Доброго, злого, великого,
І замалого занадто -
Всього було забагато
В дивнім моїм житті.
Все гучномовно вже кликало:
Пусткою, схлипами, скриками,
Шерхотом, дзвоном і скрипами,
Флейтою, бубоном, скрипкою,
Золота повною скринею,
Міддю, кришталем і крицею,
Вірою срібноіскристою...
Оркестри життя
Ущерть задзвенять
На диво міцним
Повноголоссям.
І летять за вітром, летять
Золоті павутинки
Надій і волосся.
Що було - те минуло!
Не жаль ані трішки
Ті загублені й знайдені
Миті й роки.
Ну, а буде ще стільки!
(Й трохи ще - на горішки...)
Нових днів, нових порухів
З долі руки.
Все приймаю!
Й наповнюю кожну хвилину
Сплавом райдужним
Сонця й майбутньої долі.
Знаю: через страждання
Й неволю,
Знаю - буду,
Я буду щаслива!


 

День удвох з тобою фарбували,
Ніч палкУ затемнювали разом,
І кричали непочуті фрази,
Й невагоме похапцем кидали.
Чули сплески ночі темно-сині,
Відчували порух неба в зорях,
Плюскотіли хвилями, мов море,
Й мчали вдаль на сніжній парусині...
Дивину цю, в щастя розфарбовану,
В снах зустріла я здивовано...

Оголені очі
пливли океаном
І охкали важко
вуста кам'яні,
Вели обережно
і зовсім нежданно
У пломінь цілунку
весни у вікні.
Долоні нездвижні
тягнулись до сонця,
До теплих і ніжних
закоханих рук.
Світився промінчик
бажання в віконці,
Любов'ю розлився
весни вічний рух.
Приховані думи
тривожили душу,
Зітхало утомлено
серце, мов гріх.
Я сонячний відблиск
посіяти мушу,
Щоб згодом зібрати
кохання і сміх.
Відверто-причаєну
ніжність зустріну,
Ловитиму доторк
твого миготіння
І серцем до сонця
надії полину -
Дай сили мені,
і снаги, і терпіння.
І очі скидали
кришталю узори,
Світили у серце,
надію давали,
Й мов вранішній сон
зоряниці-Аврори,
мов диво весняне,
незримо кохали.

Кольору міцної кави,
Гіркого шоколаду,
Достиглого каштану,
І меду гречаного,
Обпаленої глини...
Спокути і розради,
І доторків невинних,
Спокуси, зваби, ночі -
Оті сяйливі очі,
Припушені,
І ледь примружені...
Сьогодні - і востаннє -
Промовити захочу
Я фразу заповітну.
Скажу я - лише вітру,
Лиш снігу прошепчу.
У себе - прокричу,
А в тебе - промовчу...

Останній лист,
О, чистий лист,
Розхристані думки
Збери у жмуток,
Збери мій хист,
Й, мов хитрий лис,
Сховай в роки,
В рудий свій смуток...
Сховай в слова,
У дивні фрази
Мого життя
Всі радості й обрАзи.
Усі розписані дива,
Що в слові оживають,
Та не живуть -
А лише на листі
зринають.
І будять душу
До тепла...
Протягується вже
чиясь рука,
Тут - ефемерна,
Там - жива...
Такі дива!
Такі - слова.
Така душа...
Не поспіша
За фатумним,
Морганним,
Напівживим,
Напівреальним
І опівнОчним
Краснослів'ям.
Скажу - віват!
Хвала тобі,
Останній лист!
Останній день,
Останній зріз
Останнього,
Осяйного,
Осанного
Зітхання -
Останнього
Кохання...

Душі лунка провінція...
Наповнилась по вінця я
Печаллю знов. І холодом
Я обплела слова...
Весна по світу ходить -
І зроджує дива!
Навколо - світло й кольорно!
А в закутках душі -
Все холодно... і холодно...
На луках - спориші
Плетуть свою небаченість,
Кульбаби ген жовтять,
І перші сни обачно так
В повіках мерехтять.
Скрізь - сонцесяйно й зелено!
У радість увійти б!
Набрати сміху в пелену,
Жука в траві знайти,
Тополевому пухові
Розхристать світ тісний...
Побачити б, послухати
Симфонію весни...

Утома заліплює очі
в'язким пластиліном...
І я - розпадуся на сотні
шматочків нетлінних,
Щоб в іншому світі
пробитися
паростком пружним,
І народитися -
знову! -
крикливо
й болюче-натужно...

Цілунок був п'янкий...
Мов сон напівсвідомий.
І погляд був розгублений такий,
І серце до судоми
Зібгалось у куточку зліва...
І я крізь біль - була щаслива!
Й сміялась весело і п'янко...
Була тобі я не коханка,
Не люба й мила чарівниця,
І не дружина-помічниця,
Ні подруга, а ні знайома...
Майнула по обличчю втома,
Промчалась тінь розчарування,
Що не було у нас кохання,
Що дарував ти не мені
Сповиті в щастя ночі й дні.
І що робитиму тепер?..
В повітрі маревом завмер
Твоїх очей і слів малюнок...
Чужий! ...спасибі за цілунок.

Неначе місяць срібний,
Неначе вечір тихий,
Немов зоря вечірня -
На серці стало тихо...
І смуток - не потрібний,
І біль, і в горлі стогін...
Позвали на вечірню.
Складу молитву стогом,
Зітханнями притрушу
І заквітчаю схлипом.
Засушений квіт липи,
ВасИльки і ромашки
Вплету у хвору душу.
Молися, ніч-монашка,
За воскресіння серця...
Закінчується липень,
Плетуться нитки серпня
У літнім візерунку.
І я - мовчазним трунком
В твої проллюся очі,
Й русалкою злоскочу...
До стогону, до схлипу,
До аромату липи
На вдавленій подушці,
До золотої мушлі
В простягнутій долоні,
До видиху, до скону...

Труснув хвостом рудий котяра
І нявкнув під моїм вікном.
Ну, а мені від того - кара,
Бо найстрашнішим сном
Мені ввижається - свобода,
Та сама, що "чекає біля входу",
І тягне в сонячну блакить.
А лінь - та все отак й сидить,
Підстрахувавшись страхом.
Й мене - ущерть невдаху -
Пасуть удвох, немов теля.
Ще й очі щільно затуля
Надтріснуте кохання...
А кіт - той знову зрання
Блюзнірствує й свободить -
Любовний блюз виводить!