Уривок з блогу http://www.credo-ua.org/2011/05/44825, натрапив на роздуми які мені імпонують.

......А тепер ще кілька слів про наболіле. Себто, властиво про масові гулянки, що провокують більшість до емоцій, а не до мислення (і з приводу яких власне і було обпльовано позавчора певну кількість священників своїми ж парафіянами). Чим для вас є патріотизм? Виїздом на городи й дачі? Не найгірший вихід позавчора, принаймні в цьому немає нічого, за що треба було б потім стидатись. Звичайно, краще — помолитись за жертви великої війни, за всіх загиблих: своїх, чужих, українців, німців, євреїв, росіян, поляків, комуністів, повстанців, фашистів, невинних, винуватих... Десятки мільйонів життів. Як на мене, єдина доречна символіка в цей день — чорна стрічка на національному прапорі.

Але ж, можливо, патріотизм — це шарики і колони на Хрещатику? А може, це сто грамів (не менше!) на камеру в якості голови держави? Або гігантоманія з сусідами-росіянами у вигляді кілометрових стрічок з російською царською військовою символікою, сотень старшокласників і студентів — щось все менше різниці з «вавілонською паскою». Християни, патріоти — ніхто вам цього звання не відбирає — чи ми не можемо виявляти свої почуття не за радянськими лекалами?

Досі все ніби нормально, хоч і трохи смутно. Але ж тут входить в дію червоний прапор! Ось, з цієї нагоди і портрети Сталіна вже почали тулити на сцену (добре, що без успіху). Не буду загострювати емоції, але ж чи це не знущання, принаймні над значною частиною українців? Тих, яких масово вивозили до Сибіру, кров'ю яких заливали підлогу на Лонцького, яких гноїли по ГУЛагах, окрадали й залишали помирати в часи Голодомору, таврували зрадниками батьківщини тільки за те, що вони вижили на окупованій території... Це прапор перемоги? Чиєї? Штрафбатів, того живого м'яса, що бігло на німців без гвинтівок, чи тих хто йшов ланкою за ними, з гвинтівками і нашивками НКВД? До речі, з останніх новин я довідався, що «ветеранам»-НКВДистам з заградпідрозділів влада недавно підвищила пенсії, а ось ветеранам-фронтовикам — ні. Я вже не кажу про груди, на яких нема де тулити ордени за виконані розстріли, ось вам і емоції до теми - послухайте.

Тож що то був за прапор перемоги? Кого над ким? Ні, не радянського народу (знову ж, нема і не було такого) — а радянської імперії над нацистською. А знаєте, від руки кого більше полягло людей: Гітлера чи Сталіна? По документах виходить, що Сталіна. Що, звичайно, не чинить з Гітлера меншого злодія. Але і портрети «вождя» на сцену під час цього свята, а радше масової гулянки, тулити зовсім недоречно. В Європі (увага, передусім йдеться про слов'янські країни!) символіка фашизму і комунізму є однаково заборонена, за її використання передбачено кримінальну (!) відповідальність, а злочини цих двох тоталітарних режимів однаково засуджені. Спробуйте сказати пересічному полякові, що не варто так перейматися могилами в Катині, Харкові чи Мідному. Треба вже і нам робити висновки з минулого.

Нарешті, найважливіше на позавчора питання: Чи справжній християнин повинен битись сьогодні з братом за чиюсь ідеологію?

Я однаково не розумію як екстремістів-провокаторів з червоним прапором, так і ні в чому не ліпших екстремістів-провокаторів з державною символікою, що з різних точок країни (здебільшого, Схід та Тернопіль відповідно) вирішили побитися у Львові, який ніколи не був містом протистоянь і який офіційно заборонив усі провокації на позавчора.

І це ще після таких справді духовних подій: Великдень, беатифікація Йоана Павла ІІ.

Тому від всього вище сказаного і пережитого — величезна туга на серці. Ну не вміємо ми дякувати тим, хто віддавав за нас своє життя, не вміємо ми відмовити в провокаціях тим, хто висилав тоді наших дідів на криваву бойню, не вміємо прощати, не вміємо єднатись, не вміємо спільно молитись за загиблих, не вміємо дати місце задумі, а не емоціям, не вміємо прийняти християнський погляд на події чи шанувати тих, хто хоче це донести... Поки що. І в цих словах криється надія. Зростаймо, дорогі у Христі, зростаймо. Для цього ще є час. Як і для того, щоб перепросити, якщо когось скривдили. І ви мене простіть, якщо когось зачепив.

Блог брата Юрія Блажиєвського, РІСУ

Усик-Белью: українець зняв емоційне відео після перемоги

Гурток з шахів для початкових класів СЗШ № 92

Про участь в шаховому турнірі серед школярів 1-11 класів
Шевченківського району м. Львова
8 квітня 2017 року  

До участі в шаховому турнірі Шевченківського району від СЗШ № 92 м. Львова обрано учнів 1 - 4 класів:

1. Смерик Андрій

2. Кирик Святослав

3. Водиляк Соломія

4. Водиляк Софія

5. Денис Павло

6. Самуляк Анастасія



Тренер шахового гуртка СЗШ № 92
Гордасевич Богдан



Соломія Водиляк зайняла 1-е призове місце «золото» серед дівчат зі шкіл Шевченківського району



Софія Водиляк зайняла 2-е призове місце «срібло» серед дівчат зі шкіл Шевченківського району

Вся шкільна команда СЗШ №92 з лідерів турніру
 


1. Смерик Андрій Васильович



2. Водиляк Соломія Тарасівна



3. Водиляк Софія Тарасівна



4. Денис Павла

здобула «бронзу» - 3-те командне призове місце  серед шкіл Шевченківського району



Кубок перемоги з шахів передано на зберігання до приймальні директора СЗШ № 92 Михайла Ковтало разом з іншими переможними кубками школи.

День Победы не праздновали первые 20 лет из страха перед реальными ветеранами, которые не считали этот день праздником.

Вы никогда не задумывались, почему советский агитпром 20 лет не праздновал победу над Третьим Рейхом?  9 мая 1946 первая годовщина победы. Парад, ордена, барабаны, воздушные шарики -- НОЛЬ! 1950 год – пятилетие победы -- НОЛЬ! 1955 – 10 лет ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ -- НОЛЬ! В стране ежегодно с помпой отмечается великая октябрьская революция, годовщина Ленина, 1 мая, Новый год.  Но 9 мая рабы культурно работают на победу коммунизма, на заводах, в колхозах. Нет никаких медалей и почетных знаков в честь годовщины победы, нет никаких объединений и движений фронтовиков. Напротив, генералитет сразу после 1945 года трясут арестами и проверками. Это понятно, ибо основатель репрессивного НКВД сохранился. Ну а агитпром винтик системы. 1960 год. – НОЛЬ! Празднование начинается только в 1965 и фронтовиков-победителей начинают подавать как беспомощных пенсионеров, которым надо “помогать” и уважать. ПОЧЕМУ?

“День Победы” в СССР не праздновали 20 лет из-за страха советской власти перед реальными ветеранами, которые пережили кошмар войны. В 1965 баланс ветеранских сил, настоящих фронтовиков, пропахших порохом, значительно уменьшился, а карательных подразделений, увеличился.  “Девятомай” начали осторожно использовать в целях пропаганды коммуно-фашизма, а далее уже подконтрольный властям “девятомай” превратился просто в помпезные пьяные оргии победобесия (с фронтовыми "100 грамм") для самоутверждения потомков советских фашистов – чинуш НКВД, КПСС и комсомола. Фронтовики использовались как живые музейные экспонаты, пропагандистами как совка, так и постсовка.

А народу врали, что мол первые двадцать лет празднований не было потому, что надо было работать и поднимать страну из руин.  Так это чистая ахинея. Ведь 23 февраля, 7 ноября, 1 мая и другие праздники, СССР праздновал даже во время войны.
Ответ прост -- большевицкого победного захвата в Европе не произошло, как планировалось ВКП (б), Адольф Гитлер их ловко опередил, напав первым и разбив планы Сталина.

Главная причина сдерживания празднования была та, что после войны были мужчины -- реальные ветераны, фронтовые волки, которые "хлебнули" все “прелести” войны и бездарного руководства. Они прошли через огонь, и их дух сломить было уже не так просто, партноменклатуру фронтовики презирали. Им было в 45-м лет 30-40, и больше. Если им напомнить про праздник связанный с войной, в которой погибли миллионы – тебя могли реально убить. Среди этих людей были контуженные, покалеченные и хорошо помнили "заботу Отца всех народов" Сталина и партии о них, как на линии “Вотан”, на форсировании Днепра (где потонуло около трехсот тысяч, в основном украинских новобранцев, с кирпичом вместо оружия), помнили Ржев и Волхов и многое другое. Так вот, как раз, через 20 лет, ряды этих самых ветеранов с ранениями и подорванным здоровьем уже значительно поредели, а остались интенданты, тыловые крысы НКВД-МГБ и особисты СМЕРШа вместе с свежеиспеченными 18-летними зеленоротыми ребятами, что попробовали войну только в конце в 1944 и 1945 годах. Вот тогда и было принято решение праздновать 9 мая.

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Козак, розум

Україна перемогла російську агресію на Сході, зупинивши російські війська. Це дійсно, неймовірна перемога, як згадати, що з палками вийшли українці на захист держави проти вишколеної світової потуги, що періодично у „локальних” війнах перевіряє сили найбільших потуг світу. Але, переоцінка себе може і зашкодити. Амбіції – добро, але не надмірні. 

Якось так склалося, що останнє тисячоліття українці ріжуть один одного з приводу „з ким дружити!” З цим на часі щось робити. Проти моноліту „запутіна”, українці „чудять”.

Одні намагаються підлащитися до загарбника розмовляючи його мовою. З рук агресора, самі себе називають хохлами, або казаками. При цьому, багато українців переконані, що їх не відрізнити від загарбника, намагаються „увійти в долю” на рівних. Пересічні загарбники тішаться з того підлабузництва, вдаючи, що його не помічають до пори, до часу.

Другі намагаються прислужитися знищуючи братів своєї нації сподіваючись, що його дітей загарбник буде поважати як дітей своєї нації.

Треті сцать читати історію власного народу, або читають написану катом і довіряють тим політикам, що гучніше кричать, або лагідніше стелють, чи копійочку дають.

Четверті стидаються розмовляти українською, аби її не „псувати” і не соромляться користатися мовою агресора, підтримувати загарбника економічно, читаючи його газети, журнали, книги, заходячи на його сайти в інтернеті. Тим самим допомагають РФ назбирати кошти на „гуманітарні” конвої зі снарядами та мінами.

Оплот, технологія

І що маємо. На дворі третє тисячоліття, завтра з мумії наука зможе відтворити людину, вже скоро людей, або їх окремі органи вирощуватимуть в пробірках на запчастини, а багато українців досі не осягнули навіть трагедії Богдана Хмеля, Симона Петлюри, Михайла Грушевського, науку Івана Франка, Тараса Шевченка, не оцінили жертовність Євгена Коновальця, Степана Бандери, Петра Дяченка, Миколи Міхновського і  сотні тисяч їм подібних. Воістину на плаху йдуть і діточок своїх ведуть.

Санкції, які, можливо, трохи стримують РФ, можуть протриматися до літа. Все. Тому питання, що має вирішитися: бути українцям господарями на своїй, богом даній землі чи зникнути – як ніколи на часі! Тим часом, більшість сподівається на Захід або Схід, ніби не розуміючи, що з чужого корита ситий не будеш, чи на продовження санкцій держав Світу.

Та санкції проти Путіна може ввести не лише Президент. Президент у демократичній державі боїться бігти попереду нації, бо не кожен має рішучість батька Хмеля. Санкції, конкретно проти Путіна може ввести кожен українець хоч сьогодні. Заодно і відчути на власній шкурі що то за холера – санкції. Передусім, це не слово порожнє, це праця яку Людина, чи держава не бажаючи робити, через лінощі, часові чи фінансові втрати, але мусить робити, бо обіцяла, інакше смерть, їм – політична, українцям – фізична. То є трохи різниця. Тому у санкціях саме ми, українці повинні бігти попереду Світу! Навіть випереджаючи власну владу. Путін прийшов захистити /каже, підтримує/ російськомовних, яких в Україні мільйони. Коли бажаємо аби війна не докотилася до нашої хати, зробімо найпростішу санкцію проти агресора – перейдімо на українську мову в побуті, а згодом і на роботі. Це не просто, але легше, ніж Америці ввести санкції проти РФ. Хоча, багатьом, цей перехід буде коштувати лише трохи часу витраченого на зауваження сусідів. Буває, нема часу вести роз’яснювальну роботу, або щоб не „метати бісер”, можна відповісти, що книжку українську читаю, тому й розмовляю українською, бо перейти з мови на мову не просто. Так і Америці, чи Франції не просто втратити мільйони доларів через якогось Порошенка. Це найпростіша санкція, з тисяч можливих, яку може, відносно легко, здійснити  ледь не кожна фізично здорова, молода, не хвора людина. І все.

Залишиться лише копнути загарбника аби пощез з його брехливим захистом язика з тих споконвічно українських земель, де якраз мова і потребувала захисту.

Так завжди, коли власні політики держави є ідіотами, тому нездатні осягнути важливість забезпечення прав громадян на вивчення  державної мови, як і важливість застосування її у галузях відпочинку і професійної діяльності, то цим користаються політики сусідніх держав і дерибанять територію, економіку, поливають міста і села, людей свинцем. Дурні вважають – останній може відрізняти мову від язика. Ну-ну.

Загарбника необхідно нищити на всіх фронтах, мовному, духовному, ментальному, історичному, економічному, літературному, фонетичному, релігійному, технологічному, організаційному, культурному, інноваційному, мобілізаційному, інформаційному. І вести ту війну, на своїх фронтах мають усі громадяни України – або, вони втрачають громадянство фактично чи юридично.

Адже громадянин – Особа, що захищає державу!

Перемогою РФ в інформаційній війні можна вважати той факт, що не всі громадяни України бачать агресію РФ, не всі вірять Києву. Тобто Україна фактично втратила величезну кількість власних громадян, що лише на папері вважаються громадянами України.

На вулиці третє тисячоліття. Мілітарна міць держави, як показує життя, знімає багато питань, але не всі. На мілітарному фронті держава може перемогти остаточно, лише за умови, коли на інших фронтах буде перемога.

Пам'ять, мова

Дуже важливо підтримати фронт (АТО) зброєю, одягом, словом, вірою, мовою, людьми, духом, фільмами, вшануваннями, віршами, піснями. Все в руках ваших, у руках простих українців. З власної волі, чи за примусу тисячі українців в холод і вітер мусять не лише вижити фізично, але й перемогти ворога духовно в зоні АТО. Коли ворог бачитиме за спинами оборонців України моноліт, йому не буде сенсу витрачати кошти на військові дії. України кращі сини зупинили страшну міліарну машину споконвічного ката України.

Завдання усіх синів і дочок України стати монолітом! Маємо закріпити ту перемогу добровольців, волонтерів, воїнів власними зусиллями, настроєм на перемогу!

Так переможемо! Лише так)))

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}