Михайло Булгаков "Майстер і Маргарита"

Існує так хибна думка про неповоротно загублені знання наших предків, начеб то що сучасність кардинально змінює саму людину. Взагалі треба звернутись до цієї теми. Карл Маркс, внесок якого в сучасну соціологію все ж значний, вважав, що людина є продукт соціуму абсолютний і продукт цей сформований класовою свідомістю. І звідси за Марксом зі зміною економічних формацій незмінно змінюється самосвідомість соціуму і змінюється неповоротно за рахунок домінування інших надбудов. Один з батьків соціології Еміль Дюркгейм вслід за Марксом заявив, що людина взагалі то є "соцальна одиниця, котра формується соціумом". В класичній соціології людина сама є тим, що називають "набір статусів" (як каже американська соціологія "status set"). Такий погляд класичної соціології, всеціло детермінованої класичним марксизмом і дозволяє казати про безповоротні втрати на шляху прогресу.

                            

Але ж мало хто знає, що класична соціологія сьогодні на грані своєї смерті, щоправда є дві базові соціологічні концепції, які сьогодні боряться, щоб замінити класичну соціології на свій підхід - це системна соціологія та структурна соціологія. Якщо структурна соціологія розглядає соціум як структуру, вслід за думками Пітіріма Сорокіна та Жильбера Дюрана, то система соціологія, широко виражена Чікагсьскою соціологічною школою (Альбіол Смол, Флоріан Знанецький, Ернст Берджес та ін.) дивиться на суспільство як хаотичний рух мінісистем, сформовані атомарним індивідом. Системна соціологія це лібералізм крізь призму соціології, тому я на ній зупинятись не буду, кому цікаво читайте класиків Смола чи Берджеса.

        Видатний соціолог Пітірім Сорокін перший подивився на соціум, як структуру де діють постійні константи. Сорокін казав, що теорія кардинальних змін соціуму Маркса-Дюркгейма в суті своїй хибна. Сорокін показував, що соціум фактично на протязі всієї своєї історії займається лише тим, що перебирає константи і формує суспільство на цих базових константах. Сорокін каже, що всі форми суспільного устрою виділив ще Аристотель, коли поділив суспільства на 6 можливих устроїв, а саме позитивні устрої: монархія, аристократія і політія, та устрої негативні, як виродження позитивних: тиранія як виродження монархії, олігархія як виродження аристократії та демократія як виродження політії. Сорокін показує, що виходу за цю шістку народи не здійснили ніколи і лише відбувався кругообіг цих устроїв, а нове в цій схемі визріти просто не може. Сорокін копнув ще глибше і виділив три базові форми світогляду, за рамки яких суспільства ніколи не виходили і навколо яких крутиться колесо історії. Він розділяв суспільства ідеаційні, де духовне переважає матеріальне, суспільства ідеалістичні, де духовне знаходиться в гармонії з матеріальним та суспільства матеріалістичні, де матеріальне вивищується над духовним. Сенс історії за Сорокіним, це постійний кругообіг цих форм у суспільствах і на прикладі Римьскої імперії та Греції показує, що зараз цивілізація переживає матеріалістичну стадію, яка колись за Сорокіним знову зміниться суспільствами ідеаційними.

          

           Пітірім Сорокін

       Але Сорокін не відповів на головне питання: звідки беруться ці константи? Як соціолог Пітірім Сорокін просто константував, що вони є і казав, що плясати треба від цього. Але на це питання надійшла відповідь зовсім з іншої дисципліни - з психології. Розшифрувати цей прадокс зумів Карл Густав Юнг. Про теорію Юнга я вже писав, сильно на ній зупинятись не будемо, окреслимо загальні контури. Юнг якоюсь мірою підтвердив тезу Дюркгейма, що людина істота колективна, але базове протиріччя було в тому, звідки соціум накладає свої рамки - ззовні чи зсередини. Дюркгейм та Маркс вважали ззовні шляхом екстраполяції економічних формацій у надбудови, а ті в свою чергу на індивіда. Карл Густав Юнг казав навпаки, індивід формується зі своєї індивідуальної підсвідомості, а та в свою чергу формується з колективного несвідомого, котре стоврене на базі архетипів. Розслідучю природу архетипів Юнг дійшов висновку, що основа архетипу це міф.

                       

                        Карл Густав Юнг

      Далі Юнг підти не міг, оскільки він не був знавцем міфології, а лише психіатром та психологом. Однак щоб дослідити це питання у Швейцарії Юнгом створюється спеціальний клуб, куди він запрошує багатьох видатних особистостей Європи в сфері науки, психології, історії, міфології, щоб шляхом дискусії дослідити поставленні Юнгом питання. Цей клуб звався "Еранос", куди входило багато видатних людей і не тільки гуманітарієв, постійними членами клубу були такі гіганти фізики як Ервін Шрьодінгер та Вольфганг Паулі. Зокрема в клуб "Еранос" входили два найбільш авторитетні дослідники європейські міфології: угорський філолог та релігієзнавець Карл Кереньї та румунський філософ-традиціоналіст та релігієзнавець Мірча Еліаде. Вони в більшій ступені і розшифрували базові міфи європейської цивілізації.

    

     Карл Кереньї

                             
                              Мірча Еліаде

     В клубі також був учень Юнга та соціолог Жильбер Дюран, саме він своїми працями підсумує відкриття Юнга та дослідження Кіреньї з Еліаде. Підсумок Дюрана можна викласти наступним чином.

     В базі всього (константи Сорокіна) лежить l'imaginaire. Цей термін українською перекласти не можна, бо l'imaginaire це базова структура, котра поєднує в собі уявне, уяву як таку та суб'єкта уяви. Це така безодня несвідомого, де живе і не може померти міф. Коли свідомість (Его по Юнгу) починає копирсатись в безодні l'imaginaire, на поверхню випадає trajet (це ще одне слово, що навряд чи можна перекласти), це три базові для всіх міфа, котри і формують константи Сорокіна. Це героїчній міф, це драматичний міф та містичний міф. В усіх людей пристуня цей trajet, однак в різних народів переважає якийсь один більше за інші. Наприклад в європейців переважає героїчний міф, в азіатів містичний міф, в семітів міф драматичний і т.д., дослідження глибин по методу Юнга може дати кожній нації відповідь, який міф має перевагу в цій конкретній нації або расі.

    В період з Декарта до Фрейда в світі панувала думка, що людина дорівнює ratio (розуму), Юнг та Дюран показують, що ratio є лише міф на поверхні, що він сам сформований з міфу, але вже має ознаки деформації. Так наприклад героїчній міф може деформуватись в лібералізм, коли в героїчному міфі символом є герой, що перемагає обставини, в лібералізмі він перетворюється в крайній індивідуалізм. Тобто лібералізм є переосмислений героїчній міф. Комунізм є деформацією міфу драматичного, коли в суспільстві розігрується драма циклів (те що у Маркса зміна формацій) та віра у прогрес, котру Дюран виводить з міфа про Прометея. На базі міфа про Прометея, Дюран показує, як ratio деформує міф. Відповідно до давньогрецького міфу у Прометея був брат - Епіметей. Якщо Прометей був символом прогресу, який вчить людей наукам, приносить вогонь і знання, то Епіметей був символом регресу, саме Епіметей відкриває в міфі скриньку Пандори, котра руйнує всі здобутки цивілізації. Типовий драматичний міф, де прогрес змінюється регресом. Однак ratio деформує цей міф, залишаючи на поверхні прометеївський міф, повністю відкидаючи міф про Епіметея. Звідси народжується ідеологія прогресу. Ми це бачемо, бо скажімо немає напевно на планеті (ну в Європі так точно) людини, яка б не чула про Прометея, Прометей усюди, а ось скільки людей чуло про Епіметея?

                        
                              Епіметей та Пандора

     Отже Дюран доходить думки, що соціум є лише вираженням базових архетипічних міфів цих народів, котрі деформуються протягом історії, однак нікуди і ніколи не зникають.

     З цим до речі погоджуються і постмодерністи. Однак, якщо Юнг і Дюран закликали відкинути деформовані міфи і націям жити відповідно до свого колективного міфу, постмодерністи з цим категорчино не погодились. Постомдерністи, зокрема спершу Франкфуртська школа неосоціалізму (Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер), а за ними і французька школа постомдерну (Жан Дерріда, Франсуа Ліотар, Жиль Дельоз) визнали, що модерн був лише спробою деформувати міф і в нього нічого не вийшло. Але вони категорично не погоджуються з Дюраном, що міф це доля народів. Вони кажуть нам треба продовжити боротьбу проти міфу, яку почали просвітники. Вони кажуть, що для того, щоб подолати міф, треба порвати всі соціальні зв'язки в суспільстві, котрі формують колективне несвідоме. Для цього вони придумали ідеологію ультралібералізму, те що бачимо сьогодні. Мало хто помітив, як змінилася сама демократія, бо якщо демократія часів просвітництва була "волею більшості", сьогодні демократія розуміється як "захист меншості". Звідси народжується релігія прав людини, людини, котру треба захищати від соціуму, щоб відірвати від колективного несвідомого. Звідси сьогодні такі ярі нападки на церкву, причому всі церкви і традиційні релігії (недавно чув, що правозахисники здійснили вояж в Індію і потім волали на європейських зібраннях, що там досі лишаються касти і з цим треба щось робити), звідси боротьба за права людини, що доходить до абсурду, звідси просування ідеї гей-парадів, що покликані знищити колективне уявлення про сім'ю, як базову ланку громади. Постмодерністи впевнені, що якщо вони знищать міф, від людини залишаться фрейдитьські ерос та танатос, тобто як вони люблять казати "машина бажань", такі свинолюди Дельоза, котрі рухаються без сенсу в пошуках задоволень. Не так давно, радник президента Франції, філософ постмодерніст Бернар-Анрі Леві закликав поскоріше знищити концепт людини, як цілісності і радіє настанню ери постлюдей, я б назвав їх свинолюди.

     Відкриття Дюрана важливо для думаючих українців, які не дуже бажають перетворення на свинолюдей Дельоза та Леві. Це свідчить, що спадок предків ніколи і нікуди не зникав, він живе в колективному несвідомому, в архетипах і в міфах. І це важливо віднайди і головне зберегти. Якщо ми приймемо концепт мультикультурності, як хочуть постмодерністи та демократи, в нас настане те, що передрікав ще Пітірім Сорокін, він назвав це "суспільство звалище", коли всі міфи і архетипи перемішуються, створюючи те, що Освальд Шпенглер називав псевдоморфоз, тобто нежиттєдайні та штучні утворення. Юнг казав про такі суспільства, як про сумпільства неврастеніки, це хворі суспільства. І цю хворобу намагаються сьогодні нав'язати нам, називаючи все українське банальним, туземним та архаїчним, а все закородонне "світочем мулрості". Ми маємо брати з Європи цінні речі, такою цінною річчю є думки великого Жильбера Дюрана або досі ще живого, його талановитого учня Мішеля Маффесолі.



Жильбер Дюран

Григорій Сковорода

Вивченням української філософії глибинно насправді ніхто так і не зайнявся. Єдиним хто задав цей шлях і закликав серйозно осмслити українську філософію був Дмитро Донцов. Але на жаль справу Донцова ніхто не продовжив, залишившись в рамках констатації простих тез з думок того чи іншого автора в хрестоматіях та підручниках. А насправді філософія українська є і вона доволі різна. Великий пласт філософії яку прийнято вважати українською насправді такою не є. Це такі симулякри західної думки просвітництва. В цій категорії можна згадати Дрогобича, Вишенського чи Прокоповича. Ці діячі дійсно особливо нічого у філософію як таку не внесли, тим паче в філософію українську. Прокопович взагалі був копіпастером протестантської думки в Європі та раціоналістичних філософів Заходу, дуже любив Декарта. Це все філософи-модернізатори (євроінтегратори) і вони на правду не цікаві. Але є трійка філософів, яку заслуговують на дуже пильну увагу і пильне вивчення. Це філософи української Традиції. Звісно назвати їх прямо традиціоналістами важко, бо традиціоналізм виник як ідея у ХХ столітті, але якщо відкинути ярлики, то певної мірою я назву їх українськими філософами традиціоналістами. Це Лазар Баранович, Григорій Сковорода та Памфил Юркевич. Це настільки глибокі особистості, настільки глибинна думка, що звісно осягнути в рамках одного поста цих гігантів не можливо, кожен з них заслуговує на окрему багатотомну працю і сподіваюсь колись вийде така, яка дослідить цих філософів не з точки зору профанічної академіки, а саме з точки вектору, який задав Дмитро Донцов осмисленням Григорія Сковороди. Я лише накреслю загальні риси портретів цих людей.

Лазарю Барановичу приділяють не багато уваги, в основному окреслюючи політичні аспекти його діяльності. Він був патріотом України, духовним вчителем Івана Мазепи і борцем за незалежність української церкви від Москви. Але в той же час він був глибоким філософом. Всесвіт Баранович поділив на світ та антисвіт, аналогічно скажімо погляду Геракліта де світ ділиться на буття та не-буття. Варто одразу зазначити, що Баранович використовує термін "антисвіт", а не "небуття" не дарма. В грецькій філософії було два терміна небуття: (uk-on) та не-буття (em-on). Це важливий розділ, адже за досократиками не-буття було існуючою категорією, але було трансцедетне до буття, звідси і не-буття. За більш пізніми греками небуття було ніщо, не існуюче. За Барановичем Бог розділяє світ та антисвіт, будучи одночасно сутністю обох. Світ створений з чотирьох стихій - вогонь, вода, земля і повітря, з яких створений проявлений світ. Але в людині окрім поєднання чотирьох стихій є і інша природа, природа Божественна, що має походження своє з антисвіту. Це те що зветься душа. Це можна назвати п'ятою стихією - ефір. В греків (я впевнений, що Баранович був майстерним знавцем грецької філософії) ефір був якби ідеальної стихією, що знаходилась на Олімпі, серед Богів, тобто Божественна єссенція. І ось в кожному за Барановичем є ця Божественна ессенція. Людина це арена боротьби між матерією та Божественною ессенцією. Ця теза отримає глибоке вираження в філософії Григорія Сковороди. Ярослав Стратій вважає Григорія Сковороду філософом, що продовжив розвиток філософії Барановича. Я погоджуюсь з Ярославом і також бачу правоприємність філософії Барановича та Сковороди. Важливе осмислення Барановичем гріховності людини, яке він зробив цілком в рамках Традиції. За Барановичем Адам був "надлюдиною", що жив в раю (Ас в Асгарді, як сказали б вікінги), але після того почалося падіння людини від велиого предка, від Золотої ери до сьогодення. Завдання людини Баранович бачить у "перехрещенні" людини в "нового Адама", тобто повернення до стану пращура. Засобом для цього в Барановича є містичне споглядання, це вид духовної практики, розвинений у ісіхазмі в православ'ї або те, що індуси звуть медитація. Баранович вступив в полеміку з представниками філософії Просвітництва Іонікієм Галятовським та Стефаном Яворським. Галятовський та Яворський стали на позицію Декарта, тобто розділення буття по лінії об'єкт-суб'єкт, звідси вслід за Декартом вони бачили основне завдання людини у вивченні об'єктів дійсності. Однак Баранович вступає в полеміку, вважаючи, що основним завданням людини є пізнання Божественного принципу шляхом пізнання самого себе через містичне споглядання. Схоже з принципом Дхарми в індуїзмі. Бачимо тут першу полеміку українських традиціоналістів з філософами просвітництва, найбільш гострої критики яких піддасть Григорій Сковорода. Баранович вважає, що перетворення політичних інститутів без перетворення самих людей не має сенсу. Цю тезу також масштабно розів'є Сковорода. Перетворення за Барановичем має стосуватись всіх страт населення. Найбільш цікавою концепцією Барановича є теза про "духовний меч" (так зветься одна з його праць). Баранович закликає, вслід за Біблійним текстом, "продати всі одежі, щоб купити меч". Меч для Барановича, як символ духа в матерії. Це поєднання має стати основою дії "в часи брані", як каже сам Баранович. Цю сентенцію духовного меча дуже добре усвідомив учень Барановича Іван Мазепа, на шаблі якого був напис: "Надія в Бозі, кріпость у руці".

Григорій Сковорода, як я погоджуюсь зі Стратієм, був продовжувачем ідей Барановича. Постать Сковороди для українців не просто займає високе місце, а взагалі якась містична. Дійсно коли кажеш слово українська філософія, я думаю перше що спадає на розум це Сковорода, він вже дійсно став символом України та української філософії. Але така вага Сковороди в суспільстві відбулася не за рахунок осмислення доробку Григорія Саввича, бо всі академічні багатотомники, присвячені Сковороді, навіюють сум і єдиний як я казав, хто робив осмислення Сковороди був Донцов. Скоріше тут Григорій Сковорода просто зачепив такі глибини українців, десь там в колективному несвідомому на рівні архетипів, що власне і сам став українським базовим архетипом. Сковорода був по натурі категоричним нонконформістом. Це ще пішло з часів навчання у Києво-Могилянській академії. Сковорода був класичним платоніком та стоїком, в той час як в Академії в моді були ідеї Просвітництва поєднані зі схоластикою. Тому поважні академіки часто критикували Сковороду, але йому було на це...ну ви зрозуміли. Власне цікавий час в який жив Сковорода. Це час модернізації, час коли всі вирішили "модернізуватись", коли Феофан Прокопович не випускав з рук книжок протестантських теологів, коли Декарт був "наше всьо", "там" були "просвічені", а "тут" недолюди-туземці. Але Сковорода тим "модернізаторам" дав цікаву характеристику, він назвав їх "свині з рогами", в сенсі коли людина сама по-собі свиня, але надягає на себе "просвічений сюртук" і на думку Сковороди схожі вони всі на свиней, що нап'ялили роги. Сковорода продовжив полеміку Барановича з філософами-просвітниками, але в іншому ракурсі. Замість серйозної дискусії, Сковорода їх просто почав висміювати в своїх баснях, порівнюючи то зі свиньми, то з неповороткими ведмедями, то взагалі з порожніми всередені каміннями, які вигукують якісь лозунги. 

Філософія Сковороди унікальна, я думаю він заслуговує, щоб увійти в пантеон не тільки української, а взагалі класиків філософії всієї Європи і звісно ж класиком традиціоналізму, на рівні з тим же Хайдеггером та Майстером Екхартом (паралелі між вченням Сковороди та вченням Екхарта просто унікальні), і я думаю не дарма Папа Іоанн Павел ІІ сказав, що бути таким глибоким філософом як Сковорода, можна тільки з благословення. Сковорода органічно поєднав в своїй філософії грецький платонізм та римський стоїцизм, причому він примирив між собою Платона та Аристотеля, що Аристотель вважав неможливим. Світ за Сковородою це Макрокосм, а людина Мікрокосм, що органічно відображають один одного. Він продовжує думку Барановича про поєднання в людині двох світів і відповідну боротьбу всередені. За Сковородою життя це таке поле битви, те людина може або перетворитись в тварину ("скотський початок" він це називав) або стати "надлюдиною", те що Баранович називав "новий Адам". В той же час у Сковороди (як і в Барановича) немає жорсткого протиставлення матерії та ессенції, як це було в гностиків, для нього воно все може поєднатись в Дусі, у вищому Бутті. Людина у Сковороди стоїть якби між вивищенням і падінням і своїми діями робить те чи інше. Істину Сковорода зображує у вигляді свого відомого фонтану, що наповнює різні форми. Цей фонтан якраз і є примиренням Платона та Аристотеля, коли Платон стає для Аристотеля не тільки другом, а і істинним. Фонтан, тобто те що у Платона всесвітня душа наповнює зі свого джерела різні форми (вчення Аристотеля про форми), що створює таки аристотелівський детермінізм форм, однак Сковорода нагадує, що кожен, хто захоче, може повернутись до джерела, те є абсолютна повність. Сковорода розділяє світ на три світи. Перший світ Абсолюта, істинний світ (антисвіт у Барановича), другий це світ символічний, світ істин, світ ідей у Платона і третій це мікросвіт, тобто відображення істини і символу всереднені людини. Завдання людини у Сковороди це "зріднитись" (схоже на "перехрещення" у Барановича), тобто віднайти свою істинну природу, як казав сам Сковорода: "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе". Тобто як і в Барановича, основне завдання це містичне споглядання. Він тут в гострій полеміці з просвітниками, котрі споглядають об'єкти. Сковорода нагадує їм, що "цілі великі республіки падали, коли з матерії робили ідола". Сковорода притримується тези стоїків про органічність, звідси його термін зрідність, все має поєднуватись органічно, згідно із законами природи і мироздання. Коли втрачається нитка зв'язку між вищим і цим, для Сковороди настає хаос. Він приводить приклад Греції і порівнює її із сьогоденням, кажучи, що як і в Греції колись, сьогодні повилазили "бородаті мавпи" (це він сам так окреслював "модерністів", Григорій Савич жорсткий дядько був), котрі окрім бороди не мали, ніяких інших ознак мудрості і звідси росла тиранія та невігластво. Він підходить навіть близько до терміну ХХ століття як "симулякр", коли показує на прикладі Греції, коли справжню істину замінюють порожні форми і виверти, пусті і безсенсові, котрі тим не менш видають себе за "єдино правильно істину". Він це все окреслює доволі ємними словами,  це світ де "без смаку їжа, без очей зір, без керми корабель, без сенсу балачка, без природи діло, без Бога життя". Чим не ілюстрація сьогодення? В центр своєї філософії Сковорода уводить тезу римських стоїків "життя це служіння, а служіння це обов'язок".

Прямим продовжувачем філософії Сковороди був Памфіл Юркевич, адже Сковорода перший уводить теорію серця, яку і розвиває Юркевич. Не те, щоб уводить, ми вже якось говорили про традиційне значення серця, як центру Буття. Сковорода це філософськи окреслює, а Юркевич робить остаточну філософську систему, "філософія серця". Юркевич писав також в цікавий час. Це був час, коли в думках володарювали ідеї Канта та Гегеля, але Памфіл ставився до них прохолодно. Він вирішив повернути філософію в русло платонізму і для цього спирався також на європейських мислителей, але зовсім інших. Насамперед Юркевич найвище цінив Якоба Беме та Еммануїла Сведенборга. Власне Юркевич висловлює таку тезу, що після Сведенборга філософія в Європі померла, ловити там більше нічого. Ну звісно основою для нього став Сковорода з теорією серця.  Юркевич постулює тезу про первинність ідеї перед об'єктивною реальністю. Кожний об'єкт є не об'єктом сам по собі, а лише вказівником на вищу ідею. Пізнати абсолютну істину за Юркевичем неможливо, але можна пізнати істину про Абсолют. Для цього є прямий шлях - містичне споглядання (згадаймо Барановича). В світі є абсолютна точка, центр Буття, але ця точка є і в кожного мікрокосма, тобто людини. Вона в серці. Серце не як орган, а як центр, внутрішній стержень. Пізнання себе через центр і дає уявлення істини про Абсолют за Юркевичем. За Юркевичем пізнавати реальність треба мозком, але пізнати "велику таємницю природи" можна тільки серцем. Він не протиставляє мозок і серце, що головне. Для нього все зрозуміло, розум це верхівка, а в серці людське коріння. Саме коли вони співпрацюють разом для Юркевича людина стає людиною. Життя для Юркевича це такий собі виклик, це героїзм буття. Буття це три обов'язки людини - перше це виховання свого духу, друге це виконання своїх обов'язків перед Батьківщиною та родиною, третє це виконання свого покликання, котре можна зрозуміти тільки крізь серце. На жаль життя самого Юркевича було не легким, після своїх публікацій, на нього накинулись марксисти і так звана "просвічена преса", головну роль в якій відігравали соціалісти Плєханов та Чернишевський, він став таким ізгоєм в російський еліті, хоча все ж пізніше деякі філософи такі як Володимир Соловйов, Микола Лосський, Микола Бердяєв та деякі інші визнають в Юркевичі великого філософа.

Вже у ХХ столітті український філософ Дмитро Чижевський підсумує філософію Барановича, Сковороди та Юркевича, зіставить її з філософією Русі, і визнає, що "філософія серця", як він сукупно назве цю філософію, є традиційною українською філософією, яка має своїм корінням ще початки Русі і перші трактати з філософії.

Безумовно ці нариси нічого не дають зрозуміти про глибину філософії Барановича, Сковороди та Юркевича, я лише намітив і сподіваюсь, що можливо когось надихне вивчити і ознайомитись з працями великих українських філософів. Осмислення традиційної української філософії дуже важливе, якщо ми хочемо розуміти Україну, як дещо екзестенційне, а не як територію, де мешкає купа якихось людей. Це розумів Дмитро Донцов. Сподіваюсь з'являться колись його послідовники, які продовжать осмислення української філософії задля відповіді на важливе питання: "хто ми" і "навіщо ми".

"Занепад цивілізації починається з того моменту, коли життя стає єдиною її нав'язливою ідеєю. Епохи розквіту культивують цінності заради цінностей: життя - є лише одим з засобів їх реалізації. Індивід не вміє жити, він просто живе - блаженний раб форм, котрі він сам плодить, пестує і боготворить. Над ним володарюють емоції, заповнюють його до країв...

Жодна нація не може творити безкінечно. Кожен народ покликаний висловити і наділити сенсом деяку сукупність цінностей, котрі вичерпуються разом з породившою їх душею. Громадяни пробуджуються від свого роду продуктивного гіпнозу: починається царство тверезості, в котрому маси користуються лише порожніми категоріями. Міфи знову становляться поняттями - ось що таке занепад. Наслідки цього негайно ж відчуваються: індивід хоче жити і, підлаштовуючи життя під доцільність виростає до рівня незначного виключення. Сукупність цих виключень, що складає втрату тієї чи іншої цивілізації, передбачає її поступове зникнення...

Коли увесь народ - в тій чи іншій мірі - стає ласим на незвичні відчуття, коли, набуваючи все більш витончені смаки, він ускладнює свої рефлекси, він досягає рівня рокової пишноти. Занепад - це лише інстинкт, що втратив свою чистоту під дією свідомості...

В усілякій перезрілій цивілізації існує якесь "перенасиченність падінням". Інстинкти стають більш гнучкими; задоволення стають все більш різноманітними і вже не відповідають їхнім біологічним функціям; хтивість стає самоціллю, її продовження - мистецтвом, виверти з оргазмом - технічним прийомом, сексуальність - наукою. Навіяні читанням прийоми та виверти дозволяють урізноманітнити маршрути бажання; уява слугує лиш тому, щоб зробити більш різноманітними різні ступені насолоди; розум тут вмішується у сфери, що чужі його природі, у сфери, якими він взагалі не має займатись - це все симптоми виснаження організму і хворобливої інтелектуалізації плоті...

Інстинкти були підірвані розмовами...З діалогів ніколи не виходило нічого монументального, вибухового, "великого". Якби людство не розважалося, обговорюючи власні сили, воно б так і залишилось на рівні світогляду Гомера та його героїв. Однак діалектика, що зруйнувала мимовільність рефлексів та свіжість міфів, зробила героїв зовсім кволими. Ахіллеси сьогодення бояться не тільки за свою п'яту... Уразливість, колись часткова і ніколи не рокова, стала якоюсь проклятою привілегією людей, сутністю кожної людини... Ось чому людина тепер живе не по-справжньому, а лише теоретично...

Занепад в'янучих цивілізацій - ознака того, що вони піддалися благородному покаранню. Яку іронічну насолоду вони мають відчувати, коли бачать себе виключеними зі становлення після того, як протягом довгих столітть їм вдавалося бути законотворцями стандартів влади і засновниками критерієм вкусу! З кожною з цих цивілізацій помирає цілий світ...

В епохи розквіту цивілізації створюють цінності. В епохи занепаду, зносивши і потріпавши ці цінності, вони їх знищують. Зачарованність занепадом - це зачарованність епох, коли з істин уходить життя і вони накоплюються, наче скелети, в задумливій та черствій душі, на цьому кладовищі мрій...

Коли в крові народу не лишається більше забобонів, в нього залишається в резерві лише воля до розпаду...Забобон - це якась органічна сила, котра сама по-собі може бути і не вірною, але оскільки вона передається з покоління в покоління, то позбавитись від неї безкарно не можна. Народ, що без коливань від них відрікається, поступово відрікається від самого себе так, що в кінці кінців в нього не залишається нічого, від чого він міг би відріктися. Строк життя і стійкість тої чи іншої громади співпадають зі строком життя і стійкістю забобонів, що вони поділяють. Східні народи зобов'язані своїй довговічністю вірності по відношенню до самих себе: оскільки вони не піддалися еволюції, то вони не зрадили самих себе...

Цивілізація еволюціонує від землеробства до парадоксу.  Між цими крайніми точками розгортається битва між варварством та неврозом, в результаті чого досягається нестійка рівновага творчих епох. Ця битва доходить кінця: відкриваються всі горизонти, но жоден з них не в силах збудити таку цікавість, котра була б одночасно і стомленою, і тим не менш живою. Тут індивіду, що струсив з себе омани, залишається тільки квітнути в порожнечі, а інтелектуальному вампіру - пити зіпсовану кров звироднілих цивілізацій...

"Якщо я іду вперед - йдіть за мною!

Якщо я відступлюся - вбийте мене!

Якщо я помру - помстіться за мене!"

Беніто Муссоліні

29 липня 1883 року народився Беніто Муссоліні, великий син Італії та великий син всієї Європи, який звільнив Італію від лібералізму та не дав їй потонути в комунізмі. Лозунгом Муссоліні були слова: E'miglio vivere un giorno da leone che cento ani pecora". Краще прожити один день левом, ніж жити сто років вівцею. 

Муссоліні будував державу на таких принципах:

"Держава виховує громадян в громадянських чеснотах, воно дає їм усвідомлення своєї місії і спонукає їх до єдності, гармонізує їхні інтереси за принципом справедливості; забезпечує спадкоємність завоювань думки в області знання, мистецтва, права, гуманної солідарності; підносить людей від елементарного, примітивного життя до верхів'я людської мощі". 

Я думаю справа Муссоліні не забута. Він вірно пророкував:

"Через якийсь проміжок часу фашизм знову засяє на горизонті. По-перше через переслідування, котрим він піддасться зі сторони лібералів, показуючи таким чином, що свобода - це те, що ми лишаємо для себе і в чому відмовляємо іншим; і по-друге через ностальгію по "старим добрим часам", котра потроху почне підточувати італійське серце".  

Ricordo caro, Duce!

Первая темнокожая женщина-министр в итальянском правительстве вновь столкнулась с несдержанностью граждан. На этот раз Сесиль Кьенге, которую уже однажды сравнили с орангутангом, закидали бананами во время выступления на партийном съезде в курортном городке Червия на северо-востоке Италии.

Французьксий поет і письменник Жан Парвулеско