Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля...1944-1946

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


Потрібно бути фарисеєм, щоб заперечувати глибоку кризу сучасного націоналістичного руху в Україні. Ця криза проявляється не тільки на організаційному, але й на ідеологічному рівні. Звісно, мова не йде про те, що ідеї Шевченка, Міхновського, Донцова та Бандери втратили свою актуальність - проблема в тому, що часто спостерігається ідейне вихолощення українського націоналізму, викривлення його ідеології; зокрема, це стосується і його христологічного компоненту. З'являються "модернізатори" націоналізму, що роблять спроби додати йому такі епітети як "атеїстичний" або "ліберальний"; поширюється рунвірізм та деякі інші неоязичницькі культи, адепти яких визначають себе якщо й не націоналістами, то принаймі супер-патріотами; час від часу доводиться чути нісенітниці про те, що католик не може бути українським націоналістом і т.д. Навіть ті, хто визнають себе і націоналістами, і християнами, дуже часто не розуміють глибинної органічної єдності націоналізму і християнства. З іншої сторони, серед духовенства та вірних традиційних українських Церков інколи (на щастя, поки що не так часто) спостерігаються нездорові тенденції занедбання національних первнів або ж плекання образу християнина-пацифіста, що живе швидше за принципами Л. Толстого, а не за заповідями Ісуса Христа, Який замість реалізації теорії "непротивлення злу", брався за бич, щоб чинно довести Свою любов до Отця...

Всі ці тенденції є надзвичайно шкідливими з огляду на те, що ми аж ніяк не можемо відділити одне від одного процеси національно-державного і релігійно-християнського відродження.

Враховуючи все вище сказане, стає зрозумілим, що правдиве висвітлення колосальної ролі Української греко-католицької Церкви в національно-визвольному русі посідає важливе місце у боротьбі з рядом шкідливих як для Церкви, так і для українського народу тенденцій, дає приклад вдалого поєднання зусиль Церкви і організованого націоналістичного руху і, в решті решт, сприяє справі утвердження української державності як неодмінної передумови всестороннього відродження і розвитку української нації.

До Вашої уваги невелика історична розвідка, яка на конкретних прикладах ілюструє участь греко-католицького духовенства в збройному опорі російсько-більшовицьким окупантам.

Під час допитів у більшовицьких катівнях митрополит Й. Сліпий та єп. М. Чарнецький підтверджували, що майже всюди греко-католицьке духовенство надавало повстанцям матеріальну допомогу, забезпечували продовольством, грошима, медикаментами, переховувало нелегалів та бойовиків, зберігало в себе зброю, боєприпаси, пропагандивну літературу.

Радянські науково-популярні видання рясніють повідомленнями про конкретні випадки підтримки духовенством підпільників ОУН-УПА. Зупинимось на свідченнях працівника органів держбезпеки К. Дмитрука (справжнє ім'я - К. Гальський). Ось дані із його книги "Під штандартами реакції і фашизму..." за один лише 1945 рік: в селі Сугрів Ходорівського району на дзвіниці церкви, парохом якої був. о. Володимир Левицький знайшли захисток три партизани-бандерівці, затримані за доносом місцевих комсомольців. В упівців було вилучено: кулемет – 1, гвинтівок – 2, пістолет – 1, гранат – 4, патронів – 126, гранат протитанкових – 40. В селі Купновичі Рудківського району о. Михайло Греділь переховував вдома повстанського командира Н. Кочмара, а в храмі (в захристії) мав склад зброї, в якому нараховувалось 6 карабінів, 18 гранат, 300 патронів та багато документів. Отець Володимир Сеньківський із с. Дев’ятники Новострільщанського району зберігав у місцевій церкві св. Йосафата зброю та обмундирування вояків УПА. Парох с. Арламівська Воля Судово-Вишнянського району о. Іван Білик регулярно підтримував зв’язки з повстанським командиром “Сяном” та керівником групи СБ “Оленем”. Отець здійснював посильну фінансову допомогу, забезпечував націоналістів продовольством, а також надавав їм необхідну інформацію. Зокрема, за сприянням о. Білика було ліквідовано бійця окупаційних військ В. Шамраєва, що певний час перебував у населеному пункті. В селі Стопчатів Яблунівського району місцевий парох та диякон обладнали в куполі (!) церкви схрон для місцевої підпільної боївки на чолі з “Грубим”. Настоятель церкви Діви Марії в с. Криворівня, що на Косівщині, в 1944 році включився в активну боротьбу з червоними загарбниками й під псевдом “Богуслав” став референтом районного проводу ОУН. Навесні 1945 року пішов у підпілля парох с. Задубровці Снятинського р-ну о. Іван Чугайда.

Чимало цікавої інформації подають радянські документи. Згідно їхніми даними, священник із с. Висоцько-Нижня, що на Львівщині, Василь Карушенко, будучи членом ОУН з 1939 року, регулярно займався збором продовольства та обмундирування й сам в окремі моменти відходив з повстанцями у ліс (наприклад, в травні 1945 р. в якості провідника допомагав рейдуючому відділу УПА). Разом з тим, він продовжував палко боронити свою віру, застерігаючи інших священників щодо інспірованого окупантами "переходу до православ'я". Як ревний католицький душпастир і вірний син свого народу, заарештований більшовиками 25 липня 1945 року.

Під час проведення органами НКДБ обшуку в пароха с. Черче Рогатинського району Станіславської обл. о. Юрія Будного був знайдений схрон, в якому знаходився один автомат, одна гвинтівка, а також боєприпаси. Підтримував зв'язки з ОУН-УПА о. Андрій Максимюк із с. Великий Рожин Кутського району Станіславської обл. Отець Григорій Богун, будучи свого часу редактором журналу "Місіонар", з встановленням російської окупації перейшов в підпілля, де став редактором газети Крайового проводу ОУН.

Упівці регулярно відвідували будинок о. Павла Кручека, пароха с. Монастирець Журавнівського району Дрогобицької обл. Неоднократно надавав свою оселю для постою повстанських відділів парох с. Голишеве Журавнівського району Дрогобицької обл. о. Ілля Яців. Будучи членом ОУН, підтримував зв'язки з повстанцями о. Василь Єляшевський із с. Любинці Сколівського району Дрогобицької обл. Отець Ілля Гавришкевич (с. Дмитровичі Судово-Вишнянського району) мав на дзвіниці церкви склад націоналістичної літератури. Показово, що всі вони залишались відчайдушно вірними не тільки Україні, але й Католицькій Церкві.

Греко-католицька Церква надавала підтримку повстанцям і на найвищому рівні. Для переховування нелегалів із ОУН наприкінці 1944 року у Львові при духовній академії Йосиф Сліпий створив школу дияконів. Сліпий дав вказівку ректору семінарії Івану Чорняку та настоятелю школи дияконів Роману Білику забезпечити всіх нелегалів фіктивними документами. Всередньому, у митрополичих палатах св. Юра систематично переховувалось до 20 нелегалів.

Те, що священники та монахи, які до кінця були віддані ідеї єдності Христової Церкви, як правило, водночас були тісно пов'язаними із націоналістичним підпілляям, дуже добре ілюструє аналіз документів радянських органів держбезпеки по агентурній справі "Відродженці" ("Возрожденцы"). Справа "Відродженці" була заведена восени 1945 року і стосувалася священників, які чинили сильний спротив заходам по ліквідації Української греко-католицької Церкви, однак чимало осіб, що розроблялись по ній, звинувачувались також у звязках з ОУН. Зокрема, констатувався зв'язок перебуваючого на нелегальному становищі колишнього головного редактора "антисовецкого националистического" журнала "Місіонар" о. Омельяна Темчука з Сокальським окружним оунівським проводом. Підозрювався у зв'язках з націоналістичними структурами і парох с. Селець Велико-Мостівського району Львівської області о. Теофіл Чайковський. Можна припустити, що контакти з ОУН-УПА мали й інші особи, які проходили по справі (більше 15 чоловік), оскільки, як свідчать документи, вони займали активну антибільшовицьку позицію ще в період німецької окупації.

Зберігаючи принцип історичної об'єктивності, потрібно вказати, що УГКЦ не була єдиною у допомозі повстанцям. Українське правослане духовенство, особливо на Волині, також прилучалося до визвольного руху; це проявлялося у різних формах: від душпастирської опіки капеланів до безпосередньої участі в збройному опорі. В 1943 році за домовленістю між тодішнім головнокомандувачем УПА Дмитром Клячківським та Рівненським православним єпископом Платоном Артемюком був офіційно запроваджений інститут польового духовенства. Деякі православні отці настільки поринули в вихор партизанського життя, що навіть очолювали боївки СБ (!).

При висвітленні питання безпосередньої участі УГКЦ в збройному опорі особливу увагу потрібно приділити чернецтву - тим воїнам Христовим, які прийнявши монаші обітниці, не "втекли від світу", а продовжували конкретними справами засвідчувати свою любов до Бога і ближнього. Документи радянських спецслужб рясніють "філіпіками" на адресу українського чернецтва. Так в одному з повідомлень стверджується, що з встановленням радянської окупації "монашествующий элемент продолжает свою антисоветско-националистическую работу, контактируя свою деятельность с ОУН-УПА. Одновременно они ведут нелегальную работу... бродят по селам и районам области, проповедуют католицизм...". В іншому документі говориться, що "греко-католические монастыри, являясь очагами миссионерской работы Ватикана по распространению унии и укриплению католицизма в западных областях Украины, ведут активную антисоветскую деятельность..."

У розмові з більшовицьким сексотом о. Г. Костельник взагалі висловив припущення, що безпосередньо всі монахи-противники "об'єднання" УГКЦ з РПЦ є напряму пов'заними із націоналістичним підпіллям (як написано в звіті, "ушли в бандеровские банды в лес"). Очевидно, висока жертовність українських "чорноризців" пояснювалась самою специфікою чернецтва. Уже згадуваний о. Іван Бенкалович, настоятель Львівського монастиря отців-студитів говорив: "Опора Церкви - це ми - ченці, котрі повністю відреклися від світу. Світське духовенство, особливо одружене, рахується з матеріальними наслідками кожного вчинку, ми ж шукаємо лише істину".

Насамперед згадаємо про василіанський монастир Чесного Хреста Господнього в м. Бучачі Тернопільської обл., який протягом століть був світочем національного та релігійного виховання української молоді. Його ігумен о. Іван Готра регулярно підтримував зв’язок із Романом Шухевичем й надавав йому інформацію військово-політичного характеру, яку збирали ченці, забезпечував повстанців грошима та харчами. Протягом декількох місяців в обителі проживало шестеро озброєних нелегалів.

Надійний захисток надавала націоналістам і Унівся Лавра. Вона відігравала важливу роль у маршрутах оунівських зв’язкових, провідниками яких були монахи-студити. Довгий час у стінах святині знаходились офіцери дивізії “Галичина” Пилат та Городинський, які згодом разом із о. Йосифом Шестюком були переправлені до жіночого студитського монастиря у Львові. В монастирі був облаштований продовольчий склад УПА та шпиталь, яким керував бр. Володимир Матковський, що мав за плечима вищу медичну освіту. У справі переховування монахами українських партизанів 5 жовтня 1945 року працівниками НКДБ була заведена оперативна справа "Покровителі" ("Покровители"), по якій окрім унівського ігумена о. Івана Шестюка проходила настоятелька Львівського монастиря Олена Вітер, про яку ми ще згадаємо нижче, та ще два священика-студита і один монах (о.Іван Данелещук , о.Іван Банкелевич та бр. Григорій Кондратович). В Унівському монастирі також видавалась нелегальна націоналістична література. В травні 1945 р. святиня стала свідком бойових дій: коли окупаційні війська проводили в районі монастиря зачистку, повстанці, що там переховувались, відкрили вогонь.

Протягом довгого часу василіанський монастир м. Золочева являвся базою члена Головного Проводу ОУН Р. Кравчука. Обитель прийняла до своїх стін не одного учасника Служби Безпеки. Ігумен о. Йосиф Федорик систематично надавав СБ інформацію про окупантів та місцевих зрадників (комсомольців, партійних та колгоспних активістів), займався передачею підпільникам кольпорованої націоналістичної літератури та друкарської техніки [дм2, с. 63]. Підтримував зв'язки з підпіллям о. Петро Олинський, ігумен василіанського монастиря с. Улашківці Чортківського району Тернопільської обл.

Не менш мужньо поводились і українські монахині. Ігуменя сестер-студиток Олена Вітер (монаше ім'я Йосифа) по праву може вважатись легендою національно-визвольного руху 40-х років минулого століття. Палка патріотка України, батько якої загинув в бою під Крутами, вона ще в 1940 р. була заарештована органами НКДБ разом із групою видних діячів ОУН. З втечею в червні 1941 року більшовиків зі Львова мати Йосифа була звільнена місцевими жителями. З відновленням більшовицької окупації перебувала на нелегальному становищі. Під час проведення в монастирі спецоперації переховувалась на даху. При затриманні назвала себе Анною Квасняківською і представила на це ім'я підроблені документи. У Львові Оленою Вітер утримувалась конспіративна квартира. Мати-ігуменя підтримувала сталий зв'язок з бандерівським підпіллям, зокрема з СБ ОУН. Керований нею Львівський монастир сестер-студиток виконував роль повстанського госпіталю. Крім того, багато монахинь працювало у місцевих лікарнях і, відповідно, мало змогу облаштовувати там тяжкохворих повстанців, які потребували висококваліфікованої медичної допомоги.

Якторівський монастир сестер-студиток повністю був у розпорядженні місцевого шефа Служби Безпеки В. Кравчишина та його помічника І. Остюка. Щоб набратися фізичних сил і віри у монастирі переховувались бійці УПА та дивізійники. Стараннями ігумені с. Єфросинії Канюки кожен підпільник був забезпечений належними харчами. В одному із монастирських підвалів знаходився упівський склад. Сестри Марія Барицька, Ольга Білогубка та інші сміливо виконували обов’язки розвідниць та зв’язкових.

Жіночий референт Чортківського проводу ОУН Марія Балащук ("Мотря") протягом довгого часу переховувалася у будинку сестер Пресвятої Родини в селі Білому Білобожницького р-ну Тернопільської обл. В будинку сестер-служебниць с. Самолусківці Гусятинського р-ну Тернопільської обл. (настоятелька - Анна Сороцька) певний час лікувались три поранех бійці УПА, інколи переховувались нелегали ОУН. Під час обшуку в монашому будинку було знайдено 5 повних комплектів упівського однострою. Підпільний госпіталь існував і в василіанському жіночому монастирі с. Жирівка Сокольницького р-ну Львівської обл. Сестра Марія Жалобяк влаштувала в монастирі кімнату-амбулаторію. Їй допомагали сестри Юлія Пігель, Романа Гетенберг, Марія Калитина. Слід зазаначити, що в період німецької окупації в монастирі проходили курси для медсестер УПА.

Станіславським Управлінням НКГБ на пов'язаних з ОУН-УПА сестер-василіанок була заведена агентурна справа "Недобиті" ("Недобитые"). Справу закрили в грудні 1945 року. Згідно з нею було заарештовано 11 монахинь, в тому числі й ігуменя Марія Полянська (монаше ім'я - Моніка).

Ми навели ряд фактів, доступних із опублікованих документів та праць радянських авторів. Однак і цього достатньо, щоб показати, що УГКЦ не покинула свій народ у його боротьбі з російсько-більшовицьким окупантом. Як бачимо, найчастіше допомога греко-католицького духовенства бандерівцям зводилась до збору інформації, наданні матеріальної допомоги, переховуванні та лікуванні підпільників і партизанів, а також, що саме головне, в духовній опіці над ними. УГКЦ допомагала рухові ОУН-УПА на всіх рівнях: від вищої ієрархії до рядових священослужителів. Окремі греко-католицькі священики, перейшовши на нелегальне становище, безпосередньо влилися у визвольний рух. Найбільшу підтримку ОУН-УПА виявляло українське чернецтво. За умов, коли окупаційна влада намагалася знищити український католицизм шляхом "об'єднання" УГКЦ з РПЦ, саме ті священослужителі, які залишалися твердими у своїй вірі і відданими Апостольському пристолу, приймали найактивнішу участь у співпраці з українськими націоналістами.

Надіємось, українці і надалі йтимуть нероздільною дорогою християнства і націоналізму, а Церква і організований націоналістичний рух будуть надійними союзниками у боротьбі проти всіх тих сил, що повстали проти Божої правди.

посилання