Тези по Хайдеггеру: "Техне" як доля європейця

  • 04.11.13, 20:29
"Технологія перетворює мову з дому Буття у склад, контейнер для сутностей...На цьому "складі" не лишається місця 
поезії, її змінюють інструкції і терміни. Мислення отримує акцентуацію на підрахунок. Навіть люди стають резервами однорідної 
енергії - робочої сили"

Мартін Хайдеггер

Що є технікою в її філософському змісті напевно сьогодні актуальне питання. Але ще більш актуальне питаня в іншому: чи пов'язане сьогоднішня духовна деградація і технічна інновація якимсь коррелянтом між собою чи це власне окремішні галузі онтології, ніяк між собою не пов'язані - мухи і котлети окремо. Щоправда настільки агрессивне твердження про духовну деградацію є спірним, в тому плані, що іллюзія прогресу, хоч і поступово випаровується у постмодерні, але все ж ще життєздайна. Але я сподіваюсь, тим хто ще любить думати я хоча б дав пару зачіпок, подумати над питанням чи таким вже "апріорі" виглядає ідеологія "прогресу" в сенсі всемасштабного антропологічного прогресу, а не тільки технічної інновації, котрій лише 300 років, як власне і цьому "прогресистському оптимізму".

Це питання, як і багато інших, дуже прискіпливо розглянув Мартін Хайдеггер. Наприклад в своїх статтях на базі його лекцій в мюнхенському університеті "Die Frage nach der Technik" та "Die Kunste im technischen Zeitalter". Спочатку, як робить Хайдеггер, треба звернутись до самого слова "техніка", яке її коріння і звідки воно взялося, адже ми пам'ятаємо, що "Die Sprache ist das Haus des Seins". Техніка походить від грецького слова "техне", яке використав Аристотель. "Техне" це вміння та майстерність. Аристотель окреслював "техне", як і мистецтво в його строгому розумінні - поетика, скульптура, так і в сенсі ремесла - ремесло це творіння. Але Хайдеггер, трактуючи Аристотеля, показує, що "техне" це не просто зовнішнє творіння, а сутність людини, "техне" лише вираження людської сутності на ззовні. В чому ця сутність, за Хайдеггером? Це пізнання істини - творіння це акт пізнання істини. Істина грецькою це "Алетея". Дослівно "Алетея" значить відкритість, несхованість. Хайдеггер робить дуже важливе твердження, що для греків істина була не чимось "схованим", а навпаки "відкритим" і лише потім "ховалася" (як саме про це пізніше) і пізнання істини значить "викрадення" "відкритого" з її "сховку". Істина вже є, вона дана з самого початку, вона лише потім "втрачається", "забувається" (Wahreheit ist das Sein - істина це Буття по-суті, показував Хайдеггер в "Sein und Zeit"). Отже "техне" в суті своїй це метод, коли дещо "неістинне" ("сховане") переноситься у "відкритість", тобто "істинність". В цьому первинному процесі, як його розуміли греки, людина є певним ретранслятором істини у світ. Тут згадуються слова Ніколи Тесли, коли його нахвалювали за великі відкриття, Тесла відповідав: "Ви думаєте це я? Я лише ретранслятор космічної думки".

Треба зупинитись на тому, як Хайдеггер розумів таку ретрансляцію. Для нього в "Sein und Zeit" істиною є Буття, а месседжем від неї - клик Буття, котрий є совістю. Совість у Хайдеггера це є голос автентичного Буття, яким саме це Буття намагається вирвати людину із "загубленності" у das Man, у балачках і повсякденності. В разі якщо трансляція "чиста" - ми бачемо, що "техне" і є виявом істини у проголошенність.

Однак як Dasein схильний до падіння в буденність і загублення себе там, так і "техне" падає в "технологізацію" і "механізацію" самого себе. Першим технологом можна назвати Платона, хоч він і був "антитехнологістом" (варто згадати, що Платон побив палицею двох своїх учнів, за те, що вони використовуючи його лекції з математики ("сакральної науки" для нього) почали будувати механізми), він задля полеміки з софістами використав технологізацію мови у логіку, логіка вже після, особливо у грецьких матеріалістів і скептиків перетворилася на всезагальний філософський метод.

Якщо ви відкриєте "Мефістотеля" європейської філософії Рене Декарта "Основи філософії", то ви навіть у нього побачити крізь слово латинське слово "verum" - істина. Істина була сутністю науки від початків до емпіріо-утилітаріистів, наука означала себе лише як пізнання істини, а в суті те саме "техне" - відкриття схованого у відкриту проголошенність. Однак з англійськими утилітаристами (Ієремія Бентам), емпіриками (Френсіс Бекон) істина стає синонімом слова "корисності". "Що корисне, те і вірно" - каже свою чарівно просту формулу Бентам. Спускання істини з "небес на землю" породжує тотальну технологізацію простору. Саме тому до речі, що ці істини проголошені були в Англії, там і відбувся бум індустріалізації, на який мрійливо дивився Карл Маркс, як місце де має капіталізм увійти в глухий кут і всесильний пролетаріат показати буржуазії кузькіну мать, щоб поставити технологію собі на службу. Хоч ми знаємо, що у висновку пролетаріат розчинився як деякий ледь присутній аромат у тотальній буржуїзації життя, а значить справа то глибша. Сьогодні вже основний метод науки це "фальсифіцирування накового твердження", він означає, що вірною науково є та теорія, яка не є повною в тому сенсі, що є підстави її спростування. Тобто про "істину" як про "початкову відкритісь", як про "абсолютну істину" Гегеля сьогодні мова вестися не може. Жак Дерріда цей "принцип відносності" розповсюдить на соціум - не існує вірних істин, існує лише плюралізм думок. Жан-Франсуа Ліотар скаже, що сьогоднішні "метанарративи", тобто певна ментальна конструкція істинності", в постмодерні розпалася на "мікронарративи", а по-суті як кажуть в народі "в кожного своя правда".

Технологія в такому суспільстві перетворюється з "техне" - з творіння (як Ge-Bilde - з-формування) у технологію як "виробництво", у "Herstellung" - у масове копіювання дійсності у своїй закритості. З проголошення істини "техне" стає створенням бутафорного світу, множенням сутностей у масовому "відтворенні" масових речей. Фактично істина "губиться" у навколишьому шумі повсякденності. Сутність сучасної технології вже не "Алетея", а Gestell. Це протез цивілізації, вона протезує винайдені сутності, причому скоро вже в буквальному сенсі - біотехнології скоро будуть глибоко в нашому житті. "Алетея" як виголошення природної істини перетворюється у Gestell як засіб експлуатації цієї природи, бутафорний світ протезу підмінює собою справжній, "живий" світ. З'являється уніфіковане кліше дійсності у вигляді технологічної комунікації, всі перетворюються якби з певної тайни природи, котру "техне" відкривало, в уніфікованих інкубаторних індивідів і сьогодні вже в прямому сенсі - пробірочні діти це ж лише початок. Технологія підмінило спочатку навколишнє, сьогодні буде підміняти самих індивідів - генна інженерія, металеві протези, суррогатне материнство і т.д. Фактично виробництво людини чекає свого часу, щоб бути поставлене на конвеєр. Хайдеггер каже, що люди думають, що вони господарі технології, хазяєва Gestell, але це не так - сьогодні Gestell керує людьми. Gestell це вже певна ментальна наррація сучасної людини - вона все перетворює у виробництво. У конвеєрі штампованих сутностей "Алетея" остаточно втекла. В одній зі своїх інших робіт Хайдеггер скаже - Die Gotter lief weg von uns - Боги від нас втекли. Речі керують людьми, а не як не навпаки.

Отже для Хайдеггера між технологізацією і духовним упадком коррелят існує прямий. Щоправда Хайдеггер не був луддистом, не закликав руйнувати технологію, але він закликав змінити філософію технології. "Техне" - це доля європейця, вважав Хайдеггер. Він від початку свого "запрограмований "відкривати істину", однак небезпека в перетворенні "техне" в утилітарну технологію, котра слугує лише безсенсовому масовому "виробництву". Техне має повернутись в своє первинне значення акту творіння, як пізнання і проголошення істин. Людина має знову стати "ретронслятором" голосу Буття (Gewissen - совість) у дійсність, а не виробляти конвеєрну безсенсовну сутність. Ми це бачимо сьогодні - пошук істини не є сенсом існування європейської цивілізації, а лише "зріст економіки". Підміна протезом, бутафорною дійсностю справжнього Буття європейця. А треба знову творити, а не виробляти.

Нікола Тесла в одній своїй статті писав: "Ефір - це недефференційоване поле, що складено з простору, часу та енергії, а результат резонуючих процесів в ефірі - матерія". Нікола Тесла спробував "викрасти" науку з тотального володарювання там позитивізму. До речі мав в цьому успіх, бо над ним сміялись завжди - і завжди він втирав носа скептикам. Сьогоднішні постпозитівізм та постмодернізм треба також вивести з його авторитарного дискурсу. Матерія не первинна, суб'єкт і об'єкт лише порожні категорії, технологія лише протез хворого суспільства. Революція можлива лише як революція передусім світоглядна, це дуже добре розумів Хайдеггер і тому писав всі ці складні для розуміння філософські праці. Інакше майбутнє зміниться так, як в фільмі "Ідіократія". "Бібліотеки зачинені, як гробниці...а замість філософа іі ритора - вони запрошують співака і коміка" писав Марцелін про вироджених римлян. Ми сьгодні також римляни-виродженці і це  треба казати прямо і відверто. І не остання вина тут у падінні техне у технології і нав'язаним нам тотальним утилітарним світоглядом і позитивіським дискурсом. При кінці як Греції, так і Риму найбільш популярною філософською доктриною був гедонізм. Лібералізм як філософська доктрина це неогедонізм. І веде він лише до виродження білої Європи і потопанні мас ідіотів у варварстві. І цьому треба оголошувати війну, допоки не пізно.


Традиціоналізм це найбільш революційна ідеологія сучасності - Юліус Евола

Хвороба цивілізації. Описання симптомів

  • 02.11.13, 22:52
Наскільки часто повторюється, що історія має чомусь вчити, настільки ж часто треба констатувати, що вона нікого нічяому не вчить. Наша цивілізація хвора і глибоко хвора. Як це видно? Є документальні хроніки історії хвороби одного дуже відомого пацієнта, який, судячи по симптомам помер від тої ж хвороби, яка вразила сьогодні нас. Я веду мову про Римську імперію, а в якості діагностів запрошую очевидців. 

Тацит, І ст. н.е. "Діалоги про ораторів":

"Хто ж не знає, що мистецтва сьогодні деградували і розтратили минулу славу і не через виродження таланту, а в наслідок недбальства молоді, безпечності батьків, невігластва вчених, забуття традиційних чеснот? Це зло спочатку народилося в Римі, потім охопило всю Італію, а зараз вже проникає в усі провінції".

Історик Флор, ІІ ст. н.е.:

"Передусім нас зіпсувала переможена Сирія, а потім азійський спадок царя Пергама. Ці богатства обрушилися на наші вікові звичаї і держава потягнула нас до дна, котре погрузло в сітях власного пороку...Звідкіля б взялися рабські повстання, якби не надлишок рабської челяді? І чи могло би виступити військо гладіаторів проти своїх господарів, якби марнотратсво, яке поширилось задля отримання підтримки у плебса, не заохочувало його любові до видовищ і не перетворила б страту ворогів в деяке мистецтво? Що стосується більш явних пороків, то хіба вони не результат стремління до зайняття магістратур, що в свою чергу викликане стремлінням до багатств?...А пишнота бенкетів і марнотратні щедроти - хіба не від багатства, що в ту ж мить породжує бідність?".

Історик Зосим, ІV ст. н.е.:

"...І тоді сенатори заявили, що виконувати старі римськи ритуали не можливо, без відповідного фінансування, а видатки були потрібні на інші статті витрат, а народ не хоче фінансувати жертвоприношення і різні релігійні ритуали, а потребує витрат на інші галузі. Так були спаплюжені і забуті римські звичаї. Від того Римська імперія заслабла і стала Батьківщиною для варварів...Імперія поступово помирала, грузнучі у варварстві..." 

Цитується по Otto Kiefer "Sexual Life in Ancient Rome" 

Амміан Марцелін, IV ст. н.е. "Res gestae":

"В таких римських умовах, навіть ті дома, котрих було й так небагато, але що ще славилися колись своїм серйозним відношенням до наук, сьогодні поглинуті забавами ганебного ледарства і в них лунають пісні і голосний звук струн. Замість філософа вони запрошують співака, а замість ритора - коміка. Бібліотеки зачинені навічно, як гробниці, і створюються лише гідравлічні органи, величезні ліри розміром з воза, флейти, і всякі інші громіздкі засоби лицедійського мистецтва...

І справді, по вулицям ходять багато наряджених жінок, що могли б за віком бути матерями мінімум 3-х дітей, а замість того вони відразно кривляються в усіляких ганебних позах, що вигадані театралами...

Що ж стосується людей низького походження і жебраків, то вони проводять ночі в тавернах...Кампанії ріжуться в кості...або - і це саме їхнє улюблене заняття - в хорошу погоду чи дощ вони обговорюють мілкі достоїнства чи недоліки коней та возниць...

Все своє життя вони (мешканці Риму) проводять за вином і грою у кості, у вертепах, веселощах і на виставах. Великий цирк став для них і храмом, і житлом,  і місцем зборів і вищою ціллю їхнього життя.

Багато хто з них, заперечуючи проти існування вищих істот у небі, тим не менш не дозволять собі ані вийти на вулицю, ані поїсти, ні скупатись перед тим, як досконально не вивчать календар і в точності не взнають, в якому сузір'ї наприклад знаходиться Меркурій або яку частину сузір'я Рака займає сьогодні Місяць.

Неробство тут в'їлося у повсякденне життя.

Жахливо поширений порок обжорства. Тільки но зачувши запах їстівного, як павичі, що пищать від голоду, біжать люди з усіх ніг, ледь торкаючись землі, в трактири..."

Як з сьогодення писано. Історія повторюється двічі, щоправда вдруге вже у вигляді фарсу (с)

Відвертість від Вольфганга Шойбле

  • 02.11.13, 17:05
Вольфганг Шойбле,член правлячої ХДС і міністр фінансів Німеччини, як німець і за що я їх люблю так це за прямоту і відвертість, у Франкфурті-на Майні говорить дуже відверто. Пряма мова



Тезово:

"В найближчі 24 місяця буде створений єдиний фіскальний союз. І всім тім, хто говорить про суверенітет скажу - суверенітет в єдиній Європі є абсурдом. Ми німці з 1945 року ніколи не були суверенною державою, хоч і оголосили себе такою у 1955 році і у 1990 році. Ця монополія держави-нації є застарілим поняттям, котре ще досі лежить в основі міжнародного права. Ми зараз знаходимось в стадії створенні контурів нової форми державного правління."

Але найдужче мені сподобались коментарі користувачів:

77 krassi
Та ви ханжа Шойбле паршивий зрадник. Коли нація повстане проти ваших безумних теорій, вам навіть диво не допоможе. Коли почнеться бунт, вам краще залізти в глибоку нору і з неї не вилазити.


Olaf D
Дерево, мотузка, шия Шойбле

Carboncluster
Він та Меркель вже зрадили все що тільки можна, нашу націю, нашу історію, нашк національну ідею все те, що колись було нашою країною. Вони зрадники

King A
ХДС - американські маріонетки.
Наш уряд продав нашу націю англійцям та американцям. Час вже показати цим зрадникам, так як колись ми взяли штурмом штаб-квартиру Штазі - ми візьмемо за дупу цих мерзотників.

fanalone21
Він заслуговує лише на кулю в голову.

Bui Kadjos
Розстріляти цю безхребетнту сволоту!

Izzy
Цей тип реально маньяк, на мою думку.
Він взагалі останнім часом втратив здоровий глузд.
Цей ЄС-восьминіг має бути зупинений!

Kai Krampf
І що дивного? Німецький уряд є лише окупаційною адміністрацією переможців над Німеччиною.

І відсотків 80 коментів в тому ж руслі. Доволі дивно, у французькому і англійському контенті під постами націоналістів завжди збирається різнородна мультикультурна шобла і співає свої толерантних пісень, а тут більшість відверто готова загризити міністра. Оскільки користувачі переважно за статистикою молоді люди, якщо в німців така молодь, то шанс у німців є. 

Поджог рейхстага по-гречески

Лево-либералы не чураются принципа «коллективной ответственности», когда им это выгодно


В XXI веке в европейской стране арестовывают лидера легальной парламентской партии. Вместе с ним за решетку отправляются несколько депутатов из партийной фракции. На улицах полиция останавливает подозрительных мужчин и тащит их за решетку, если обнаружит у них на теле политически неправильную татуировку.

Причина репрессий – убийство идейного оппонента, совершенное, предположительно, сторонником этой партии.

Нет, это не кино про фашистов и подпольщиков. И не роман-антиутопия. И даже не Россия. Это происходит в Греции – демократической стране, являющейся полноправным членом Евросоюза.

Так почему же молчит мировая лево-либеральная общественность? Где вы, неугомонные защитники прав человека, исламских террористов, ЛГБТ и Pussy Riot?

Судя по всему, ситуация устраивает борцов за все хорошее, потому что репрессии обрушились не на моджахедов или «экологических» террористов, а на самых что ни на есть «плохих парней» – на партию «Золотая Заря», поборников эллинской национальной идентичности. А эту партию даже вполне респектабельные СМИ не стесняются называть «неонацистской». И если к «Комсомолке»определение «респектабельная газета» малоприменимо, то BBC – другое дело. Что уж говорить о маргинальных листках и блогах.

Поводом для кампании против «Золотой зари» стало убийство 34-летнего «антифа» Павлоса Фиссаса, произошедшее 18 сентября. Арестованный за это безобразие 45-летний Георгос Рупакиас повёл себя странно: вместо того, чтобы заявить «Начальник, да этот чёрт первый на меня прыгнул, а я только отмахивался!», зачем-то поспешил заявить о своей симпатии к партии «Золотая заря». У российского наблюдателя, знающего, как умеют работать правоохранители при наличии политического заказа, это вызывает определённые подозрения...

Впрочем, мы можем только гадать, что заставило Рупакиаса сделать такое заявление. То ли меры энергичного воздействия со стороны следователей, то ли желание прославиться; не исключено, что он надеялся на поддержку со стороны высокопоставленных политиков из числа националистов. Как бы то ни было, из простой бытовухи – Жора зарезал Пашу – разгорелся политический скандал, вышедший за пределы страны. Левые в Греции организовали многочисленные демонстрации, участники которых требовали от правительства, ни много ни мало, запрета партии «Золотая Заря». Конечно, в митинговом угаре можно потребовать и луну с неба, а не то, что запрет легальной парламентской партии. Однако власти Эллады пошли на поводу у левой «улицы». Уже через десять дней были арестованы высшие руководители «Золотой Зари», включая председателя партии Николаоса Михалолиакоса, четверых депутатов парламента, лидера парторганизации в пригороде Афин, а также 12 активистов. Позже арестованные депутаты вышли на свободу, однако обвинения с них до сих пор не сняты.

Более того: парламент Греции, в котором большинство составляют левые и либералы, проголосовал за лишение неприкосновенности шестерых правых депутатов. А 23 октября парламентарии постановили снять «Золотую Зарю» с государственного финансирования.

Министр внутренних дел Яннис Михелакис предельно ясно отразил позицию руководства страны: «Правительство не может допустить, чтобы государство и налогоплательщиков использовали для финансирования преступных или террористических организаций, которые пытаются действовать под прикрытием политической партии», – заявил он.

Презумпция невиновности? Нет, не слышали!

Гонители «Золотой Зари» не скрывают, что цель кампании – не покарать конкретного убийцу, а уничтожить успешную и популярную правую партию. Бедолага Фиссас играет в этом историческом фарсе роль пресловутой сакральной жертвы. Не было бы поножовщины 18 сентября – нашли бы другую «таджикскую девочку». Лишь бы раздавить проклятых «неонацистов»!

Вот только с фактурой у них пока туго. Пусть даже Рупакиас признается, что предводитель «Зари» Михалолиакос лично благословил его на умерщвление хип-хопера, а группа депутатов поднесла ему кинжал, выкованный у подножия Олимпа – цена этому «доказательству» будет евроцент в базарный день.

«Золотая Заря» неприятно поразила своих оппонентов, когда на выборах 2012 года получила около семи процентов голосов избирателей. На самом деле, в росте популярности националистов нет ничего удивительного. Последние несколько лет «евросовок», отстроенный в Греции, трещит под грузом невыполнимых социальных обязательств. С другой стороны, диктат международных структур, в первую очередь МВФ и Евросоюза, фактически лишили страну самостоятельности, а это тоже не добавляет эллинам благодушия. И, наконец, общая проблема для всего белого мира – засилье мигрантов. Численность их такова, что само существование Греции как национального государства находится под угрозой.

Правда, мировые «прогрессивные силы» вовсе не против того, чтобы Эллада превратилась в территорию, населённую разноязыким диковатым сбродом. Поэтому и Джордж Сорос, иБеньямин Нетаньяху в целом одобряют гонения на «Золотую Зарю».

Самое забавное во всей этой истории – то, как быстро прогрессивная и рукопожатная публика отказывается от своих убеждений, если этого требует политический момент. Кампания против «Золотой Зари» имеет в основе своей те самые принципы, в которых либералы обвиняют правых – принцип коллективной ответственности и презумпции виновности. «Ты пойми, Базилеос Пупкиндопулос, – вещает какой-нибудь сытый человек, – в твоих проблемах виноваты не какие-то там чурки, ниггеры, буржуи, которые, злодеи такие, мешают эллинской нации встать с колен. Виноват только ты сам, твоя природная лень, твои неизжитые имперские комплексы. Вот когда ты поймёшь, что нет никаких групповых интересов эллинской нации, когда ты оставишь этих глупостей, будто ты потомок олимпийцев, когда перестанешь искать виноватых на стороне и таки начнёшь себе работать – тогда у тебя всё наладится. Кстати, и отдашь нам долги, которые набрали ваши правители…»

Но когда нужно уничтожить политических противников – вся эта демагогия летит к чертям. Оказывается, вся партия «Золотая Заря» несет ответственность за удар ножом, нанесенный одним из ее сторонников. И вообще, они фашисты, а фашизм – это плохо, и, значит, с ними можно и нужно расправляться без оглядки на законы и здравый смысл…

Российским читателям это очень хорошо знакомо.

Впрочем, греческое правительство находится сейчас немножечко не в том положении, чтобы на пустом месте раздувать политический кризис. Госдолг в полтора раза превышает ВВП, страну то и дело сковывают забастовки, а в крупных городах регулярно происходят демонстрации, перерастающие в массовые беспорядки. А партийцы «Золотой Зари» это, конечно не штурмовики-живорезы, как их изображает прогрессивная общественность, но на роль мальчиков для битья явно не годятся…

А когда на родине демократии «антифашисты» пытаются установить ордынские порядки – это уже ни в какие ворота не лезет!

http://svpressa.ru/blogs/article/76407/?regnum=1


Ален Делон наша людина

77-річний французький актор Ален Делон в інтерв'ю швейцарській газеті "Le Matin" заявив, що підтримує праву партію "Національний фронт", яку очолює Марін Ле Пен.


"Жан-Марі і Марін Ле Пен боролися довгі роки, але боролися поодинці. Зараз з ними - французький народ", - заявив актор.

До слова, "Національний фронт " виступає не лише проти одностатевих шлюбів, а й проти єдиної Європи та єдиної валюти, припливу іммігрантів.

Все це миттєво відгукнулося Делону: він залишив посаду почесного голови конкурсу "Міс Франція".

Організатори поспішили відхреститися від його заяв і закликали учасниць і членів журі утриматися від політичних заяв.

У свою чергу, Делон відгукнувся обуреним листом, в якому заявив, що розриває з конкурсом всі відносини: "...Це не ви мене відпускаєте - це я сам йду".

Раніше актор вже встиг зачепити геїв: він повідомив, що "гомосексуальність - це протиприродно: ми тут, щоб любити жінок".

До слова, Алена Делона розкритикував навіть власний син Ентоні. Він здивувався, що батько виступає проти геїв, при тому що сам жив "в оточенні гомосексуалістів". Так, Делона зробив зіркою в 60-ті роки режисер Лукіно Вісконті, який не приховував свою орієнтацію.

Ентоні додав, що батько "любить провокувати", раз у п'ятнадцять років обов'язково здійснює дурість, і порадив не зображати з себе політолога, а зніматися в кіно.

http://molotoff.info/events/world/6261-alen-delon-proti-odnostatevih-shljubiv-mi-tut-schob-ljubiti-zhinok.html



Французька антинаціоналістична революція

  • 31.10.13, 13:55
Націоналіст Євген Герасименко написав статтю "Французька націоналістична революція", де доводить, що начебто французька революція була а) націоналістичною, б) не буржуазною, в) не була направлена проти християнства. Моє алаверди - французька революція була антинаціоналістичною, антихристиянською і буржуазною. І ось чому.

Відбувається підміна понять з якобінським націоналізмом, напевно від поверхового знання окреслення самого слова "нація" яке використовували революціонери. Сутність революційного окреслення нації позначена доволі відверто і точно у Енциклопедії революціонера-атеїста Дені Дідро, що нація це певнна кількість людей, об'єднаних єдиним урядом. Важливе тут наголошення саме на уряді, в той час як "сукупністості людей" Дідро ніякого якісного окреслення не надає. В розумінні революціонерів нація має єдине позитивне окреслення - громадянство. Саме в цьому контексті окреслювалось політичне визначення нації - і це вперше в історії, коли окреслення сукупності людей минало важливе окреслення, котре в Середньовіччі було базовим - означення етнічної належності. Французькі трактати Середньовіччя говорить про чітке означення французів, так сам термін французька нація не використовувався, французи самі себе окреслювали "Francorum Regnum" - це було окреслення єдності і державного устрою, і саме етнічності. Нацією французи звали наприклад Allemans - це так французькою німці. Це давне коріння велося з початків Римської імперії, де був розділ на populi - римлян і nation -інші не римські народи. Революціонери зробили доволі дивну двохходівку - спочатку відділили державу від народу, а потім підмінили народ державним аппаратом. Це отримало назву etat-nation. Це окреслення досі зберігається в ліберальній політології, як назва "політичної нації", яку ліберальна політилогія ототожнює з громадянством. В США окреслення american nation, про яке наприклад у нещодавному звернення казав Обама, зводиться лише і суто до громадянства. Французькі революціонери першими перестрибнули в означенні французької нації саме через етнічну ознаку і сьогодні ми маємо тяжкий спадок цієї революції - будь-яка прив'язка національності до етнічної ознаки "просвічені" суспільства вважають расизмом.

Революційний або якобінський націоналізм треба відрізняти від традиційного націоналізму, як це робив наприклад Шарль Моррас і Моріс Баррес. Якобінський націоналізм в його розумінні самого товариша Робесп'єра є підміна нації бюрократичним апаратом, саме тоді з Робесп'єра виникає перший справжній тоталітаризм - домінування бюрократичного апарату над всіма аспектами життя. Французи, як до того Francorum Regnum, котрі за словами Герасименко не були нацією, але гинули б'ючись з англійськими окупантами в Сторічну війну і помирали за "Бога, короля і Францію", були замінени апаратом і бюрократами з їхніми централістськими та уніфікаційними тенденціями. 

Те що така радує Герасименко, а саме, що французькі революціонери "вивели" французьку мову, це було насправді те, що з нашою мовою робили більшовики. Революціонери створили гібріда під назвою "народна мова". Що таке народна мова? Не забуваймо ще існує дві французькі - стара французька і "народна французька". Революційні більшовики Франції створили штучний суржик шляхом примітивізації справжньої французькою і помісі її штучно діалектів, і силою змушували всіх розмовляти нею. Це не був природній процес створення літературної мови, як наприклад у Німеччині на базі перекладів Мартіна Лютера. Так існуює літературна німецька мова, але ніхто ніколи не знищував баварський діалект або саксонський. Французи ж просто почали геноцид всіх діалектів - провансальського, бретонського, навіть геноцидили інші етноси, як наприклад басків, котрі ніколи французами не були, але їх записали у "французьку націю", бо ж як вже казалося етнічна ознака для революціонерів не мала ніякого значення. До речі це визнано вже й на державному рівні у 2011 році міністром освіти Франції. Таке штучне есперанто революціонерів призвело до втрати природнього історичного зв'язку зі своєю мовою і сьогодні вже жоден француз не молже прочитати в оригіналі "Трістана та Ізольду", в той час як німець може прочитати, можливо і з труднощами, але все ж може "Саксонське зерцало".

Оце революційне есперанто-Франкешнтейн стало базисом загальної уніфікації, яку французи проводили не дивлячись на расові чи етнічні ознаки, але для Герасименко це "гордість". Напевно він гордиться франкомовними неграми і арабами, які сьогодні теж "французька нація". Це все сьогодні, як раз наслідок "революційної діяльності", єдино чим може гордитись Герасименко, що італійський негр гірше знає італійську, ніж французький негр французьку, франкомовні інородці - це і є здобудки "націоналістичної революції".

Сперечатись про те чи була вона буржуазною навіть якось не комільфо, бо це визнають всі, окрім напевно Герасименко. Революція почалась з того, що Третій стан, тобто буржуазія вимагала реформувати Генеральні штати, які ділилися на три стани - аристократія, духівництво та третій і кожен мав один голос. Але буржуазія доводила, що їх кількісно більше, а одже голоси треба рахувати поголовно, а не по станово. Тобто типово буржуазна вимога, що кількість вирішує, а не якість. Ще те, що всі промови, можна почитати Мірабо, стосувались невдоволенням того, що державний устрій гальмував буржуазні відносини, тобто не давав розвинутись економіці в тому розумінні, як її розуміла буржуазія - тобто в рамках капіталізму. Третій стан відверто говорив про те і на це є всі дані, що питання в тому, що вони мають гроші, а отже вони і мають правити державою. "Хто субсидує уряд, той його і контролює" - значилося в одному зі звернень Третього стану до короля. Далі всі революційні перетворення призвели до того, що право голосу на виборах отримала виключно буржуазія, бо ж право голосу містило вимогу майнового цензу. Щоб проголусувати на виборах потрібно було або мати банківський чи казначейський рахунок на певну встановлену суму, або ж мати векселя також на суму, що відповідала майновому цензу. Тобто в кого гроші, той і голосував. Виникає питання, яка ж це в біса "народна революція"? Загальне виборче право довелося чекати ще років 200 французам і то його ввели тоді, коли буржуазія взяла в руки всі засоби масової пропаганди і їй вже "народне волевиявлення" було не страшним.

І щодо релігії. Герасименко певно мешкає в іншому вимірі, бо стверджувати що революція була не антихристиянською це вже взагалі занадто. Коли відбувалися перші зміни, назвемо це "період Мірабо", такий собі м'який варіант революції, революціонери говорили про "національну церкву". Що значила така пишна і голосна фраза "національна церква"? А значила те, що пропонувалось всіх священників інкорпорувати в державний апарат, видавати їм зарплатню і поставити на службу республіці. Кегебешним варіант РПЦ. Католицька церква стала проти цього, тому вже другий період - жирондинський та якобінський це була фактично різанина священників, грабунок храмів і т.д. Є цілий пантеон католицький святих, що загинули як мученики під час Французької революції. Жирондисти вирішили раз католики не хочуть служити республіці, знач треба вигадати іншу релігію - релігію свободи. Це було цікаве дійство революціонерів - в католицький храм заводилась гола повія, якій молились як богині свободи. Якобінці це трохи змінили - стали поклонятись Всесвітньому розуму і релігія розуму стала офіційною релігією термідора, католицьки храми перетворювались на такі культи розуму, де періодично навіть вчинялись оргії і загальне попойка. Важко зараз сказати скільки священників було вбито, бо це мало кого піклувало, але те що не менше ніж більшовиками це точно. Дуже багато емігрувало, бо був прийняти офіційни закон, що все майно не тільки церкви, а навіть самих священників та аристократії був експрапрійований в казну держави, а єпископ парижський називав революціонерів "дітьми сатани".

Герасименку треба попрацювати з документами і не городити брєд. Як для націоналіста для мене французька революція це катастрофа і антинаціоналістичний шабаш, тому я скажу: слава Вандеї і pour le Roi, pour Die, pour la France - за короля, за Бога, за Францію - як казали роялістські повстанці проти цього мерзенного шабашу, наслідки якого виригати не може навіть сьоогодні жодна країна Європи.


Пряма дія Жоржа Сореля

  • 30.10.13, 17:51
"Міф - це абсолютне володарювання тут і зараз"

"Все величне буржуазія вбила - тому вона має бути засуджена на загибель"

Жорж Сорель

Я якось обіцяв поговорити про Жоржа Сореля, дуже цікавої людини. Самі цікаві люди, як на мене це ті, яких "академічна наука" не може віднести кудись до конкретної ніші. Куди вони пхають Сореля? В анархісти? Але ж його учнем і близьким другом був Шарль Моррас засновник течії інтегрального націоналізму, а кумиром Жоржа був Дуче Муссоліні. З іншої строни і це не відняти - він голосив про повну і тотальну руйнацію бюрократичного апарату. Єдине справжнє окреслення Сореля, як на мене, він був предтеча "Консервативної революції" і ярий антиліберал. 

Що є людина, ось з якого цікавого питання почнемо блукати Holzwege Жоржа Сореля. В окресленні людини Жорж підійшов дуже близько до концепцій Мартіна Хайдеггера. Людина знаходиться за Сорелем в інертному середовищі, це те що Хайдеггер назве потім Geworwenheit in der Welt. Людина може розчинитись в Das Man, якщо знову повернутись до термінології Хайдеггера, але у Сореля є акт, є творча дія. За Сорелем людина може жити в прямому сенсі лише в плодах своєї творчості, це якби підняття (decollage) над інетрним середовищем. Буржуазний капіталізм за Сорелем породжує гедонізм, тобто розчинення в людини в тілесних безсенсових насолодах, що тягне за собою декаденство суспільного життя, матерія захоплює і розчиняє (disseque) індивіда. Структуру такого, знову хайдеггерівським терміном, падіння (fallen) він вбачає у ідеології емпіріо-раціоналізму та віруванні у прогрес, котрий однаково був основою як лібералів, так і марксистських соціалістів. Сорель писав: "намагатись заперечувати проти ілюзії раціоналізму - значить одразу ж бути оголошеним ворогом демократії".

Жорж Сорель основу цього падіння також вбачає з тих часів, коли міф був замінений утопією, а сама утопія окреслелилась в рамках ідеології. Що таке утопія за Сорелем? Утопія живе у майбутньому і є за Сорелем засобом брехні, яким правлячий клас годує маси. Утопія за Сорелем не має ніякої функціональної цінності, це засіб яким правляча еліта мобілізує маси і інкорпорує собі нових адептів, підмінюючи теперішнє "світлим майбутнім". Але утопія в той же час є завжди минулим, бо конституйована ним, це словами Сореля: La deploiement du passe a l'avenir - розгортання минулого у майбутньому. Для конституювання утопії у суспільстві створюється ідеологія, "химерна свідомість", це засіб нав'язування утопії масам для збереження правлячим класом своєї гегемонії, для цього працюють інтелектуали, котрі часто здебільшого є обслуговуючим персоналам правлячих верхівок. "Інтелегенції не місце в наших рядах" - казав Сорель. Ідеологію Сорель бачив одну тотальну - ідеологію просвітництва, котру породили буржуазні революції. "Просвітництво - це робота ідеології по створенню єдиного простору раціональності" - писав Жорж.

Замість утопії та ідеології Сорель пропонує народний міф. Міф конституює не "світле майбутнє", яке є кинутим вперед "темним минулим", міф конституює реальність. Французький гегельянець з російським корінням Олександр Кожев писав, що міф є тим, що з однієї сторони начеб то узгоджується з реальністю, але з іншого боку завжди її долає і виходить за її межі. Якщо ми скористаємось думками Мірчі Еліаде та Карла Густава Юнга, міф є відображенням національної Традиції. За Сорелем революція має бути направлена не на утопію чи встановлення ідеології, а на народний міф і більш того, сама революція має стати міфом. Міф слугує мобілізаційною константою всезагального страйку і прямої дії. Міф за Сорелем має стати зброєю в руках "воїна історії" (guerrier historie), міф народжує новий тип людини, людини без страху та жадоби і з таких "воїнів історії" народжуються синдикати, як певні осередки "братів по духу", основа співжиття яких не контракти і договори, що є виразом жадоби і свавілля, а лише солідаризм.

Парламентська демократія за Сорелем яскравий вираз гедоністичного декадентства буржуазії. Партії торгують тим, чим торгувати найлегше - "світлим майбутнім". "Світле майбутнє" це корм для мас, в той час інтерес охороняється насамперед спонсорам партії. Причому мімікрію капіталу Сорель дуже тонко підмічав, як тільки ліберали побачили, що соціалістичні лозунги мають попит у мас, одразу з кишені витягується "лівий" популізм, тільки но страйки починають набридати масам - з рукава політиканів виринають "праві" лозунги. Вони жонглюють лозунгами як дешеві циркачі. В той же час Сорель тонко підмічає, що їх всіх і "правих", і "лівих" поєднує тонка нитка - усвідомлений класовий інтерес їхніх спонсорів - космополітичної буржуазії. Буржуазія завжди космополітична, бо капітал є інтернаціональним і тяжіє до експансії. Оскільки всі знаходяться у єдиному ідеологічному полі - революціонери, і реакціонери, то каже Сорель, сьогоднішній революціонер перетворюється на заватршнього бюрократа. Революція стає насиллям проти конкретних "операторов", однак ніколи не чіпає саму систему - бюрократичний апарат. В той же час Сорель обгрунтовує, що сам апарат є самозабезпечуючою субстанціює в рамках встановлених утопічно-ідеологічних відносин. І завжди відновлює сам себе бо ніколи не є ціллю бунтів, революцій і повстань.

Основою революційної потуги для Сореля, як і для Маркса є робітники, але це "інші робітники". Сорель бажає відмовитись від інтернаціонального пролетаря на користь робітника. Цю тезу вхопив Ернст Юнгер, який чітко розділяв "люмпен пролетаріат" та "германського робітника" (deutsch arbeiter). Для Сореля робітник є останньою верствою, що виробляє і творить. Саме робітник має свої плоди праці і є ще живою людиною, в той час як буржуазія потонула у декаденстві і розкоші, стоючи на варті плутократії. Робітник носій останніх цінностей декадентого середовища - поваги до праці, сімейних цінностей, готовністю до самопожертви. Потім Ернст Юнгер скаже, що німецький робітник це симбіоз нового типу володаря та носій національної германськості, що ще не заражена космополітичною софістикою і партійною демагогією. Для Сореля цей тип, що уник вірусу ліберальної хвороби, має і стати тим "воїном історії", що вершить долю майбутнього тут і зараз шляхом прямої дії, не купуючись на обіцянки-цяцянки політичних блазнів.

Буржуазія і професійні політики в'януть у своєму угодовстві, постійних союзах і компромісах, спротив тоне у лозунгах і обіцянках. Новий тип не йде в коаліції за Сорелем - новий тип спрямовує свою творчу енергію у безкомпромісну боротьбу. Сорель каже, що за нашими спинами лишається могили наших предків, рідній дім і Батьківщина - новому типу відступати нікуди. Більш пізній Сорель навіть буде казати про війну між "єврейським космополітизмом" і "європейським вкоріненням" (за що ж звісно отримає ярлик антисеміта). Хоч Сореля цікавило тут не стільки расове питання, Сорель наголошував, що не можна перетворити французьку націю у плем'я без роду і коріння, "у таких собі євреїв".

Сорель протиставляє ліберальному парламентаризму пряму дію, заїзжену сучасними "громадськими активістами" фразу вигадав саме Сорель. Пряма дія - це легітімізуючий бунт проти легального насилля бюрократичного апарату. Всезагальний страйк мав стати зброєю нового типа людини. Саме всезагальний страйк національних синдикатів має звалити "Карфаген", він легітимізується не апаратом, а міфом, який направлений проти ліберальних танків та буржуазної свідомості. Міф мобілізує - страйк вивільянє. Цю концепцію взяв також Юнгер, він буде казати про "Die totale Mobilmachung" - "тотальну мобілізацію". Влада завжди і при будь-яких обставинах боїться мобілізованих революціонерів, писав Сорель. При однострою нових людей поліцаї розбігаються хто-куди. Мобілізація і загальний страйк - здатні знести світ підрахунків, плутократії, капіталу і жлобства. Тільки жах в правлячі еліти має внушати протест. Насилля страйку легалізовано вже насиллям репресивного апарату. "Хай буржуазія реалізує свої плани - ніколи не дйть з нею на співробітництво. Будь-яка, навіть найменша участь у буржуазному правлінні є в даний час визнанням системи, яка має загинути вся повністю" - писав Сорель.

"Революція вимагає від всіх її учасників граничної відповідальності, шляхетності, подолання самих себе...Дія це творіння...Революція породжує почуття витонченого і зводить у вищу чесноту гордість вільної людини" - пише Жорж. Для Сореля революція це акт творчості насамперед, а не безумна стрілянина. Революційні синдикати для Сореля це певного роду "духовні об'єднання творчих людей", звісно не картини там малюють, а чинять революцію, але це для нього передусім акт вивільнення, це "чиста воля". Акт творчоості не в сенсі, як він казав: "мавпячого кривляння псевдоінтелегенції", а чистий моральний порив у дії і в той же час це має бути холодний душ "для Європи що отупіла від свого гуманізму" - писав Сорель. Більш того сам Сорель писав, що він сподівається, що саме насильницький акт робітників здатен буде "пробудити саму буржуазію", котра потонула у декадентстві. Сорель писав, що можливо такий акт бунту змусить буржуазію стати знову капітанами індустріального виробництва замість капіталу спекулятивного та лихварського, котрий вже на той час майже витіснив виробничий капітал. Удар саме в головну погань - спекулятивний капітал. Революція тут і зараз - це був лозунг Жоржа Сореля.

Мусоліні про Сореля сказав: "Саме цей вчитель національного синдикалізму згуртував наші кагорти". Спадок Сореля дійсно вагомий, зважаючи на ту кількість людей на яку він вплинув, тому все окреслити ту немає змоги, але головне, що Жорж Сорель ще один великий мислитель, якого сьогодні вкрай необхідно знову відкрити.


In God we trust. All others pay cash

  • 29.10.13, 12:52
"Лихвар - це вкорінілий злодій і окупант, котрий має висіти на шибениці в сім разів вище за інших злодіїв"

Мартін Лютер

Централізовані бюрократичні апарати завжди виникали біля торгівельних маршрутів. Бюрократ найперше пес, що слідкує за караваном, а вже в десяте слідкує за якимись іншими "народними благами". Причому нам втиснули у мозок "істину", що без тяжкого бюрократичного апарату торгівля не можлива. Греки обходились без бюрократичних апаратів, тяжкий затхлий бюрократичний апарат потрібен там, де торгівля переростає у спекуляцію, бо першими спекулянтами були венеціанські "купці", котрі перехолпювали торгівельні маршрути і перепродували чужий товар. Нас привчили, що "поганими" були пірати, а "венеційські купці" і їхні послідовники англійські та голандські торгівельні компанії - хорошими, але займалися вони однаковими речами - грабували, інша справа, що поважний пірат здобуте золото пропивав в найбижчий таверні, а "купці" збагачувались спекуляцією, щоб захоплювати товарні маршрути. Козаки грабували турків, але вони не влаштували "Ост-українську корпорацію", як брітіші, вони хотіло лише одного - вольництва, котре було дорожче за золото. Торгівлею і спекуляцією в нас завжди займались євреї (що вдало продовжують і сьогодні).

Масштабність буржуазних революцій вбачається не у дарунках волі, пірати, козаки, ландксхнехти, вікінги і прості селяни мали свободи і вольниці більше, ніж ви здатні уявити. Масштабність в тому, що буржуазія влаштовула з простору єдину сітку торгівельної комунікації. Буржуазія зняла з лицаря лати, покрила селянські землі асфальтом, збрила козаку чуба і змінила йому шаровари на костюм з краваткою. Звісно треба була довга "ера просвітництва" і "просвічена" Катерина Гольштейн-Готторп не любила козаків бо вони своєю вольницею псували життя торгівельним відносинам. Бюрократизм схильний до тоталізації соціального життя, будь-який подих кінець-кінцем має мати свій ГОСТ. Буржуаїзація суспільного життя почалась не з Мірабо і не з Робесп'єра, вона почалась з Людовіка ХІV, так само як прихід в Росію "просвітництва" це довгі просвічені роки від Петра І до Горбачова, зі своєю універсалізацію і знищенню етносів у єдиному горнилі космполітичної "російськості".

Єдиний ринок, відкриті кордони це позначає передусім єдиний стандарт і стандартизована вартість чогось має відповідати абсолютному еквіваленту - це гроші. Гроші вже не є еквівалентом товарів, гроші роблять гроші. Цінність золота в Середньовіччі визначалося тим, скільки за нього можна було купити землі. Феодалізм позначав не банальну марксову експлуатацію чи якісь там економічні вибрики економістів, феодалізм значив первинну цінність земельних відносин і відносин, що теж головне - відносин честі. Честь і земля - ось лозунг феодалізму. За зраду забирали землю, тому вони між собою поєднані були - своя земля і своя гідність. Гроші і нічого крім грошей - лозунг капіталізму. Маркс наприклад був занадто наївним, тому вважав, що капітал якимось чином прив'язаний до виробництва, сьогодні ми бачемо - капітал не прив'язаний ні до чого, але все прив'язане до нього. "Капітал вилітів на околоземну орбіту" - словами Бодрійяра - "і вже не кружляє як земний супутник, але Земля кружляє навколо капіталу як його супутник".

Деякі персонажі з "рускомірським" мілкобуржуазним світоглядом доводять, що козаки були звичайним бандитами, бо грабували каравани. На них бризжать слиною мілкобуржуазні патріоти - ні фіга, козаки це робили з необхідності, бо ж бажали побудувати свою буржуазну бюрократичну модель і торгувати "по понятіям" (тобто по законам just only business), а я люблю козаків за те, що вони грабували каравани для того, що послати всіх бюрократів в дупу - навіть україномовних у вишиванках. За те, що вони золото витрачали на потребу збереження власної вольниці, а не на "вкладення їх в справу", щоб отримати прибутки. На те в них були євреї. Для козаків і взагалі для всього європейського люду займатись спекуляціями було ницо, це дозволялось тільки євреям, бо вони і так бісові діти, що з них візьмеш? До речі нам якби релігія забороняє цим займатись, постанова Нікейського собору проти лихварства (для католиків і православних постанови Нікейського собору строго обов'язкові, протестанти окрім лютеран (Лютер забороняв жорстко лихварство і за лихварство у Пруссії була смертна кара) можуть радіти, їм Кальвін дозволив), але погодьтеся пані і панове, в сьогоднішніх секулярних буржуазних республіках ми вже настільки навчилися симулювати своє віросповідання, що такий аргумент для більшості і не аргумент зовсім. Це ж Середньовіччя! От і добре, я люблю Середньовіччя. В античних греків лихварство передбачало остракізм, в Римській імперії - в різні періоди від великих штрафів навіть до передачі в рабство. В слов'ян я думаю навіть розуміння такого не було. Так що традиція європейського негативу до лихвартсва закладена ще з прадавніх часів.

Джон Зерзан якось сказав, що давайте будемо чесними - свободи суспільство не потребує, воно вимагає комфорта і відчуття захищенності, воно не хоче вирішувати свої проблеми і свобода для них лише лозунг, фіговий листок, щоб прикрити свої утилітарні бажання якимсь голосним словом. Вони хочуть, щоб проблеми вирішував бюрократичний апарат, все має зробити госапарат і чиновник. Свободи може собі дозволити не багато хто, як казав Бісмарк. Завдання єдиного ринку зробити так, щоб бюрократичний апарат став системою самозабезпечення з мінімальним стручанням туди чиновника, як оператора. Але ця система настільки громіздка і важелезна, що вона заслонила собою все, тут про свободу йтися не може і її буде все менше. Політика, релігія, традиції, міфи - все буде згнано в гетто і підкорено "князю світу цього" - єдиному ринку без меж і кордонів. Економіка, економіка, еокноміка - це мантра сучасности, така колективна молитва. Ми вмикаємо тєлєк і там ми бачимо колективний намаз - економіка це головне, слався економіка. In God we trust...And thats God is green and paper. Це дуже нагадує, як Артур Меллер ван ден Брук розповідав про часи Веймарської республіки: "Замість утрішньої молитви ми читаємо сводки новин з біржі і молимось на курс долара". Як і ми сьогодні.

А козаки тут при чому? А ні при чому, ані ми, ані наша буржуазна таверна, яку ми називаємо держава, до них немає ніякого відношення.


Райнер Марія Рільке - "Знаменосець"

  • 28.10.13, 14:30
Важко сказати, що є твір Рільке "Der Cornette", який також часто носить назву "Der Fahnentrager", це прозаїстична поема в стилі експресіонізму, якщо по-розумному сказати. Мартін Хайдеггер казав, що Рільке був тим, ким у філософії Ніцще. З ним поезія померла, "до чого поети в часи сутінок?" запитував Хайдеггер. Сам Рільке щось таке відчував, він писав: 

"Світ зморщився і уходить в себе, бо ж речі також зі своєї сторони роблять так само, вони все більше і більше перекладають своє існування у нестійку дріж грошей, створюючи тут вид духовності, котрий тепер вже починає переходити в їх почуттєву сутність. В Середні віки гроші ще були золотом, металом, гарною річчю, зручною і розумною річчю. Сьогодні вже ні...

Ще для наших дідів "дім", "колодязь" , добре знайома башта і навіть їхній власний одяг були чимсь безкінечно великим, були для них рідніше, майже усіляка річ слугувала їм посудом, в якому вони находили людський сенс - для таких речей вони зберегали своє людське відношення. Сьогодні ж з Америки, з-за моря до нас нав'язливо лізуть порожні і безмістовні речі, речі брехливі і неправдиві, усіляки приманки: Дім в американському розумінні, американське яблуко і тамтешня лоза - в них немає нічого спільного з домом, з плодом, з виноградом, в котрих вібдивались надії наших предків і їхнє споглядання".


Зміст текстів останнього поета пронизаний фаталізмом, саме через відчуття фаталізму навколишнього. Рільке лишав своїм героям в цьому безсенсовому "американському просторі, що увірвався з-за моря в європейський сенс" лише маленький простір для Вчинку, такого як вчинить знаменосець в його прозаїчній поемі "Der Cornette", як останній вчинок останньої справжньої людини в палаючому замку, підпалили яякий іновірці в усіх змістах з-за моря. Штандарт дорожчий за життя, бо він єдино справжній в безодні нігілізму.

Рільке не можна перекладати дослівно, я перекладу Рільке так, як його перекладають - так як я його відчув, тому це не буде дуже близько до тексту. І це прозаїстична поема, тому рими також немає.

Нема більше гір
І наврядчи існують дерева.
Більше ніщо не наважиться прокинутись.


Лише інколи вночі нам здається, що ми знаємо шлях
Можливо ніч нам поверне те, що в нас вкрали
Те що ми з великою працею набули в іноземних землях
Здається це може бути.

Я несу прапор. Я несу штандарт.

На кріслі у вестибюлі висить мундир, бандельєра та плащ фон Лангенау. 
Його рукавички лежать на підлозі.
Знамено стоїть прислонвшись до вікна.
Воно чорно-золоте і струнке.
Ззовні буревій ганяє по небу хмари. 
Інколи він перетворює темну ніч у білий день.
Місячне сяйво біжить по кімнаті і зникає в невідомості.
Імперський орел на знаменах кидає на підлогу задумливі і неспокійні тіні
Здається він бачить сни.
Це вже ранок?
Невже встає сонце?
І наскільки ж воно велике!
Чиї це голоси? Чи це птахи співають?
Навколо світло, але день не настав.
Навколо голоси, але це не птахи.
Те що світиться - це стіни! Те що кричить - це вікна!
Вони кричать, звертаючись до натовпу ворогів, що вже стоять у наших полях.
Вікна кричать: пожежа!
Заспані люди носяться навколо, хто в латах, хто зовсім голий.
Із залу до залу, з дверей до дверей - шукають вихід.
Наче їм не вистачає повітря, кричить труба у дворі:
Збір! Збір!
Дрижать барабани.

Але прапору немає!

Він біжить крізь полум'я в коридорах
Крізь двері, метушаться люди, він по сходах
Вогонь обіймає його за плечі, він чує - гукають його.
І він вирвався з обіймів вогню, вогняний танок позаду
В руках з горящої будівлі він виносить прапор, ніжно, як жінку без свідомості.
Штандарт прокидається від сну: він величний як ніколи.
Тепер всі його бачать в руках знаменосця з непокритою головою.
Раптом знамено зассяло яскраво вогнем і горячи воно рвануло вперед.
Вороги кинулися відрізати його.

Фон Лангенау зустрів ворога лицем в лице.
Ворог зупинився зі страхом перед величною картиною
Одинокого знаменосця з догораючим прапором в руках.

Знаменосиць оглядівся навколо. Навколо все яскраве і йому чуже.
Дуже схоже на сад, думає він і посмхіається.
Він відчув чужі погляди на собі і бачить себе оточеним ворогом.
Він бачить їх: це пси-інородці.
Він направив коня прямо у натовп цих інородних шакалів.
Бій вже позаду: тут лише сад з різнокольоровим каскадом фонтанів.
І шістнадцядь кривих шабель додадуть сюди ще один колір: червоний.
Шаблі стрімнулись у вверх у яскравому фейерверці...


А у замку догорав мундир - мундир, в кишені якого лежав так і не розгорнутий лист чужої нареченої..

Холодною і печальною весною, курьєр барона фон Піровано
Повільно в'їхав в Лангенау.
Стара жінка, що зустріла його - заплакала.

Поема була опублікована за 40 років до того, як штандарт остаточно згорів у полум'ї заокеансько-східного Machenshaft. Пророцтво від останнього поета.

Оригінал. Читає актор Оскар Вернер. Музика гурту "Фон Троншталь", яку вони присвятили скульптору Йозефу Тораку, скульпутра якого "Знаменосець" є у кадрі. Один з трьох разом з Арно Брекером і Фріцем Клімшем, даруйте за каламбур, останніх скульпторів (всю постмодерністьську бидлоту за скульпторів не вважаю)




Інтерв'ю Гермара Рудольфа про "холокост"

  • 25.10.13, 11:34

Гермар Рудольф - в прошлом перспективный немецкий учёный-химик, доктор наук. В 1991 году совершил поездку в бывший концлагерь Освенцим-Биркенау, где провёл исследование так называемых "газовых камер". Вышедший через два года экспертный отчёт Рудольфа показал, что эти помещения технически не могли использоваться для совершения массовых убийств с помощью газа. Сразу же после этого Рудольф стал подвергаться многочисленным преследованиям со стороны немецких властей и различных еврейских группировок. Его уволили из института, выгнали из дома и едва не лишили докторского звания.

В начале 1996 года немецкий суд приговорил Рудольфа к 14 месяцам тюрьмы за "разжигание ненависти против евреев". Он вынужден был эмигрировать в Англию вместе с женой и двумя малолетними детьми. Спустя три года жена бросила его, забрав с собой детей.

Ныне проживает в США, где в 2004 году повторно женился. В феврале 2005 года у них с женой родилась дочь.

Гермар Рудольф - активный ревизионист, автор множества трудов на тему холокоста и главный редактор двух крупнейших журналов по пересмотру истории на английском и немецком языках. До сих пор подвергается преследованиям со стороны немецкого "правосудия". Девиз Рудольфа: "Я пошёл на риск!"

Предлагаемое вниманию читателя интервью с Рудольфом было сделано в 1993 году, вскоре после выхода в свет его экспертного отчёта о "газовых камерах" Освенцима.

Берг: Г-н Рудольф, совсем недавно ваша работа "Экспертный отчёт об образовании и обнаружительной способности цианистых соединений в "газовых камерах" Освенцима" вызвала настоящий фурор за кулисами. Как так случилось, что вы, представитель младшего поколения, составили этот отчёт?

Рудольф: Где-то в 1984 году, в начале моей учёбы на химическом факультете, мне в руки попала книга Армина Мёлера о замалчивании истории в Германии, основанная на полуофициальном исследовании. Эта книга настолько меня заинтриговала, что в 1989 году, незадолго до защиты дипломной работы, я достал второе, расширенное издание. В этой книге утверждалось, что некий американский технический эксперт составил экспертный отчёт о газовых камерах Освенцима, в котором он сделал вывод, что эти помещения никогда не использовались для массовых убийств. Он подкрепил свой вывод, указав на то, что, к примеру, в газовых камерах следы цианида едва присутствовали, в то время как в камерах для дезинфекции одежды цианид имелся в высоких концентрациях. Прочтя эту книгу, я почувствовал себя так, словно меня стукнули по голове. Ясно было одно: либо этот американец был шарлатаном, либо всё моё мировоззрение было ложным. Первое, что я решил предпринять для решения этой дилеммы, - это получить копию этой экспертизы и прочесть её. Это было началом моей работы.

Берг: Отчёт Лёйхтера убедил вас?

Рудольф: Нет, нисколько. Он вызвал больше вопросов, чем ответов. Например, весной 1990 года в журнале "Юнген фрайхайт" профессор Нольте указал на возможность того, что цианид мог быть уничтожен непогодой. Отчёт Лёйхтера не рассмотрел чётким образом то, каким было состояние предполагаемых газовых камер, насколько устойчивыми были следы цианида - точнее, цианистых соединений, - или то, могли ли они вообще образовываться во время утверждаемых газаций людей. Я изложил эти вопросы в письме в "Юнген фрайхайт" и решил взять на себя задачу ответить на эти сомнения, от которых зависела жизнь и смерть всего мировоззрения человечества.

Берг: Не повлияла ли на ваше решение просьба одного специалиста по конституционному праву, который хотел иметь заключение экспертизы для использования в суде?

Рудольф: Нет. Первым внешним откликом, который я получил, был ответ на вышеупомянутое письмо в журнал. В феврале 1991 года я получил от незнакомого человека список с адресами лиц и организаций, которые могли быть заинтересованы в моём исследовании и в результатах, которые могли быть получены. На тот момент, вскоре после начала работы над своей докторской диссертацией, я тратил всё свободное время на сбор сведений из технических публикаций, которые, как я надеялся, пригодятся для получения ответа на вопросы, о которых я ранее упомянул.

Берг: Когда этот юрист обратился к вам?

Рудольф: Это было летом 1991 года. На тот момент я уже выработал химические основы проблемы и отправил информацию сторонам, которые, на мой взгляд, могли быть заинтересованы.

Берг: Среди них был и Институт по Современной Истории?

Рудольф: Да, и он тоже, но они так и не ответили. Специалист по конституционному праву Хайо Херрманн, защищавший генерал-майора Ремера против обвинения в отрицании холокоста, связался со мной в июле 1991 года и спросил, не желаю ли я составить экспертный отчёт? И я решил совершить исследовательскую поездку в Освенцим, взять пробы, определить их качество и подготовить на этой основе экспертный отчёт.

Берг: Этим отчётом вы вызвали немалый гнев в профессиональных кругах. Когда ваш работодатель, Институт Макса Планка по Исследованиям Твёрдого Тела в Штуттгарте, впервые узнал, чем вы занимаетесь в свободное от работы время?

Рудольф: Где-то через месяц после моей поездки в Польшу, или что-то вроде того. Если бы полиция не конфисковала мои бумаги, я бы назвал вам точную дату. Вероятно, это был сентябрь 1991-го. Перед этим я написал главному редактору ведущего немецкого химического журнала "Ангевандте" и спросил его, могу ли я опубликовать результаты своих исследований, которые я вкратце изложил, в их журнале? Когда он позвонил мне в связи с этим, меня как раз не было на месте, и на звонок ответил профессор Симон, коллега моего научного руководителя фон Шнеринга. Симон был весьма встревожен предметом обсуждения. Однако обстановка утихла, когда он узнал от моего научного руководителя, который на тот момент был главным директором Института, что это исследование никак не связано с моей докторской диссертацией.

Берг: Они имели что-то против ваших исследований на эту тему?

Рудольф: На то время моё исследование ещё не было осуществлено до такого момента, при котором я бы мог делать какие-либо точные и надёжные выводы. Так что я не высказал никаких выводов и таким образом избежал открытой конфронтации. Я думаю, что мой научный руководитель не осознал всей опасности, поскольку я был крайне осторожен в моих заявлениях - как письменных, так и устных.

Берг: Что же произошло, когда вам стали ясны результаты?

Рудольф: Коллега по работе сказал мне, что я должен обо всём рассказать моему научному руководителю, поскольку, чем дольше я буду с этим тянуть, тем хуже будет обстоять дело, когда мой труд станет известен публично. Я воспользовался разговором о холокосте, который один мой коллега имел с моим руководителем. В апреле 1992 года я сел и написал личное письмо профессору фон Шнерингу, в котором изложил свой взгляд на вещи.

Берг: И как он на это отреагировал?

Рудольф: Он был просто взбешён. На следующее же утро после получения письма он ворвался в мой кабинет, швырнул мне на стол книгу "Национал-социалистические массовые убийства при помощи ядовитого газа" Е. Когона и других и потребовал, чтобы я прочёл её и перестал пороть чушь, и заодно предупредил меня, что моё письмо может иметь последствия.

Берг: И оно имело?

Рудольф: Ну, когда он уже выходил из комнаты, я протянул книгу ему назад и сказал, что я знаю эту книгу, что она у меня есть и я её уже прочитал. Тотчас же я написал ему ещё одно письмо, в котором изложил своё мнение по поводу этой книги. Два основных момента были следующие. Во-первых, авторы книги злобно ругали любого, кто имел другую точку зрения, причём не называя никаких имён. Таким образом, читатель не мог определить, если эти оскорбления были оправданны. Во-вторых, любого человека, имевшего другую точку зрения, они обвиняли в дурных намерениях и ненаучном подходе, и при этом опять-таки не приводили источников, на основании которых читатель мог бы составить свою собственную оценку. Тот, кто даёт мне как исследователю книгу подобного рода и ждёт, чтобы я был ею убеждён - книгой, которая злобно критикует и считает не заслуживающим внимания любую противоположную точку зрения, при этом намеренно не предоставляя читателю возможность проверить обвинения, - такой человек должен быть очень дурным товарищем. Разумеется, в письме я изложил всё это более дипломатично, но точку зрения свою я сформулировал весьма ясно. Некоторое время после этого я ничего не слышал от моего научного руководителя по этой теме.

Берг: Но затем эта тема вновь стала предметом обсуждения.

Рудольф: Я бы оставил всё как есть, но один мой знакомый, профессиональный химик с докторской степенью, примерно такого же возраста, что и фон Шнеринг, сказал мне, что попробует улучшить наши натянутые отношения, лично поговорив с ним. Этот разговор имел-таки место - в июне 1992 года, если я не ошибаюсь. Мой знакомый передал фон Шнерингу мой экспертный отчёт с просьбой изучить его, а позже также послал ему одну книгу, посоветовав прочесть её и тем самым ознакомиться с доводами другой стороны, в соответствии с научным изречением "Audiatur et altera pars" - "Выслушай и другую сторону".

Берг: И каковой была реакция вашего научного руководителя?

Рудольф: Он вскоре отослал книгу назад, нераспакованной, как рассказал мне мой знакомый.

Берг: Иными словами, он не собирался выслушивать доводы другой стороны. Не является ли такое поведение грубым попиранием первоосновы науки, которую вы только что упомянули?

Рудольф: Я не думаю, что фон Шнеринг считает этот предмет обсуждения вопросом науки. Он не считал себя технически компетентным для того, чтобы серьёзно взяться за этот вопрос, и отказывался выслушивать любой аргумент, которому не мог дать собственную оценку и который, так или иначе, объявлялся ложным историками, которых он знал и которым доверял.

Берг: Как он отреагировал на ваш экспертный отчёт?

Рудольф: Это весьма любопытный вопрос. Помимо нескольких второстепенных вопросов, не имеющих отношения к моему отчёту, в августе 1992 года он подверг меня критике по двум пунктам, которые я опишу здесь.

1. В своём экспертном отчёте я вкратце упомянул, что было невозможно массово убивать людей выхлопом от дизельных моторов с захваченного советского танка. В качестве поддержки я использовал аргументы из статьи, которую вы, м-р Берг, опубликовали 10 лет назад в "Journal of Historical Review". Фон Шнеринг возразил, что русские не могли использовать дизельные моторы для своих танков, поскольку дизельное топливо замёрзло бы или затвердело при русской зиме. Следовательно, все спекуляции по поводу смертельного потенциала дизельных моторов были неуместны. Кроме того, мой бесполезный вывод по данному вопросу показал, что я был слеп к любому аргументу, который бы противоречил моему тезису.

2. Фон Шнеринг также заявил, что анализ образцов каменной кладки имел бы смысл только тогда, если бы можно было показать, что жертвы не вдыхали всю синильную кислоту. Аналитические данные могли быть интерпретированы должным образом лишь после определения того, какое количество синильной кислоты оставалось в воздухе после газации.

Поскольку эти соображения в моём экспертном отчёте не появились, мой научный руководитель заключил, что я, вероятно, был слеп к любым противоположным аргументам или же просто проигнорировал их. Можно понять, когда люди пытаются заставить исчезнуть ужасные события прошлого. Можно также понять, когда современное поколение не в состоянии поверить в непостижимые события прошлого и поэтому пытается их отрицать. Однако для меня как учёного выдавать желаемое за действительное было бы крайне ненаучно и это бы показало, что я не годился для ученой степени. По этой причине он посоветовал мне перестать заниматься этим направлением. В конце он заметил, что сжёг бы мой отчёт, чтобы тот исчез навсегда.

Берг: В славной традиции сжигания книг.

Рудольф: Да, именно так.

Берг: Есть ли у вас желание сделать так, чтобы эти события - действительные или предполагаемые - никогда не происходили.

Рудольф: Я считаю, что только не вполне здоровые юдофобы хотят, чтобы массовые убийства имели место в прошлом - я же не ненавижу евреев. Однако никто не в силах изменить прошлое, так что данный вопрос не имеет смысла. Лучше будет спросить, считает ли нынешнее поколение холокост настолько непостижимым, что оно пытается его отрицать. Факт, однако, тот, что каждый немец впитывает историю о холокосте с молоком матери, и общество даже не думает сомневаться в правдивости этой истории. Холокост - это некий абсолют в сознании каждого немца, и так было и со мной до 1989 года. Одна вещь непостижима для среднего немца - та, что холокост - это ложь. Ответ на вопрос - тот, что ситуация обстоит совсем наоборот: это вовсе не холокост непостижим. Мы уже давно пришли к мирному сосуществованию с ним. Что непостижимо, так это то, что полярная звезда нашего мировоззрения, Холокост, может вдруг оказаться вовсе не полярной, а падающей звездой. Это относится, в особенности, к интеллектуалам - таким, как фон Шнеринг, - которые считают, что они весьма умны, и которые были бы ужасно сломлены, осознай они, что до этого верили в ложь. Опасность состоит в том, что эти интеллектуалы из-за непреклонности ума захотят защитить своё привычное и удобное мировоззрение от всех атак. Более чем что-либо, они не желают допустить революцию в своём мировоззрении. Они достигают желаемого результата, закрывая глаза на все доводы против холокоста.

Берг: Но вернёмся к основному вопросу. До какой степени были справедливы возражения фон Шнеринга?

Рудольф: Это были убедительные возражения. Я пообещал фон Шнерингу, что изучу эти вопросы. После этого разговора я провёл бессонную ночь. Я вернулся к самому началу и попытался найти ответы на эти вопросы. И вот что я установил:

1. Русские использовали дизельные двигатели во всех своих тяжёлых танках. Показать это совсем нетрудно, поскольку как тогдашняя документация, так и нынешняя специальная литература полны техническими характеристиками советского оружия времён Второй мировой войны.

2. Вопрос о том, вдыхали ли предполагаемые жертвы газаций всю синильную кислоту или нет, был задан фон Шнерингу Г. Веллерсом в ноябре 1991 года. Данный сценарий имеет две предпосылки:

а) Циклон-Б должен высвобождать яд очень быстро и

б) жертвы должны оставаться в живых, пока их лёгкие не отфильтруют воздух в газовой камере почти до полного очищения.

Ни одна из данных предпосылок не была удовлетворена. Даже при комнатной температуре Циклону-Б требуется свыше двух часов, чтобы высвободить яд. Но, согласно показаниям свидетелей, жертвы умирали за несколько минут. Это означает, что, во-первых, для гарантирования быстрой смерти нужно было большое количество Циклона-Б и что, во-вторых, за этот короткий промежуток времени жертвы были бы не в состоянии очистить окружающий воздух или вдохнуть весь яд из Циклона-Б.

Берг: Иначе говоря, при близком рассмотрении контраргументы вашего научного руководителя потерпели крах?

Рудольф: Именно так. И ещё: в том что касается двигателей советских танков, мой руководитель, похоже, не взял на себя труд разузнать, как в действительности обстояли факты. Он выдвинул ни на чём не основанный тезис, потому что это позволяло ему уберечь своё мировоззрение от каких бы то ни было сомнений. Другим словами, он проигнорировал возможные контраргументы, чтобы защитить желаемое видение вещей.

С вопросом о синильной кислоте ситуация иная. Здесь фон Шнеринг, в отличие от Г. Веллерса, не стал рассматривать вопрос, могли ли жертвы вдыхать всю синильную кислоту; вместо этого он заявил лишь, что для того, чтобы делать надёжные выводы, такую возможность необходимо решительно признать.

Берг: Как он отреагировал на ваши новые аргументы?

Рудольф: Я не стал ему сразу об этом говорить, поскольку я знал, что любой дальнейший разговор на эту тему ни к чему хорошему не приведёт. На протяжении всей дискуссии фон Шнеринг показал, что не желает прислушиваться к аргументам, противоречащим его мировоззрению. И я решил, что будет лучше выждать какое-то время. В конце 1992 года работа над моей диссертацией была в самом разгаре, и мне нужно было сконцентрировать свою энергию на других вещах. Однако я положил в свой письменный стол доказательства, подтверждающие мои тезисы - от таких авторов, как Фриц Берг и Джон Болл, а также от Польского исторического общества, - на тот случай, если данная тема всплывёт вновь.

Берг: Правда ли, что этот вопрос был извлечён на свет несанкционированным распространением вашего экспертного отчёта генерал-майором Ремером в апреле 1993 года?

Рудольф: Да, и в какой-то степени это было для меня настоящей катастрофой.

Берг: Вы обсуждали содержание вашего отчёта во время этой истории?

Рудольф: Мой научный руководитель бросил мне в лицо те же самые доводы, что и в августе 1992 года, в том числе про дизельные двигатели. Я сразу же ответил ему, что он не прав и что я приведу ему доказательство этого, хранившееся у меня в столе. Он оборвал меня замечанием, что его это не интересует. Тогда я взял и выслал ему по почте заказное письмо с доказательствами, получив которое, он пришёл в бешенство. В присутствии профессора Симона, которого недавно избрали главным директором Института Макса Планка, он заявил, что это было наглостью - посылать ему бумаги, которые он не хотел видеть, да ещё и заказным письмом, чтобы он не смог отказаться от доставки. Он швырнул мне вскрытый пакет и сказал, что не стал бы его открывать, если бы сразу догадался, что это были за документы. Тогда я спросил его, кто он: догматик или учёный? Он не захотел это обсуждать.

Берг: Поведение вашего научного руководителя, его истерическое нежелание выслушивать противоположные доводы, вплоть до отказа признавать само их существование, его неуправляемое и в какой-то степени необоснованное выдвижение желаемых выводов - все эти свойства говорят о том, что он недостоин носить учёное звание. Не должен ли он теперь отказаться от должности преподавателя и докторской степени?

Рудольф: Если те качества, которые он применяет к другим, он применит к самому себе, то тогда да. Вообще, если бы их применили как общее правило, то я боюсь, что в Германии совсем не осталось бы учёных. Это была бы весьма плачевная ситуация при нашем нынешнем избытке учёных.

Берг: Потребовали ли они, чтобы вы дистанцировали себя от вашего экспертного отчёта?

Рудольф: Как это ни удивительно, но нет. Они только потребовали, чтобы я дистанцировался от деятельности Ремера, так же как и от версии Ремера, из-за сопроводительного комментария. Когда я задал им вопрос, означает ли это, что я должен дистанцироваться и от содержания экспертного отчёта, Симон решительно ответил, что нет.

Берг: Если бы они потребовали это, вы бы согласились?

Рудольф: Ни в коем случае. Когда кто-то приводит мне убедительные аргументы, которые заставляют меня заново обдумать свою точку зрения, то тогда я ещё могу её поменять. Но люди, которые применяют против меня силу, никогда не смогут меня переубедить.

Берг: Это всё, что они смогли вам возразить?

Рудольф: Нет. Вскоре после этого, в частной беседе, Симон извинился за невозможное поведение моего научного руководителя. Он показал определённое понимание того, что представитель младшего поколения попробует изучить вопрос о холокосте без предубеждений. Он также сказал, что на мой экспертный отчёт, в принципе, нечего возразить, за исключением двух вещей. Во-первых, я не должен был брать в кавычки слова "газовая камера", что я делал на протяжении всего отчёта. Это говорит о том, что я писал экспертный отчёт с предвзятыми убеждениями, поскольку кавычки означают сомнение. Во-вторых, я не должен был приходить к так далеко идущим выводам на основании одних только показаний свидетелей, поскольку я должен был знать на собственном опыте, как ненадёжны свидетельские показания.

Берг: И что вы ему на это ответили?

Рудольф: Ну, любой, кто прочёл мой экспертный отчёт, должен знать, что до появления истории с холокостом термин "газовая камера" был техническим термином для дезинфекционной камеры, предназначавшейся для одежды и личных вещей. А учитывая то, что эти камеры я также обсуждал в своём отчёте, читатель мог запутаться. Поэтому в начале отчёта я привёл список терминов, в которых общеупотребительный термин "людская газовая камера" был взят в кавычки, с тем чтобы его можно было отличить от технического термина "газовая камера".

И наконец, хоть я и не сказал об этом Симону, но нужно понять, что признание существования людских газовых камер - это не менее предвзятое мнение, чем противоположное. То обстоятельство, что в наши дни это считается доказанным, вовсе не означает, что это не предвзятое мнение. Более того, согласно общепринятым правовым нормам, в любом судебном деле обвиняемый считается невиновным, пока не доказано обратное. Так и здесь: предполагаемое орудие убийства под названием "газовая камера" нужно сначала изучить и убрать кавычки только тогда, когда сей факт будет доказан. Если бы я заранее допустил факт преступления, так же как и оружие, использовавшееся в преступлении, то это значило бы, что доказательство преступления уже было показано и в расследовании нет необходимости. Тогда никакой экспертный отчёт был бы не нужен.

Здесь же всё перевёрнуто вверх ногами. Любой, кто пишет термин "газовая камера" (означающий "людскую газовую камеру") без кавычек с самого начала научного исследования, не только искажает правильное значение технических слов, но и подрывает основы наших правовых норм.

Берг: Что может быть сказано против довода, что свидетельские показания являются слабым доказательством для использования при подготовке экспертного отчёта?

Рудольф: На заявление Симона о ненадёжности свидетельских показаний я ответил одним-единственным словом: действительно.

Просто поразительно, что университетский профессор отказывается принимать свидетельские показания о невиновности и в то же самое время молчаливо и без возражений принимает такие же ненадёжные свидетельские показания, на основании которых сотни людей были приговорены к смертной казни и тысячи - к длительным срокам тюремного заключения, целый народ был лишён своих прав и целая нация подверглась преследованиям и гонениям. Симон не до конца осознаёт, насколько ненадёжны свидетельские показания. Он считает, что кое-где в них обязательно будут неточности - например, в тех нескольких показаниях, которые я использовал в своём отчёте. Но они могут быть ошибочными и даже мошенническими в гораздо более значительной степени, осознать которую можно, лишь сняв шоры с глаз и прочитав оригинальные документы критически. Но как я могу передать это Симону, который, например, отказывается принять от меня в дар книгу Эрнста Гаусса "Лекции по современной истории"? Симон - это ещё один человек, который запирает дверь перед всеми нежелательными доводами.

Берг: Насколько достоверны те слова, которые вы приписываете профессору Симону и печатаете на второй обложке вашего экспертного отчёта, - о том, что немецкие исследователи не должны прикасаться к табу об истреблении евреев газом и что немцы имеют меньше прав, чем другие народы, и должны с этим смириться.

Рудольф: Эти утверждения, представляющие из себя беспрецедентную умственную деградацию, прозвучали в том же разговоре, о котором я упоминал выше. Это не дословные цитаты, но они взяты из записи разговора, которую я сделал по памяти в тот же вечер. Эти цитаты в точности передают смысл его слов.

Берг: Обсуждался ли данный вопрос среди немецких химиков?

Рудольф: Насколько мне известно, нет. Я получил отклик от одного знакомого участкового из Хёхста, который был весьма типичным. Он возражал против дальнейшей рассылки нежелательного материала, поскольку данный вид дискуссии был запрещён федеральным судом. Никто так и не привёл ни одного научного контраргумента - по крайней мере, публично. Все прячутся за уголовным кодексом, который (ура!) защищает нас от того, чтобы думать!

Берг: Благодарю вас за беседу.

Сентябрь 1993 года

http://hedrook.vho.org/library/rudolf.htm

Чим грандіозніше брехня, тим легше їй вірять