Теленькає годинник-розбишака...
Залізу у прадавню дивну шафу -
Дістану прадідів важкі скарби.
Там - гомін велелюдної юрби,
Там - плин спокійний чарівної річки,
Там - круків перекрак і дзвін синички...
Усі віки, усі роки і дні
У мить одну промчали у мені.
Чого не знаю - те умить згадаю -
Весь біль, всю радість степового краю...

Сонце буде.
Й небо буде.
Буде - вітер і вода.
Будуть злі і добрі люди.
Буде складність
Й простота.
Буде щирість, буде правда,
Буде музика й слова.
Буде біль, і буде зрада.
І реалії, й дива...
Лиш мене -
колись не буде...
І коли піду в імлі -
Знаю: хтось
та й не забуде,
Що ходила по землі...

Сама постелила.
Лягла - сама.
Навіть думати -
заборонила.
Його - нема.
Підходить зима
до свого останку...
А завтра ізранку
дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино -
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам'ять-сувій,
Що - знову - не мій...
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов...
І смуток зійшов
Великим, величним,
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу -
Та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму,
І непомітно,
Із шелестом вітру
Полину
в примарну весну...

Запечатано словом,
Затавровано білим листом,
Все, що жило в мені,
І усе, що раділо.
Я іще не готова
Стати темним вікном,
І забутим вінком,
Залягли десь на дні -
Неминуче й невміло.
Не готова до зради,
І не вмію поради
Своїх вчинків і слів
Вичеканювать дзвінко.
Лиш - зостануся радо
Схлипом зимнього саду,
Смутком темних кутків,
Сном самотньої жінки.
Зойком тихим і болем,
І засніженим полем,
Чистим ранком морозним
І бокалом порожнім...

Вчорашній день я згадую сьогодні...
А завтра - це сьогодні стане - вчора,
І те позавчорашнє горе
Зійде, зітреться вщент напередодні
Подій яскравих і сміливих -
З'єднання душ двох нещасливих...
А вчора - горе це чи щастя?
Чи розпач, а чи млосна втіха?
Й обрАз закіптявлений віхоть
Торкавсь буття до злості часто.
Й єдине, вічне, радісне і щире
Пішло укрив розщербленим пунктиром...
 

Довкола гамір, шум... і натовп у екстазі,
Немов молитву, ловить тихі фрази...
Скипає, шаленіє у жалю
Від слів простих "тебе люблю..."
...А я - усе продовжую любити!
У світлі, в темряві, у пустоті, у квітах,
Продовжую картатись і кричати -
Нечутно, німо! Для усіх - мовчати.
Й хапати твої очі у мигтінні
Вогнів, шумів, і мови жеботінні,
І животіти настроєм, і пити
Палке очікування сплющеної миті.
Й судома сполохом майне у скронях,
І задрижить бажання у долонях,
В словах - молитвах, у словах - прокльонах!
Й чекаю - незворотньо й неминуче -
На доторки, на погляди пекучі,
На схвалення моїх найперших звуків -
Й на теплі, спраглі, рідні твої руки,
І на невміле ще твоє вітання.
На сон - у сні... на втрачене кохання.

Той вірш написаний давно...
І різні чули його люди.
Можливо, правди в нім не буде,
Та він для мене - мов вино -
П'янке, терпке... цей смак забути
Не можу я через роки,
Бо тої дивної отрути
З твоєї пила я руки...

Ти - не знаєш.
Я - не знаю.
Загубились
У собі.
Не чекаєш.
Не чекаю...
Ні мені,
А ні тобі -
Не пізнати,
Не відчути
Біль утрати,
Біль спокути.
Бо - не мали.
Бо - не вміли...
Було мало,
Було біло,
Чисто так
І так разюче!
Дивний смак
І смак пекучий -
Не пізнаний,
Не жаданий...
Лише - рани,
Стерті рани
Залишили
У минулім.
Відболіли.
Відстаждали.
І назавтра -
Все забули...

Промчав по обрію очей
Промінчик босий...
Із серця спрагло потече -
мов спів срібноголосий -
Тоненька нитка болю.
Сумую за тобою...
За порухом твоїм...
Щодень я плачу.
Вустам шепчу чужим -
"Карай, палаче..."
Просипався зерном у сміх
Сліпий окраєць...
Й, впустивши шанс на гріх,
Постукаю до раю.

А я щаслива - аж на цілий світ!
Бо ти сьогодні знов прийшов нежданно...
І голос твій пророкотів "Привіт!"...
Прогуркотів!
Промуркотів...
Прошепотів -
пролагідно...проніжно... прочеканно...