Сто рецептів
почуттів,
Сто рецептів -
болю
Сто твоїх
і моїх - світів
І лиш один -
любові...
Сто митей
самотності,
Сто років
мовчання,
Сто табу
і умовностей,
І лише одне -
кохання.
Сто доторків,
сто цілунків,
сто гарячих
у серце комет,
сто мелодій,
сто малюнків...
Сто кроків -
назад,
і лиш один
вперед...

Стерти твій номер
із телефонної книжки...
Стерти тебе -
із пам'яті
і із життя...
Зв'язати
сталевим обручем
груди -
і ночами
плакати нишком,
І визбирувати
зернята
чорного жалю
і каяття.

Розправити
крила увечері -
й тихо
злетіти з вікна,
залопотіти униз...
заячіти,
заскиглити,
затужити...
У груди -
безжально
й відверто так -
б'є весна!
а мені -
без тебе -
просто
не хочеться
жити...

Весна була

холодною й далекою,

Туманом духм'яніла

і дощем.

Дражнила першою

оманливою спекою,

Й снувала в серці

замокрілий щем.

Вогке повітря

дихало застудою,

Тополі дихали

відлунням полину...

І свіжим духом

входило у груди

Чекання на любов - 

і на весну.

Така - очікувана,

І така - невтримна!

І хмарами 

солодкими - хмільна.

Реальна - ось! - 

І десь - така незрима,

Моя,

любов'ю зібгана,

весна!

(написане навесні....)

Мовчиш?
Мовчиш!
Мої слова -
то біль,
то розпач,
вічна мука.
А завтра -
знову ти
засклиш
душі озера.
І розлука
постане
болем -
злим,
холодним
поміж
словами
у жалю...
І йтимуть
викупом
голодним
три слова -
я тебе люблю...

Чому,
скажи мені -
чому -
я знов пишу тобі -
пробач?
В гіркім
задушливім
диму
Сную очима
сивий плач.
Ятрю думки,
виймаю серце...
Перечитала
сто разів
твоє - написане,
і - стерте,
Все те, що ти
сказать не смів...
Моє - написане
у спразі,
Коли душа,
мов звір, кричить...
Твої...мої...
слова -
не справжні!
...Холодні
сполохи
душі...

Ти кажеш,
що сумна - занадто,
В словах ще болю -
забагато,
В житті ще радості -
замало.
Ішла... спіткнулась...
впала...
Болить!
Та я - не плачу! Ні!
Не думай,
я не плачу!
Хоч серце
нищиться в вогні,
Ти сліз моїх -
не бачиш.
А що тобі кажу -
то все
Снігами
завтра занесе.
І я - сміюсь!
Радію в зливі
Буденних сіростей
щасливих!
Пульсую райдужно!
Й хай здасться
Тобі мій сивий сум -
за щастя...

О, мой застенчивый герой,
ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
Не опираясь на партнера!

К проклятой помощи твоей
я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
я шла пред публикой жестокой -
все на беду, все на виду,
все в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
бесстыжую моих потерь,
моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько.

1960-1961
Белла Ахмадулина

*** ну просто не змогла стриматися, щоб не розмістити у блозі!
...рядки так влучно лягли у душу...

Перециклю
циклею
цикл життя,
Чітко викладу
в ряд
дощечки долі...
Перелічу,
складу...
Мені Бог -
суддя!
Архітектор
життя...
Доволі!
Досить гратися
в пазли,
Складати
накриво
Візерунки
любові
І долі узори.
Я - живу
без судоми,
І без надриву!
І тебе також -
Досить!
Доволі...

Маки червоні
моєї душі
Яскраві, гарячі,
такі небезпечні -
Мов краплини
любові,
Що кров'ю
сочить,
Мов на вістрі
свідомої втечі.
І у комині
наших
утрачених днів
Запалають
вогнем
незабутності.
І у попелі
згаслих
твоїх почуттів,
І в моїй
уявній
розпутності.

Потребую тебе.
Щодня.
Щогодини.
Щомиті.
По краєчку свідомості
Бродять химери розмиті,
Розпорошені обриси,
Розворушені образи...
І сумні, і веселі,
І голодні, і ситі...

Потребую
очей твоїх і руки.
Ти - коханий. Єдиний такий,
Щоб із сміхом,
із болем, із жалем
На моїх карбувався
скрижалях.

Щоб отак - зачепив!
Щоб отак - не любив!
Щоб отак - цілував.
Поривався.
Вертався.
Кохав.
Шаленів.
Розмірковував.
Спав.
Й болем вічним
у серце лягав.