О, мой застенчивый герой,
ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
Не опираясь на партнера!

К проклятой помощи твоей
я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
я шла пред публикой жестокой -
все на беду, все на виду,
все в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
бесстыжую моих потерь,
моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько.

1960-1961
Белла Ахмадулина

*** ну просто не змогла стриматися, щоб не розмістити у блозі!
...рядки так влучно лягли у душу...

Перециклю
циклею
цикл життя,
Чітко викладу
в ряд
дощечки долі...
Перелічу,
складу...
Мені Бог -
суддя!
Архітектор
життя...
Доволі!
Досить гратися
в пазли,
Складати
накриво
Візерунки
любові
І долі узори.
Я - живу
без судоми,
І без надриву!
І тебе також -
Досить!
Доволі...

Маки червоні
моєї душі
Яскраві, гарячі,
такі небезпечні -
Мов краплини
любові,
Що кров'ю
сочить,
Мов на вістрі
свідомої втечі.
І у комині
наших
утрачених днів
Запалають
вогнем
незабутності.
І у попелі
згаслих
твоїх почуттів,
І в моїй
уявній
розпутності.

Потребую тебе.
Щодня.
Щогодини.
Щомиті.
По краєчку свідомості
Бродять химери розмиті,
Розпорошені обриси,
Розворушені образи...
І сумні, і веселі,
І голодні, і ситі...

Потребую
очей твоїх і руки.
Ти - коханий. Єдиний такий,
Щоб із сміхом,
із болем, із жалем
На моїх карбувався
скрижалях.

Щоб отак - зачепив!
Щоб отак - не любив!
Щоб отак - цілував.
Поривався.
Вертався.
Кохав.
Шаленів.
Розмірковував.
Спав.
Й болем вічним
у серце лягав.

Я по колу ходжу,
Немов зачарована,
І до слів дослухаюсь,
У очі дивлюсь...
Я тобою - відмічена
І - затаврована.
Я тебе - так безмежно,
Відверто - люблю!

Сипле сумніви день,
Перекочує роздуми,
І зринають щовечора
Спогади злі...
Я тебе - не люблю -
Захолодженим розумом,
Візерунками глузду
На морозному склі.

Ти - моє каяття.
Ти - моє перехрестя.
Ти - любов, на яку
Я чекала роки...
Моя згуба. Мій біль.
Моя віра. І хрест мій.
Дивовижний дарунок,
Незбагненний такий...

Ну ось й зірвалась із обриву!
Й мою руду тифозну гриву -
Розхристану і непокірну -
Положено на плаху
Жорстокою юрбою.
Одним-єдиним махом!
За те лиш, що була з тобою.
За те, що я - невдаха
В словах, у вчинках...
Для людей
Я не осяйний Прометей,
А лиш підступний, хитрий злодій,
Співець примарної свободи.

По шиї - точеним мечем!
Знесли... Залишилось іще
Маленьке серце в грудях.
Ще - б'ється...
І - осудять,
Що стугонить іще воно.
Доп'ю отруєне вино,
Молитву тихо прокажу
Й покірно стану на межу...

Постій, хвилино!
Ну чому - покірно?!
Тому, що я невпинно,
Постійно, вірно
Сповідую - любов??
Де - боротьба? Де - запал?!

Доп'ю я краплі залпом
Непрошеного трунку.
І всі з душі малюнки,
Усі пісні, все серце
На плаху покладу.
Дивіться! Я - іду!..

Із гордістю - до краю.
Із мрією сконаю,
З моїм переконанням,
З несповненим бажанням!

Караєте? Карайте!
Я не боюсь вас, знайте!
І навіть там постану,
І піснею я стану,
І словом незабутнім,
Цнотливим і розпутним -
Коханням!...

...Зоря займеться рання,
Червлене схлипне небо...
Є в смерті цій потреба...

А ти - на згадку усміхнись мені.
І пам'ятай хвилини наші й дні...

Спалахнуло -
згоріло -
зітліло...
Димом
в небо пішло.
Схаменулося
серце!
А тіло -
Загубило
роздерте крило.
Те, що зліва.
А справа -
тріпоче іще.
Та з одним -
не злетіти.
І судомить,
сочиться
роздерте плече...
Не смертельно.
Буду ще жити!
Притрусити
попелом
сивим
Свіжу рану
гарячу...
Не ячіти
над цим
розривом...
Я - сміюся!
Не плачу!
...не плачу...

Сріблясте, блискуче і сліпуче, грайливе і живе, немов неспокійна ртуть - море... У гарячих променях сонця, що хилиться до заходу... Плюскоче і збурюється легенькими хвильками на сонячній доріжці... А ближче до берега - підіймає легким прибоєм хвилі і крадеться мільйонами білих рухливих пальчиків по мокрому піску... Лащиться. Перебирає дрібні камінці і мушлі, проситься і припадає до ніг... І, у німому очікуванні, з легким шелестом відринає назад, клубочиться вирвами, і знову у вічній надії біжить назустріч... А на обрії, на сході - стоять-пливуть велетенськими стовпами рожеві кораблі хмар, торкаючись височенними мачтами безмежжя, ватерлінією занурившись у горизонт...
Хочеться із ним говорити. З морем. І здається на якусь мить, що воно мене - розуміє. Чує мої думки, читає відчуття - і глибоко входить у саме нутро душі... Величне! Грізне. Ніжне і ласкаве... Безмежний розлив солоно-гіркуватої води, занурившись у яку, відчуваєш, як тисячі дрібних сріблястих голочок упиваються у тіло, перебігають по ньому, поколюють іскорками життя і сліпучої холодної сили. І  я - щоразу - дивуюся і щасливію від цього!

До самотності
звикаєш...
В ній, мов в коконі,
живеш.
Серце болем
вже не краєш.
Й що посієш -
те й пожнеш.
Ні тобі -
дощів розливи,
Ні - гарячий
суховій.
Мають щастя -
лиш сміливі -
У веселці
своїх мрій!
А самотність -
це самотність.
Сам - лягаєш.
Сам - встаєш.
Це уже -
невідворотність.
І не знаєш,
чи й живеш...

Солодкий мій.
Солоний мій.
Гіркий...
Мій рідний.
Мій єдиний.
Мій - чужий.
Мій спогад.
Біль.
Мій страх.
Я - лиш в тобі.
В твоїх очах
Шукаю
Відгуки надії...
І сподіватися
Не смію -
На спалах,
На хмільну зорю.
В любові
Спрагло
Я згорю.
У снів
Осінньому вогні.
Гіркий мій сум,
Ти - ще в мені...