хочу сюди!
 

Кристина

34 роки, діва, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «роздуми»

Дописи з Фейсбуку.

28.01.2022 р.
Є і свої плюси у хвороби...
Минулого року чоловік захворів. Як виявили аналізи - вірус, що зараз популярний. А там і ми з малою. Неприємно.
Після того у мене зник нюх і смак. Дуже неприємно і страшно водночас. Неприємно, що не можеш насолоджуватись смаком улюблених страв, страшно - бо не почуєш запах газу, якщо станеться витік. Проте, невдовзі відновилися зниклі відчуття і все, начебто, стало нормально. До першого різкого і неприємного запаху фарби у під'їзді (на той час у нашому під'їзді робили ремонт і фарба була такою вонючою, що тільки із затриманням подиху можна було пройти по під'їзду). Отже, цей катастрофічно неприємний запах дешевої фарби "збив" мої "налаштування" нюху і смаку і життя моє стало нестерпним і дратівливим. Звичайні продукти почали ділитися на їстівні і не їстівні. Так і жила до цього Нового року.
Не дуже радісний був новорічний настрій, так як один його компонент був відсутній. А саме мандарини. Я дуже полюбляю ці фрукти. І Новий рік завжди асоціюється у мене з мандаринами, бо це з дитинства так. (Думаю, так у багатьох.) Але цього разу усе було не так. Тож, коли донька чистила мандарини у моїй присутності, мені хотілося втекти від цього запаху якнайдалі. Неприємний він мені став, і дратувало мене це дуже. Проте...
Пройшов рік після хвороби. І от знову. Чоловік пішов на лікарняний знову, потім мала температурила день-два, а потім я. Як же вчасно я примітила, що не відчуваю запаху... Зате мандарини їсти можу, бо не відчуваю запаху, а смак лишився.
Все ж таки, є свої плюси у хвороби.
________________________________________________
Тепер я під час відсутності запаху при хворобі, завжди стараюся їсти ті продукти. які не можу зазвичай. Наприклад: солодкий перець, огірки, цибулю. Користуюся такими моментами і насолоджуюся тим, що з певних причин втратила.

Як мало...

Ми фрази розкидаємо крилаті,
Як «добрий день» кохаю прозвучить.
Напевно, десь у чомусь винуваті,
Що наше серце з кимось не горить.

Чужу біду ми іноді не бачимо,
Адже у інших теж душа болить...
І десь, когось, за щось ми не пробачимо,
Не розуміємо, життя - коротка мить.

Як часто ми звертаємось до Бога,
Лише тоді, коли у нас біда,
Коли на серці біль або тривога,
Коли самих себе, бува, шкода.

Буває, що не завжди в чомусь прАві,
На вчинках інших ставили хрести.
Не в тих місцях шукали переправи,
Не з тими будували ми мости.

Як мало тих хто бачить ніжність неба,
У кому мудрість музики звучить,
Хто жебраку подав на кусень хліба,
Хто разом з нами душами кричить!

В житті все більше, поруч з нами, підлих,
Хто лицемірно кличе нас на чай.
Як мало справжніх, світлих, добрих ,вірних,
Готових з нами в радість і печаль.

Таня Алексійчук.
***************
«І жах не в тому, що щось зміниться, — 
жах у тому, що все може залишитися так само.»
/ Ліна Костенко./

Бути потрібним

Комусь війна триває тільки рік
Для когось рік цей виявився вдалим
А я - немолодий вже чоловік -
Терплю удари

Там не потрібен, тут уже не той
У чомусь там некомпетентний, чи невмілий
Не молодець, не майстер, не герой
Напів зотлілий

Колись горів, ще зовсім не загас
Запал, можливо, ще не весь розтратив
І пережив, мабуть, уже не раз
Публічні страти

Хотів чогось - давно перехотів
Лишились мрії - в кого ж їх немає?
Люблю собак і не люблю котів -
Таке буває

Не тішать і не пишуться пісні
Нема на них натхнення і наснаги
І не самотньо, і не холодно мені
Й не без уваги

Я мав багато друзів - зараз менше -
Війна забрала багатьох із них
Я пам‘ятаю їх - останніх, перших
Люблю живих

Мене не вабить компліментів злива
Не марю я ні золотом, ні сріблом
Та є одне - чи не найбільш важливим -
Бути потрібним.

Олександр Положинський

Таке життя

... Пів світу плаче, пів світу скаче...
Таке життя...
Хтось в камуфляжі, а хтось в ВЕРСАЧЕ...
Не відкриття...
Хтось помирає, хтось заробляє...
На цій війні...
Отут вже кожен сам обирає...
Що у ціні.
Для когось воля щаслива доля...
Для когось страх...
Хтось в повен зріст посеред поля...
Хтось по ярах...
Хтось мовчки робить не горлопанить...
Хтось лиш кричить...
Один лікує, а інший ранить...
Коли мовчить.
Хтось розуміє, хтось не уміє...
Пізнати суть...
Хтось геть заслабне, а хтось зміцніє...
Пройшовши путь...
Комусь для щастя достатньо промінь...
Комусь ввесь світ...
Когось потопить весняна повінь...
Хтось зробить пліт.
Для когось в радість зустріти старість...
Дожити день...
Хтось вірить в долю, а хтось в реальність...
Одну лишень...
І всі звемося людьми неначе...
Не відкриття...
Пів світу плаче, пів світу скаче...
Таке життя.
25.04.2023
Галина Момот

Мудрі слова, мудрої людини.

У Бога немає релігії...
А ще в Бога немає канонів, п'яти стовпів і правила не носити квітчастий одяг. Йому байдуже, чи їмо ми яблука до Спаса, чи готуємо молоко і м'ясо на різних плитах, чи приймаємо їжу у світлий час доби під час рамадану. Він не вимагає читати намаз, робити обрізання і вірити в те, що світ заснований на стражданні. Йому не потрібен наш двотижневий піст, пісне обличчя і вирізана дірка в районі серця на знак скорботи за покійними.
Усе це придумали самі люди: зліпили богів, намалювали ікони і нанесли на білий камінь орнаменти. Століттями вели релігійні війни, знищували рудоволосих жінок і тих, хто думав інакше. Написали сотні книжок, розробили тисячі правил і обмежень. Засудили всіх, хто не виконує "Мікве", не молиться за померлих на кшталт протестантів і не визнає літургії. І нічого за 2000 років не змінилося.
Ми вивчили мови, користуємося телефоном, розробили розумні палички для їжі та зберігаємо пуповинну кров, але продовжуємо вбивати, грабувати, брехати й ненавидіти, незважаючи на Ісуса, Крішну, Мухаммеда і Будду. Ми сваримося на вулицях і у вагонах метро. Маємо сотні ворогів і половину друга. Граємо в хованки та підробляємо голоси. Носимо маски та штучні клапани.
І геть забули, для чого живемо, дихаємо і зціджуємо молоко.
І навіть не здогадуємося, що прийшли на цю Землю з одним єдиним завданням - знайти щастя.
Махатма Ганді

Дописи з Фейсбуку.

16.01.2022 р.
  Спогади. (Про "Орльонок 8".)
  Спогади бувають різні - гарні і погані, приємні і не дуже. Іноді хочеш забути щось, наче страшний сон, а іноді хочеш пам'ятати усе життя.
  От і я, інколи (останнім часом частенько), щось згадую із свого життя. Здебільшого це спогади про дитинство.
  ... Літо - найкраща пора року. Особливо ця пора року подобається дітям. А літо в моєму дитинстві було найприємніше, бо не було тієї спекотної погоди, що тепер. Сонечко було лагідне, гріло, а не пекло, і люди відчували себе комфортно.
  Скільки мені було років - не пам'ятаю. Певно шість чи сім. Щоліта ми, здебільшого, жили у бабусі, яка проживала на іншому кінці міста.
  На той вік я вже вміла їздити на велосипеді. І мені дуже подобалося кататися на велосипеді.
  Починала я, як і усі діти тоді, з триколісного дитячого велисопеда з дитячою назвою "Гномик" (хороший був велисопед). Потім був "Зайчик", до заднього колеса прикріплялися два невеличких колеса, піднятих трішечки догори, щоб ми вчилися тримати рівновагу. А вже після могли пересідати на більший велосипед. І пройшовши усі ці етапи, навчившись їздити на велосипеді через раму, можна було сміливо сказати, що я вмію їздити на цьому транспорті. Це було цікаво і весело.
  І от я, вже вміючи добре їздити, кожного ранку прокидалася о шостій годині, одягала зручний літній одяг, виводилиа із сараю велосипед "Орльонок 8", сідала на нього і їхала по вулицям.
  То були мої найкращі ранки. Сонечко тільки зійшло, повітря після ночі ще не прогрілося, навкруги ранкова тиша, пташки щебечуть, а в даличині чути стукіт коліс потяга. Я завмирала, коли чула цей звук. Стояла і слухала, поки він не стихав. І завжди це був товарний потяг*, бо звук був важкий і сильний. І коли потяг проходив, я знову їхала далі.
  Той велосипед був моїм найулюбленішим, бо був легким і зручним. Проте, він належав моєму братові. Та поки він спав, я каталася.
  Не любила сидіти на одному місці. Та і що я робитиму о такій годині ранку? Ще усі друзі сплять, а я ні. От і їздила по вулицях району, спостерігаючи, як він (район) прокидається. Я так могла кататися годинами. Проте, коли відчувала, що сонечко вже почало пригрівати сильніше, я поверталася додому. Бо вже і брат прокинувся, і бабуся приготувала сніданок, і вже час снідати та йти до подруги.
  І так майже ціле літо кожного ранку, коли батьки були у першу зміну на роботі, а мені не спалося...
  Багато я тоді вулиць об'їздила. Увесь район. Я і зараз з радістю та тому "Орльонку 8" покаталася б по тих вулицях... Проте, вже давно немає того велосипеда, а на дворі зима, холодно і бабусі немає давно. Можливо, одного гарного дня я все ж таки прогуляюсь пішки деякими місцями свого дитинства...
________________________________
*Щодо товарного потягу... Тепер маю сумніви. Можливо, то був не товарний потяг, а пасажирський, чи взагалі електропотяг. Але факт один - я обожнюю той звук і досі. Залізничний вокзал - моє улюблене місце у будь-якому місті.

Дописи з Фейсбуку.

7.01.2022 р. (Ч.2)
  У сусідньому дворі жила баба Мотря (здається так її звали). Біля її двору стояла лавка і всі бабусі там збиралися потеревенити. З ню жили тітка Марина (не впевнена, що вірно згадала її ім'я), дядько Льоня і дві їхні дочки - Марина і Оксана, з якими я також дружила і чісто гралася у них у дворі. Найбільше мені подобалася гойдалка, що висіла у їхньому дворі. Вона була така класна, зручна.
  Навпроти цього двору жила тітка Ніна. Як потім виявилося, у неї є онук, з яким я дружила пізніше. Поряд двір - там жила сім'я з двома дітьми - Антон і Марія. Теж товаришували. Навпроти них хтось жив, проте я не пам'ятаю хто. Зараз біля цього двору усе залито бетоном і жодного дерева немає. А колись там росли дві вишні, паркан був дерев'яний і була стежка, по якій ми ходили інколи. У сусідньому дворі жила дівчина Аліна. Проте я її мало знала. Навпроти теж якась бабуся жила, але як її звали - не пам'ятаю. Знаю, що біля її двору є гараж і колись туди ставив свою машину мій хрещений. Поряд жила якась сім'я, вже точно не згадаю хто саме, але був у них син Андрій. Навпроти них жили дві дівчини Галя і Валя. До 2005 року я не дуже товаришувала з ними. Проте потім із Валею я навчалася у медичному училищі. Згодом, вже в училищі, я дізналася, що мама Валі померла. А вже коли пройшли роки після випуску з училища, помер її тато.
  В сусідньому дворі жила бабуся, до якої приходив онук, з яким ми (я і подруга) грали. У них у дворі була велика купа піску і ми там радісні рились, щось будували-ліпили. Ми ж були малими. Навпроти них теж хтось жив, але я пам'ятаю лише залізні ворота і абрикос біля двору. Стежина із цегли вимощена під парканом. Більше нічого про цей двір не пам'ятаю і не знаю. Якийсь він загадковий був для мене. Поряд будинок, до якого із Донецької області переїхала сім'я з двома дівчатами - Настя і Оксана. Пам'ятаю, як ми з моєю найкращою подругою, проходячи мимо них, радилися, чи варто нам підійти до цих дівчаток і познайомитися з ними. Такі невпевнені були, але все таки підійшли і познайомились.
  Навпроти двір, де були найсмачніші черешні. Жив там якийсь дядько Микола і росли у його дворі біля самого паркану дві черешні. І коли вони були стиглі - ми намагалися якомога більше нарвати тих черешень, адже вони були такими смачними. А у сусідньому дворі жила моя найкраща подруга, з якою я дружу вже багато років, і яка стала хрещеною моєї донечки. З нею пов'язано дуже багато спогадів. Навпроти у дворі жила якась тітка, яку я не пам'ятаю, але у неї хвіртка була не така, як у всіх інших. У неї вона була з двох половинок і не дуже широка. Мені подобалася та хвіртка. Поряд жила бабуся Марія. Хороша була жіночка. На її похорон, непевно, уся вулиця зібралася. Сусідами моєї подруги була сім'я з хлопчиком, якого звали Родіон. Ніколи б не назвала таким дурнуватим ім'ям свого сина. Дім поряд з ними мені запам'ятався тим, що там була пожежа. От не можу згадати, чи то будинок горів, чи гараж, проте біля двору тоді була купа горілого сміття, в якому мій брат знайшов непоганого ножа. Тепер той ніж з оплавленою ручкою десь у гаражі валяється.Двір навпроти - теж не пам'ятаю, проте мої батьки знали тих хазяїв. Два сусідні двори - там живуть мої знайомі, принаймні, хлопці з тих будинків тепер є чоловіками моїх подруг. Біля будинку, що горів, живе начебто двоюрідний брат моєї подруги. У сусідньому дворі - якийсь дядько. Ніколи не знала, хто такий. А біля цього будинку, у сусідньому, жили два хломці, з якими в дитинстві я дружила."
  ... От і дійшла я до краю вулиці, на якій минуло моє дитинство. А звідси мені відкривалися напрямки. Можна було піти чи поїхати на велосипеді у будь-яку сторону...
  І після такої подорожі у минуле, коли згадувала ці двори, тих людей, ті дні - мені здалося, що те минуле і це теперішнє неначе наклалися одне на одне. Коли згадувала двір баби Мотрі у літній день, на мить здалося, що я перенеслась у той теплий і сонячний день і знову побачила усіх живих, радісних. Наче почула їх голоси, побачила їх обличчя. І відчула сонячне тепло.
  Здається, що я побачила усе знову, до найменшої дрібнички...
  Ця подорож у минуле дала зрозуміти, що наша пам'ять може зберегти набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Достатньо лише почати згадувати крок за кроком і ми згадаємо усе...

P.S. Зараз, коли писала про Валю і Галю, стало сумно. Дуже сумна доля у цієї сім'ї. Спочатку їхня мама померла, потім тато. Потім Валя померла від пухлини. А потім і Галя померла. Проте, з їхньої сім'ї залишилася маленька дівчинка (донька Галини), яка тепер зі своїм татом десь за кордоном. Сумно і боляче думати, що ця дівчинка ніколи не знатиме ніжності і любові своєї мами. Це страшно. Але нехай у неї життя складеться набагато щасливіше.
Сама мама і думка про те, що моя доня може залишитися без мене, лякає.

02.06.2024.

 Поки писала дописи з Фейсбуку, згадала про своїх подруг, про маму, про однокласника, про друзів мого брата.
 Коли помирають люди похилого віку, ми сприймаємо це більш менш нормально, адже вони старенькі і це природньо, коли помирають старі люди. Та коли помирають люди, яким ще жити і жити... Наш мозок відмовляється сприймати це. Адже це не природньо. І ми часто питаємо: Як? Чому? Адже вони ще молоді!
 Моя мама померла у віці 61 року, не доживши до свого дня народження 17 днів. Вона померла 1 березня, а через 17 днів їй мало виповнитися 62 роки. Вона останні півроку хворіла, перенесла операцію, і схудла так, що були лише кістки і шкіра. Хоча вона була не худенька і не товста за життя. Хоч ми і знали, що вона довго не протягне, але... Її смерть стала великим ударом для її сестер.
 Того ж місяця, 31 березня того ж таки року, в москві в аваріїї загинула моя найкраща подруга і одногрупниця. Як потім виявилося, вона була вагітна. А у неї залишилася донька, якій було лише 5 років. Я проплакала три чи чотири дні. Це був страшний удар для усієї нашої групи. Ми всі були в шоці і не могли повірити, що вона загинула. Вона була така гарна, така добра, весела і привітна. Її дійсно усі любили. Я не знала тих, хто міг би тримати на неї зла. Коли вона написала мені, що вранці не піде на пари бо повернувся її наречений з армії - я щиро раділа за неї. Майже відчула її радість.
 Потім, ближче до 2023 року я взнала, що помер мій однокласник. Він був в АТО. Але його вбили в мирному Нікополі.
 А потім ще двоє хлопців - однокласники мого брата - теж померли. Один від алкоголю, на жаль. Другий... Другий хлопець колись пірнав за раками і вдарився об камінь, отримав якесь ушкодження і багато років пролежав у ліжку в комі. А потім помер. І обох їх я знала. З одним навіть в садочок ходила.
 Шкода їх усіх. Адже їм би ще жити й жити.
 Зараз, коли у мене є доця, мені так не вистачає моєї мами. І я доньці розказую про її другу бабусю. І шкодую, що була досить неслухняною донькою, мало проводила часу з нею. Проте, що вже шкодувати, коли назад не вернеш.

Бережіть своїх матусь, проводьте з ними більше часу, бо вони незамінні в нашому житті. Спілкуйтеся з ними побільше, розпитуйте про все-все. Любіть своїх мам.

Дописи з Фейсбуку.

7.01.2022 р. (Ч.1)
  Пам'ять і подорож у минуле.
  "Що ви робите, коли лягаєте спати? Про що думаєте? Що плануєте? Чи, можливо, згадуєте?" Певно такими словами можна було б розпочати мою невеличку оповідь, якою я хочу поділитися. Але я почну по-іншому.
  Перед сном мені у голову різні думки. Найбільше я полюбляю про щось мріяти. Інколи щоь згадую, уявляю, обдумую чи просто від великої втоми швидко засну. Та нещодавно я трішечки уявляла собі..
  ...Берег мого дитинства. Я стою на горі цього берега і знімаю відео про ті місця, де минуло моє дитинство. На дворі зима, така, яка вона у нас буває останні роки - без снігу, інколи мокра, проте завжди сіра, невесела і трішечки депресивна. Знімаю відео на телефон і розповідаю...
  "Це наш берег, де пройшло усе моє дитинство. Колись він був людний. Коли починався купальний сезон, то уся дітвора і дорослі приходили на цей берег.І біля розчищених місць для купання було повно відпочиваючих і майже неможливо було знайти зручний камінь, щоб обсохнути після купання. А на свята увесь берег був зайнятий відпочиваючими. Аж до піонерського табору. А там, біля табору унизу, ще й невеличкий пляжик був і туди полюбляли приїздити з дітками, бо ж там пісочок і мілко.
  А там ((повертаю телефон ліворуч)) були човни, на яких місцеві чоловіки на риболовлю їздили. Тепер немає ні човнів ані відпочиваючих на березі. Вже не один рік тут цірює природа. Увесь берег захопила амброзія, висота якої сягає майже два метри. І біля табору теж ніхто не відпочиває, бо вже і пляжика отого з писочку немає. Сумне видовище. А ось тут колись були городи і стежки, по яких ми йшли на берег (( повертаюсь назад і йду у напрямку вулиці, знімаючи і розповідаючи про місцевість свого дитинства)).
  На берег вели не тільки ці дві стежки, але й дві дороги. Проте тепер ніхто ними не ходить і вони, як і берег, потрапили у полон природи. Щоб прийти на берег, потрібно йти навростець, через колишні городи. Та і то не завжди знайдеш ту стежину, яка щоразу заростає. Скрізь бур'ян, амброзія... Сумно дивитись на ці зарослі і розуміти, що колись тут кипіло життя. А це моя вулиця ((доходжу до своєї вулиці і поринаю у спогади)).
  На вуглу колись стояв невеличкий стовпчик із поштовими скриньками. Їх було багато. Мабуть уся вулиця, а вона розділена на три частини, приходила до цих скриньок, щоб забрати пошту. Чи, можливо, тільки юди з цієї частини за поштою сюди ходили. А біля цього двору ріс абрикос, а жила тут баба Катя. Я часто зі своєю бабусею ходила до баби Каті у гості. Навпроти неї жив татків знайомий чи друг. Н пам'ятаю імені, проте знаю, що у них були дві дівчини Ліза та Марта, здається. Точно не можу згадати, це було так давно, та і товаришувала з ними не дуже довго. Поряд жив дядько Сашко і тітка Віра. Здається, що вони були родичами баби Каті. Поряд жила тітка Шура. Можливо, її так звали. Точно вже і не згадаю. Сусідів баби Каті я не пам'ятаю, проте через двір од неї жила тітка Ліда. Зараз там ніхто не живе і хата, здається, вже нічия. А двір поряд - там взагалі хати немає.
  Навпроти двору моєї бабусі (зараз там живе мій тато і брат), живуть свекор і свекруха моєї найкращої подруги. Двір поряд з ними - не знаю, хто там живе зараз, та колись там жила моя хрещена, таткова сестра. Навпроти живуть дуже хороші сусіди - тітка Валя і дядько Вітя. Їхніми сусідами були колись тітка Тамара і баба Шура. Здається баба Шура була в інвалідному візк, бо у неї не було однієї ноги. Навпроти них двір, де жила моя подруга Альона, з якою ми дружили. А потім вона переїхала з батьками кудись і більше я її не бачила.

Далі буде...

Мій щоденник

Дивлюся на стрічку у соцмережах і думку гадаю, чому люди так активно виставляють своє життя назагал? Нащо афішувати про день народження дитини, якщо тільки у неї немає своєї сторінки в тому ж фб чи інстаграмі? Нащо усім показувати, що у тебе день народження чи якесь інше свято? Висновок поки один: це потреба в увазі до своєї персони, потреба у вподобайках і підняття своєї самооцінки. Може я помиляюся? Та це мої думки.

А ви теж так робите?
Поділіться своїми спостереженнями і своїми думками.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
36
попередня
наступна