Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

 

Каста «вори»

Вони навіть гадки не мають, що насправді не всі такі як вони, бо думають, що всі однаково брешуть та приховують, крадуть та наживаються на тому, що криво лежить. Така людина зазвичай хвора на клептоманію – вона не може не взяти того, що, на її думку, можна безкарно вкрасти. Навіть коли в неї повна кишеня цукерок, вчора вона обжерлася цукерок до ригачки та їй досі нудить від солодкого, вона все одно візьме чужі, якщо їй трапиться нагода. Потім викине, але візьме, бо не зможе не взяти.

Але це коли вже крайній випадок. В середньому ці люди просто постійно брешуть, бо вважають що не брехати це не нормально. Та постійно, постійно беруть крадькома щось чуже.

І все життя в них вибудовується за цими принципами. Усі відносини залежні від цих їхніх принципів. Їх постійно тягне на чужих чоловіків, або на чужих жінок. Такі люди, наприклад, постійно закохуються саме у заміжніх. Вони часто настільки захоплені спостереженнями за тим, що в когось щось краще, що забувають про своє власне, навіть коли воно було у рази набагато кращим. Такий може відбити чиюсь дружину, а потім помітити, що своя власна, що вже пішла назавжди, якраз була тією людиною, з якою він був щасливим.

На робочому місці така людина завжди заважає іншим. Бо вона не може зосередитися на власній справі, тільки через те, що весь час зайнята спостереженнями за успіхами інших. Така людина може красти на роботі матеріали, ідеї, чиїсь роботи, гадаючи, що на цьому виграє, але насправді руйнує і собі життя і все навколо себе.

Якщо вони не можуть з якихось причин реалізовувати себе у крадіжках, - це виливається в інші сфери примарної швидкої наживи. Азартні ігри, наприклад.

Ці люди поважають в інших якості, які тільки їхній касті зрозумілі: якісь там «поняття», «блатна» манера спілкування, відповідні жести тощо. Хитрість та підлість – їхні улюблені ознаки.

Характерна ознака – напускна бравада, та вдавання героїв, але разом з тим боягузтво, бо постійне очікування бути викритим додає у їхню кров адреналіну. Через цю вдавану браваду та вдаваний героїзм, характерну сміливість, можуть ставати прикладом для наслідування.

(читайте далі у наступній замітці)

До річниці 30-го листопада перемоги Революції Гідності присвячую

Вибори депутатів до Верховної Ради України відбулись і дали сповна успішний результат, який вартує обговорити. За 23-ри роки буття незалежної України це вже Верховна Рада 8-го скликання, що є значимим показником школи парламентаризму для українського народу
Найперше для мене є важливим у цих виборах – свідома активність основної кількості виборців у тому, що голосуючи за свій вибір вони не ставили собі за мету виявити свій негатив проти когось і чогось. Тобто вибір не як протест, коли якби голосую за щось не тому, що воно мені подобається, а тому що я проти іншого. Одним словом класика жанру: вибери з двох зол краще, хоча зло кращим не буває і тому казали про «обрати менше зло». Але зло все одно лишається злом! І це зле, що є така дилема під час виборів: вибирати з двох зол менше! Нарешті вона скінчилась і ми обирали те, яке вважали як добре, як потрібний позитив для поступу держави і себе особисто. То є дуже і дуже важливо, навіть якщо хтось визнає потім, що помилився. Сам підхід важливий: обирати добро! Обирати кращого з кращих, а не кращого з гірших.
Важливо також, що обрано парламент не ворожнечі й протистояння регіонального характеру, що раніше  постійно ділив ВРУ і всю державу на два ворожі табори, а що кожна з партій представляє певний прошарок з усієї України, як і має бути. Зрозуміло, що є регіональні пріоритети в кожної з політсил, але в цілому вони загальнодержавні за обранням, що також дуже і дуже важливо. На тому базується державна унітарність: єдність в комплексі всезагальних інтересів, а не суто користь для свого і тільки свого клану, окремого клаптика землі та обістя.    
Нарешті голосування до ВРУ показало ще один важливий доказ європейського спрямування України, а отже правдиву перемогу Євромайдану, як виразника і захисника волі українського народу. Легітимність новообраного Президента України доповнила переобрана і тим сповна легітимна Верховна Рада України. Відбулось найкраще пошанування пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх тих, хто страждав і виборов право українського народу не правдивий самостійний цивілізаційний поступ.
Тепер пройдемось по деталях. Найголовнішою з них є те, що вибори пройшли в загальних обрисах чесно і їх результат є правдивим відтворенням реальної ситуації в країні на даний час. В такому досягненні значною мірою є співпадіння політичної волі влади і всього українського народу. Зокрема були прийняті закони про посилення відповідальності включно до кримінальної за неправомірні дії під час виборів. Особливо мене втішило поява законодавчої  відповідальності за підкуп виборців не тільки організаторів, але і самого виборця. Правильно: погодився продати свій голос, прийшов відзвітував, отримав гроші – і в тюрму. Тому що демократія побудована на чесному волевиявленні всіх, а не коли одні чесно, інші – за гроші. Моя думка, що тюрма і зона найкраще місце для самореалізації свого потенціалу всіх тих, хто не має бажання та честі до чесного життя без наглядачів за спиною.
Процес обрання депутатів означає, що людина делегує, тобто – передає частинку своїх прав на керування державою чи місцевого самоврядування іншій людині, як своєму представнику. Все. Продавати це своє право громадянина  тотожно як продавати своїх дітей – то ганьба і безчестя. Абсолютна ницість. Такі люди недостойні стану свободи, що потребує високої самосвідомості та самовідповідальності, а їм, як вже зазначалось, потрібен наглядач за плечима з палицею для лупня за погані вчинки. Свобода і демократія не для рабів, бо у рабів немає поняття честі – воно їм на заваді жити комфортно в рабстві. І навпаки для людини свободи жити без честі некомфортно, а тому ці люди не вчиняють злочину не з остраху отримати покарання, як з небажання жити і усвідомлювати себе нікчемою, шахраєм, злочинцем. Я щиро тішусь, що подібна світоглядна позиція відтепер домінує в Україні.
Пригадую, як я був членом виборчої комісії від Євгена Марчука, отож коли пішло змагання між Кучмою і Симоненком, то при підрахунку голосів у нашій комісії почалися шахрайства, зокрема  в чисті бюлетені замість визнавати їх недійсними  робили позначки за Кучму. Коли я це помітив і зробив зауваження, то мені відповіли: – Так вони там на Сході фальшують значно більше… Для мене, людини з Донецька, яка переїхала до Львова саме в пошуках честі і порядності в житті це було дуже огидно слухати: робити підлість, виправдовуючись тим, що хтось ще більший падлюка... Звичайно, що робити поголос я не став, оскільки в тому не було сенсу: Кучма переміг на Львівщині і без того за 95%. Як і доказів по-суті не мав, але просто подумалось: –  Господи, як довго в нас буде сидіти ще отой «совок»-раб, вихований підлотою радянщини, коли всі як один злочинці і жити по-честі було просто неможливо. Але одна справа, коли немає вибору і зовсім інша –  коли він є. З великою радістю цього разу я помітив бажання провести вибори чесно і що велику роль в цьому зіграла активна позиція молоді, її значна кількість у всіх комісіях та в цілому у всіх виборчих процесах. То є дуже і дуже велика перемога – чесність виборів. Щиро тішився тому, спостерігаючи за підрахунком на одній з дільниць як довірена особа кандидата в депутати, а заодно і зробив деякі висновки.
Найперше, що я вважаю за необхідне проводити перед виборами перереєстрацію партій, а то є суто фіктивні партії на папері, які використовують виключно під час виборів задля різних підступних політтехнологій, тобто «узаконеному обмані». Участь у виборах повинні приймати виключно партії реально існуючі та діючі, тобто при перереєстрації в Мінюсті повинні проводити не тільки реальність членства, але і перевіряти активність діяльності по різних заходах та акціях, що провела та чи інша політична партія. А то проводять жеребкування на виборчих дільницях і стає просто образливо бачити рівність між партіями реально вагомими в суспільстві і «невагомими», тобто які існують виключно в реєстрі. Зауважу, що особисто не проти наявності великої кількості партій, бо вважаю нормальним чим більше учасників у замаганні, але до кожного змагання йде свій відбір учасників і чим вищий рівень змагань – тим відбір прискіпливіший. Тому я згоден з тим, що парламентським партіям надається пріоритетне становище на виборах, а і всі інші партії повинні пройти перереєстрацію перед черговими виборами до Верховної Ради України за партійними списками. Водночас я є категорично проти так званої системи «відкритих списків», яку дуже пропихають тепер деякі політичні демагоги як дуже прогресивну.  По-перше, як я вже не раз зазначав, це значно обвантажить виборця і сам підрахунок, отже рівень фальсифікацій тільки збільшиться. По-друге, я не розумію, як може партія формуватись в своїй діяльності не суто власними членами, а сторонніми впливами виборців. Нарешті, по-третє і головне: а хто завадить реальному лідеру впливати на діяльність членів своєї партії навіть за умови, що він за результатами виборів за відкритими списками опиниться десь унизу чи взагалі «на вулиці»? З того і висновок: на біса той клопіт? Ми вже по вуха набрались дурості «реформ заради реформ», коли від нових змін бардак в державі не зменшується, а тільки збільшується. Досить демагогії! Більше демократії!
Зі сфери демагогії є і теперішні агітки про перемогу «Народного фронту» у виборах до ВРУ, отже і якісь його права на першість у керуванні і формуванні тощо. Перепрошую, але то чиста демагогія включно з посиланням на досвід Європарламенту, тому що наші вибори проходили не за чисто партійною системою, а змішаною партійно-мажоритарною, тому вибори виграє не партія, а найчисельніша фракція! А це однозначно є фракція Блоку Петра Порошенка, тому всім іншим переможцям варто втишити свій апломб, щоб взагалі не опинитись в позиції опозиції. Вкотре ми бачимо цікаву реальність в Україні, що не партійні лідери ведуть маси, а навпаки народ вказує їм кому де бути і що робити. Фактично український виборець після більш ніж переконливого визначення кому бути Президентом України, тепер чітко вказав на те, кому він довіряє Уряд – Арсенію Яценюку. Відбувся всенародний вотум довіри прем’єр-міністру України, з чим і пов’язують перемогу партії «Народний фронт». Що з того буде далі – побачимо. Як побачимо практичну діяльність новообраної Верховної Ради України, якій багато політологів пророкують недовготривале існування, що досить смішно: по роботі буде видно скільки вона проіснує. Може і довго на всю каденцію, а може і півроку не протримається, бо по-суті для цієї Верховної Ради України головне її призначення є війна з Російською Федерацією. Все інше – похідне від цього, отже і вторинне, включно з євроінтеграцією, Донбасом та Кримом. Будемо програвати і занепадати – розженемо вмить, а будемо розвиватись і перемагати – будуть довго.
На завершення скажу, що вважаю кожні вибори як люстрацію для народу, як екзамен і випробування на демократію, на цивілізованість, на самосвідомість, на честь і гідність. За результатами цих виборів я щиро пишаюсь українським народом, бо кожному дано те, на що він справді заслуговує, у тому числі  ВО «Свобода» та КПУ, які не пройшли цього разу до ВРУ, але пройшла феєрично «Самопоміч». Ось де чітко було вказано на те, що люди цінують діло, хочуть, щоб за словами йшов результат, а не нові словесні обіцянки-цяцянки. Так само не спрацював шалений рекламний піар та примітивний популізм Олега Ляшка, що чітко вказує на високу свідомість українського виборця, як і стосовно Юлії Тимошенко результат відповідає змісту. Дуже гарно, на мою думку, що не пройшов Гриценко і Тігіпко – «два чоботи пара», тоді як наявність у ВРУ «Опозиційного блоку» при всіх негативах є позитивним, тому що без опозиції немає парламентаризму як такого. Всі парламентські партії при владі – це можливо, але навіщо?   
За тим можна сказати як за давньою традицією «Король помер. Хай живе король!»: Верховна Рада України 7-го скликання припинила своє існування! Слава новообраній Верховній Раді України 8-го скликання!

Богдан Гордасевич
9 листопада 2014 р.

З технічних причин не міг опублікувати цього в блозі вчасно, але не бачу причин не розміщати взагалі, тому що це не інформаційне повідомлення, а просто роздуми.

 

Психоблошки. Смешное, придуманное мной только что обозначение. Сейчас Вы всё поймете.

Кто бы мог подумать, что столь распространенное выражение «тараканы в голове» придумала в своё время Наташа Королева – молоденькая девчушка в короткой юбчонке прыгающая в экранах телевизоров. Изумительно, правда? Такая бессмысленная, казалось бы, мелочная выдумка, а столь глубокий смысл обрела и нашла своё распространение в разговорной речи.

Но я не могу использовать ее выражение потому, что тараканы – это множественное рассеянное понятие, это когда психобздыка много и оно рассеяно, неуловимо. А мне хотелось бы поговорить о точечных ситуациях, когда какая-то на вид незначительность, кажущаяся мелкой, просто точкой в поле, но на самом деле является как незаметная точка глубокой раны от шпаги – жизненно важным элементом.

 

Итак, психоблошка №1 - психоблошка образования.

Смешно наблюдать за людьми, которые ничего не понимают, но делают вид, что все понимают и все знают, хоть на самом деле это не так. Кажется, такой мелочью! Но задуматься только – почему они так делают, и почему это распространено?

Почему иногда определенные люди делают вид что понимают и знают, когда на самом деле не знают и не понимают исключительно ничего, в разбираемом вопросе? Потому, что боятся задать вопрос. Почему люди боятся задавать вопросы, продолжая при этом оставаться глупыми? Думаю, корни сей психоблошки лежат в школьной жизни. Многим приходилось сталкиваться с ситуацией, когда учительница выпячив глаза кричала во все горло: «А ты что, не запомнил, Петров??!! Мы ж на прошлом уроке это разбирали!!!!» или же «Только что говорили об этом!!!!!», и отказывалась повторять, отвечать на заданный учеником вопрос. Такие крики следуют почти на любой вопрос ученика, и вскоре тот учится подстраиваться под ситуацию, лишь бы не выглядеть тупым, и лжет, что все помнит и все знает с натянутой улыбкой, вкрадчиво впивается глазами в рот учительницы или одноклассника в ожидании хоть малейшей подсказки.

В итоге, мелкая психоблошка выращивает себе гигантское пузо разожравшись в голове этого человека. И, после такой школы, он становится патологически тупым индивидуумом, который постоянно пыжится и пычится нагоняя видимую уверенность в себе и в своих знаниях, но на деле не знает совершенно ничего. А впоследствии, все свои проблемы решает списыванием, взятками, неосознанным подражанием, и воровством чужих работ и идей, продолжая при этом ничего не знать и не разбираться ни в чем.

Удивительно, каких масштабов достигает ареал распространения мелкой и неприметной псхиоблошки №1, ведь для нас даже привычным является наличие одного- двух знающих людей на всем потоке! Мы привыкли к тупой массе, которая вот так хитро формируется элементарным страхом перед вопросами, и перед поиском ответов на свои вопросы. Такая масса людей беспомощна, не способна ни на что. И «маємо те, що маємо», как говорится…

 

Психоблошка №2 – тоже психоблошка образования.

Эта заключается в очень простом моменте. Достаточно выбрать отвратительного дрыща уродца, сделать его умным, изолируя его от пагубной психоблошки №1, то бишь, развивая в этом человечке любознательность исключая в нем страхи перед вопросами, развивая в нем тяготение к решению задач, стимулировать любовь к поиску ответов на вопросы похвалой и наградами (в отличии от других учеников). А потом «ловким движением руки» наречь его «ботаном», стимулировать отвращение к нему большинства, развивать высмеивание этого человечка другими. И - дело сделано! Мы имеем презрение основной численности учеников не только к знаниям, но и ко всем людям, которые что-либо знают! Развитое ложное представление всех умных людей дрыщами-уродцами с презрительным прозвищем «ботан».

Вот вам еще одно разросшееся разожравшееся пузо психоблошки в головах людей, формирующее тупорылую массу. Мало того, что тупую саму по себе, так еще и эффективно сопротивляющуюся изменениям к лучшему, работающую собственными руками на самоуничтожение.

Психоблошка №3. "Какай, детка, какай".

Сильное давление со стороны сферы образования на очень личное дело ребенка - на потребность испражнения.

Детей строго прессуют, запрещают ходить в туалет, ограничивают детей в удовлетворении этой потребности. Особенно по большому. Через высмеивание тех, кто какал. Кто задержался в туалете дольше, чем необходимо для справления малой нужды. Через конструкцию самих туалетов таким образом, что все дети могут видеть что делает другой - по большому или по малому. И во время этих наблюдений друг за другом дети реализуют на какающих все то, чему научили преподаватели показывая как высмеивать и что говорить.
И заметьте - туалеты для учителей всегда отдельные, закрытые дверью, или даже на замок.
В итоге - дети избегают ходить в туалет по большому.
Это приводит к нарушениям, которые проявляются в меньшей подвижности ребенка, к его эмоциональной угнетенности.
Для чего это нужно?
1 - чтоб меньше бегали и прыгали, больше сидели, больше читали;
2 - чтоб меньше кричали, визжали, больше молчали и слушали;
3 - и плевать всем на то, какие в дальнейшем проблемы со здоровьем будут возникать.

Психоблошка №4 "убить словом"

Речь пойдет о самом обыденном для многих. Итак, его величество МАТ. Еще его называют матюк, матюки, маты.
"Словом можно и убить" - фраза, которая когда-то для кого-то стала эврикой и целью разработок в области нейролингвистического программирования.
Вкратце, нейролингвистическое программирование - это все то, что нас чему-то учит на словах, слова вызывающие эмоции. Например, при воздействии определенного слова люди способны пустить слезу, перекреститься, упасть на колени, рассмеяться, растроиться, и... даже умереть. Матами планировалось доводить человека до смерти без физического воздействия. Это гениальное упрощение многих процессов в государстве.
Так, бывали случаи, когда при произношении слова тот, кто его услышал падал в обморок, или даже испытывал сердечный приступ.
Кто-то шибко умный развил эту идею до широких ареалов, в масштабах страны и даже нескольких стран.
Схема действия такова: человек специально воспитывается восприимчивым к этому "оружию". С детства ему внушается страх к определенным словам (к матам). Для этого на эти слова накладываются запреты. Так существует цензура.
Такими методами все мы подвергаемся программированию на определенные слова. И чем послушней, чем идеальней воспитывался человек в этих условиях - тем более он подвержен оружию в виде слов. Слова такого человека могут бить, травмировать, и даже убивать.
Вот, какие, мы, люди, находчивые.

«Ось і маємо», как говорится…

 

Можно и другие неприметные точки глубоких ран на теле нашего общества отыскать, и я это сделаю. Но позже. И, по мере формирования своих исследований в осмысленный вердикт, буду выкладывать их здесь продолжая эту свою тему.

 

Дополнение от 25.10.14.:

Что делать, если Вы столкнулись с явным проявлением описанного в человеке. Вот, несколько моделей способов как "вырулить" ситуацию:

1. Ваша цель дать человеку (ребенку) понять, что ничего страшного не происходит. Вам надо пресечь момент испуга в человеке еще до того, как он поймет, что на самом деле чего-то не знает или забыл, до того, как начнет лгать. Если Вы родитель или учитель, воспитатель поспешите разрядить обстановку и срочно лишить атмосферу злобности и напряженности. Необходимо сохранять спокойствие и дружественность. Скажите, что-то на подобие:
- Почему ты боишься признаться, что не помнишь? Нет ничего в этом страшного. Я все тебе еще раз расскажу.
И ни в коем случае не орите "ты что, забыл?!". Забывать и повторять хоть и двадцать раз - это нормально и даже хорошо.

2. Когда нет паники и дверь в сознание не захлопывается ступором от чувства себя тупым и безнадежным в человеке, то попытайтесь научить его моделировать забытое заново логическим мышлением, выстраиванием цепочки "из этого исходит это" и т.д.

3. Когда преодолели страх перед незнанием, и обучили строить логические цепочки что из чего исходит, то можно вселить осознание того, что решение можно создать заново, и создать вообще альтернативу, а не первоначальный ответ. Пускай, возможно, эта альтернатива подойдет не идеально решению, но зато будет приближенной. И потом можно будет разобрать ее минусы перед правильным ответом и закрепить тем самым уважение именно к правильному ответу.

И запомните. У всего. Решительно у всего на свете есть свои истоки. Ничего не взялось ниоткуда. Любой закон, любая схема и формула имеет свою историю создания и изобретения, свои причины. Заставить заучить, поверить на слово, проще для учителя (меньше времени надо для объяснений), но не проще для ученика. Зачастую ученику не нужна вся родословна того или иного вопроса, но пара-тройка наводящих черт из истории породят отчетливое понимание и ориентировку в вопросе.

Стани станів



Вступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури.   
       
Богдан Гордасевич

19:57 27.09.2014

Більшість людей мені хотілось би назвати трамваями. Рухаються життям ніби колією, завжди незмінним напрямком, будь-який крок ліворуч чи праворуч для них табу. Та які там кроки, коли навіть погляди в інший бік для них неможливі. Не хочуть, не можуть, не знають, що так можна, та й взагалі, що можливо…

Колії це відшліфовані установки. Заздалегідь прокладена дорога. Століттями виходжена стежина, поколіннями відполіровані задирки. Все рівно й просто. Аж настільки, що будь-який вим’яток на шляху настільки неочікуваний, що перебільшується до тера вимірів та здається бідою.

А я, так, ніби стою на узбіччі цієї крихітної колії у величезному світі і збоку споглядаю на трамваї. І бачу настільки більше і так багато, що захоплює подих, і всередині калатає від щастя та від передчуття прекрасної подорожі.

Тільки трамваї ці у відповідь мені мерзенно тріщать, аби не заважала проїзду до їхнього сірого монотонного, завжди однакового життя…

Які лапулі*)) от я, мабуть, помру, і так не дізнаюся, чому люди настільки ворожі і злі? Звідки стільки злості та ненависті???... Беріть приклад з тварин. От вони завжди милі і просто так ніколи не нападають! От, що воно таке Боже створіння, ще не запачкане ніяким вищесказаним брудом, навідміну від людства.

Мужчине хочется быть рядом с мудрой женщиной. Той, которая примет его таким, какой есть, поддержит, попросит помощи, проявит слабость, позволит о себе заботиться, не станет навязывать свое мнение..
И никому не хочется быть мужем «умной», той, которая замучает советами, лишит возможности принимать решения и брать ответственность, для которой собственная правота важнее отношений с другими людьми.

Чем мудрость отличается от умности?

- Умная женщина, обнаружив ошибку мужа, ткнет его носом. И напомнит, что она его об этом предупреждала.
- Мудрая женщина – поддержит, приободрит, иногда сделает вид, что ничего не заметила.

- Умная женщина в кризисной ситуации возьмет бразды правления и научит мужа жить правильно.
- Мудрая женщина очень тонко покажет ему направление и поддержит в намерении дойти туда.

- Умная женщина будет учить детей математике, несмотря ни на что.
- Мудрая – увидит в каждом из них личность.

- Умная женщина на работе будет стараться быть лучше других и не совершать ошибок. При этом большинство коллег будут относиться к ней очень настороженно.
- Мудрая женщина создаст в коллективе атмосферу любви и тепла.

- Умная женщина будет вмешиваться в жизнь своих взрослых детей, давать им непрошенные советы и рекомендации, рассказывать им о том, как правильно растить детей.
- Мудрая женщина позволит детям получить свой жизненный опыт и поддержит в любой ситуации.

- Умная женщина будет бороться с влиянием свекрови, отстаивать свою независимость от родителей, ругаться с ними из-за их советов.
- Мудрая женщина научится улыбаться, слушать молча, соглашаться. И делать по-своему. С любовью.

- Умная женщина хочет изменить весь мир, переделать всех людей вокруг.
- Мудрая женщина начнет меняться сама. И примет других такими, какие они есть.

- Умная женщина думает, что счастлив тот, кто прав.

- А мудрая женщина знает, что прав тот, кто счастлив. (c)

Ніч захопила мене в тенета й швидкоплинною річкою несе у місце, якого не знайдеш на карті. У вимір, котрий неможливо виміряти. Місце, яке неможливо описати, бо як тільки знаходиш потрібні слова чи кольори фарб, воно одразу змінюється. Місце в якому я можу все і не можу нічого. Воно знає мої найпотаємніші бажання й страхи і змішує їх в такий коктейль, що я сама не розумію чого насправді хочу, а чого боюся. Місце, в котрому все реальне настільки, наскільки я хочу, але нема нічого нереального, бо мозок не може визнати нереальним те, що він усвідомлює. Місце, в яке щоразу відносить ніч кожного, хоч не всі подорожі ми пам’ятаємо.

 Сни. Реальні й фантастичні, щасливі й жахливі, пусті й віщі. Вони не можуть існувати без нас, а ми без них, бо вони відображення нашої душі, а ми їх єдина можливість існування. Ось так і співіснуємо в тісному симбіозі – наші бажання створюють сни, а сни дають нам сили бажати нового. Без них наші ночі пусті й похмурі. Буває і з ними нелегко. Іноді просинаєшся з бажанням більше ніколи не бачити снів, навіть засинати страшно. Але приходить день і страх минає, а ввечері знову хочеться спати. І знову поринаємо у світ, де закони фізики діють коли і як ми хочемо. Світ в якому збуваються найнеймовірніші бажання і який випускає на волю всіх монстрів нашої душі. Світ який створюємо ми самі і який створює нас.

Я люблю сни і боюсь їх. Люблю, бо вони дають мені крила, а боюсь, бо вони ж безжально їх відривають. Люблю просинатись з посмішкою після щасливого сну і ненавиджу просинатись в сльозах після жахливого. Іноді вони дарують мені натхнення й бажання жити, а іноді шокують і вбивають часточку мого серця. Так, вони можуть мучити й виснажувати, але без них мабуть ще гірше, бо вони частина мене. Без них я буду ніби без руки, чи ноги. Тому щоночі закриваючи очі я чекаю на сон, щиро надіючись, що він принесе посмішку. Думаю кожен з нас має право на надію.

Солодких снів!