Сині, жовті,
Зелені, білі,
Трохи з рожевим
І з фіолетовим -
Різні
за кольором
Всі мої біди.
І трохи - відверті,
І трохи
з секретами.
Мертві, живі,
Уявні, приховані,
Різні
за густотою
І наміром,
Та всі вони -
лише
До мене приковані,
Мої - за часом,
Об'ємом
і напрямом...
Приймаю їх щиро,
Тихо і зболено -
такі відразливі
Й дивно-покірні.
Мною,
моєю душею
Їх холено,
От і приймаю їх,
Бо вони мені -
вірні.

Розміняли
хвилини
любові
І дні.
І чекали
невпинно
На срібному
дні,
Що потушить
буденне
Той спалах.
І що інші
хвилини
Запалять
День новий,
нову ніч,
нову пісню...
І що буде -
й чи буде? -
Опісля
Спокій
в фразах
І тиша -
наскрІзно.
І схопились -
відразу!
Та було...
запізно

Прийди в мої сни -
Я прошу, я благаю...
Для тебе я серце
своє відчиняю.
В чеканні потужному
тої весни,
Що впаде, мов дощ,
в мої зболені сни.
Прийди в мої мрії,
у повінь думок,
У пісню, що ллється,
мов срібний струмок,
Що зблисне прозоро
і весну посіє,
Що створить із снів
ту посріблену мрію.
Ввійди у життя,
В кожен день,
В кожну мить!
Постань оберегом
у битві століть.
Мене розгорни,
немов книгу буття -
Ввійди в моє спрагле,
прогіркле життя.
Просійся пшеницею,
житом впади,
Простягся десницею
з сплеском води,
І сонцем яскравим
Мене ти зігрій,
І вітром ласкавим
у душу повій...
Зрости мене, милий,
З землі і з води,
Й люби - що є сили,
Люби - назавжди...

Шершаві, спраглі, дикі -
Вуста - немовби скрики.
Вуста, мов сум, завмерли,
Вуста - мов біль - пошерхли...
Шепочуть злу молитву...
І прагнуть попалити
І м'якість, і відвертіть...
Ідуть у наступ вперто!
Торують шлях розлуки,
Вливають трунок муки,
Зшивають слово болем,
Ведуть у сон з собою...
У сон - німе чекання.
У сон - дзвінке прощання,
у дивний сон печалі,
Вуста - сухі коралі...

Моя мета -
далеко не свята...
Для праведників -
Ні! - бо з бруду...
Чи світ не той?
Чи я не та?
Не тою -
не святою! -
буду.
Й, мабуть, довіку
я нестиму
Мету-каліку...
І нестримно
Хотітиму...всьогО!
Та більш за все -
Того,
Чужого,
Забороненого,
Вже - не мого -
Кохання.
Хеппі енду.
Відсунься, праведник!
Чекання
На рай -
Не буде.
Буде лише вкрай
Знервована особа,
Що вірить Глобі,
читає Камасутру
та зрідка посуд б'є...
І скрізь, усюди,
Завжди, всім
Безглуздо задає
Одне і те ж питання:
Чому?
Чому кохання
Загасло,
Лише розгорівшись?
І гасло:
Всім в любові -
Рівність! -
не актуальне.
І фаталіст
Мовчить фатально,
Романтик -
Створює роман,
Клонує клоун
Жартів клан,
Нудист все нудить:
Хочу ню!...
І пестить все
Звабливу форму
Закоренілий
Песиміст.
Хвастун -
показує всім хвіст,
своє подовжене
кохання...
А оптиміст -
о горе нам! -
Шукає зрАння
Любов у ідеалі...
Усі такі невдалі
Ці спроби
Знайти палке,
"до гробу",
Єдине,
вічне,
чисте,
Незаплямоване...
каліцтво! -
душі, очей,
вуст, серця...
Закоханий! -
не сердься
на ці слова -
люби собі...
на Бога!
Та не залиш
поза увагою
Ось цю -
такі дива! -
Скалічену
пересторогу.

Дві жінки
спрагло п'ють з долоні.
Одна - вже мати.
Друга ще у лоні
дитину не носила,
Їй щастя - лише мати,
а другій вже несила...
Проб'ється ніжність
раптом
Крізь руку...
Пам'ять знов -
Воскрешує любов...
І Доля пестить їх обох,
Від зла оберігає Бог.
Та чи одягнуть ці жінки
З ромашок степові вінки
У сонячні щасливі дні -
Не знать ні людям,
ні мені...

А мені врешті-решт - все одно,
Що про мене подумають люди...
Я - немов недозріле вино -
Граю, рвуся назовні... Й так буде -
Красень-див, винороб молодий,
Зірве пломбу із бочки-мене,
Покуштує нектар золотий,
Поцілує у душу... Хмільне
Та іскристе вино - моя суть...
Виллюсь в ківш молодцю-виноробу.
І як схоче він так ризикнуть -
Не забуде цю вкрадену пробу...
)))

Упевнена
грація кішки
Майне
через снів огорожу...
Напевне,
я заздрю їй трішки,
Бо щезнути так
я не зможу -
Щоб м'яко й нечутно
у чорну
Примхливість
зануритись плавко...
...Я ніч цю руками
розгорну -
Й перетворюся -
на Мавку...

Усю печаль вселенську
я вберу у себе.
І сльози, що палили очі,
розтоплю.
Так довго й недосяжно -
йти мені до тебе,
Й від цього я
ще більш тебе люблю...

Відчиняю я серце - лети!
Та у нім залишаєшся вперто...
Ні прогнати тебе, а ні стерти -
Необачно заплутавсь в нім ти.
Серед безлічі зайвих дрібниць,
У тенетах мовчанок і бруду,
Серед сліз, і зітхань, і облуди
Ти завмер, нахилившися ниць.
Мов маленький метелик у сітці,
Втратив сили, принишк і завмер...
Часом здасться, що ти в нім умер,
Проклинаючи плетива всі ці.
Та лиш сонечко зблисло - ожив!
Тріпотів розфарбованим тільцем,
І сяйнув життєдайним промінцем,
Й знову серце моє полюбив.