальник Вова, який має бути завжди за кулісами. Це ж суперчетвірка глобального світу, це нові герої нового часу: Обама, Керрі, Янукович і Мєдвєдєв. Найкрайняк їм би хоч бойз-бенд якийсь створити, щоб співати пісеньки для 16-тирічних дівчаток. Так треба жити, треба сторити однe глобальну імперію зі столицею у Лос-Анджелесі (Вашингтон занадто по-пуританські) і поставити правити світом цей квадровірат. Яка епоха, такі і герої.

Obama, let's do it, motherfucker!

Спектакль не молжна розуміти не як викривлення видимого світу, ні як продукт технології масового впровадження образів. Це скоріше світогляд, Weltanschsuung, що реалізувався у дійсності. Це бачення світу, що раптом стало обьєктивним.

В усій своїй повноті спектакль це одночасно і результат, і зміст існуючого способу виробництва. Він не є яким би то не було доповненням до реального світу, надбудовою до нього чи декорацією. Це наріжний камінь нереальності реального суспільства. В усіх своїх проявах, чи то інформація, чи то пропаганда, реклама чи безпосереднє споживання розваг, спектакль є моделлю переважаючого способу життя у суспільстві. Спектакль це повсякчасне утвердження вибору, котрий вже був зроблений у виробництві, не кажуче вже про наступне споживання. Форма і зміст спектаклю слугують повним виправданням умов і цілей існуючої системи. Але спектакль окрім того є ще і постійною наявністю цього виправдання, адже він заповнює основну частину часу, що переживається поза рамками виробництва...

Спектакль - це безперервне міркування, ода існуючому порядку, його похвальний монолог самому собі...Подивимся спектакль у вузькому сенсі "засобів масової інформації". Масс медія є найбільш поверховим і в той же час найбільш яскравим проявом спектаклю. На перший погляд ЗМІ втрутились в наше життя як просте обладнання для миттєвої комунікації, чергова зручність - однак це ноу хау обернулося справжнім Троянським конем, зі своїми егоїстичними цілями і думками про саморозвиток. Якщо вже так вийшло, що суспільні потреби епохи, в яку розвинулась така техніка, можуть бути задоволені за допомогою цієї техніки; якщо керування цим суспільством і контакти між людьми більше не можуть відбуватися інакше, як за допомогою миттєвої комунікації, то це тільки тому, що ці "комунікації" по суті своїй стали односторонніми. Концентрація "комунікацій" є таким чином, накопичення в руках владної еліти існуючих засобів, котрі допомогають їм продовжувати нав'язувати всім свій диктат... 

Відчуження глядача і підкорення його об'єкту, що споглядається (котрий є продуктом власної несвідомої діяльності глядача) виражається наступним чином: чим більше він споглядає, тим менше він живе; чим з більшою готовністю він дізнається про свої власні потреби в тих образах, котрі йому підсовує пануюча система, тим менше він усвідомлює своє власне існування і свої власні бажання. Вплив спектаклю на діючий суб'єкт виражається в тому, що вчинки суб'єкту не є вже його власними вчинками, проте належать тому, хто їх пропонує.Ось чому глядач ніде не відчуває себе вдома - навколо нього суцільний спектакль...

Спектакль - це капітал, що знаходиться на такій стадії накопичення, коли перетворюється в образ самого себе...

Спектакль - це нескінченна опіумна війна, котра ведеться з ціллю знищити навіть в думках людей різницю між товарами та життєвими цінностями, між розвагами та виживанням. Звісно! Поняття "виживання" стає все ширше, туди включається навіть те, що раніше вважалося небувалою розкішю. Але якщо споживання виживання має постійно зростати, то це значить, що воно зобов'язане продовжувати містити в собі зайве... 

Капіталістичне виробництво уніфікувало простір, тепер вже він не граничить ні з якими зовнішніми по відношенню до нього суспільствами. Ця уніфікація є одночасно і екстенсивним, і інтенсивним процесом вульгаризації та знеособлення. Накопичення товарів масового виробництва в абстрактному просторі ринку призвело до знищення всіх регіональних та митних кордонів, а також корпоративних обмежень середньовіччя, котрі забезпечували перед усім якість ремісничого виробництва; тепер це призвело до знищення автономнії і якості місць проживання людини. Сила усереднення та уніфікації виявилася тою самою важкою артилерією, котра мала знести усі китайські стіни...

Уся внутрішня логіка ідеології веде до появи "тотальної ідеології", як її визначав Мангейм, тобто до деспотизму фрагмента, котрий нав'язує себе у якості псевдознання завмерлої тотальності, як тоталітарне бачення. Це бачення вже реалізовано в сучасному нерухомому антиісторичному спектаклі. Однак ця реалізація передбачає також дезінтеграцію ідеології в усій суспільній системі. Разом із практичною дезінтеграцією цього суспільства має зникнути і ідеологія, ця остання нераціональна завада, що перекриває доступ до історичного життя.

Спектакль - це головним чином ідеологія, так як в усій своїй повноті він проявляє і окреслює сутність всіх ідеологічних систем, що полягає в зубожінні, підкоренні і запереченні реального життя. Матеріально спектакль є "вираженням розділення та відчуження між людьми". "Брехня, що уведена в нову ступінь" існує в самій серцевині спектаклю, в його виробництві: "одночасно з масою речей, як сніжний ком наростає...нова область чужих сутностей, котрим підкорюється людина". Це вища стадія тої експансії, що нацькувала потреби проти життя. "Жага грошей - це вища потреба, що викликана політичною економією, причому єдина її потреба" (К.Маркс "Економіко-політичні рукописи). Спектакль поширює на все суспільне життя принцип, який Гегель в "Йенській реальній філософії" називав принципом грошей, тобто "життя мертвого, що рухається саме в собі"...

...Повсякденне життя, що підкорене спектаклю, шогодини нав'язує нам брехливу діалектичну свідомість і по суті, втечу від реальної діяльності. Все це направлене на те, щоб люди розучилися впізнавати один одного: завдяки галюцинаторній організації суспільства виникає помилкова свідомість, "іллюзія зустрічі". В суспільстві, в якому ніхто не може відрізнити одну людину від іншої, індивідуум вже не здатен усвідомити свою реальність...

...Свідомість глядача заточена в карцер вульгарного всесвіту. Цей всесвіт строго обмеженний екраном спектакля, за котрим і нудиться все особисте життя глядача. Тепер він спілкується лише з вигаданими співрозмовниками, котрі йому розповідають виключно про свій товар і про політику свого товару. Спектакль за своєю суттю є відображенням у дзеркалі. В центрі його позбавленних смаку декорацій знаходиться шикарно інкрустована дверь, через котру начебто можна втекти від всезагального аутизму. Та за цими дверима лише павутина та пил - нікуди через неї не втечеш...

Спектакль зтирає кордони між "Я" та оточуючим світом, шляхом деформації "Я", котре повсякчасть долає відсутність реального світу. Таким же чином людина, що опинилася у спектаклі, перестає відрізняти правду від брехні, з тої причнини, що усяка правда, що переживається, губиться за реальною присутністю брехні, що забезпечується самою організацією видимості...

Гі Ернест Дебор "La societe du spectacle"

Заснування NAR пов'язано з трьома прізвищами: Алессандро Алібранді, Валеріо Фіорованті та Франко Ансельмі. Алессандро Алібранді виховався цілком в поглядам свого батька судді Антоніо Алібранді, який у 1970 році разом з іншими діячами намагався вчинити фашистський державний переворот. Алессандро став швидко політично активним і вступив в MSI (Молодіжний фронт), праву організацію. Там він знайомиться з Фіорованті та Ансельмі. Валеріо Фіорованті виріс в багатій сім'ї і батько відправив його вивчати юриспруденцію в США, однак в штатах Валеріо пробув лише півроку і втік звідти проти волі батька. Він зненавидів цю "смердючу країну", як він сам казав. Він повернувся в Італію і вступив в Молодіжний фронт і розірвав свої зв'язки з буржуазним світом, де до речі мав успіх, бо батько увесь час прилаштував Валеріо грати у мильних операх та фільмах і він навіть став зіркою італійського масштабу після зйомок в серіалі "Сім'я Бенвенутті". Однак таке овочеве існування було не для Фіорованті. Ансельмі був навпаки з міського пролетаріату, виховувався на вулиці і швидко став вуличним бійцем з правого флангу. Одже в Молодіжному фронті зійшлися троє різних людей: син заколотника і фашиста, син мільйонера і буржуа та пролетар з вуличним вихованням.

Ідея створення Озброєнних революційних осередків належала Ансельмі, спочатку організація планувалась як захист і відповідь лівим формуванням. Ідея виникла 7 січня 1974 року, коли біля будівлі Молодіжного фронту активісти Червоних бригад розстріляли трьох правих, причому вбили лише двох, а приїхавша поліція застрелела пораненого третього. Ансельмі вважав, що вони мають дати гідну відповідь і вони дали. 28 лютого вони вбили двох активістів Червоних бригад, братів Роберто і Ніколу Скілабба. Потім стався поворот у ідеології NAR. Пов'язано це було зі смертю Ансельмі - намагаючись захопити магазин зброї Ансельмі застрелив власник магазину. Лідером став Валеріо Фіорованті. Валеріо переосмислив сутність NAR. Він вважав, що граючись у вуличні бійки та стріляючи лівих і наражаючись самі на кулі вони лише підігрують плутократичній державі та системі, а значить головною мішенню NAR має стати система, а не ліві, котрі часто були просто задуреними лівою ідеологією проповідників за рублі з Москви, хлопці, що також вважали, що з Італією щось не так. Щоправда за Ансельмі також відповіли - магазин зброї, власник якого застрелив Ансельмі, було підірвано.

В рамках такого погляду NAR робить свою першу гучну акцію - захоплення лівої радіостанції Radio Citta Futurra, котра пропагувала лівим нападати і вбивати "фашистів". Працівники були зв'язані і виведені на вулицю, а саму станцію закидали коктейлями Молотова.  Вони ж залишають там перше офіційне звернення NAR наступного змісту:

"Ми нанесли удар по лігву рабів системи...Ми втомилися дивитись на те, як наша молодь - червоні і чорні - завдяки таким ось прислужникам режиму вбивають один одного. Ми не хочемо наносити удари по слабоумним ідіотам, котрі не дивлячись на своє слабоумство, все ж таки є нашими товаришами по боротьбі і також рішуче виступають за повне знищення плутократичного режиму. Ми сподіваємось що компаньері (самоназва лівих) не втратять голову і не дадуть провокаторам запудрити собі мізки брехнею про "фашистський терор". Ми сподіваємось, що ви не дозволите маніпулювати собою реакційним силам системи і ми всі - і чорні, і червоні, і білі - не перебьємо один одного в безсенсовій люті, як це бажає держава. Ми не вибачаємо Radio Citta Futurra - одному з інструментів системи - довгої провокаційної роботи по нагнітанню ненависті між комуністами та фашистами. Ми і далі будемо знищувати провокаторів як з лівої, так і з правої сторони. Будьте пильні, компаньєрі! Думайте і дійте".

Що саме цікаве, то це те що радіостанція дійсно перевиховалась жорстким вихованням і перестала нести провокації проти "фашистських молодиків" і навіть коли у 1981 році було вбито правого Паоло ді Нелла, станція закликала "знайти і покарати бешених собак, що це зробили". На заклик NAR відгукнулися і деякі ліві. З лівих вийшли групи молодих хлопців, котрі створили об'єднання Terza Posizione та Costruiamo l'Azione, котрі спочатку співпрацювали з NAR, а потім взагалі влилися в неї, ставши на праві позиції. Однак догматичні ліві, зокрема єврокомуністи, пішли на союз з системою і продовжували переслідування правих. Зокрема від рук членів Комуністичної партії Італії загинув 19-річний правий Франческі Чекьїн. NAR дала гідну відповідь - офіс Комуністичної партії Італії був закиданий гранатами під час зібрання всіх бонз партії.

Проблема організації була в грошах та в зброї. Вона була вирішина в стилі концепції "міської партизанської боротьби", а саме нападами на військові склади де бралася зброя та пограбуванням банків. NAR скоїло найбільш гучне вдале пограбування - в Римі було пограбовано Chase Manhattan Bank, з якого в казну організації потрапило 100 мільйонів лір. 

Фіорованті розробив ідеологію правого підпілля. Основною діяльністю NAR було силове визволення політичних арештантів, теракти проти влади, владних установ і крупних чиновників та налагодження взаємозв'язку з іншими свідомими антисистемними організаціями. Власне Фіорованті закріпив автономний статус осередків в регіонах, можна було не зливаючись повінстю діяти від імені і за допомогою NAR. Ціль була об'єднати всіх патріотів Італії в боротьбі проти системи. І це дало свій результат, вже за рік пропаганда повністю запбула про існування ЧБ, тепер повісткою дня стало NAR. Владі це слово внушало жах.

23 червня 1980 року влада взагалі впадає в транс, було здійснено гучний замах, координатора по боротьбі з підпіллям і заступника головного прокурора Італії Маріо Амато вбив учасник NAR Джильберто Кавалліні. І тут стається відомий таємничий теракт 2 серпня 1980 року в Болоньї на залізничній станції. Власне сьогодні вже вся інформаці є і документи оголошені, тому таємниці з теракта немає. Відповідальними за теракт була славнозвісна масонська ложа Пі-2, членами якої були деякі представники уряду. В цей час в ложі готовився переворот, радикальне крило уряду з Пі-2 хотіло увести надзвичайний стан, щоб розправитись з підпіллям. Для цього був скоєнний теракт в Болоньї, однак списки планів та імена заколотників попали до рук поліції, а звідти до преси, що стало причиною падіння промасонського кабінету Форлані і заколот не вдався. Тим не менш до того, як списки були опубліковані, в ЗМІ почався істеричний скандал і винними оголосили NAR, хоча NAR зробила офіційну заяву, що "не воює з мирними мешканцями Італії, а за терактом стоять вороги Італії". Однак ЗМІ роздуло скандал, а в комуністичних країнах взагалі в усіх книгах і підручниках теракт повісили на NAR, як на "зверинне обличчя фашизму". Те що головним винним система зробила не розпіарене ЧБ, а NAR насправді свдчить кого найбільше боялась влада. До речі ЧБ не особливо то відрізнялись принциповістю і не гидували відвертими замовами і джинсою. Як описував наприклад колишній співробітник МІ-6 Джон Колеман, коли Генрі Кіссінджеру стала занадто заважати незалежна фігура італійського премьера Альдо Моро, Кіссінджер увійшов в контакт саме з ЧБ і на замовлення Кіссінджера за серйозні гроші і відбулася акція ЧБ проти Моро. Звісно така "конструктивна" організація не дуже заважала, на відміну від принципової позиції NAR.

Однак істерія, спеціально розв'язана ЗМІ та приховання документів справи Пі-2 (перша інформація про Пі-2 з'являється лише за рік, піся того, як поліція їх здобула, що наводить на роздуми), довзолила надати поліції спеціальних повноваження і зайняти фактично всю поліцію Італії на боротьбу з NAR. Так звані "розстрільні рейди", коли поліції дозволено стріляти фактичн в усіх підряд, сильно бьють по NAR. Однак лідери організації не полишають своїх товаришів по боротьбі. Алессандро Алібранді приїзжає в Ліван і за дпомогою друзів з Християнської фаланги організовує масове і успішне переправлення членів осередків в Ліван. Не полишив і справу з терактом, Алібранді спеціально покидає Ліван і виїзжає до Лондону, щоб вбити члена Пі-2 Паоло Сіньореллі, який втік туди, однак спроба на жаль не вдалася. Інший лідер Валеріо Фіорованті відмовляється тікати в Ліван і залишається в Італії, боротись до кінця. Прибуває в Італію і Алібранді, він ховатись також не забажав. Фактично від NAR залишається невелика група у складі Алібранді, Фіорованті, Вале, Содеріні, Мамбро і Соде, як і було в початках. Але діяти вони не припиняють.

В чей час в тюрьмах ізбивають і катують пійманих членів NAR,зокрема відмітився жорстокістю офіцер Франческо Страула, котрий забив деяких ув'язнених до смерті. Він стає мішенню NAR - 21 листопада 1981 року вони вбивають Страулу. Наступна жертва NAR - офіцер Чіро Колобьянко, котрий також забив до смерті бійця NAR Начарено де Анджеліса. Але під час нападу їх чекала засідка - Вале та Алібранді були вбиті, однак перед смертю Алібранді таки вбив Колобьянко. Через декілька місяців був затриманий останній голова NAR - Фіорованті, коли в Падуї приїхав в сховок зі зброєю. Фіорованті посадили пожиттєво, причому впаяли і теракт в Болоньї, не дивлячись що це було в час, коли всі документи по справі Пі-2 були розкриті. Фіорованті не розкаявся, визнав себе винним у всьому, окрім теракту в Болоньї. На суді він заявив: "Ви що, свині, думаєте я гівно, яке буде вбивати мирних мешканців?". Єдиний пункт з терактом в Болоньї Фіорованті оскаржив у Верховному суді, справа досі до кінця не розглянута.

Така історія спротиву NAR, котрі принципи ставили вище життя.

 

Ульріка Майнхоф 

Навіть такий ідеологічний противник комунізму як я, питаю до деяких лівих персонажів симпатію і не можу встояти перед їхньою чарівністю. Товарищ Че, до котрого з правої сторони не тільки я питаю повагу і симпатію, як я вже знаю, з цієї категорії. Але є ще одна особа, це фрау Ульріка Майнхоф, головний ідеолог Rote Armee Fraktion (RAF). Але я відмовляюсь розглядати Ульріку, як догматичну комуністку. Як вже видно з цитати, це була комуністка, яка оголосила війну демократії за збереження німецької ідентичності! І хоч в середовищі RAF в силу догматики було звично розмовляти про "солідарність з Третім світом" і "борьбою с імперіалізмом", Ульріка насамперед боролась не за них, а з окупантами, котрі на той час оволоділи Німеччиною, тобто елітою з космополітичних олігархів та маріонеток Вашингтону. Вона боролась проти системи.

Цікавість і незвичність Ульріки починається вже з її сім'ї. Вона народилася в сім'ї священників і до речі була до кінця життя віруючою, що також не вписується в стандарти марксизму. ЇЇ батько Вернер Майнхоф був окрім того, що священником, ще заснував в 1930 році ультраправу організацю "Союз борьтби за німецьку ідентичність" а в 1933 році став активним членом НСДАП. Тези про збереження німецької ідентичності Ульріка збереже у філософії RAF. Цим до речі RAF відкрізнялось скажімо від італійських Червоних бригад, хоча варто зазначити, що Червоні бригади повінстю залежали і фінансово, і практично від СРСР та її сателітів, в той час, як радянське керівництво до RAF відносилось негативно, так як в свою чергу і Ульріка до СРСР. Ульріка Майнхоф заявила, що СРСР є таким же окупантом Німеччини як і США, а також "зрадником ідеалів справжнього комунізму, машиною з нещадної експлуатації націй", а в свою чергу Штазі вважало RAF однією з найнебезпечніших організацій, вона була заборонена, а декілька людей в НДР сіло у в'язниці, як "шпигуни RAF". Тобто RAF в своїх тезах дуже наблизилось до концепції народжених тоді в Європі Нових правих - "Проти Заходу, проти Сходу, за європейську Європу".

Ульріка вступила в Марбурзький університет, де показово вивчала не щось "абстрактно-теоретичне", а германістику, культуру Німеччини, її літературу та мову. Але вона вважала атмосферу університету "затхлою та міщанською" і перевелася в Мюнстерський університет. Тут вона вперше вступила в комуністичні організації: Соціалістичний союз німецької молоді та в Соціал-демократичну партію Німеччини.  Але вона швидко розчарувалася в цих організаціях, адже вони були конформістськими стаелітами СРСР і направлені були лише шляхом маніфестації відмови від ядерної зброї послабити західний блок. Ульріка покинула союз, а з СДПН її вигнали за "радикалізм", як роблять всі конформістські партії з активними людьми. Тому вона вирішила створити щось своє і цим новим став RAF. Тут їй допомогла праця бразильця Жуана Карлоса Марігелли "Міська геррилья".Концепція міської геррильї стане визначальною для всіх антисистемних рухів Європи, як правих, так і лівих. На підставі праць Марігелли Ульріка сформувала власну концепцію міської партизанської боротьби: Das Konzept Stadtguerilla, котра стала в принципі базовою для всього радикального руху Європи 70-80х років.

Оскільки на відміну від Червоних бригад, СРСР зброю не поставляв і на території Чехословаччини не було баз для тренування бійців, як це мали Червоні бригади, Ульріка зійшлася з палестинським антиізраїльським рухом ФАТХ, де власне пройшло вишкіл перше покоління RAF. Першим об'єктом терактів RAF стали військові бази США у Німеччині. Другими цілями RAF були напади на інкасаторів та теракти проти крупних банкірів, як символів продажної плутократії. RAF була першою організацією, котру дійсно злякалась космополітична фінансова кліка, жертвою RAF пав наприклад Юрген Понто, голова Дрезднер-банку, а також генеральний прокурор ФРН Зігфрід Бубак. Безумовно ФРН кинуло всі сили поліції на захист системи і у 1972 році Ульріка була захоплена поліцією і посаджена до в'язниці.

8 травня 1976 року Ульріка начебто покінчила із собою, хоча церква, активним членом якої була Ульріка, відмовилась визнати Майнхоф самогубцею і похоронила її на кладовищі в Марієндорфі за церковним обрядом, як вбиту. Після смерті Ульрікі RAF скотився в конформізм, спочатку туди проникли агенти НДР (про що казала до речі Ульріка ще будучи у в'язниці) і вона перетворилася, як і ЧБ на засоби політичного впливу з Москви та її сателітів, а потім взагалі вирішила, що її "революційна боротьба закінчина", і це у кінці 80-х, коли космополітичний капіталізм впевнено крокував по планеті. Ульріка Майнхоф не дорівнює RAF і не дорівнює комунізму, вона ширша, вона як сама визнавала степовий вовк, що рухаеться навколо картонних людей.

Здавалось би ультраправа Беата Чепе мала б бути антиподом ультралівій Ульріці Майнхоф. Однак їх долі дуже схожі, як Майнхоф, Беата сама створила організацію, продекламувала її теорію і десятеліття наводила жах на всіх захисників системи. А саме головне, що і Беата, і Ульріка існували поза системою. 

Беата Чепе народилас в Йені і в 90-х стала політично активною. Вона вступила в "Вінцерклуб", патріотичну організацію, однак як і Ульріка в свій час, зрозуміла конформітську сутність цього утворення. Її вигнали звідти за "радикалізм", вона забрала звідти своїх майбутніх товарищів по боротьбі Уве Мундлоса та Уве Беркхардта.  Вони створили разом з членом НДПН Тіно Брандтом організацію "Анти-Антифа", котра переросла в напівбойову організацію "Тюрінгська самооборона". Беата швидко стала головою самооборони. Як визнає потім поліція, Беата була мозковим центром організації.  Так виникло "Націонал-соціалістичне підпілля", ідеолог якого стала Беата. Вона повінстю застосувала концепцію "міської геррильї", сформованої Ульрікою. Було здійснено близько 50 нападів на банки і було здійснено близько 10 терактів в турецьких кварталах, де розташовували свій бізнес інородці, захоплючи німецьку землю і витісняючи німців. Також були скоєні напади на декілька поліцейських участків, псів системи.

8 листопада 2011 року Беату схопили, а Уве Мундлос та Уве Беркхардт загинули при затриманні. Протягом десяти років троє людей наводили жах на систему. Беата заявила на суді, що буде мовчати. А що вона їм скаже? Її мовчання буде красномовніше за тисячу слів.

Як би не здавалися ці дві жінки різними, вони наче близнята. Вони обидві здійснили вихід з системи - Ульріка зліва, а Беата справа, та так вийшли, що систему кинуло в холодний піт. А чи так ідеологія Ульріки була далекою від Беати? Чи не ця космополітична олігархія наповнила вулиці Німеччині інородцями, тому що для бізнесу вони дешевше? Чи не так звана "демократія" є коспополітизмом в чистому вигляді? Чи не ця олігархія викидає на вулиці німців і переводить свої активи в третій світ, бо там дешевше і дивиться на націю лише як на купу машин, котру можна замінити неграми без втрати властивостей раба, зате зменшевши свої видатки? І чи не ці "мирні бізнесмени" з Туреччини, а по суті спекулянти заробляють на німецькій нації, влаштовуючи в центрі великої держави свої смердючі квартали?

Ульріка вдарила систему хуком з ліва, по тим жирни, нахабним, комполітичним банкірам-фінансістам та зажравшійся еліті поілтиканів, котрі зрадили націю і довзолили себе окупувати, котрі вважають нації лише своїми гвинтиками і котрі завозять туди туземців щоб здешивити собі ці гвинтики, Беата вдарила хуком з права, бо цій смердючій ідеології мульткультуралізма, як знищує німецьку ідентичність, за яку боролась і Ульріка. Вони це зробили на Батьківщині Гегеля. Будемо вважати, що Ульріка Майхоф була тезою, Беата Чепе - антитезою, звідси має родитися синтез, синтез великої європейської революції, котра знищить космполітичний капітал, утвердить націю і зробить Європу європейською.

Закінчемо відомою фразою Ульрікі:

"Вони використовують поліцію як військову силу проти нас, ми маємо відповисти також військовою силою, адекватною їхньому тиску на нас. Жарти скінчились...Протест це коли я кажу: мене щось не влаштовує, а спротив це коли я роблю так, що те, що мене не влаштовує - зникло".

 

Герман Гессе "Der Steppenwolf"

Кінець сьогодні став популярним трендом для означення суспільних явищ. Причому оцінки кінця можуть бути діаметрально протилежними. Жан Бодрійяр з сумом і навіть дещо з жахом описував кінець соціального і кінець трансцедентого. Френсіс Фукуяма навпаки з радістю описував кінець історії. Джон Хорган сухо констатував кінець науки. Суспільство тотальної есхатології змінило суспільство тотального прогресу. Справді цікаво, старі суспільства помирали с тріском і грохотом, валили цілі вічності у вигляді тисячолітніх імперій, а ось Новий час помер як старий сифілітик, мовчки, трохи подригавшись в конвульсіях і пустивши піну. Дійсно апологети прогресу здається вже радіють рефлективно  та інертно, сподіваючись на наукові досягнення. В початку ХХ століття кипіли спори, нобелівські лауреати були на рівні титанів і хто не знав Ернеста Резерфорда чи Сантьяго Рамона-і-Кахала? Сьогодні вчені займаються створенням кращого функіонально поліетеленового пакета. Хорган вірно зауважував, що раніше Нобелівську премію давали тому, в кого відкриття гучніше, хто зробив епохальний крок. Зараз будь-яку нову суміш для правльного порошка витягують на рівень сенсаційного відкриття і прискіпливо намагаються віднайти серед тисяч посередніх робіт, яка з них сенсаційніше. Вченні вже не займаються вивченням світу, вони займаються прикладними спробами вдосконалення девайсів і при тому насміхаються з тих мрійників, типу Едварда Віттена, котрі ще намагаються пізнати сутність Всесвіту. Є такий жарт серед американських фізиків щодо теорії суперструн, котра сьогодні одна з небагатьох намагається зазирнути за край: "Зустрічаються два фізика, один каже: ти знаєш скоріш за все Всесвіт складений зі струн - І що? - І нічого". Так вони жартома показують, що їм насправді глибоко плювати на ті струни, якщо з них не можна зробити поліетеленовий пакет. У 80-х вона ще була популярною, коли вважалося, що вона принесе практичні результати, коли вони в перспективі стали недосяжними, її закинули і вся сенсаційність зішла на ні. І їх можна зрозумити, міщанин вимагає нових девайсів і нових пральних порошків, а не теоретику щодо причин Всесвіту. Його навчили утилітаризму самі науковці і цей утилітаризм з'їсть їх. Вони витратили мільйони євро, щоб знайти бозон Хіггса і зараз постало питання, ще серйозніше для наукового істемблішменту, бо їх питають прямо: що ми з цього матимо? А перспектив утилітарного використання мільйонних результатів БАКа поки що не видно і "остання людина", їхній утилітарний примат, колись і дуже скоро їх запитає: що нам з того? І Стівен Вайнберг може скільки завгодно писати петицій з приводу того, що гроші бюджету переходять з теоретичних галузей в практичні, його ніхто не слухає. Він герой старої епохи, для останніх людей він лише "мудрьонний чудак". Їхні герої це безіменні винахідники нових формул для прального порошку.

Кінець не значить зникнення. Кінець трансцедетного не значить зникнення храмів, зникнення ворожок на блакитних екранах 

В цьому есхатологічному ландшафті можна все. Можна бути націоналістом, віруючим, можна бути навіть революціонером. Але все це має бути рафінованим. Ти можеш бути релігійним лише у відрізку маршруту з дому до храму і не приведи Боже винести свою релігійність за чітко визначені кордони відрізку. Показово як у Великобританії вже заборонено ходити з релігійними символами в державні заклади. Зрозуміло чого: остання людина боїться, це екзестенційний страх, бо інша релігійна людина свідчить про, те що є істоти, для котрих комфорт, споживацтво та матеріальні блага не є вищою цінністю. Це страшна істота для останньої людини, це коріння фашизму, це коріння іншої породи, остання людина дивиться на цю істоту, як на кіноцефала, що увірвався в затишне бюргерське місто. Можна бути націоналістом, але лише у відрізку між виборчою скринькою та домівкою, за межою цих кордонів можливий лише рафінований фетиш у вигляді філателізму державинх символів та збирання народного мертвого фольклору. Можна бути революціонером, але лише на площі чітко очерченої нарядом ОМОНа, що захищає державні установи. Можна волати лозунги, але заборонено брати пошту і телеграф. Коли хтось переходить ці межі, там за межею починається справжнє життя, там пульсує Всесвіт, але останній людині там страшно, йому затишно в цих кодронах мертвої площі, де як у Плюшкіна в коморі, нагромаджені якісь мертві предмети побуту. Ні, кінець не значить зникнення, кінець значить лише рафіновану смерть. "Ми знайшли щастя - кажуть останні люди і моргають", як написано у Ніцще.

Є звісно й інша категорія людей, це ті про кого писав Герман Гессе та Фрідріх Ніцще. Це степовий вовк Гессе (вірніше Stepennwolf, я думаю це особлива категорія, її не варто було перекладати), котрий рухається в картонному світі міщан, не знаходячи для себе нічого вартого уваги або Заратустра Ніцще, котрий одиноко покидає місто, тягнучи за ногу труп канатоходця. В свій час в середовищі ліваків було модно порівнявутати себе зі Steppenwolf на кожному вуглі, але я більшості з них не вірю. Вони часто моргають. Бо Steppenwolf живе в особливому просторі, як казав Хайдеггер, це "зазор між сущим та буттям". Коли про це казала Ульріка Майнхоф, я їй вірю, вона десь там і існувала - поза системою. Я вірю, що десь це відчуває Беата Чепе, але більшість "інтернетних вовків" навряд чи. Доля Steppenwolf'а не сулить нічого позитивного, найчастіше він герой драми, він або сходить з розуму, як Гаррі Геллер у Гессе, або скочується у відвертий асоціальний маргінес, в кращому випадку стає аскетом, в гіршому - терористом, як Майнхоф та Чепе. Але від цієї драми Steppenwolf'а тягне живим, відчувається подих чогось справжнього, а від останньої людини тягне смородом смерті. "Що таке любов? Що таке творіння? Устремління? Що таке зірка? - так запитує остання людина і моргає", як писав Ніцще.