хочу сюди!
 

Элла

44 роки, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 40-54 років

Замітки з міткою «молодь»

Кіш «Молода Січ» проводить заняття зі стрілецької підготовки


Анатолий Шеремет

27 жовтня в Запорізькому коші дитячої та молодіжної козацької організації «Молода Січ» проводяться заняття з стрілецької підготовки. 


Передайте інформацію своїм знайомим. Пам’ятайте про переведення годинників на зимовий час. 
Подробиці телефоном Шеремет Анатолія.
066-202-32-37, 096-481-78-22
Електронна пошта (E-mail):
[email protected]

Українська молодь шукає кращого життя на плантаціях за кордоном

Серед молоді дедалі популярнішими стають поїздки за кордон на сезонні заробітки — на ягоди, гриби, плантації і фабрики. Українці готові на все, аби отримати зарплату в євро. Та скільки можна заробити і які умови праці чекатимуть за кордоном?

Молодь з престижною вищою освітою, такою як економічна, їздить на заробітки до Польщі. Кажуть, там заробити можна від 9 тисяч гривень за місяць. Робота на птахофабриці, або у готельному бізнесі. Найпопулярніші вакансії — адміністратор у готелі, кухар, збирач врожаю. За дві сотні євро турфірма допомагає влаштуватися збирати полуницю.

Та не все так райдужно — мрія багато заробити може завести у рабство. Найбільше ризикують ті, хто їде неофіційно, за туристичною візою.

Радять після прибуття на місце праці одразу ж піти в українське консульство і стати на облік, повідомити родичів, де і з ким мешкаєте й уважно прочитати договір.

Гнила молодь

Був випадок, при знайомстві з дівчиною, спілкувались, зустрічались за чашкою чаю, і в якийсь момент заговорили за незайманість(обом по 20 років), про те що вже нема незайманих дівчат. Як виявилось, вона була цією самою незайманою особою, і з її слів я зрозумів що краще вона займеться оральним та анальним сексом, лиш би залишитись незайманою, і щоб потім її "єдина любов" змогла нею гордитись. Тобто займатись різними видами сексу(окрім вагінального) з будь-ким, лиш би не втратити "квіточку" це нормально? Де пристойність, чесноти? Що не так? Чому я так пізно родився?

постноворічне (

В таких випадках я не знаю, в якому кутку моєї душі видобути співчуття, при всьому бажанні бути людяним і відчувати бодай крихту жалю. Тут, здається, Бог знає, що робить. Має ж існувати якийсь природний процес самоочищення людства від людського "сміття".

Але можна піти далі і запитати, на чиїй совісті це огидне закінчення цього повністю позбавленого сенсу "життя". Адже навіть життя (та специфічний спосіб його завершення) мусульманки-смертниці має більше сенсу.

Так само, як не схильний жаліти, я в найменшій мірі схильний винуватити цю молоду особу у власній смерті. Просто в цьому випадку наше квітуче суспільство з його "демократичними" інститутами, прогресивними радіо-телебаченням, інтернетом, виявилося вправним учителем. А Вікторія - напрочуд старанною ученицею у засвоєнні нелюдського модусу життя. Що ж, лишається привітати її, не знаю, чи з першою, але певно з останньою перемогою у цій науці.

А ось кого мені шкода.
Живих, що марнують життя у подібний спосіб. Поки що живих...

Iван Франко: "одвертий лист до галицької молодежі"

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"



Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з од-ноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть сві-тлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого пись-менства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять ви-давати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих на-ших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормаль-ним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного по-рядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойо-ву лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса му-сить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з за-кордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне на-вчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї сус-пільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 
________________________________________

1 Покост – оліфа, лак (пол). 
2 Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3 Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4 Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5 З походження українцем, руської нації (латин.). 
6 Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7 І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8 Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внут-рішніх справ О.Г. Булигіним. 

Най шляк тебе трафить


Спостерігаючи за сучасною молоддю, помічаєш багато цікавинок, що свідчать просто якусь справжню ЕПІДЕМІЮ невпевненості у собі та слабкості! Всі ці намагання здаватися злішими та страшнішими, що панують в сучасних мотивах… Ніколи людина, впевнена у собі та сильна, не буде поводити себе подібним чином, оскільки сильний навпаки завжди готовий до боротьби, до бою, не проти зайвого разу прокачати кулак, якщо доведеться. Тому він навпаки намагатиметься заволікати, аби отримати нові перемоги і трофеї. А не втікати, уникати, шляхом відлякування й блефу.

Саме цим я пояснюю таку велику кількість чорноти у творчості, пануючої в сучасному мистецтві. Все це слабкість, бажання здаватися зліше і страшніше, аніж насправді є; блефуючі спроби залякати параноїдально уявного ворога-злодія, ще раніше, ніж він насправді з’явиться. Спроби викликати повагу до себе за ту силу, якої немає насправді.

Всім цим себе видає слабке комп’ютерне покоління. Якого рознесло від пундиків під час ігор біля екрану. Якого давно вже трафила прогресуюча гіподинамія.

 

Всі хочуть здаватися сильними, але натомість обирають роль заляканої тваринки, яка здибилася, насупилася й шкіриться.

Нудьга.














До чого готують українську молодь?!

Парадокси державної політики України у сфері виховання дітей і молоді.

 

Як відомо, існуючий рівень культури, освіти та виховання громадян визначає досягнення держави на перспективу. У будь-якій країні світу в державній системі освіти немає бездержавного безнаціонального виховання громадян. Виховання завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави. Виховання не може бути безнаціональним – воно є саме національним.

Україна – це унікальна держава козаків. Саме такою її знає весь світ і саме так себе ідентифікує більшість її громадян. У певні періоди своєї історії, коли українцям вдавалося звільнитися від поневолення іншими народами, вони перше що робили – відроджували свої звичаєві суспільні відносини і запроваджували державну систему виховання українського козака – захисника України та її народу. Так було завжди і так само повинні діяти українці в сучасній Україні в наш час. Весь світ знає про величезні економічні, воєнні та культурні досягнення українців часів Гетьманату, про стрімке відродження козацьких традицій і героїчного образу українського козака у часи української революції початку 20 ст.

У часи поневолення України Росією українців лише використовували для
її потреб і тоді зовсім не було місця для ідей відродження козацьких традицій
та української державності. У часи існування Радянського союзу широко застосовувалися методи масового системного виховання молодого покоління громадян – «строителей комунизма». Великий виховний ефект давали масові «Всесоюзные игры «Орленок» и «Зарница», які виховували дисциплінованого виконавця волі «великой партии» і «стойкого борца за светлые идеалы великого будущего», який був би «
всегда готов» виконати будь-яке завдання «советского правительства» на території будь-якої країни світу. А головне, такий «боец» не мав права думати, а тим більше, задавати питання. Будь-які заперечення з боку «бойца» сприймалися вороже, такий «боєц» оголошувався «предателем Родины»
і підлягав знищенню.   

Нині українці мають власну державу, яка вже більше 20-ти років намагається опанувати внутрішню і зовнішню ситуацію і виробити єдино правильну модель свого розвитку. Але напрацьований за багато століть негативний досвід державного управління, наслідки геноциду українського народу, демографічні зміни, державна і партійна школи нинішніх чиновників, створюють ситуацію, коли майже неможливо створити ефективну державну українську навчально-виховну систему для дітей і молоді в державній системі освіти. Є намагання  використати величезний виховний потенціал попередніх поколінь українців,
але існує опозиція до такому підходу, яка прагне повернути виховну систему советського часу.

Таке своєрідне повернення «советського часу» відбувалося при правлінні Януковича-Табачника. Ми пам’ятаємо ганебні дій тої влади, яка піднімала червоні прапори неіснуючої імперії при відзначенні історичних дат, проводила паради Червоної армії вулицями українських міст, святкувала чергову річницю «початку Другої світової війни».

Але все ж таки ніяка директива влади не може заборонити громадянам бути українцями, жити і виховувати своїх дітей по-українські, звіряючи свої прагнення
з еталонами козацько-лицарського виховання. В Україні з 2003 року
в навчальних закладах запроваджується Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра "Сокіл" ("Джура"). Виховна програма цієї гри передбачає активізацію національно-духовного виховання молоді і підвищення рівня її готовності до захисту Батьківщини. Для її активізації у 2008 році козацькі та молодіжні патріотичні громадські організації створили громадський Головний штаб гри, який розпочав організаційну роботу з проведення заходів гри по всій Україні в школах, в районах, в областях. У 2009 році було проведено всеукраїнські фінальні змагання в Києві, в наступні роки – в Закарпатті та на Черкащині. Що дало дуже позитивний резонанс як у молодіжному середовищі, так і серед козацьких організацій, а також на рівні центральних і місцевих органів державної влади.
До реалізації цієї програми активно долучилися козацькі та інші патріотичні організації по всіх областях України. Успіх у реалізації цієї програми засвідчив органічне сприйняття українцями виховної системи, яка сформована саме на основі досягнень козацької педагогіки та психології. Але державні органи категорично відмовляли у цільовому державному фінансуванні Всеукраїнської гри "Сокіл" ("Джура"). Основні  фінансові витрати на проведення заходів лягли на козацькі та інші громадські організації – тобто на організаторів цих заходів,
а також на батьків і дітей.

Ще гіршою ситуація стала з приходом до влади Януковича-Табачника.
У 2011 році було запроваджено іншу виховну програму для шкільної молоді – було відновлено «советську Зарніцу» і для неї заклали фінансування з Державного
і місцевих бюджетів. Тобто Зарніца отримала завдання «заглушити» розвиток «Джури». Ці дві виховні програми діють і нині одночасно в середніх навчальних закладах, заходи проводяться в один і той самий час, тими самими організаторами і за участі тих самих дітей. Різниця є лише в тому, що Зарніца фінансується,
а Джура – ні!

Зробимо короткий аналіз змісту цих двох виховних Програм. 

Всеукраїнська військово-патріотична спортивна гра «Зірниця» згідно з Методичними рекомендаціями, схваленими листом від 24.03.2011 р. № 1.4/18-Г-182 «для використання в загальноосвітніх навчальних закладах», складається з двох частин:  

1. Конкурси та спортивні змагання:

- конкурс строю та пісні;

- воєнно-історичний конкурс з питань воєнно-історичної та військової тематики;

- вогнева підготовка;

- метання «гранати»;

- долікарська допомога;

- топографічна підготовка;

- спортивне змагання.

2. Воєнізована естафета «Десант». «Форма одягу учасників естафети: польова форма камуфльованого забарвлення, головний убір. При собі учасники мають макети автоматів і протигази. Згідно з положенням усі команди-учасниці (загони) є «підрозділами спеціального призначення, закинутими в тил супротивника для збору розвідувальних даних та знищення замаскованого командного пункту».

У грі «Зірниця» немає ні слова про відродження українських козацьких традицій і запровадження державної системи виховання громадянина – захисника України та її народу. Але ж саме ці два параметри є визначальними
і саме вони дають відповідь на запитання, яким має бути українець у найближчі десятиліття!

Якщо «метою гри «Джура» є виховання юних патріотів України на засада національної гідності, високої самосвідомості та активної громадянська позиції, здорового способу життя духовно багатої та фізично розвинені особистості»,
то метою гри «Зірниця» є лише «формування почуття патріотизму
у підростаючого покоління та набуття школярами знань, умінь та навичок, необхідних захиснику Вітчизни». І все! І ніякого взагалі виховання!
Лише «формування почуття» і «набуття знань, умінь та навичок»! Навіть не військова людина зрозуміє, що це – методика підготовки солдата і, у першу чергу, солдата-диверсанта.

Крім «Зірниці» у 2013 році наказом трьох міністерств: Міністерством освіти і науки, Міністерством оборони та Міністерством внутрішніх справ було затверджено Програму патріотичного виховання учнівської та студентської молоді в навчальних закладах України та План заходів Естафети Перемоги на 2013-2015 роки. Ця програма передбачала: «підвищення ролі кадетського руху України в державі та суспільстві, подальше впровадження Концепції кадетської освіти та виховання в Україні. Удосконалення системи кадетської освіти, розширення мережі кадетських навчальних закладів», «проведення Всеукраїнської військово-патріотичної спортивної гри «Зірниця», «проведення Естафети Перемоги, присвяченої визволенню населених пунктів України від німецько-фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «організація участі учнів загальноосвітніх навчальних закладів, студентів, курсантів та слухачів вищих навчальних закладів, творчих колективів та військових музичних підрозділів у військово-музичних фестивалях «Сурми Конституції», «Сурми незалежності», «Віват Перемога», «Війна і Мир», «Спаська башта» та ін.

Тому з цього аналізу випливає дуже простий і дуже небезпечний висновок: на державному рівні за «реанімованими» советськими програмами у 2011-2014 роках українську молодь готували до нової війна!?

 

14 червня 2014 року в Києві відбувся Форум українських справ «Патріотизм – основа національної безпеки». У Форумі взяли участь народні депутати, державні діячі, громадські активісти, експерти з питань військової справи та виховання, вчителі та вихователі навчальних закладів. Було розглянуто два блоки питань: блок 1 – питання безпеки і оборони, шляхи реформування військової організації, участь громадськості у захисті держави; блок 2 – роль держави і громадськості в патріотичному вихованні молоді і дорослих. Учасники Форуму прийшли до одностайного висновку, необхідно терміново закрити всі виховні програми нині діючі в навчальних закладах, які проводять роботу направлену на впровадження в Україні сучасної ідеології Кремля – новий похід на Захід.

Цей новий похід Москва планувала багато років за досвідом «наступу Червоної армії від Сталінграду до Берліна (1943-1945 рр.)». Москва в черговий раз прагне «дійти до Ламаншу», як це вона здійснювала у 1918  і у 1945 роках. А Україна в черговий раз стоїть на її шляху закриваючи собою Європу. Але Москва своїм «Русским миром» демонструє особливі плани щодо України і українців. Вона намагається перетворити Україну на «исконно русские земли» і поглинути їх Росією, а українців «переробити» в росіян і спрямувати їх «в освободительный поход» на Європу. Саме так було у 1918 році і у 1943-1945 роках, коли до складу Червоної армії були призвано мільйони українців. 

 

За ці півроку Україна і українці змінилися. Майдан змінив владу і світогляд громадян. Ми самі повинні навести порядок у своїй країні. Ми повинні створити цілісну загальнодержавну систему національно-патріотичного виховання молоді, яка б ефективно здійснювала підготовку громадян – патріотів української України.

Нині діючою Концепцією національно-патріотичного виховання молоді, яка була затверджена наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України, Міністерства культури і туризму України від 27 жовтня 2009 року № 3754/981/538/49, передбачено, що «В основу національної системи патріотичного виховання покладено національну ідею, як консолідуючий чинник розвитку суспільства й нації в цілому. Форми й методи виховання базуються на народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології. Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинена національно свідома, високоосвічена, життєво компетентна особистість, здатна до саморозвитку та самовдосконалення».

Для цього потрібно негайно створити Всеукраїнський Центр патріотичного виховання в системі Міністерства освіти і науки України; створити на базі існуючого громадського Головного штабу гри «Джура» постійно діючий Головний штаб з національно-патріотичного виховання громадян, який очолить посадова особа Кабінету Міністрів України та створити такі штаби в областях (районах) на чолі з Головою обласної (районної) державної адміністрації.

Недалеке майбутнє.

Один Підприємець повернувся на Україну після кільканадцяти років перебування за кордоном. Хотів розбудовувати своє підприємство та почати працювати  у своїй Батьківщині.  Замовлень  в нього було багато, і роботи мали б бути зроблені терміново. Вирішив піти до газети, щоб розмістити оголошення, що шукає людей на роботу. Пішов. В редакції державного видання побачив старенького чоловіка. Запитав у нього:

-- Ви приймаєте оголошення?

-- Так.   

Підприємець здивувався, бо чоловік, на його думку, вже давно мав би бути на пенсії, але сказав:

-- Я хочу розмістити оголошення. Шукаю людей на роботу, на будову - терміново!

-- Ясно - сказав старший чоловік та крикнув -- Маріє! Ходи, хтось прийшов до тебе!

Двері  кабінету поруч відчинилися та на порозі з`явилась жінка, а власне бабуся. Пан Підприємець був дещо здивований - "Та ж їй щонайменше 80 років" - подумав, а старша жінка сказала:

-- Добрий день, моє прізвище Левчук. Марія Анатоліївна Левчук, я займаюся оголошеннями про роботу. Увійдіть, будь ласка, до мене  та сідайте, мені треба на декілька хвилин вийти, але  повернуся якомога щвидше!.

Підприємець увійшов, сів та чекає. Чекає і чекає, а жінки немає. Нарешті, після години прийшла, стала в порозі і подивилая на нього, немов налякана, чи здивована.

-- А ви хто такий? - запитала. Підприємець спочатку не знав, що відповісти. Подивився пів хвилини на жінку і сказав:

-- Та ж ми з вами говорили годину тому. Я хочу розмістити оголошення у вашій газеті. Шукаю людей на роботу. - Жінка подумала та враз  посміхнулася несміливо і сказала:

-- Я вас дуже перепрошую. Я забула, що ви прийшли. Вибачайте, але в моєму віці таке часто трапляється. Мені вже 85 років... А щодо оголошення про роботу, мені треба вас попередити - буде тяжко кого-небудь знайти. Але ви самі переконаєтеся.

 - Підприємець продиктував їй, що написати в оголошенні, заплатив гроші, зібрався, щоб вийти і ще запитав:

-- Чи моє оголошення буде у завтрашній газеті?

-- Якщо не забуду, тоді буде - відповіла бабуся.

-- Будь ласка, постарайтесь не забути - це термінова справа!

-- Буду старатися, але пообіцяти не можу - відповіла вона, а  Підприємець вийшов.

Наступного дня Підприємець купив газету і став шукати свого оголошення. Знайшов та подумав - "На щастя не забула, зараз будуть дзвонити кандидати на роботу". І дійсно, тільки про те згадав, зразу подзвонив телефон. І так було увесь день. Зрештою  Підприємець домовився з десятьма чоловіками  про зустріч наступного дня, щоб обговорити умови зв'язані з роботою в його підприємстві.

Зранку, коли Підприємець прийшов до свого офісу, чоловіки вже чекали у  кабінеті.  Він запитав у своєї секретарки:

-- Прийшли?

-- Прийшли, але... - Вона не встигла закінчити, бо Підприємець вже її не слухав. Відчинив двері свого кабінету та остовпів... Не міг повірити в те, що побачив... Чоловіки, дійсно, прийшли, але це були... пенсіонери. Підприємець оговтався та запитав:

-- Ви прийшли на роботу?

-- Так - відповів той, що стояв найближче...

-- А скільки вам років? - звернувся до нього пан Підприємець.

-- Я ще не старий, посеред нас я наймолодший, мені 75 років - відповів той.

Підпрємець подивився на нього, придивився до них всіх та сказав:

-- Але то тяжка робота, на будові. В мене терміни, ви не встигнете зробити вчасно цієї роботи, ви не зможете її зробити. А взагалі, ви мали б бути на пенсії...

-- Ви нічого не знаєте? - Обізвався один із дідусів -- То ж в нашій державі нема вже пенсій. Всі працюють до кінця життя або доти, доки ще можуть що-небудь робити.

Підприємець подумав та сказав:

-- Я нічого не розумію, ви кепкуєте з мене. Ідіть звідси, ви не зможете працювати на будові. Що тут відбувається? Не було мене якийсь час на Батьківщині, а  повернувся - застав якісь дивні речі...Йдіть собі додому, ван не правати, а вже відпочивати пора.

Пішли. На другий день ситуація повторилася. На третій день - те саме. Підпрємець  вже почав боятися, що й справді не встигне зробти дорученої роботи і  доведеться платити великий штраф. Що ж було  робити? Вирішив, що візме тих дідусів на роботу.

З самого ранку дідусі  почали працювати, хоч працювати - це за велике слово. Протягом всього робочого дня не зробили майже нічого. Один зразу, коли прийшов, ліг спати. Другий пішов кудись та не повернувся - забув дорогу назад. В іншого заболів хребет - впав на землю та треба було покликати швидку. Інші намагалися що-небудь зробити, але не було в них сили, щоб носити тягарі... Для  Підприємця день був зовсім невдалим. Замість улагоджувати різні, вкрай важливі справи, він мусив працювати разом із дідусями, щоб хоч що-небудь було зроблено. Коли після роботи, виснажений, прийшов до дому, майже плакав. "Що мені робити?" - думав. " Не зроблю цієї роботи, доведеться платити штраф, навіщо я повертався сюди?". Взяв пляшку горілки, сів та увімкнув телебачення, щоб подивитись новини. Почув щось таке:

"Наша держава невдовзі розориться. Батьківщина тоне. Наш борг перевищиує уяву. Не встигаємо будувати нових доріг, не будуємо нових домів, ніхто не хоче вже в нас інвестувати. Праця до кінця життя, без пенсії нічого  не дає, старші люди не мають сил працювати. Це майже кінець. Нема вчителів, нема лікарів,  нема молодих людей, які могли б піднести нашу державу з колін. Проведення Євро 2012 на території нашої країни  під великим сумнівом.." Підприємець був шокований!  Налив скланку горілки, випив, налив другу - теж випив. Вирішив дізнатися в чому річ. Подзвонив до свого друга:

-- Привіт, Дмитро!  

-- Привіт! Ти повернувся із-за кордону?

-- Так. Скажи мені, будь ласка, що тут відбувається? В чому річ з тими пенсіями? Я не в курсі. Не можу збагнути про що йдеться.

-- Ти повернувся... А я казав Тобі - залишайся, не повертайся, не відкривай в нас підприємства, бо розоришся. А Ти мені не вірив.

-- Але що сталося? - пан Підприємець був розхвилюваний. Налив собі ще одну склянку горілки та випив.

-- П'єш? - Запитав Дмитро -- Горілка Тобі ні в чому не допоможе, краще - втікай звідси! Тут вже нема ніякого майбутнього, наша держава на самому дні. А буде ще гірше! Я вже спакувався та завтра буду їхати - поки ще можна виїхати, поки ще в нас є водії...

 Підприємець не міг зметикувати про що його друг говорить. Був вже спокійніший, завдяки горілці, але почував себе дивно, чогось боявся. Нарешті запитав у свого друга:

-- Скажи мені, будь ласка, що відбувається? Чи це якась війна, чи що?

-- Яка війна? Просто нема в нас кому  працювати. Майже зовсім  немає  молодих людей, залишилися тільки пенсіонери.

-- Як то пенсіонери? А де всі? Що? У вас була якась епідемія? А що з Євро 2012?

-- Ні. Просто молоді виїхали за кордон. Особливо до Польщі, там працюють, між іншим, на будовах стадіонів на Євро.

-- Всі виїхали??

-- Ні. Ще не всі.

-- Тобто де ці, що не виїхали, чому вони не працюють?

-- В них нема часу на такі дурниці, як праця для Батьківщини. Вони увесь день стоять під консульствами...

-- Але чому!? Нащо вони там стоять!?

-- Чекають в черзі... Щоб отримати документи на виїзд...  

********************************************************************************

НАША СЛАВНА УКРАЇНА
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай,
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години
Ми для неї живемо.
На Вкраїні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.
В. Самійленко

Три завдання для сучасної молоді

“ Хороше рішення — результат досвіду. А досвід — результат поганих рішень. ”
     Уолтер Рістон



 Три завдання для сучасної молоді



Мирослав МАРИНОВИЧ


Завдання перше: створити політичну альтернативу

Результатом Майдану не стало творення нової політичної сили. Спроби її створити, звісно, були, але з різних причин не вдалися. Майданівські лідери пішли у владу, влились у старі міхи й, напевно, роблять багато доброго, але вони не створили необхідної альтернативи. Тож я очікую — і тепер не тільки від еліти Майдану, а від усіх молодих лідерів, — що буде знайдена розгадка феномену, в який включені ви всі.

Чому молодь не хоче йти до великих вертикальних партій? Бо вона там розчиняється. Партія «тієї, з косою» чи «того, з вусами» — не важливо. Ви приходите до партії — вас немає.

Нинішня молодь уже не є молоддю homo soveticus, яка не мала індивідуальності й не цінувала власну гідність. Вона не хоче розчинятись на догоду комусь, хто стоїть зверху. Тому ми маємо ситуацію, коли молодь воліє проявляти себе в соціальних мережах, а до великої політики йти не хоче.

Я вважав, що такий феномен є наслідком нашої одвічної української хвороби — отаманщини, поки не висловив свою думку на засіданні National Endowment for Democracy у Вашинґтоні. Там мені сказали: «Ні, дорогенький. Це не український феномен, він стосується всієї цивілізації». І під час «Революції парасольок» у Гонконґу, і під час руху Occupy у Сполучених Штатах Америки — всюди молодь не хоче визнавати одного потужного лідера, коритись йому. Молодь усюди хоче проявляти індивідуальність і свою власну візію.

Отже, питання перше: як зробити так, щоб водночас і пошанувати цю вашу (молодих лідерів. — Z) характерну рису, і увиразнити присутність молоді в політичних структурах? Адже якщо ви не будете впливати на процес прийняття рішень у державі, вам зададуть такого життя, якого ви не стерпите.


Завдання друге: субідентичності повинні співпрацювати

Можливо, ви чули про «Ефект Медичі». Він так називається, бо описує феномен, який стався в Італії в епоху правління роду Медичі. До тодішньої Флоренції з'їжджалися представники різних видів мистецтва, заходили до таверн, частувалися, спілкувались, ділились новими ідеями. І від цього міждисциплінарного поєднання, на стикові різних ідентичностей, які аналізували спільну проблему, відбувся творчий спалах: кожен митець отримав нові ідеї і, як результат, процвітало мистецьке життя Флоренції.

Я прочитав про «Ефект Медичі» недавно, але відчуття, що саме це потрібно Україні, в мене є давно. Територія нашої країни є природним місцем зустрічі різних субідентичностей: галичани не подібні до слобожанців, слобожанці до волинян… Кожен наш реґіон — окрема субідентичність.

Отже, питання друге: яким чином зробити, щоб усі наші субідентичності зустрілись за умовним круглим столом і змогли вільно, з пошаною говорити одна до одної, не претендуючи на те, що хтось є кращим чи правильнішим українцем?

Кожен, хто був на Майдані, бачив, яка креативність, які духовні розкоші виникали саме завдяки зустрічі представників різних реґіонів. Подумайте над проблемою ви, бо моє покоління вже того не реалізує — воно сповнене стереотипів про те, хто кращий, а хто гірший. Ваше покоління ще не має цих стереотипів, тож ви можете створити «Ефект Медичі».


Завдання третє: брехня не може дорівнювати правді

Сьогодні лідер повинен вирішити одну з найважливіших проблем часу: неспроможність відрізнити правду від брехні.

Чому зараз люди неспроможні розрізнити ці дві речі? По-перше, тому, що ми є людьми постмодерну, а постмодернізм народився з уявлення, що ніхто не має абсолютної правди і всі частково праві. І якщо ми хочемо встановити правду, мусимо зібрати всі опінії — тоді правда буде десь посередині.

Що стається, коли до такої системи приносять цілковитий фейк, свідомо сконструйовану неправду? Цю брехню починають розглядати як повноцінну опінію, що має таке саме право на існування, як «часткова правда».

По-друге, за часів моєї молодості можна було почути правду, якщо обійти «глушилки», поставлені Радянським Союзом, притулити вухо до радіоприймача й послухати, скажімо, «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». В тому, що я чув, я міг упізнати правду. Тепер, коли інформація циркулює вільно, в час, коли є інтернет, чому росіяни неспроможні встановити правду в російсько-українському конфлікті? Бо вони сприймають правду, яку їм говорять українці, як свідомий злий намір їх обдурити. Путін і Сурков придумали геніальну річ: коли знівельована спроможність людини самотужки розрізнити правду і брехню, «глушилки» не потрібні.  

По-третє, брехню або дурницю можна леґалізувати, передусім у соціальних мережах. Недавно в американській пресі я прочитав блискучу статтю про закономірність, яка ще десять-двадцять років тому чітко діяла в суспільній системі: якщо хтось вихопився з дурнуватою тезою, достатньо було двох-трьох авторитетів, що виступили б із спростуванням, і вже ніхто в ту дурницю не вірив. Тепер, коли один запостив на фейсбук цілком мудру думку, а другий — або цілковитий фейк, або дурницю, в яку він щиро вірить, починається дискусія. І обов'язково знаходяться люди, яким подобається друга, дурнувата теза. Вподобання, поширення, «підтримую його» — і все, дурницю леґалізовано.

Не можна, щоб світ залишався в такому стані. Мусять знайтися лідери, які будуть приймати правильні рішення, і вони мають приймати ці рішення на основі правди.


*Думки, виголошені на зустрічі в межах Зимової школи лідерства, яка 10–14 січня 2017 року тривала в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету.
До публікації підготувала Анастасія Стьопіна
03.02.2017
http://zbruc.eu/node/61837