Сутність лібералізму від класика

  • 25.07.13, 11:21
Бернард де Мандевіль по праву вважається класиком лібералізму. І основна його праця - поема "Басня про бджіл", це так би мовити ода лібералізму. В ній в поетичній формі заложена вся сутність лібералізму. Ознайомитись з поемою можна тут .

Пересказати басню можна так. Жили-були собі бджоли, в них кипіла торгівля, були прибутки, хоча в усю рясніла злочинність, проституція, половина населення знаходилась у рабстві в багатіїв. В усю цвів порок. І ось бджоли вирішили попросити в Бога совісті. І Бог дав їм совість. І почав зникати порок, всі почали вести себе по совісті, але ось біда, без брехні, омани і пороку скрутно стало з торгівлею. Економічно суспільство чесних бджіл почало бідніти і в кінець зледарювати. В кінці Мандевіль як би насміхається над бджолами, типу вони горді своєю чесністю, але живуть у бідності. І робить такий висновок:

Да будет всем глупцам известно,
Что улей жить не может честно.
В мирских удобствах пребывать,
Притом пороков избежать —
Нельзя; такое положенье
Возможно лишь в воображенье.
Нам — это все понять должны —
Тщеславие, роскошь, ложь нужны;
В делах нам будучи подмогой,
Они приносят выгод много.
Конечно, голод — это зло;
Но без него бы не могло
Раздобывать себе съестное,
Расти и крепнуть все живое.
Лоза плодов не принесет,
Пока дикаркою растет;
Чтоб зрели грозди винограда,
Лозу не раз подрезать надо;
Но вот подвязана она,
Вся ссохлась, вся искривлена,
А сколько нам дает вина!
Так и порок полезен людям,
Когда он связан правосудием.
Чтоб стать народ великим мог,
В нем должен свить гнездо порок;
Достатка — все тому свидетель —
Не даст ему лишь добродетель.
И те, кто век вернет иной,
Прекраснодушный, золотой,
Верша все честными руками,
Питаться будут желудями.


Я думаю не дивлячись на всі політичні перетрубації, в суті своїй лібералізм залишився тим, чим описав його Мандевіль - нелюдською ідеологію без совісті. 

Постмодерн у всій своїй красі

  • 24.07.13, 13:51
Російський писака (ну не можу назвати його філософом) Олександр Ніконов цікавий персонаж. Цікавий ось в якому плані - він своїми писаннями настільки яскраво виражає ідею постмодерна, причому робить не так як західні філософи Ліотар, Дерріда, Фуко чи Дельоз, а робить це попсово, настільки примітивною мовою, настільки банально, настільки брутально, але в той же час він напевно один з небагатьох постмодерніських писак сучасності, бо на заході ідея "смерті думки і ідеї" виражається мовою традиційних філософських парадигм, Ніконов же зробив те, до чого вже давно закликають на заході - відкинути всі умовності і увести вульгарщину як метод подачі матеріалу. Я до того я ознайомився з Ніконовим вважав типовим постмодерністом Сема Харріса, він дуже примітивний, але ж Ніконов це ультрапримітив, масовий ширпотреб, але ж в його книгах дуже яскрава ідея постмодерну, тому думаю, коли він сам про себе каже, що він "єдиний справжній письменник постіндустріалізму", то я згоден - саме таким має бути писака з претензією на філософію у постмодерні.

В цьому плані показова його книга "Апгрейд мавпи". У Ніконова все просто, ті хто відстоюють традиційні цінності це селюки-примітивісти, править балом доллар, США головний маяк майбутнього і на нього треба рівнятись, традиційні цінності в мусорку, Всесвіт виник взагалі випадково з нічого і ні для чого, людина примітивна мавпа і щоб зробити її трохи не мавпою її треба "апгрейдити", вставити чіпи, металеві херні, клонувати її, підправити ДНК і т.д., коротше що хочеш з нею і роби, мавпа ж. За цей "шедевр" йому дали літературну премію ім. Олександра Бєляєва в Росії. Тому всім хто хоче зрозуміти західну сучасну філософію неолібералізма, куди вона йде і до чого прагне читайте Ніконова.


Для тих же хто не зможе перетравити примітивізм та вульгарщину Ніконова, бо книженція дійсно на рівні рвотних рефлексів, можете почитати Кінець віри Харріса, вона написана більш витончено, але про те саме. і також до речі отримала купу нагород в США, як головний бестселер 2005 року. Ці книжки відкриють завісу куди нас тягнуть "демократичні цінності".

А для тих хто взагалі читати не хоче, я думаю вистачить цього відео. Ніконов в принципі тут виражає всі свої погляди в усій красі.




Ось якось так виглядає постмодерн.

Пивний патріотизм

  • 23.07.13, 20:42
Я телевізор рідко дивлюся, тут на днях одну передачу з цікавості по ICTV дивився, не суть важлива та передача, а реклама. Між нею було хвилин 5 реклами. За ці 5 хвилин було прорекламовано 8 марок пива. Це ж п...ц. Причому ці потвори рекламують пиво не просто як пиво, то ще грець з ним, коли той ведмідь лазить з мішком пива (реклама для дебілів), але гірше всього то реклама, коли пиття пива виявляється це патріотично. Я за 5 хвилин взнав, що виявляється, що ми горді з того, що в нас пиво варять вже сотню років, в Чехії хоч козли з гусаками зайняті в пивоварінні, а в нас якісь великі патріоти, капець як патріотично бушарити пиво, щоб пузо патріотично билося об коліна при ходьбі і бути мордатим як той сучий син львівський пивовар зі своєю приватною броварнею. Фактично ця морда каже подивіться на мене, я спаюю українців і охрінінний патріот (львівянам - як побачити десь на вулиці того "патріотичного пивовара" плюнте від мене в його пухлу харю). Це виявляється, як я зрозумів, в нас національна ідея - жлоктити пиво? Причому здається то вже нормально, 5 країна в світі за вживанням алкоголю, перша - за дитячим алкоголізмом, а ці гандони кажуть "пий Чернігівське заради України". Вкотре переконався, що ЗМІ це вороги України, напевно така вакханалія не тільки на ICTV і ці покидьки такім гімном і пропагандою промивають мізки дітям. Хрін з ними з алкашнею, але ж то діти дивляться і думають як круто херячити пиво, як ті круті дядьки в тєлєку. Коротше я б їх розстріляв, як власників і менеджерів каналів, так і таких "пивних патріотів". Таке враження, що в нас нація, яка лікує геморрой, чистить зуби і жлоктить пиво. 

А ось узбеки зняли такий пропагандиський фільм, раджу подивитись, таке треба показувати по тєлєку, а не хрінь про пивко



Ще в тему, російський активіст за тверезість Жданов все вірно каже про "пропаганду культурного пиття"



Ну а на останок, молодці свободівці і ці троє священників, правильний кліп зняли.




А до всіх друзів звернення - не пийте українське пиво (краще взагалі не вживати), хай ця пихата "патріотично-пивна" хрінь збанкрутує. На крайняк підтримуйте іноземного виробника, бо примішувати до реклами пива патріотизм - це верх цинізму і звичайне свинство.


Міф про прогрес

  • 23.07.13, 13:04
Вирішив розбити замітку про прогрес на дві частини. Спочатку я вирішив перекласти статтю Ален де Бенуа "Коротка історія ідеї прогресу" тезово виділивши основні моменти, бо стаття об'ємна, містить багато філософських пасажів, а багато хто не любить многобукф, але навіть тезисно вона виявилась великою, тому тут додам декілька роздумів стосовно ідеї прогресу від себе, а хто сміливий і не боїться багато буков, то клацайте на посилання.

Дійсно Ален де Бенуа правий, прогрес є міфом, причому доволі абсурдним, але в той же час є доволі стійким, особливо на Заході це релігія і його основний канон "віра в права людини". Катехізис лібераста це декларація ООН про права людини, на яку моляться, а може дехто і мастурбує від захвату.

Якщо хтось з вас був в Європі, а ті хто тільки буде, раджу ходити в музеї. Там звернути увагу на лицарські обладунки. Згадайте їх, хто їх бачив. Не ті декоративні, що встановлюють в своїх палацах багатії, а справжні, бойові обладунки. Це форма близько центнера на людину-квадрата в два на два вверх і в ширину. І ці обладунки треба було на собі носити, рухатись у них, битися. Зараз у світі знайдеться дуже малий відсоток людей, переважно з професійних спортсменів, котрі змогли б у лицарських обладунках не те, що на коні в Палестину поскакати, а скажімо пройтися вздовж однієї кімнати палацу Тюілірьї. Або скажімо придивитись до середньовічного меча. Махати ним сьогодні зможуть хіба що професійні качки, а не кожен, як у Середньовіччі. Також можна порівняти себе прогресивного в Афінах з якоюсь статуєю античного дискобола і ось перед цією статуєю виникає більш менш точне розуміння деградації людства. І не забувати, що в Греції не існувало професійних спортсменів, в Оілмпіаді брали участь переважно філософи. Так, так, той атлет не просто метав диски, як сучасні спортсмени, котрі нічого окрім цього не знають, а у вільний час писали філософські трактати. І про цих людей Бернард з Клерво казав, що вони "карлики на плечах гігантів", котрими були люди минулого.

Цікаво це виражено у руському епосі. Епос Русі, котрий ділиться на два періоди Київський героїчний епос та Новгородський богатирський епос, описує часи, коли існували богатирі, котрі скелі рухали руками (це звісно метафора, але сама свідомість древніх русичів показова). Вже в київському епосі зустрічається туга по справжнім богатирям-титанам, котрі покинули землі Русі і це вчаси Київа, це часи, коли героїчна звитяга була центром свідомості русичів, період постійних сутичок, в яких кожен князь доказував свою силу і наснагу. І в епосі ці князі зображені лише тінню тих славних воїнів, що мала колись земля руська. Новгородський же епос вазагалі каже про часи київського богатирства, того, що для київського періоду було лише тінню, як про кінець епохи славних титанів, котрі в деяких епосах "полетіли на небо".  

Щодо тих тез, що деякі кажуть, що може предки були сильними, але тупими, а ми такі прогресивні і розумні, то таким раджу читати. Взяти для читання скажімо Скота Еріугену або Майстера Екхарта, або алхіміка Парацельса.  Та навіть не так далеко, візьміть Гегеля, сучасник цього всього про те, що писали вони не зрозуміє або буде важко осягнути. За словами німецького філософа фон Херманна в Європі вже ніхто не може осягнути Хайдеггера, а це філософ ХХ століття. А для порівняння раджу взяти сучасного філософа, особливо америанського чи британського. Скажімо британських філософів не важко осягнути, Локка чи Бентама можна читати легко і просто, як роман Донцової. А американські взагалі, візьміть сучасника, скажімо Сема Харріса, це ж легке і примітивне чтиво, порівняно з яким такий примітивний і недалекий філософ як Бентам виглядає гігантом думки. Так Харріс це філософ, а скільки масового ширпотребу з назвами типу "Як бути щпасливим" 

В континентальній Європі десь до 80-х живріла думка, хоч примітизована, але не стільки як в США та Британії. А сьогодні вже вся філософія померла і в Європі. Головний сучасний філософ Європи це Олександр Бард, соліст групи Army of Lovers, котрий пише примітивні трактати з філософії і переодягається в яскраві пір'я, щоб співати "This is sexual revolution". Ось вам і прогресія думки. 

Як бачимо в людському вимірі жодного прогресу не відбулось. Люди слабішають і тупішають, стаючи звичайними овочами. Який в біса прогрес? В США вже 2 на 2 на калькуляторі рахують. Прогрес напевно це тупі з ожирінням пожирачі гамбургерів перед плазмовим телевізором. 


Коротка історія ідеї прогресу

  • 23.07.13, 12:20
Уривки зі статті французького правого філософа Алена де Бенуа "Breve histoire de l'idee de progres"


Ідея прогреса є одною з теоретичних передумов Модерну. Не без причини її часто називають "справжньою релігією західної цивілізації". Історично ця ідея була сформульована приблизно в 1680 році в ході суперечки "традиціоналістів" та "модернистів", в якій брали участь Террасон, Перро, аббат де Сен-Пьєр та Фонтенель.  Вона була поточнена наступним поколінням, такими людьми як Тюрго, Кондорсе та Луї-Себастьян Мерсьє.

Прогрес можна визнати як процес, що проходить крізь етапи, останній з яких за часом розглядається як найкращий та переважний, тобто такий, що якісно переважає попередні. Таке розуміння включає в себе як описовий контекст (зміни відбуваються в заданому напрямі), так і аксіологічний (розвиток розуміється як покращення). Таким чином тут говориться про орієнтовну зміну, орієнтовну на краще. Про зміну, що одночасно і необхідна (не можна зупинити прогрес), і незворотня (не має можливості повернення до минулого). Покращення неминуче, а значит завтра буде краще ніж учора...

Для древніх греків реальною була тільки вічність. Автентичне буття нерухоме: циклічний рух, що має на увазі вічне повернення одного й того ж самого, є найбільш досконалим виразом Божественного. Якщо й існують падіння та підйоми, прогрес та занепад, то тільки всередині одного циклу, котрий неминуче буде замінений іншим (теорія чередування ер у Гесіода, повернення золотої ери у Вергілія). З іншої сторони зумовленність йде з минулого, а не з майбутнього. Тнрмін "архе" відсилає нас одночасно і до джерела ("архаїка"), і до авторитета ("архонт", "монарх")...

Бурний розвиток науки і техніки разом з відкриттям Нового Світу породив ілюзію існування безкінечного поля для покращення життя. Френсіс Бекон був першим, хто використав слово "прогрес" в часовому, а не в просторовому значенні. Він стверджував, що людині призначено володарювати над природою, пізнаючи її закони. Декарт також пропонував людям стати господарями та володарями природи. Остання, що була записана "математичною мовою" Галілея, стає тепер бездушною і мертвою. Космос сам по собі вже не є носієм сенсу. Він тепер не більш ніж механізм, котрий треба розібрати, щоб інструменталізувати і краще використати. Світ стає чистим об'єктом для людини-суб'єкта. Людина засвоює переконання в тому, що завдяки всесильному розуму вона може бути самодостатньою.

Космос древніх полишає місце сучасному космосу - гомогенному, геометричному і (може бути) безкінечному, що керується причинно-наслідковими зв'язками. Модель, що найбільш близька такій механічній моделі - це мехнізм годинника. Час також стає гомогенним, вимірюваним. Це "час торгашів", що змінює собою "час селян" (Жак ле Гофф). Новий науковий дух виковує технічну ментальність. Основним завданням техніки стає акумулювати корисність, тобто допомогати у виробництві корисних речей.

Існує очевидний збіг між цим науковим оптимізмом і стремлінням класа буржуазії утвердитись на національних ринках, створення яких ідеї рука обруку зі створенням централізованих монархій. Буржуазний світогляд розглядає в якості "реальних" тільки ті речі, які можна вирахувати, тобто ринкові цінності. Пізніше Жорж Сорель назве теорію прогреса "буржуазною доктриною".

У ХVIII столітті класичні економісти (Адам Сміт, Бернар Мандевілль, Девід Хьюм) в свою чергу реабілітували ненаситне бажання: за їхньою думкою потреби людини здатні безперервно збільшуватись. На їх думку в природі людини завжди бажати більшого і відповідно діяти, безперевно вишукуючи свій інтерес. Будучи з'эднані з оптимізмом, ці погляди зробили відносною тематику першородного гріха або спробували стерти пам'ять про неї.

Нові уми особливо підкреслювали накопичувальний характер сучасного знання. Висновком з цього стає неминуча необхідність існування прогресу: чим більше буде всього, тим кращі будуть справи. Хороший розум "складається з усіх, що йому передували", що підкреслює перевагу сучасних людей. В Середньовіччі Бернар із Клерво казав: "Ми карлики, що стоять на плечах гігантів".  А ось в Новий час авторитета древніх вже не стало. Навпаки, Традиція стала розглядатись як перешкода на шляху марша розуму. Порівняння минулого з теперішнім, завжди на користь останнього, допогло розкрити рух до майбутнього.  Сам цей рух став, що до того розглядався як ціль, став тепер розглядатись як принцип...

Розуміння "прогресу" має на увазі також ідолатрію нового: усіляке нововведення апріорі краще, тільки тому, що воно нове. Ця жага до нового, котра позиціонується як синонім кращого, стала однією з тяжких маній сучасності. В мистецтві вона призвела появу авангарду, котрий  має свої аналоги в політиці.

Теорія прогресу володіє всіма своїми складовими. Тюрго в 1750 році, а за ним Кондорсе виразили їх у наступній формулі: "Уся сукупність людського роду постійно йде до все більшої досконалості". Історія людства віднині трактується як дещо актуально і формально єдине...

Паралельно людина позиціонується в теорії прогресу не тільки як істота з невситимими бажаннями та потребами, але як і істота, що невпинно вдосконалюється. Нова антропологія розглядає людину початково як чистий аркуш паперу, як грудку м'якої і піддатливої глини, або наділяється абстрактною "природою", абсолютно відірваної від конкретних умов його існування. Людське різноманіття, індивідуальне і колективне, розглядається як невагоме і таке, що може свободно трансформуватись вихованням і навколишнім середовищем. Поняття штучного стає центральним і є синонімом рафінованої культури. Людина може досягти людяності, тільки подолавши природу, від якої треба вивільнитись, щоб стати "цивілізованим". 

Таким чином людство має звільнитись від всього, що створює перепони на його шляху до прогресу: від "забобонів", від "марновірства" і "вантажу минулого"...

Таке заперечення природи і минулого часто уявляли як відмову від детермінізму. Насправді ж детермінація минулим просто змінилася детермінацією майбутнього, пошуком "сенсу історії".

Властивий теорії прогресу оптимізм розповсюдився на всі сфери, на людину і на суспільство. Царство розуму повинне було розповсюдитись на суспільство, "прозоре" і умиротворене. "Приємна комерція" (Монтескьє), що вважалася бажаною для всіх шарів населення, повинна була замінити конфлікт (прогресисти наївно вважали, що можливо побудувати суспільство без конфліктів) торговим обміном. Аббат де Сент-Пьєр ще до Канта виступив з проектом "вічного миру" , за щро був жорстко розкритикований Руссо. Кондорсе закликав раціонально удосконалити мову та орфографію. Мораль повинна була стати чимось накшталт науки. Система освіти повинна була відучити дітей від всіх "забобонів", котрі розумілись як джерело усілякого соціального зла, і навчити їх діяти тільки за допомогою розуму.

Рух людства до щастя був інтерпритований і як досягнення моральної досконалості. Люди Просвітництва вважали само собою зрозумілим, що в майбутньому розум вдосконалиться і людство стане морально кращим. Прогрес вже не вважався чимось зовнішнім до існування. Він мав трансформувати людину. Прогрес досягнутий в одній сфері , неминуче мав перекинутись на всі інші. Матеріальний прогрес мав спричинити прогрес моральний.

В політичному плані теорія прогресу наповнена духом заперечення політики. Погляд теоретиків прогреса на державу вкрай амбівалентний. З однієї сторони держава порушувало автономію економіки, що вважалася переважною сферою "свободи" і раціональної дії.  Вільям Годвін казав, що уряди за своєю природою створюють перешкоди на шляху людини вперед. З іншої сторони в контрактуаліській теорії Гоббса держава дозволяла людині долати суперечності, що витікають з його "природного стану". Таким чином держава одночасно вважалася і двигуном прогресу, і його перешкодою.

Найбільш поширеною є ідея, що політика сама має стати раціональною. Політичне дійство має перестати бути мистецтвом, що керується відчуттям мудрості і стати наукою, що керується принципом розуму. В просвітницькій картині світу суспілство виглядало як механізм, а люди - як його гвинтики. Воно має керуватись по принципам, які настільки ж непорушні, як і принципи фізики. Монарх розглядався як механік, в обов'язки якого входило розвивати "соціальну фізику" до "найбільшої соціальної користі". Ця концепція стала причиною появи технократії та адміністративно-керівного розуміння політики у Сен-Сімона та Огюста Конта...

Ліберали мають звичку розуміти прогрес у якості безкінечного поліпшення людського стану, в той час як соціалісти вважають, що у прогреса є щасливий визначенний кінець. В цьому випадку змішується прогресизм та утопізм: поступовий рух має призвести до стаціонарного стану, історія рухається лише для того, щоб окреслити свою ціль. Перший напрям претендує на те, щоб бути більш раціоналістичним. Але чи це так? З однієї сторони якщо людина рухається до досконалості, котре має реалізувати, то чи не настане день, коли вдосконалення зупиниться? З іншої сторони, якщо у прогреса немає пізнаваємої цілі, то як оцінити чи є наступна стадія розвитку суспільства прогресом порівняно з попередньою?...

Теорія прогресу досягає свого апогея на Заході у ХІХ столітті. Вона переформулюється в нову епоху, що відмічина промисловою модернізацією, науковим позитивізмом, еволюціонізмом і великими історициськими теоріями. 

Тепер акцент переміщується більше на науку, ніж на розум в його філософському розумінні. Надія визріває тепер навколо наукової організації людства. Наука віднині стає матрицею всіх феноменів. Це тема, до якої постійно повертається Фурьє зі своїми фаланстерами, Сен-Сімон зі своїми технократичними принципами, Огюст Конт зі своїми "Катехізисом позитивізма" та "релігією прогресу"...

На протязі як мінімум двадцяти останніх років не перестають з'являтись роботи, що викривають "ілюзію про прогрес". Деякі автори навіть оголосили прогрес "мертвою ідеєю" (Вільям Пфафф). Дійсність, однак, має набагато більше нюансів. Сьогодні теорія прогресу ставиться під питання, але не виникає сумнівів, що вона збережеться в тій чи іншій формі...

Ідея прогресу дала серйозну тріщину. Ніхто вже більше не вірить в те, що матеріальний прогрес робить людину кращою, а прогрес, що досягнутий в одній площині, автоматично перекидається на інші. В "суспільстві ризику" (Ульріх Бек) прогрес проявляє себе амбівалентно. Вже визнаєься, що за ті переваги, що він надає, доводиться платити дорогу ціну. Дика урбанізація породила багато соціальних паталогій, а промислова модернізція спричинила безпрецедентну деградацію природного життя...

І все ж тематика прогресу продовжує залишатись привабливою, принаймні в символічному плані. Політичний клас продовжує закликати до "прогресивних сил" проти "людей минулого" і викривати "середньовічний обскурантизм". В суспільному дискурсі слово "прогрес" зберігає позитивний резонанс.

Орієнтація на майбутнє також лишається домінуючою. Навіть якщо найближче майбутнє уявляється як джерело загроз, з далеким майбутнім пов'язуються надії на краще. Культ нового, що торимав нову опору у вигляді технологій і зміни мод, що диктується мас-медія, сьогодні сильніше ніж коли-небудь.Багато хто продовжує вірити і в те, що людина тим більш свободна, чим більш вона позбавилась від своїх біологічних характеристик та історичної обумовленності. Всеодно править бал індивідуалізм, що спирається на погано замаскований західний етноцентрізм та ідеологію прав людини. Зараз він виражається в руйнації сім'ї, скасуванні соціальних зв'язків та дискредитації традиційних держав Третьог світу, де індивіди все ще зберігають солідарність в рамках своїх громад.

Однак перш за все ідеологія прогресу залишається в своїй продуктивістській версії. Вона підпитується ідеєю про те, що безкінечний зріст є нормальним і бажаним, про те, що краще майбутнє обов'язково наступить завдяки збільшенню об'єма матеріальних благ, чому посприяє мондіалізація. Ця ідея інспірує сьогодні "ідеологію розвитку", котра розглядає традиційні суспільства як "недорозвинені", а західну модель виробництва і споживання жаданну ціль для всього людства. Ця ідеологія розвитку була сформульована у 1960 році Уолтером Ростоу, що перерахував стадії, котрі повинні пройти всі країни світу для досягнення рівня розвитку торгового капіталізма. Як показали різні автори (Серж Латуш, Гільберт Ріст) теорія розвитку є лише віруванням. Коли це вірування буде відкинуте, закінчиться й ідеологія прогресу.


Заповіт Леона Дегреля європейській молоді

  • 21.07.13, 19:53

Когда-то и нам было по двадцать лет, и хотя ясные дни юности для нас навсегда отошли в прошлое, наши сердца по-прежнему хранят верность величественным идеалам, которые, несомненно, вдохновляют также и вас, мои молодые европейские современники и товарищи по борьбе.

В свое время мы, пламенные националисты, смогли разбудить совесть у наших лучших сограждан: мы не хотели, чтобы родина наша бесславно сгинула в зловонной трясине, куда ее тянули беспринципные политиканы. Мы желали возвратить людям веру в их высокое призвание, стремились навести должный порядок в работе предприятий и учреждений, мечтали о социальной справедливости, которая бы основывалась на надежном сотрудничестве различных общественных классов. При всем том своим главным делом мы считали духовную революцию, ибо только она одна была в силах высвободить людей из-под ига торжествующего материализма.

Потом, в июне 1941 года, колокола, прозвеневшие по городам и весям Европы, разнесли весть о начале похода на Восток: перед нами открылись новые, волнующие перспективы.

Оказавшись, подобно сотням тысяч добровольцев из старой матушки-Европы, на Восточном фронте, я сражался там сначала как простой солдат, и уже затем стал капралом, сержантом, офицером. Под конец войны я командовал 28-й дивизией войск СС "Валлония". Именно на Восточном фронте смутная идея единой и могучей Европы, в которой каждая страна сохраняла бы свое национальное своеобразие, сделалась для нас не только предельно ясной, но и жизненно необходимой. Мы стремились спасти эту Европу от коммунизма советского образца, ведь Советы, начиная с 1917 года, только и мечтали о том, как бы заставить весь мир плясать под свирепый свист их безжалостного кнута.

На первых порах мы, солдаты не из Германии, конечно же, разительно отличались друг от друга, ведь мы были такие непохожие: испанцы, норвежцы, французы, хорваты, голландцы... Но вскоре, по милости суровых испытаний, мы сблизились и в дальнейшем неизменно являли собой единое целое.

Содружество наше, к слову сказать, вовсе не отличалось унылым однообразием, ведь в сердцах наших дышала душа Европы. Ратные подвиги и кровь, пролитая на полях сражений, рассматривались нами как вернейший залог мирного, счастливого будущего для наших родных стран, каждая из которых по окончании мировой войны должна была засиять чарующим светом в славном созвездии цивилизаций Европы.

Победа нас обманула. Зачехливши оружие, мы наблюдали, как наша, рожденная в боях 1942 года, Европа сразу же по завершении военных действий начала съеживаться и сморщиваться, точно продырявленный мяч. Повсюду воцарились пошлость, посредственность, неуемная жажда чувственных наслаждений. Люди, устремившиеся в погоню за этими эфемерными благами, к сожалению, не догадывались о том, что гоняются за призраками.

К чистой душе Европы прилипла какая-то мразь, и она отравила сердца и умы обитателей континента.

Но и утро духовного возрождения, смею надеяться, не заставит себя долго ждать.

Мы, солдаты Второй мировой, ваши старшие братья, за свою любовь к родине заплатили немалую цену: нас травили как бешеных псов, избивали до полусмерти... Не впадая в преувеличение, скажу, что свою горькую чашу мы испили до дна. Целые ушаты грязи были выплеснуты на нас, лучшие из моих товарищей были уничтожены, а за оставшимися в живых враги, с характерным для них дьявольским неистовством, устроили самую настоящую охоту. Однако мы сохранили верность нашим идеалам и, несмотря на жестокие удары судьбы, не собираемся оплакивать прошлое. Можете быть уверены, при первой же возможности мы, невзирая на бремя прожитых лет, исполним свой долг и сделаем это без промедления, радостно, энергично, с предельным напряжением воли, так же как и в годы войны.

Сегодня мы изнываем в изгнании, где оказались, разумеется, не по своей воле. Увы, ссылка наша - похоже, пожизненная. И все же, мои дорогие европейские друзья, знайте: мы - ваши верные товарищи, и останемся таковыми до самой смерти.

Да и ваша жизнь, сказать по правде, не такая уж и сладкая. Повсюду в Европе бесчинствуют судейские, суетливые и продажные. С диким лаем и воем эта прожорливая стая подбирается к вам, ища вашей гибели. Гражданский и уголовный кодексы претерпевают постоянные изменения (в строгом соответствии с демократической процедурой - тут нам возразить нечего!), ведь юристы всегда смогут найти предлог, чтобы упечь на каторгу или, по крайней мере, запугать фантастическими штрафами непокорных - тех, кто по какой-либо причине не желает лобызать с рабским подобострастием ступни отвратительного идола, олицетворяющего собой недоношенную "демократию".

Представительная власть, освящающая самые умопомрачительные антраша своих адептов, в действительности сводится к системе обрядов ритуального характера. Дорога к тому веселому месту, куда стекаются прошедшие сквозь горнило выборов захребетники, - отнюдь не дешевая, так что в путь этот отправляются лишь владельцы толстых кошельков. Выборы и перевыборы обходятся депутатам в копеечку: один отделывается миллионами, другой - сотней миллионов, а иному не хватает и миллиардов.

Между тем, зрители, наблюдающие за этим шутовским действом, выказывают к нему крайнее недоверие. Кому же, в самом деле, понравится лицезреть превращение золота в дерьмо?

Политиканы, поднятые со своих лежбищ, сбились в стаю. Положение их, насколько мы можем о том судить, - отчаянное. Они вертятся юлой, как бес перед заутреней. Крикливые пропагандистские кампании ныне никого уже не вводят в заблуждение. Раздраженные граждане обходят стороной избирательные урны, и это явление - повсеместное.

Над ослиным цирком, похоже, нависла угроза банкротства. В недавно освобожденных государствах Восточной Европы - например, в Польше, которая, казалось бы, должна была пребывать в восхищении от подаренной ей "демократии", в выборах не участвует 65% населения! То же самое происходит и в Венгрии! В Ливане же забастовали почти все избиратели! В ходе выборов 1992 года во Франции местные социалисты получили всего-навсего 18% голосов - что, впрочем, не помешало им сформировать правительство. Некий достойный отпрыск малороссийского еврея, заручившись поддержкой другого еврея, сына выходцев из польских гетто, возглавил кабинет. Раз уж такие видные политики соблаговолили обеспечить счастье Франции, жителям этой страны не остается ничего иного, как в молчаливом изумлении наблюдать за действиями своих государственных мужей.

Повредившиеся в уме политиканы, надо признаться, выглядят комически: эти никчемные людишки с неописуемой яростью борются за власть, которая, между тем, становится все более и более ненадежной.

Но попробуйте только бросить им в наглые рожи слова правды - например, заявить, что члены правительственных кабинетов, не брезгуя никакими фальшивками, кормятся при этом и разбойническими вымогательствами, в то время как банкноты, оседающие в карманах подобных государственных мужей, образно говоря, испещрены кровью невинных жертв (между прочим, бывшего бельгийского премьер-министра социалиста Коолса "замочили" только потому, что он отличался из ряда вон выходящей алчностью; в роли убийцы, как выяснилось, выступил некий головорез, работавший на другого бельгийского министра, коллегу Коолса, который помимо этого оказался недюжинным специалистом в области рэкета). Так вот, осмельтесь заикнуться об этих фактах, и вас тотчас же запишут в "фашистские преступники".

Вы считаете, что девять десятых всех народных избранников - личности никому не известные и ни на что не годные? А их деятельность сводится лишь к получению весьма соблазнительного жалования? Тогда не обижайтесь, если вас будут повсюду выставлять, в лучшем случае, в качестве назойливого моралиста!

Зато вздорная и бестолковая болтовня, от которой сотрясаются стены залов, где восседают по три, четыре или даже пять сотен депутатов (людей, как правило, пустоголовых), надежно защищена от содержательной критики: противники демократии не в силах раскрыть глаза одураченному народу, поскольку телевизионный эфир им не предоставляется, да и на многолюдные митинги их стараются не допускать.

Преданные нынешнему режиму интриганы силятся выглядеть этакими кристально чистыми демократами - в глазах простофиль, разумеется. С этой целью они, с трудом натянувши на пузо официальную сине-бело-красную ленту, своими поджигательскими речами подогревают паразитические аппетиты разноцветных и разнорасовых орд, опрокинувшихся на головы несчастных французов словно прожорливая саранча из прожаренных солнцем песков пустынь.

Повсюду (в политике, общественной жизни, экономике, нравственности) - невообразимый кавардак. Согласно недавним опросам общественного мнения, 68% французов заявило, что им все опротивело до омерзения.

Любая из стран Европы обложена идиотскими налогами, отбивающими у людей наималейшую охоту производить что-нибудь новое.

Двадцать тысяч надменных, безответственных и никчемных функционеров (кстати, никем не избранных) завладели половиной Европы, которая и без того едва держится на ногах под диктаторским гнетом общего рынка. Европа сотрясается от частых экономических кризисов, и они только усугубляются по милости профсоюзных бонз, с их нелепыми требованиями и демагогическими шумихами.

Нас, похоже, собираются накормить до отвала тухлыми яйцами, и ничем иным.

Общий рынок, эта претенциозная и жалкая буффонада, не сулит нам ничего хорошего: шестнадцать миллионов европейцев уже потеряли свои рабочие места, причем без надежды найти новые.

Вы, юноши и девушки, патриоты Европы, обязаны положить предел нынешнему грабежу, жульничеству и разорительному разгильдяйству. И тогда вы будете жить в союзе процветающих государств, под властью истинного вождя, человека всеми любимого и почитаемого, избранного народом в ходе свободного голосования.

Только такой вождь сумеет надежно защитить социальные и расовые права обитателей Европы.

Близится конец неограниченной власти презренных узурпаторов, насильников и пустопорожних болтунов; вскоре в Европе им никто не подаст и стакана воды. Поделом им, ведь начиная с печально известного 1945 года наши правители только и делали, что бахвалились и лгали взахлеб, дурили народ, чтобы вернее устроиться у него на шее.

Но только попробуйте хоть чуточку задеть всемогущих пашей от демократии, обделывающих свои грязные делишки в парламентском питомнике! Это хуже, чем игра с динамитом. Энергично бороться с таким количеством паразитических дармоедов - как вы это, вероятно, уже имели возможность испытать на собственном горьком опыте, - занятие чрезвычайно обременительное. Впрочем, несмотря ни на что, мы должны бороться и делать это с непоколебимой твердостью и постоянным присутствием духа. Народ имеет право знать, чего мы хотим от государства, а именно: ответственности, устойчивости, безукоризненной честности и компетентности. Проще говоря, мы считаем необходимым установить сильное государство, добиться сознательного сотрудничества различных классов общества, вновь пробудить к жизни основополагающие моральные ценности. Жизнь имеет смысл лишь в том случае, если ее цель представляет собой величественное совершенство. Мы храним веру в звезды, мерцающие в высоте неба.


Всім дякую!

  • 20.07.13, 14:39
Друзі, всім дякую за поздоровлення! А я вам підкину музик забугорсько-буржуйських, їх єсть у мєня







Ну і в кінець щось своє та душевне






Щастя в системі потреблядства

  • 19.07.13, 16:04
"Щастя шукають тільки мудаки.
Справжні чоловіки шукають самовдосконалення".


Лесь Подерв'янський

        Є такий вагомий аргумент прибічників демократії, що по всім соцопитуванням найбільш демократичні країни є найбільш щасливимии країнами, тобто люди там себе відчувають щасливими, а значить демократія це "вері гуд". Цікава тема для дискурсу, але на жаль в розвінчанні сутності міфа щастя в західних демократичних суспільствах я першим не стану. Це вже зробив Жан Бодрійяр ще 1968 році в свойї книзі "La societe de consommation: ses mythes et ses structures". На українську не перекладався, на англійській мові книга носить назву "The Consumer Society: Myth and Structures",  в Росії вийшов переклад під назвою "Общество потребления", але він залишає бажати кращого. В цій книзі якраз Бодрійяр і взявся структурно розглянути розуміння суспільства споживання і зокрема таких категорій як свобода та щастя, якими оперують демократи. 

Починає Бодрійяр з того, що намагається зрозуміти взагалі категорію щастя і саме головне коли вона з'явилася в сучасному суспільстві. В цьому плані Бодрійяр робить важливий висновок - розуміння щастя в сьогоднішньому контексті з'явилося лише в часи буржуазних перетворень і лише потім, апостеріорі просвітники накрили цим поняттям усі попередні часи, коли начеб то всі люди в усі часи змагали до такого щастя. Щастя з'являється як симулякр (цей термін Бодрійяр застосує на декілька років пізніше в інших своїх роботах, але логіка підказує, що його можна застосувати і тут) середньовічного розуміння спасіння, а як ми знаємо симулякр вже не є тим чим, воно було. Бодрійяр пише: Щастя, вогненими буквами вписане в рекламу Канарських островів або солі для ван - це абсолютна точка відліку суспільства споживання: власне це еквівалент спасіння". Бодрійяр показує, що щастя народжується як егалітарний міф, Бодрійяр пише: "Ідеологічна сила розуміння щастя не приходить до індивіда насправді із природної схильності до нього. Воно приходить до нього соціо-історично в силу того, що міф про щастя є тим міфом, який уособлює в сучасних суспільствах міф Рівності...воно є провідником егалітарного міфу". Далі Бодрійяр показує, що це стремління до щастя є насправді стремлінням до статусу, який є більш природною категорією людини. Але цей статус є таким же симулякром середньовічних розумінь ієрархії і благодаті. Тобто коли в елітарних суспільствах статус визначався або кров'ю, або досягненням певних вищих рівнів, то сьогодні статус визначенний наявністю речей. В цьому контекст статусності речей - ручка Паркер,  костюм Армані, годинник Вашерон Константин - це все є симулякром статусу в його егалітарному розумінні. Бодрійяр пише: "Саме класова логіка диктує спасіння через речі...це демократичний принцип, протилежний аристократичному принципу спасіння через обранність чи благодать". Тобто Бодрійяр показує, що сучасне розуміння щастя не є "природним стремлінням людини", як кажуть демократи, а лише вигадкою нових часів.

         Бодрійяр розглядає споживацьке суспільство в цілому і зокрема міф про "розвиток суспільства споживання". Він показує, що насправді в основі суспільства споживання лежить не розвиток і зріст економіки, а її циклічність. Це система "білки в колесі" або собаки, що бігає за своїм хвостом. Тобто вона споживає сама себе і щоб вона не зупинялась, потрібно все більше споживати товарів, а все більше споживання товарів веде до так званого "зросту виробництва". Для того, щоб цей конвеєр рециклічності споживання не зупинявся системі треба вивести нову істоту, Бодрійяр називає її Homo Economicos. Ця істота за Бодрійяром, це: "народжена в сучасну епоху щасливого єднання людської природи і прав людини, що була наділена міцною формальною раціональністю, котра змушує його: 1) шукати своє власне щастя; 2) віддавати перевагу тим речам, котрі приносять йому найбільше задоволення". Далі Бодрійяр руйнує демократичну структуру споживання, котра стверджувала, що людина від природи наділена потребами в об'єктах, що штовхає її на споживання них, звідси власне і породжується система виробництва благ. Бодрійяр показує, що не система виникає з природи людини, а навпаки система породжує новий тип людини і змушує її до споживання речей, в більшості своїй які їй не потрібні і не витікають з її природи, але щоб система виробництва функціонувала і приносила прибуток, вона має мати споживача, котрий бажатиме купувати все більше і більше. Для цього працює цілий комплекс пропаганди, такий як реклама, маркетинг, мода, ціль яких якраз і змусити споживача хотіти речі, які йому не потрібні. За Бодрійяром ця істота не споживач вже власно продукту, а споживач знаку, тобто коли сутність речей не важлива, а лише його оболонка у вигляді порожнього знаку. Бодрійяр показує, що індивідуація в цій системі, на відміну від систем традиційних, де скажімо знаком відмінності була звання або духовний статус, героїзм, честь, то в цьому суспільстві стратифікація відбувається на базі знаків, скажімо людина в Армані статусно вище за людину в штанах заводу Красний богатир, пріориет мають ті, хто їздить на Феррарі перед тими хто їздять на Фольксавгені. І навіть показну простоту, як у Дзен активістів чи хіппі, він уводить в рамку відмінностей субкультурних знаків, де статус виражається начеб то зовнішньої відмінністю від інших носіїв знаків, але саме ж породжує такий знак - замість модних джинсів Левайс порваті джинси. Але в суті все лишається тим самим - що істота в джисах Левайс, що в порватих і брудних - є споживачем знаку і функціонує як вираження цього знаку.

Масова культура за Бодрійяром і є найбільшим вираженням панування безсенсових знаків. Бодрійяр порівнює сучасне телебачення як звалище відходів, котрі намагаються змінити собою реальність пустопорожніми знаками. Але ЗМІ в той же час є засобом пропаганди системи, яка тоталітарно нав'язує це звалище як спосіб життя для людини, перетворити її на Homo Economicos. Бодрійяр підіймає важливе питання для демократів, а саме аспект свободи. І виявляє, що ніякої свободи не існує, а існує тоталітаризм суспільства споживання. Бодрійяр пише: "Для споживача не стоїть сьогодні питання, щоб звільнитися від цього примусу до щастя та задоволень, котре в новій етиці є еквівалентом традиційного примусу до праці та виробництва...Він має постійно турбуватись про мобілізацію всіх своїх споживацьких потреб. Якщо він про це забуває, йому люб'язно, але жорстко нагадають, що він не має права не бути щасливим". Тобто через засоби маніпуляції та пропаганди людей штовхають до цього споживацького щастя, повторючи мантру, що він має бути щасливим, а щастя це споживання. 

Також важливим елементом культури споживання за Бодрійяром є фетишизація людини. Людина стає ідолом, все має крутитись нього і турботи про його щастя. Тут до речі варто зазначити аспект, який Бодрійяр не розглядав, але він цікавий з цієї точки зору. Це наш любимий оккультизм. Людину змушують до щастя, але напевно не всі знаходять щастя як "спасіння в речах" і тут на аренах, як гриби після дощу з'являються усілякі гуру, котрі знають шлях, як зробити людину щасливою. Фактично там все побудовано на тому, що людина вже є і має бути щасливою, бо існує. Якщо традиційні суспільства не обіцяли щастя, а казали, що треба важко, довго і нудно працювати над собою, щоб стати кращим (а не знайти якесь міфічне щастя), то гуру кажуть, що завдання людини знайти щастя. Тут і зараз, не десь у вищому, а саме тут. 

В цьому контексті фетиша людини та щастя тут і зараз, згадується старий добрий фільм "Адвокат диявола" з Аль Пачіно та Кіану Рівзом. Фінальний монолог Аль Пачіно, який грає Сатану, коли він каже, що він є найбільший і останній гуманіст, бо любе людину такою як вона є, що дарує ей цей світ, а там на горі сидить тиран, який гнобить людину. Дуже схожі всі поборники "фетишу людини", боротьби з тиранією та духовні гуру на персонажа Аль Пачіно. Напевно було щось правильне в словах парижського архієпископа де Жюіньє, котрий назвав французьких революціонерів "дітьми Сатани". Дійсно концепції в них схожі.

Закінчує книгу Бодрійяр тезою, що "трансцеденте в суспільстві споживання померло". Він пише: "В поширеному зараз процесі споживання немає більше душі, тіні, двійника, образу в дзеркальному сенсі. Є тільки виробництво і споживання знаків та індивідуальне буття знищується в цій комбінаториці та підрахунку знаків...Немає більше трансцедентості, фінальності цілі: це суспільство характеризує відсутність "рефлексії", перспектив по відношенню до самого себе". Підсумок роботи Бодрійяра в повній безцільності існування цього суспільства, в нівелюванні всякої особистості до рівня пожирача знаків, котрі як собаки бігають за власним хвостом, а щастя тут лише ідеологічне кліше, симулякр цілі для цих тваринок, видумка Нового часу, яка підтримує роботу виробництва знаків заради самих себе.

Ось з цього розбору стркутури споживацького суспільства Бодрійяра і розуміння концепції щастя, підіймемо тепер до питання, що ставлять демократи, а саме: чому в демократичних суспільствах люди щасливі, а більш традиційних не дуже. Вони насправді то праві, в традиційних суспільствах їхнє розуміння щастя не можливе. Соціологи їдуть в Норвегію і бачать, що там люди щасливі: в них є жрать, в них є купа речей і цілісна система розваг, вони щасливі споживачі. Звісно, що скажімо в Індії таких щасливих людей немає. Шрі Ауробіндо писав: "Труд арія - це жертвоприношення, котре одночасно є і битвою - битвою проти сил темряви, входженнями на найвищі вершини гір, за межі Землі і Неба, в Свару, переходом на інший берег річок та океанів, в далеко бескінечність сущого". Яке в цьому контексті індусів може бути демократичне розуміння щастя? Для них життя не щастя, а труд, битва, битва кожного дня, з самим собою, з стихіями та обставинами, це виконання Дхарми, обов'язків перед усім, їм не потрібні Діснейленди та шоу Шустера, їм не треба порнуха з нета або записи Леді Гаги. Дійсно порівняно з норвежцями вони є не щасливими людьми в розумінні демократів.

Тому я вірю демократам - найбільш щасливі люди в демократіях. Дауни також увесь час посміхаються. Норвежці одні з самих щасливих людей на планеті, в той час як там в школах дітям розповідають про оргазми, ходять по вулицям педики, забороняють слова папа-мама, в церквах роблять кафешки та готелі, в школах на одного білого десять мігрантів, пакистанці гвалтують білих дівчат, а вони щасливі. Це щастя дауна, щастя шизофреніка. Це овочі, в котрих є прорізь для рота, щоб всі бачили, що ці овочі вміють посміхатися. Це щасливі тварини.

На північному полюсі, коли починається полярна ніч і стає дуже холодно, пінгвіни стають в коло і починають ходити кругом один за одним, щоб не замерзнути. Вони ходять так сутками, півроку можуть ходити, вони сплять і йдуть по колу. Але навіть пінгвіни мають ціль - вони ходять щоб не замерзнути і ходять місяцями, споживачи ходять в колі споживацтва як пінгвіни, але без цілі і роками. Ось це і є щастя демократичне - щастя бути пінгвіном.


Геополітика в контексті України

  • 18.07.13, 14:41
Геополітика така річ, котра у всіх політиканів на вустах, але напевно ніхто не знає про що говорить. В принципі треба сказати прямо, що Україна немає своєї геополітичної концепції, немає в елітарних колах навіть натяку на геополітичну думку або конституювання геополітики. Принаймні я не бачив жодної перспективи на створення хоч базисного концепту, хоча б відповіді на банальне питання, що ми власне від життя хочемо, окрім дешевої ковбаси і європейських бутиків. 

Спочатку треба розібратись, які на разі існують класичні геополітичні доктрини. Є класична німецька геополітична доктрина (Карл Хаусхоффер, Фрідріх Ратцель), класична французька (Відаль де ля Блаш, Ів Лакост, Емерік Шопрад), англо-саксонська або атлантична (Хелфорд Дж. Маккіндер, Альфред Мехен, Ніколас Спікмен, Збігнев Бжезинський, Френсіс Фукуяма) та класична російська або євроазійська (Микола Данилевський, Костянтин Лєонтьєв, Миколай Трубєцькой, Олександр Дугін, Леонід Івашов). Що таке геополітика? Вперше геополітику як науку оформив Хелфорд Маккіндер. Маккіндер вперше протиставив між собою "морські держави Атлантичні (Великобританія, США, Австралія)" та "континентальні" Європа, Азія,Африка та дійшов висновку, що держави, які хочуть контролювати світ (а це звісно ж були атлантичні держави), мають взяти під контроль "серце континента" (Хартленд він це називав). Власне на атлантичному пануванні над світом Маккіндера визріла атлантична геополітична доктрина, більш повно оформлена в США. Так Альфред Мехен висунув доктрину "морської сили", що має бути протиставлена континентальним силам. Більш повно доповнював Мехена Ніколас Спікмен, доктрина яка увійшла в в основу базової нацбезпеки США і в доктрину Трумена.  Отже за Спікменом для володарювання атлантичних держав потрібно "придушити континент (Європу) в своїх обіймах" через інтегрований контроль над територією Європи та Близького Сходу. Більш повно цю концепцію вже розробив Збігнев Бжезинський з теорією "перманентного хаосу" і "шахової дошки". Тобто для володарювання атлантичних держав необхідно ослабити країни континенту, ввергнути їх у перманентний і контрольований хаос (ліберальна демократія), що власне дозволить панування атлантичних держав над державами континентальними. Трохи змінив концепцію Френсіс Фукуяма, за яким володарювання атлантичних  держав має відбутися не шляхом придушення, а шляхом розповсюдження ліберальних демократій по світу і економічного домінування атлантичних країн. Яке положення тут України? України в цій концепції має бути бутафорською квазінезалежною державою з домінуванням західних цінностей, перманентним хаосом в політиці і економічною експансією атлантичного бізнесу.

Друга концепція - євроазійська. Вона базується на утвердженні Росії як окремої цивілізації (крізь ідеї Тойнбі, Хантінгтона, Гумільова, Трубецького і т.д.), яка має мати свою зону впливу, окремішні "євроазійські" форми правління, цінності (русскій мір) і Європа має бути поділена на сфери впливу Росії та сфери впливу Заходу десь на Західному кордоні України. Росія тут створює вісь Москва-Пекін-Делі (і в деяких концептах Стамбул та Бразіліа) для створення двополярного світу - західного та евроазійського. Я думаю роль України в цьому концепті зрозуміла - або взагалі частина Росії, або також квазінезалежна држава у структурах Євроазійського союзу.

Ми не будемо зупинятись тут на європейських класичних геополітичних доктринах, вони випливають з цих двох базових доктрин, особливо французька доктрина є повним відображенням російської геополітичної доктрини, сучасний яскравий представник якої Емерік Шопрад, тільки якщо євроазійська уводить розділ Схід-Захід, то Шопрад розводить між собою США та Європу.  Головне тут розуміння, що у всіх геополітичних доктринах Україна виступає розмінною картою і квазінезалежним утворенням, яким власне і є на сьогодні.

Але є ще один погляд на геополітику, якого притримуються західні праві мислителі (Ален Де Бенуа, Гійом Фай, Жан Тіріар, Пьєр Кребс і деякі інші), який можна назвати концепція Imperium. Зазначу лише, що ця доктрина не користується прихильністю урядів західних країн, але вона сама цікава. Отже ми виходимо з думок Карла Шмітта. За Шміттом культура держав є просторовою категорією. Шмітт називав культурний базис грецьким словом номос. Світ за Шміттом ділиться на два ворожих номоса - номос землі і номос моря (як і у Маккіндера та всіх інших атлантистів). За Шміттом номос моря породжує специфічну морську цивілізацію. Море для Шмітта є лише перифірією суші, а отже всі цивілізації моря (США, Великобританія, Венеція і т.д.) виникають як перефірія культури суші, але дуже швидко втрачає зв'язок з нею. Якщо суша за Шміттом є нерухомою, то море є рухомим об'єктом. Так само і держави моря швидко відриваються від культури альма-матері Європи. Яскравий приклад США, котре відірвалося від європейської култьтури і деградувало колосальними кроками, вже у столітті 19 культура США являла собою примітив, порівняно з європейською. Американський філософ Френсіс Паркер Йокі в такій базвовій книзі як "Імперія: Філософія історії та політики" показує історичний процес деформації і примітивізації американської культури саме в зв'язку з її відривом від європейського центра, котрий на відміну від США базувався на номосі землі. І ось номос моря породжує те, що можна назвати торгашеським світоглядом, коли в кут вугла ставлять торгівлю і отримання прибутку. Саме тому лібералізм зароджується у Великобританії в період, коли всі важелі впливу захоплює торгашеська Ост-індська компанія. Лібералізм являв собою саме світогляд торгаша породжений номосом моря, відірваним від європейського центра. Консерватизм у Великобританії також був доволі специфічним і також торгашеським, я про це вже писав. В той же час цивілізації суші, континентальні, є осідлими, які базуються на формулі "крові та грунту", а звідси зовсім інше відношення до дійсності, не торгашеське, а традиційне, те про яке я вже писав і описував словами Фердінанда Тьонніса Gemeinschaft, тобто кровноспоріднені нації-громади замість політично-споріднених націй-суспільств. Далі Шмітт каже, що континентальні держави мають протиставити себе державам моря, традиційний світогляд проти ліберального світогляду. Для цього вважає Шмітт держави Європи мають створити свій Grossraum (великий простір) у вигляді das Reich (імперія). Тут Шмітт розуміє під імперією не гітлерівський Рейх володарювання Німеччини (це скоріше ідеї Ратцеля), а як Європейську імперію, котра являє собою конфедерацію держав, котрі керуються традиційними цінностями і об'єднані єдиною політичною волею не допустити в себе просування ліберальних цінностей атлантичних держав і в той же час допускає самобутність всіх європейських націй (теорія традиційного магдебургського права).

Карл Шмітт не брав до уваги проблему відношення до Євразії, у вигляді Росії та всієї Азії. Зараховувати Росію до Європи не можна, отже з ондієї сторони ті євроазійські теоретики стоять на правильному базисі. Лев Гумільов правильно зазначав, що треба переглянути базис Росії, котра вважалася слов'янською європейською державою у бік тюрсько-татарських основ російської цивілізації, хоча історично в Росії був і сильний базис західників (згадаймо Чаадаєва, Белінського і т.д.), це можна пояснити відлунням залишків новгородського архетипу, типово європейського утворення, котре було знищенно просто геноцидом з боку Московії. Але щось залишилось певно, тому Росію часто рве. Протистояння східників і західників насправді не менш колосальне і непримириме в Росії, ніж у нас Схід і Захід , тому там також є такий елітарний розділ на два фронти. Хоча варто зазначити, що російські західники були в рази гірші за євроазійців, бо вони мріяли про експансію саме на захід і "аншлюс" європейських держав, таких як Україна, прибалтійські держави, Польща і т.д. Це все ідеї як раз західників, по ідеям яких Росія мала вийти на плацдарм, щоб здійснювати свою європейську політику. Загалом як бачимо сьогодні євроазійська модель перемогла в російському істеблішменті, і це насправді не найгірше. Дійсність така, що Росія буде входити в блок азійських держав з Казахстаном і Китаєм. Питання лише в тому, які моделі будуватиме Україна.

Ідея європейської імперії, як її бачуть праві мислителі дійсно цікава, протистояння Imperium та Empire це фактично протистояння європейської Традиції проти нігілістичного лібералізму атлантичних держав. Але тут треба виходити з сьогоднішніх реалій. Західна Європа є поглинута вестерніазцією і фактично в авангарді боїв там лишаються купки мислителей та традиційні релігійні організації, але їм всім вправно затикають роти. Але є ще Східна Європа. Це як кажуть на Заході недорозвинена територія, не демократизована, не модернізована і т.д., це ознчає по-суті, що Сіхдній Європі ще не нав'язали в повній мірі атлантичний толерантний лібералізм. Яскравим виразом є наприклад перманентне протистояння прем'єра Угорщини Віктора Орбана та єврокомісії по питанням заборони гей-шлюбів на рівні конституції, по питанням виводу МВФ з території Угорщини, по питанню нівеляції угорцями понять "прав людини" і т.д. Або жорстке протистояння в ОБСЄ в початку місяця між польскими депутатами, підтримуваними католицькими інститутами, щодо недопущення введення гендерних програм ЛГБТ, як базових для всіх країн Європи. І до речі поляки перемогли. Або протистояння болгар проєвропейському уряду і комплексу реформ на вимогу єврокомісій. І якщо є на сході скажімо більш вестернізовані країни, як Чехія або Словенія, то такі країни як Польща, Угорщина, Сербія, Болгарія не сприймають такої політики і чинять спротив.

Тепер до геополітичної ролі України, яка б мала бути, але не є і можливо вже не буде. Білорсуький філософ Аляксєй Дзермант щодо Білорусі висказав гарну тезу, що Білорусь має порвати порочне коло вектору Схід-Захід вектором Північним. Те саме можна застосувати і стосовно України. Дзермант мав на увазі не географічну північ, а метафізичну північ. У індо-аріїв та ірано-аріїв похід на Північ значив похід на свою ісконну колиску Буття, повернення на Батьківщину (У Відах арійська Батьківщина була на Півночі). В цьому плані Дзермант пропонує повернутись до свого коріння насамперед і усвідомити себе народом не Західним (атлантично-ліберальним), не Сіхдним (євроазійсько-деспотичним), а народом Півночі, як народом носієм традиційних європейських нордичних цінностей. Це не філософська категорія. Федір Достоєвський правильно казав, що народ який немає своєї великої місії буде роздавлений чоботом народів, що її мають. США має велику ціль - демократія в усьому світі і вони як сторожі цієї ідеї, Росія - це ідея особливої землі і особливих цінностей. Україна має мати також ідею - ідею стража на захисті традиційних європейських цінностей. Так як козаки колись виконували місію кордону білої раси проти навалів тюрків, Україна з іншими своєїми колегами, які це усвідомлять має стати на захист цього проти атлантичного лібералізму та євроазійської ідеї, як козаки проти ворожої хвилі азійських орд, котрі сьогодні нападають із Заходу, і зі Сходу.

Отже геополітичне завдання України мало б бути у відриві Білорусі від Росії та відриві Східної Європи від ЄС. Для цього є плацдарм і доволі непоганий. Наприклад білоруська інтелектуальна еліта не особливо то і тяжіє до Росії (і сам Лукашекно такий ванька-встанька, туди-сюди), просто в Білорусі насправді немає (або є на відвертому маргінесі) еліти, що тяжіють до західної моделі, а ось скажімо ідея відродження Великого князівства литовського, руського і жемайтіського гуляє по коридорам бородатих мислителей. Наприклад відкритий в Мінську Консервативний центр "Nomos", проект "Цитадель" Єгора Чурилова, виходить альманах консервативної еліти Сівер. До Білорусії в цьому плані Україні далеко. В Східній Європі також плацдарм визрів, взяти хоча б те, що євроскептики правлять в Угорщині і Орбан в авангарді боїв з ЄС, а така радикальна партія як Jobbik, котра виступає за негайний вихід з ЄС представлена в парламенті широко. Це стосується і Болгарії, котра ніяк не може створити кріпкий лівацький уряд єврооптимістів, я вже мовчу про Сербію, де мінімум 50% населення терпіти не можуть ЄС. Польща хоч і залишається єврооптимістом, але чим далі будуть жорстко просуватися "європейські цінності", тим більше консервативні католики будуть ставати євроскептиками. На цьому треба грати. Отже для України найкращим геополітичним кроком було б створення потужного східно-європейського блоку, що буде побудований за принципом збереження самобутності цих націй всередині і протистояння просуванню західних і східних моделей на територію цих держав.

З цього блоку може початися і ідеологічна експансія на Захід. Скажімо німці, французи та італійці вже стають все більше євроскептично налаштованими. Ось наприклад. Також за соцопитуваннями 10% населення Німеччини взагалі хоче повернення до моделі націонал-соціалізму. А це на хвилинку не багато-не мало десь 8 мільйонів людей, плюс існування інетлектуальної еліти антидемократичної та антиліберальної (Інститут досліджень "Туле" наприклад в Німеччині та інститут європейських досліджень ГРЕСЕ у Франції). Робота є звісно має вестися по рівню еліт, скільки там кого в відсоткових відображеннях серед населення не важливо, маси через ЗМІ за місяць можна перетворити з лібералів на консерваторів, тим паче, що консерватизм притаманний континентальним європейцям, а лібералізм нав'язаний ззовні шляхом війн, революцій і пропаганди. І от тоді з бази потужного Східно-європейського блоку можна буде відірвати і Захід Європи (окрім Великобританії) від атлантичної моделі і тоді власне і може буде реалізована мрія західних правих мислителей у вигляді Imperium, коли Європа і біла раса поверне собі свою могутність і почне відігравати справжню роль у світовій політиці, а не як сателіт США чи Росії.

Друге що важливо такий блок в принципі може влаштувати всіх як status quo, Євроазійський блок та атлантичний отримає на своїх кордонах блок держав, що будуть нейтральні як до атлантичної моделі, так і до євроазійської. А отже в рамках протистояння між цими двома, він може грати свою власну роль., бо там де три полюси, остаточне рішення приймають двоє, а значить зрозуміло в кого буде "золота акція". Саме головне, що сьогодні є єдино сприятливий результат такого розвитку подій, коли в США повно своїх проблем, зокрема в Передній Азії та і дома також, коли зростає невдоволення ЄС серед народів Європи і коли Росія ще не завершила створення свого євроазійського блоку. Коли створення євроазійського блоку держав завершиться, США вгамує свої проблеми, реалізація таких ідей стане не можливою, адже тоді буде створений двополярний світ, де всі питання будуть вирішуватись на рівні Москва/Пекін-Вашингтон. В тому числі і питання стосовно України. Американське видання Stratfor вже давно помістило Україну в зону впливу Росії, як аванс до "перезавантаження відносин", яку завів Обама.

Тому зрозуміло, що Україна як держава може відбутися (я кажу саме відбутися в майбутньому, бо сьогодні Україна як держава не відбулася, як країна можливо, але як держава - ні) тільки якщо буде вести розумну і зважену геополітику і в єдину можливому контексті, котрий був окреслений. В противному випадку вона зійде з арени історії згідно із законів природи, коли слабий змушений поступитись місцем сильному. Як саме зникне: в лоні мультирасового євросовка, або в обіймах руского міра не важливо. Розглядати питання яке майбутнє України в ЄС чи ЄвроАзес також не буду, бо не цікаво. Цим хай займаються політикани на шоу Шустера або якісь бородаті прохфесори з різних інститутів політичних досліджень, котрі живуть на іноземні гранти. Історія держав-бутафорій завжди навіює сум і підручники історій про них не пишуть або пишуть мало. 


Яка насправді ціль підарасів та інших унтерменшей

Російська активістка ЛГБТ Маша Гессен відкриває справжнє обличчя гомосяцького руху.

"Ёжику понятно, что гомосексуалисты имеют право на создание брачных союзов, однако я также считаю не менее очевидным и то, что институт брака вообще не должен существовать Борьбу за право геев вступать в супружеские отношения обычно сопровождает ложь о наших планах относительно института брака как такового уже после того, как мы достигнем цели. Дело в том, что мы лжём, заявляя, что институт брака останется неизменным. Ведь это враньё.


Институт брака ожидают перемены, и он должен измениться. И, повторюсь ещё раз, он должен перестать существовать.

Я не собираюсь распространять домыслы о своей жизни. Это не то, что я намеревалась делать, когда начала заниматься общественной деятельностью 30 лет назад.

У меня трое детей, у которых было, более или менее (sic), пять родителей, и я не понимаю, почему у них не может быть пять родителей юридически… Я вступила в брак в Массачусетсе со своей теперь уже бывшей партнёршей (она была из России) К тому времени у нас уже было двое детей – один приёмный, другого родила я. Через несколько лет мы расстались, и я познакомилась со своей новой партнёршей, у которой уже был ребенок. Биологическим отцом этого ребенка является мой брат, а биологический отец моей дочери -- это мужчина, живущий в России, и мой приёмный сын также считает его своим отцом. В общем, пятеро родителей оказываются разбиты на две или три группы…

В самом деле, я хотела бы жить в условиях правовой системы, которая была бы способна отражать данную реальность. А она, полагаю, несовместима с институтом брака".

http://www.odnako.org/blogs/show_25332/

Інтерв'ю було дано західним ЗМІ, оригінал тут http://illinoisfamily.org/homosexuality/homosexual-activist-admits-true-purpose-of-battle-is-to-destroy-marriage/